15.2. КВАКЕРИ. МЕТОДИСТИ. АРМІЯ СПАСІННЯ

Англійська реформація була неймовірно складним релігій­но-соціальним явищем. Вона протікала в умовах гострої дис­кусії та невизначеності. Коли король Генріх VIII проголосив від­ділення Церкви Англії від Католицької Церкви, в англійському суспільстві почались активні дискусії про те, якою повинна бути їхня Церква.

• КВАКЕРИ

Ранні радикальні нонконформістські общини формувалися хаотично і мали яскраво виражений протестний дух. Далеко не всім християнам цікаві деталі богословських диспутів, системи церковної організації та управління, проблеми церковно-дер­жавних відносин тощо. Серед християн, як і серед представників будь-якої релігії, завжди були містики, яких цікавило передов­сім внутрішнє духовне переживання особистої зустрічі з Богом. За нормальних умов містики знаходять своє місце в будь-якій Церкві та формують її містичне крило. Але в умовах релігійно- соціальної кризи в Англії ХУІ-ХУІІ століть уся увага суспільства була прикута до віровчення, яке стало причиною кровопролит­них війн. Ті християни, які не бачили у віровченні базового ас­пекту релігії, особливо гостро переживали воєнні негаразди. Саме вони стали основою нових віянь в англійському протестан­тизмі, а соціально-політичні обставини визначили специфіку їх­ньої релігійності. Першим серед таких рухів стало квакерство.

Релігійний рух квакерів виник в середині XVII століття в Ан­глії як опозиція до офіційної Церкви. Англія в той час пережила революцію та громадянську війну, які забрали величезну кіль­кість життів у боротьбі різних протестантських Церков за офі­ційний статус. Як спротив до цього, сформувалися групи христи­ян, які повністю відкинули прагнення до офіційного визнання зі сторони держави та богословські дискусії. Датою виникнення квакерства вважається 1649 рік, коли Джордж Фокс (1624-1691) у Ноттінґемі виголосив програмну для квакерства проповідь. Фокс закликав християн відмежуватися від держави та припи­нити богословські диспути. Навколо нього почали гуртуватися общини, які відійшли від англікан і пуритан. Незважаючи на заклик Фокса припинити богословські диспути, жодна релігія не може обійтись без визначеного віровчення. Оскільки серед нонконформістів поширювалися антиномістські (заперечення значення Старого Завіту) та хіліастські (очікування швидкого приходу тисячолітнього царства Христового) ідеї, вони рано по­ширилися серед квакерів.

В 1660 році до влади повернувся король Карл ІІ Стюард, і кра­їна почала відновлювати спокій та лад. Для квакерів розпочався перший період їхнього становлення, який тривав до 1689 року. Королівська влада вкрай негативно ставилася до квакерів та ін­ших нонконформістів. Квакерів переслідували та винищували. Але самі квакери в той час гартували власний дух. Вони форму­вали міцні та дружні общини, не допускали розбратів та хаосу в общинах. Переслідування змушували численних квакерів по­кидати Англію та переселятися в колонії, особливо в Америку. Серед відомих квакерів, які емігрували до Америки був Вільям Пенн (1644-1718), який потрапив під переслідування в Англії та мусів утікати в колонію. Пенн згуртував навколо себе квакерів, які перебралися в Америку. Він також запрошував до Америки протестантів з континентальної Європи, зокрема з Німеччини. Отримавши від короля Карла ІІ право на облаштування власної колонії, він у 1670-х роках створив поселення, яке отримало на­зву «Ліси Пенна», або латинською Пенсильванія, в якій розміс­тилися в основному квакери. Велика частка німців серед насе­лення Пенсільванії зробила німецьку мову другою за популяр­ністю серед мов штату.

В 1689 році король Вільгельм ІІІ проголосив Акт про віротер­пимість, відповідно до якого квакери отримали свободу в Ан­глії. З проголошенням цього документу почався другий період історії квакерства. З одного боку, квакери отримали свободу і були звільнені з-під відповідальності за свою віру. А з іншого боку, свобода принесла їм внутрішній хаос. Якщо в умовах пе­реслідувань квакери гуртувались і були внутрішньо сильними, то в умовах свободи серед них почались розколи і стагнація. До середини XVIII століття квакери здолали внутрішню кризу. Так, третій період історії квакерства, який тривав зі середини XVIII століття до середини XIX століття, став епохою формуван­ня сучасного образу квакерства. В той час квакери активно бо­ролися за права жінок, рабів, ув’язнених та інших знедолених категорій суспільства. Боротьба за права обездолених стала візитівкою квакерства. Зі середини ХІХ століття і до сьогодні (четвертий період квакерської історії) квакери переживають внутрішні непорозуміння в питаннях богослов’я і благочестя, розділяючись на декілька напрямів.

Квакери себе називають Релігійне Товариство Друзів (Religious Society of Friends). Слово «квакер» виникло в Англії як насміш- ливе. Оскільки квакери часто повторювали заклик трепетати перед Богом, то їх почали називати quakers (ті, що трепечуть). Особливістю квакерів, через яку їх не сприймали інші протес­танти, є те, що вони проголошували власний духовний досвід головним джерелом одкровення, а Біблію розміщували на дру­гому місці. Квакери заперечують будь-які богословські дискусії, оскільки кожному Бог відкривається по-різному, і кожен пови­нен переживати особисту зустріч із Богом, а не дотримуватися загальноприйнятих правил віри. На цій основі квакерські об­щини відзначаються великою толерантністю до різних поглядів на віру і Церкву. Впродовж історії в різних квакерських общинах почали домінувати впливи різних протестантських віянь, що врешті призвело до виокремлення трьох напрямів квакерства: євангельський, який зблизився з іншими протестантами, пере­ймаючи від них багато елементів віровчення, консервативний, який твердо стоїть на основах, закладених Джорджом Фоксом, і ліберальний, який захопився сучасними культурними віяння­ми.

• МЕТОДИЗМ

У XVIII столітті від Англіканської Церкви відділилась ще одна конфесія - методисти. Її засновником був англіканський свяще­ник Джон Веслі (1703-1791). Веслі народився в сім’ї високоосві­ченого англіканського священика, і був 15-ю дитиною в роди­ні. Його мати відзначалась особливою побожністю, і від неї він отримав взірець живої віри. Отримавши добру початкову освіту вдома, Веслі поступив до Оксфордського університету, як і його брат Чарльз Веслі, який був 18-ю дитиною в родині. В 1728 році Веслі став англіканським священиком, і був призначений викла­дачем Оксфордського університету. Під час викладання Джон Веслі та декілька студентів створили гурток, члени якого за­ймалися ретельним вивченням Святого Письма, і практикували спільні молитви, наголошуючи на важливості особистої духов­ної зустрічі з Богом. До цього гуртка належав і Чарльз Веслі, а в 1735 році до гуртка вступив Джордж Вайтфілд, який на рівні з Джоном Веслі вважається співзасновником і провідним діячем методизму. Оксфордські студенти, зважаючи на методичне ви­конання християнських моральних принципів, почали назива­ти членів гуртка методистами.

Методисти не сформували власного богословського вчен­ня. Веслі зосереджувався не на доктрині, а на християнському благочесті. Оскільки Веслі був англіканським священиком, він повністю перейняв англіканське богослов'я. Впродовж своєї проповідницької діяльності Веслі все ж сформував дві тези, які вирізняють методистів серед загального протестантизму. Пер­шою особливістю методизму є заперечення вчення про предес- тинацію. Найгостріше вчення про предестинацію виразилось у кальвінізмі. Кальвін учив, що Бог одних людей призначив для спасіння, а інших для прокляття. Веслі категорично не сприй­мав цього вчення, і стверджував, що Бог усіх любить однаково, а у справі спасіння кожна людина користується свобідною во­лею. Спасенними стають ті, хто навернувся і праведно прожив своє життя, а не ті, хто був призначений до спасіння. В питанні про предестинацію між лідерами методизму виникли розбіж­ності: Джон Веслі її заперечував, а Джордж Вайтфілд сприймав її у кальвіністському варіанті. Все ж переважила аргументація Веслі. Нечисленних прихильників вчення Вайтфілда називають кальвіністськими методистами. Другою богословською особ­ливістю методизму було те, що Веслі, на відміну від інших про­тестантів, мало уваги присвячував спасінню, натомість головне місце у його проповідях займала тема святості. Іншими словами, для Веслі те, що Бог робить у людині, значно важливіше, аніж те, що Бог робить для людини. Якою би безцінною не була спа­сительна жертва Христа, вона не матиме жодного значення, як­що людина не стане святою і не прийме Христа як центр і ціль свого життя. Звідси випливає особливий наголос методистів на особистому наверненні і особистій зустрічі з Христом, які вира­жаються в любові до всіх людей і в старанному виконанні хрис­тиянських повинностей.

Як і більшість протестантів, методисти визнають тільки дві Святі Тайни: Хрещення і Євхаристію. Якщо в родині методистів народжується дитина, то її хрестять немовлям; якщо ж до общи­ни приєднується неофіт у зрілому віці, тоді його хрестять під час приєднання до Церкви. Методисти не вимагають свідомого рі­шення для Хрещення. Однак Хрещення методисти не вважають головним моментом духовного життя. Ним є внутрішнє духо­вне навернення. Євхаристія відбувається в рамках літургії, яка звершується за англіканським обрядом. В релігійній обрядо­вості методисти мало відрізняються від англікан. В ученні про сутність Євхаристії методисти також повторюють англіканське богословське формулювання: Христос присутній у Євхаристії реально, хоч хліб і вино зберігають власну субстанцію. Отже, ме­тодисти, як і англікани, заперечують як католицьке вчення про транссубстанціацію, так і кальвіністське вчення про символічну присутність Христа в Євхаристії. Общини методистів організо­вані за принципом конгрегацій, які перебувають у взаємному зв'язку. На чолі общин стоять єпископи, а їм допомагають ста­рійшини, яких у різних методистських общинах називають по- різному: парохи, пастори або проповідники. В деяких общинах ці служіння можуть виконувати жінки. На чолі всього методиз­му стоїть Генеральна конференція, до якої входять духовенство і миряни. Рішення Генеральної конференції є обов'язковим для всіх методистів.

Навколо Веслі гуртувались проповідники, які невтомною пра­цею продовжували його справу. Кількість методистських общин швидко збільшувалась. Веслі, як і багато харизматичних поста­тей, ігнорував інституцію. Таке налаштування віддаляло його від Церкви Англії. Розкол методистів із Церквою Англії не має чіткої дати; він відбувався поступово. Методистські пастори за­сновували общини та ігнорували інституційний устрій англі­канства. Врешті, вони сформувалися в окрему конфесію. Актив­на місійна діяльність методистських пасторів призвела до росту конфесії. Сьогодні у світі живе понад 80 мільйонів методистів. Враховуючи, що англіканців у світі 85 мільйонів, методизм, який виник як відгалуження англіканства, майже наздогнав його за кількістю віруючих. Общини методистів поширені у 132 країнах світу. Структура світового методизму схожа до структури англі­канства. Методисти утворили 74 незалежні Церкви, які об'єднані у Світову раду методистських Церков. Особливістю цих Церков є те, що більшість із них об'єднують тільки методистів, а деякі є унійними Церквами. Унійні протестантські Церкви - це союзи, в які ввійшли общини різних конфесій. Наприклад, до Унійної Церкви Канади ввійшли методистські, конгрегаціоністські і пресвітеріанські общини. Кожна община, яка входить до Уній- ної Церкви зберігає власні особливості віровчення, свій обряд та внутрішні порядки, але свою зовнішню діяльність координує з іншими общинами Церкви. Унійними Церквами також назива­ють Церкви однієї конфесії, які об'єднують декілька конферен­цій общин у різних країнах чи континентах. Ранні методистські Церкви формувалися не шляхом офіційного церковного розко­лу, а шляхом утворення малих общин. Окремі священики, які за­хоплювалися ідеями Джона Веслі та інших методистів, починали проповідувати методистську доктрину. Коли офіційна церковна влада осуджувала їхні погляди, вони відколювалися від Церкви. Так виникали локальні методистські конгрегації. Згодом вони об'єднувались між собою, започатковували спільні проекти, на­приклад заснування власних навчальних закладів, чи організа­ція місійної діяльності. Відповідно, кожна методистська Церква формувалась не як строга єрархічна структура, а як федерація малих общин. Керівні органи Церков зазвичай не втручаються у внутрішнє життя малих общин, а тільки координують їхню спільну діяльність, окреслюють віровчення та забезпечують зовнішню презентацію Церкви. Для методистів церковна орга­нізація не відіграє великого значення; осередками церковного життя є малі общини. Тому в методистських Церквах розколи і об'єднання є звичним явищем. Кожна община вступає в Церк­ву як федерацію тоді, коли їй це вигідно, та виходить із Церкви, коли вважає таке рішення доречним. Якщо ж якійсь общині ви­гідно об'єднатися з общинами інших конфесій, тоді вона вступає з ними в Унійну Церкву, і це не викликає непорозумінь.

Так, у самій тільки Великобританії, де методизм зародився, після 1791 року, тобто після смерті Джона Веслі, виникали чис­ленні методистські церковні об'єднання. Відразу ж сформували­ся окремі методистські общини, які об'єдналися в групу, яку при­йнято називати Весліанське Методистське Об'єднання (Wesleyan Methodist Connection). В 1797 році ті методистські общини, які не ввійшли у ВМО, об'єдналися в Методистське Нове Об’єднання (Methodist New Connection). В 1806 році викристалізувалися ме­тодистські общини, які бажали залишатися вільними, але для організації спільної діяльності вони об'єдналися в Незалежне Методистське Об’єднання Церков (Independent Methodist Con­nection of Churches). У 1811 році на основі лозунгу збереження чистої традиції Джона Веслі виникло Об’єднання Первісних Ме­тодистів (Primitive Methodist Connection). В 1815 році сформу­вались методистські общини під назвою Біблійні Християни (Bi­ble Christians). В 1827 році виникли Протестанти-методисти (Protestant Methodists), а в 1832 році - Армініанські методисти (Arminian Methodists). В 1832 році протестанти-методисти та ар­мініанські методисти об'єдналися у Весліанську Методистську Асоціацію (Wesleyan Methodist Association), яка в 1857 році була перейменована в Унійну Методистську Вільну Церкву (United Methodist Free Churches). В 1849 році в деяких методистських общинах відбулась реформа, після якої ці общини об'єдналися у Весліанський Реформований Союз (Wesleyan Reform Union). У 1907 році Методистське Нове Об'єднання, Біблійні християни та Унійна Методистська Вільна Церква об'єдналися, утворивши Унійну Методистську Церкву (United Methodist Church). Оскіль­ки у США діє релігійна організація з такою ж самою назвою, то цю групу в науковій літературі прийнято називати Унійною Методистською Церквою у Великобританії. В 1932 році Унійна Методистська Церква у Великобританії, Весліанське Методист­ське Об'єднання та Незалежне Методистське Об'єднання Цер­ков об'єдналися, утворивши Методистську Церкву (Methodist Church). Сьогодні Методистська Церква в Об’єднаному Королів­стві налічує півмільйона віруючих. Окрім неї, діють нечисленні общини Незалежного Методистського Об’єднання Церков та Весліанського Реформованого Союзу. Найбільшою методист­ською Церквою є Унійна Методистська Церква Сполучених Шта­тів. Вона об’єднує 12 мільйонів віруючих, з яких на теренах США мешкають сім мільйонів, а решта в Європі та Азії. Однак у США існують й інші методистські об’єднання. Перші методистські проповідники прибули до Америки ще за життя Веслі. В 1784 ро­ці Веслі вислав до Америки першого методистського єпископа Томаса Кука. В 1881 році був створений Світовий Собор Мето­дистів (World Methodist Council), до якого ввішли 80 методист­ських Церков, які об’єднують понад 80 мільйонів віруючих.

• АРМІЯ СПАСІННЯ

У 1865 році від методизму відкололась нова конфесія - Ар­мія спасіння (The Salvation Army). Засновником цієї конфесії був Вільям Бут (1829-1912). Він народився у Ноттенґемі, тобто в місті, де засновник квакерства Джордж Фокс виголосив свою програмну проповідь. Після здобуття богословської освіти Бут став методистським пастором, і богослов’я Веслі назавжди ста­ло визначальним як для нього особисто, так і для заснованої ним Армії спасіння. Своє пастирське служіння Бут здійснював у східній окраїні Лондона, тобто в районі, в якому зосереджува­лась столична біднота. Перейнятий методистським благочес­тям, у центрі якого стояло прагнення осягнути особисте спа­сіння, Бут зустрівся з труднощами - важко переживати духовне відродження в душі, коли у шлунку пусто, кінцівки німіють від холоду, а хвороби зводять у могилу. Проповідуючи найбіднішим верствам англійського суспільства, Бут щоденно зустрічався зі згубними наслідками бідності. Він зрозумів, що християнська проповідь не може відбуватися без благодійництва. Бут був ме­тодистом, тобто сповідував богослов’я Джона Веслі, яке у свою чергу основувалось на богослов’ї Якоба Армінія, осудженого Си­нодом у Дорхреті. Арміній, хоч і був кальвіністом, утім відкидав лютерівсько-кальвінський принцип sola fide та відстоював не­обхідність добрих діл для спасіння. Прихильники армініансько- го богослов’я, а серед них і методисти, в полеміці з пуританами особливо загострювали цінність добрих справ. Тому для Бута важливість благодійництва не викликала сумніву. Він лишень переніс цей аспект християнського благочестя з рядового на перше місце.

2 липня 1865 року Вільям Бут і його дружина Кетрін Бут ство­рили організацію, яка переросла в окрему конфесію. Спершу ця організація називалась Товариство християнського відроджен­ня (Christian Revival Association), згодом Християнська місія Східного Лондона (Eastlondon Christian Mission), а потім просто Християнська місія (Christian Mission). Головним лозунгом Місії став вислів «суп, мило, спасіння» (Soup, Soap, Salvation), який чіт­ко розставив пріоритети діяльності його послідовників. Однак, Бут бачив, що його проповіді хоч і мотивують до благодійності багатьох його послідовників, однак масштабна благодійність потребує доброї організації. В 1878 році він перейменував свою організацію в Армію спасіння, та докорінно змінив її порядки. Його організація перебрала військові порядки: усі члени орга­нізації отримали військові чини, а глава організації взяв собі титул генерала, в організації з'явилася військова дисципліна, обов'язок соціального служіння, були затверджені прапор і герб організації, а також визначений однострій на кшталт військово­го. Все це підвищило якість благодійної роботи Армії спасіння та привабили до проблеми бідності увагу суспільства. Сьогодні Армія спасіння налічує понад 1,15 мільйона членів, а її благодій­ні офіси діють у 127 країнах світу. Окрім самих членів організа­ції, в благодійній роботі Армії спасіння беруть участь численні волонтери, які захоплюються масштабністю благодійництва ор­ганізації. Стабільно в Армії спасіння на волонтерських засадах трудяться понад 4,5 мільйона людей. Масштабність благодійних проектів приваблюють також численних жертводавців. У 2004 році Джоан Беверлі Крок, вдова одного із засновників мережі закладів громадського харчування «McDonald's Corporation» Раймонда Альберта Крока, пожертвувала Армії спасіння 1,6 мі­льярда американських доларів. Ця пожертва стала найбільшою одноразовою пожертвою однієї людини одній організації в істо­рії людства. Такий прояв філантропії свідчить про високий авто­ритет Армії спасіння у сфері благодійності.

Армія спасіння перейняла віровчення від методистів. Свою доктрину вони виклали в одинадцяти пунктах:

ми віримо, що Писання Старого і Нового Завітів натхненні Богом, і що тільки вони конституюють Божий Закон христи­янської віри та діяльності;

ми віримо, що є тільки один Бог, який є безконечно доско­налий, Творець, Спаситель і Управитель всіх речей, і він єдиний достойний релігійного вшанування;

ми віримо, що є три Особи у Божестві - Отець, Син і Святий Дух, - які існують нероздільно і володіють однаковою силою та славою;

ми віримо, що в особі Ісуса Христа об’єднались Божа і люд­ська природи, так що він є істинним і правдивим Богом та справжньою людиною;

ми віримо, що наші прародичі були сотворені в стані не­винності, але через непослух вони втратили чистоту і блаженство, і внаслідок їхнього гріха всі люди стали грішними, повністю деморалізовані та заслуговують на справедливий гнів Бога;

ми віримо, що Господь Ісус Христос своїми стражданнями і смертю повністю очистив цілий світ, так що кожен, хто вірить в нього, не загине, а має життя вічне;

ми віримо, що покаяння перед Богом, віра в Господа Ісуса Христа і відродження у Святому Дусі є необхідними для спасіння;

ми віримо, що ми оправдані благодаттю через віру в Господа Ісуса Христа;

ми віримо, що осягнення стану спасіння вимагає повної віри у Христа;

ми віримо, що осягнення повного оправдання є привілеєм усіх віруючих, і вони повністю з духом, душею і тілом воскреснуть в момент приходу Господа Ісуса Христа;

ми віримо в безсмертя душі, у воскресіння тіла, в загальний суд і кінець світу; в безконечне блаженство праведників і безконечне покарання грішників.

В літургійному житті прихильники Армії спасіння, як і всі протестанти, визнають дві Святі Тайни - Хрещення і Євхаристію.