ГНОСЕОЛОГІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВІРИ

Історія розвитку людства дає позитивну відповідь на поставлене питання. Таким засобом, як не парадоксально, для людства виступає віра. Саме вона за­безпечує сприйняття інформації (норм, цінностей, ідеалів) суспільного життя як істинної, як такої, що відповідає дійсності навіть тоді, коли людина ще не во­лодіє пізнавальним і практичним досвідом її впровадження в мову соціальних технологій.

Віра - основа спадкоємців духовного світу поколінь. 3.Фрейд наводить приклад, коли один з його синів відмовився на віру сприймати казкову історію і... втратив можливість залучення до духовного досвіду історії. Все, що сприймається на віру, - народна мудрість, знання, історичний досвід, шкільна освіта, - є відкритою систе­мою.

У вітчизняній філософській літературі феномен віри інтерпретувався здебіль­шого у якості релігійної. Тим самим предмет теоретичного аналізу надзвичайно звужувався і спрощувався. Релігійну віру було легко критикувати, розвінчува­ти, спростовувати, особливо в країні, де атеїзм був одною з головних домінант офіційної ідеологічної доктрини. Феномен віри як цілісність, його сутність, ста­тус і функції в системі людської духовності залишився фактично не з’ясованим. Історично-філософський досвід його осмислення - дискусії з приводу співвідно­шення віри і розуму - вивчено однобічно, лише під релігійним кутом зору, тоді як охоплював віру не тільки як феномен релігії, а і як своєрідну гносеологічну парадигму пізнання та діяльності (див.: Мудрагей Н.С. Знание и вера: Абеляр и Бернар// Bonp. философии. - 1988. - №10).

Феномен віри, безперечно, має релігійний аспект, але не зводиться до нього. Слідом за П.Копніним і В.Шинкаруком ми розглядаємо віру як суб’єктивний засіб об’єктивізації ідеї, складову людської духовності, сутнісну силу людини взагалі, що формується і функціонує в її духовно-практичному відношенні до дійсності.

Крім суто пізнавальної, гносеологічної функції, віра виконує надзвичайно важливу практичну функцію: постає найголовнішим спонукальним чинником людської активності. «Віра виявляється певною проміжною ланкою між знання­ми і практичною дією, - підкреслює П.Копнін, - вона не тільки і не просто знан­ня, а знання, запліднене волею, почуттям й прагненням людини, яке перейшло в переконання.

Зневірена людина - пасивний продукт випадкового плину подій. Вона втрачає індивідуально-зацікавлений початок і внутрішньо детерміновану активність, ви­падає зі складу людей, що становлять громадянську консорцію суб’єктів суспільно­го розвитку, хоч нерідко і є його дійовою особою та виконавцем. Лише пройшов­ши через горно віри (як, власне, і всіх інших духовних сутнісних сил людини), та чи інша ідея опредметнюється в соціально-практичних діях або відкидається як така, що не викликає більш-менш вагомої індивідуально-громадської довіри.

Відомо, що людина живе не стільки сьогоденням, скільки майбутнім, тобто «пе­реживає» його наближення. Майбутнє постає знанням, яке не має практичного об­грунтування. Людина мусить прийняти його на віру або відкинути. Без віри не буде волі; без волі не буде діяльності, а без неї - майбутнього. Отже, незважаючи на будь-які, навіть фундаментальні обгрунтування майбутнього, до його практичної апробації людина не має критеріїв, підстав і повної впевненості у істинності моделі майбутнього, шляху до нього, засобів діяльного наближення. А діяти τp5e6a! І тоді на допомогу людині приходить віра. Лише повіривши в достовірність знання (не сліпо, а спираючись на доступні теоретичні і соціокультурні обгрунтування), люди­на приймає рішення, розгортає діяльність, наближає майбутнє з вірою і надією на безпомилковість обраного шляху. «До припущень практичного життя, - підкрес­люють В.Шинкарук і О.Яценко, - ми ставимось не як до гіпотез, а як до прийнятих на віру знань. Об’єктивно припущення - це вірогідне знання; воно перетворюється на достовірне знання після здійснення дії. Адже для того, щоб здійснити дію, нам необхідно хоч би на мить повірити в істинність припущення, в його достовірність. Адже рішення приймаються життєві» (Шинкарук В.И., Яценко А.И. Гуманизм диа­лектико-материалистического мировоззрения. - С. 12). Без віри, переконання в істин­ності ідеї, яку людина намагається втілити в дійсність, вона не здобуде волі, ціле­спрямованості, емоційної збудженості та інших духовних якостей, конче необхід­них для успішної діяльності.