13.3. ФРАНЦУЗЬКА РЕФОРМАЦІЯ - ГУГЕНОТИ

Роль культурного мосту між Німеччиною і Францією відіграла Швейцарія. Відомі реформатори, які діяли у франкомовній Швейцарії, були французами, наприклад Жільйом Фарель та Жан Кальвін.

Облаштувавши у Женеві форпост протестантизму, вони постійно втручалися в релігійне життя Франції, засилаючи туди своїх проповідників, експортуючи свої книги, приймаючи на навчання французьких студентів тощо. Активний прозелітизм швейцарських реформаторів не міг не відбитися на житті Франції. До Франції проникали твори та ідеї Лютера, але, оскільки їхнє поширення вимагало перекладу текстів з німецької на французьку, то це стримувало поширення лютеранства у Франції. Швейцарцям було легше: розмовляючи французькою, вони могли безперешкодно проповідувати та поширювати літературу У Франції. Протестантські ідеї знаходили своїх прихильників серед французької інтелігенції, яка сприймала реформацію як інноваційну диковинку. Особливої популярності протестантизм серед французів не завоював. Однак, він став популярним серед тих, кого не вдовольняла французька корона. Історія французької реформації нічим не відрізнялась від історії німецької, швейцарської чи англійської реформації. Успіх реформації залежав не від богословських ідей чи духовних закликів, а від політичної підтримки. Якщо в північній Німеччині місцеві герцоги підтримали реформацію, а в Англії, Данії, Швеції, Норвегії її проголосили королі, то ці країни стали протестантськими; в Австрії, Іспанії, Італії та інших країнах монархи залишились католиками, тому й їхні країни залишились католицькими. В Німеччині і Швейцарії прихильниками реформації стали ті аристократи і міські магістрати, які прагнули, користаючись ідейною підтримкою реформації, послабити абсолютну монархію. Ідентично розгорнулась історія й у Франції.

• КОРОЛІВСТВО НАВАРРА

Осередком французької реформації стало Королівство Наварра.

У 824 році памплонський граф Ініго Арісто здобув незалежність свого графства від імперії франків, а у 842 році він оголосив своє графство окремим королівством, і себе королем Памплони під іменем Ініго І. В 1134 році Памплона була перейменована у Наварру. Ця країна знаходилася на межі сучасних Франції та Іспанії. В 1284 році король Франції Філіп IV Красивий одружився з наваррською королевою Жанною І з династії Блуа-Шампань, внаслідок чого став також королем Наварри, встановивши на наваррському троні династію Капетингів, а його нащадки носили титул короля Франції і Наварри. Після смерті короля Філі- па IV у 1314 році у Франції і Наваррі правив його син Людовік Х Сварливий, опісля п'ять днів перебував на троні син Людовіка Іван І, тоді на трон вступив другий син Філіпа IV і брат Людовіка Х Філіп V Довгий, який правив у 1312-1322 роках, а опісля третій син Філіпа IV Карл IV Красивий, який правив у 1322-1328 роках. Після смерті Карла IV, який не мав дітей, в династії Капе- тингів залишилась тільки одна спадкоємиця - Жанна, дочка короля Людовіка Х, сестра Івана І та племінниця Філіпа V і Карла V. Однак, Салічна правда, яка була головним законодавством тогочасної Франції, забороняла коронацію жінок. Династія Капе- тингів на французькому троні припинилась, а корону отримав Філіп VI Валуа, який був родичем Капетигнів. Так французька корона перейшла до династії Валуа. На французьку корону після завершення правління Капетингів претендував також англійський король Едуард ІІІ. Протистояння Філіпа VI і Едуарда ІІІ за французьку корону стали причиною Столітньої війни. Салічна правда діяла на території Франції, але не на території Наварри, тому Жанна, яка не змогла стати королевою Франції, стала королевою Наварри під іменем Жанни ІІ.

Жанна ІІ вийшла заміж за графа Філіпа д'Евре, який став її співправителем під іменем Філіпа ІІІ Шляхетного, а на наваррському троні з його коронацією опинилася династія Евре. Так, у 1328 році Франція і Наварра розділилися. В 1479 році король Фердинанд ІІ Арагонський завоював частину Наварри, приєднавши її до Іспанії.

Тим часом, французькі королі ніколи не відмовлялися від своїх претензій на наваррську корону. Наварра опинилася перед необхідністю самоствердження, яке вимагало проведення чіткої демаркаційної лінії. Франція і Наварра були культурно близькими, і наваррським королям потрібно було показати, чим саме наваррці відрізняються від французів, і чому вони повинні бути незалежними від Франції. Для забезпечення культурного розмежування двох країн і був використаний протестантизм. Наваррські королі, які насправді були нащадками французьких королів, також не відмовлялись від своїх претензій на французький трон. Від часу розділення Франції та Наварри до їх другого, і вже цього разу постійного поєднання, у Франції стало правила династія Валуа, натомість у Наваррі змінилося декілька династій. Ані французькі, ані наваррські королі не ставали протестантами, хоч протестантизм у їхній політиці відіграв особливу роль.

• ФРАНЦУЗЬКИЙ ПРОТЕСТАНТИЗМ

В самій Франції з’являлось щоразу більше прихильників протестантизму. Король Франциск І, який правив у 1515-1547 роках, видав указ про заборону діяльності протестантських общин. Його син Генріх ІІ, який правив у 1547-1559 роках, почав активну боротьбу проти французьких протестантів, яких називали гугенотами. В 1559 році на французький трон втупив п’ятнадцятирічний син Генріха ІІ Франциск ІІ, який правив тільки один рік, і був одружений із шотландською королевою Марією І Стюард. Оскільки Франциск ІІ через свій вік не міг правити, фактична влада опинилася в руках двох братів - герцога Франсуа де Гіз та кардинала Шарля де Гіз. Рідна сестра Гізів, Марія де Гіз, була дружиною шотландського короля Якова V і матір’ю шотландської і французької королеви Марії І Стюард. Допоки королева Марія Стюард перебувала у Франції, Шотландією правила королева Марія де Гіз, оскільки Яків V Стюард на той час уже помер. Гізи користувались повною підтримкою королеви Катерини Медичі, яка була вдовою Генріха ІІ та матір’ю Франциска ІІ. Оскільки король Франциск не брав участі в управлінні країною, з’явилися аристократи, ласі до влади, які прагнули скористати максимальну вигоду від слабкості короля.

Королева Катерина та її союзники Гізи намагались втримати сильну королівську владу. Як і в Німеччині, у Франції політична боротьба набрала релігійного обрамлення. Король та його союзники були католики, а опозиція все більше захоплювалася кальвінізмом. У 1555 році на наваррський трон вступила королева Жанна ІІІ, яка правила до 1572 року. Вона вийшла заміж за французького аристократа Антуана де Бурбона, який активно підтримував гугенотів і знаходився в опозиції до французьких королів. Від цього шлюбу народився принц Генріх Наваррський. В 1560 році помер французький король Франциск ІІ, і на трон вступив його брат Карл ІХ, який правив 14 років. Він одружився з Єлизаветою Австрійською, дочкою імператора Максиміліана ІІ й онукою імператора Карла V. Цей шлюб зробив французьку корону ще більшим борцем проти протестантизму.

В той час боротьба французької опозиції набирала сили. Антуан де Бурбон, який тепер був чоловіком наваррської королеви, підтримував протестантів, як тільки міг. З іншого боку, протестанти отримували підтримку з Англії, в якій тоді правила Єлизавета І Тюдор, дочка Генріха VIII, який провів англійську реформацію. Королева Єлизавета, яка була англіканкою і не терпіла кальвіністів в Англії, підтримувала їх поза межами своєї країни, використовуючи їх у власних політичних цілях. Єлизавета боялася Франції і Шотландії, і прикладала максимальні зусилля для їхнього послаблення. З цією ціллю вона фінансово і військово підтримувала кальвіністів у Шотландії та Франції, які мали би викликати політичний хаос і послабити владу місцевих монархів. Користуючись підтримкою Англії та Наварри, французькі протестанти піднімались на повстання проти корони. По Франції пройшлись гугенотські війни. В 1572 році померла наваррська королева Жанна ІІІ, і на трон вступив її син Генріх Наваррський, батько якого, Антуан де Бурбон, був одним із лідерів опозиційного руху у Франції. З коронацією Генріха прізвище наваррських королів знову змінилося. Тепер наваррська корона належала родині де Бурбон.

Генріх став лідером гугенотів та відкритим опонентом Франції. Королева Катерина Медичі, бачачи, скільки проблем приносять протистояння між Францією і Наваррою, обрамлені у релігійні лозунги, вирішила примирити противників. З цією ціллю в 1572 році вона влаштувала весілля своєї дочки принцеси Маргарити Медичі з королем Генріхом Наваррським. На весілля прибули як католицькі, так і гугенотські аристократи, між якими розгорілася бійня. Побоїща стали настільки масовими, що в них загинуло близько 30 тисяч чоловік. Оскільки все це відбулося в ніч перед днем Святого Варфоломія, то ця подія ввійшла в історію як Варфоломіївська ніч. Вінчання Генріха і Маргарити таки відбулось, але миру воно не принесло. В 1574 році французький король Карл ІХ помер, і на трон зійшов його брат Генріх ІІІ. Рік перед цим помер герцог Франсуа де Гіз, і його справу продовжив його син герцог Генріх де Гіз. Так, трьома головними політичними гравцями тогочасної французької історії стали три Генріхи: французький король Генріх ІІІ Валуа, наваррський король Генріх де Бурбон і герцог Генріх де Гіз.

• «ВІЙНА ТРЬОХ ГЕНРІХІВ»

У час правління Генріха ІІІ політика корони змінилася. Він намагався досягти миру і порозуміння між католиками і гугенотами. Але тепер він зіткнувся з опозицією не тільки гугенотів на чолі з Генріхом Валуа, а й інтригами герцога де Гіза. Якщо Франсуа де Гіз боровся за міцність корони, то його син Генріх де Гіз переслідував власні плани. Він став коханцем Маргарити Валуа та поставив собі за ціль, усунувши Генріха де Бурбона та Генріха Валуа, одружитися з Маргаритою й отримати обидві корони. З цією ціллю в 1576 році Генріх де Гіз заснував Католицьку лігу, яка об'єднала його союзників. Незважаючи на те, що ліга називалася католицькою, нічого спільного з інтересами Католицької Церкви вона не мала. Це був виключно військово-політичний союз, покликаний привести Генріха де Гіза до влади. Політичні амбіції Гіза дали поштовх для протистоянь, відомих як «війна трьох Генріхів».

У 1588 році король Генріх ІІІ Валуа, скориставшись коротким примиренням, запросив Генріха де Гіза та його брата Людовіка у свою резиденцію, де охорона короля вбила обох Гізів. Цією подією закінчилась війна трьох Генріхів. Королева Катерина Медичі, побачивши, що сили гугенотів збільшуються, ініціювала переговори зі своїм зятем наваррським королем Генріхом де Бурбоном. В січні 1589 року Катерина Медичі померла. Вона була однією з найвпливовіших жінок-політиків у історії Франції, залишаючись королевою при чотирьох королях: чоловіку Генріху ІІ і синах Франциску ІІ, Карлу ІХ та Генріху ІІІ. В серпні 1589 року помер і Генріх ІІІ, не залишивши потомства. Найближчою родичкою Валуа була Маргарита, дочка короля Генріха ІІ та Катерини Медичі і сестра королів Франциска ІІ, Карла ІХ та Генріха ІІІ. Оскільки жінка не могла стати королевою Франції, трон у 1589 році успадкував її чоловік наваррський король Генріх де Бурбон. Хоч Генріх очолював гугенотську партію та був великим борцем за права гугенотів, як тільки він отримав шанс стати французьким королем, він відрікся протестантизму та прийняв католицизм. З коронацією Генріха IV на французький трон вступила династія де Бурбон, яка правила у Франції аж до Французької революції, і на короткий час повернула владу після Бонапартів.

• НАНСЬКИЙ ЕДИКТ

Коли король Генріх IV прийняв католицизм, він викликав шквал критики зі сторони гугенотів, які побачили, що протестантизм для нього був не більше, ніж козирною картою в його політиці. З якимись преференціями для гугенотів король не поспішав. Однак, щоби не налаштовувати проти себе своїх колишніх прихильників, він аж у 1598 році видав знаменитий Нанський едикт (L'edit de Nantes), відповідно до якого гугеноти отримали громадянські права на рівні з католиками. Вони могли утримувати свої храми та школи, якими володіли станом на 1598 рік. Нанський едикт діяв до 1685 року, коли король Людовік XIV видав Едикт Фонтенбло (Edit de Fontainebleau), яким припиняв дію Нанського едикту та забороняв діяльність гугенотів на території Франції. Після видання едикту Фонтенбло численні гугеноти переселилися до Англії, Нідерландів, Пруссії та в Новий світ.

Внаслідок ухвалення Едикту Фонтенбло, гугеноти втратили свої права. Велика частина протестантів покинули Францію. Ті гугеноти, що залишились у Франції, оселились переважно в сільських районах південної Франції. Напруження між королівською владою і гугенотами не спадало. В 1702 році гугеноти піднялись на повстання камізарів. Слово «камізари», яким називали себе повстанці, походить від лангедокського «camiso» (сорочка), і вказувало на те, що повстанці носили селянські сорочки. Офіційним лозунгом камізарів була боротьба за права гугенотів, але без політики і тут не обійшлось. В 1700 році помер Карл ІІ, який був останнім іспанським королем з династії Габсбурґів. Карл не мав дітей, але був родичем австрійських Габсбурґів та французьких Бурбонів. Відповідно, обидві могутні європейські династії висловили свої претензії на іспанську корону. Сам Карл ІІ заповів корону герцогу Філіпу Анжуйському, який був онуком Людовіка XIV. Бурбони побачили в цьому заповіті можливість поширити свій вплив на Іспанію, але й Габсбурґи не мали бажання втрачати Іспанію зі своєї сфери впливу. Цей конфлікт дав поштовх Війні за іспанський спадок, яка тривала у 1701-1714 роках. У війні перемогли французи, і король Людовік XIV відстояв претензії свого онука на іспанську корону. Анжуйський герцог став королем Іспанії під іменем Філіпа V, заснувавши іспанську лінію династії Бурбон, яка править до сьогодні.

Війна за іспанський спадок, як і будь-яка війна, сприяла політичному та соціальному хаосу, на тлі якого з’являлись амбітні особи, які прагнули зробити успішну політичну кар’єру. На початку війни було ще незрозумілим, чиєю буде перемога, адже ж у протистоянні зіткнулись дві наймогутніші країни того часу. На тлі цих подій почав свою кар’єру гугенотський селянин Жан Кавальє (1681-1740), який, уміло спекулюючи настроями гугенотів та їхнім невдоволенням політикою короля, підбурив їх до повстання. Кавальє очолив повстанські загони. Оскільки головною його метою був політичний злет, він скерував камізарів не на відстоювання прав своєї релігійної меншини, а на політичну боротьбу. В 1704 році Кавальє захопив території в Південній Франції, і відразу ж оголосив їх незалежною країною, яку назвав Герцогство Севеннське, а себе сам проголосив герцогом. Він надіявся, що зуміє ввійти в союз з імператором Леопольдом І, який вів війну проти Франції, але австрійський імператор не бажав мати спільних справ зі самозванцем. Не підтримали Кавальє і протестантські Нідерланди та Англія, на яких він покладав великі надії. Врешті, в тому ж 1704 році, Кавальє розпочав переговори з королівським урядом. Він відрікся титулу герцога, став полковником французької армії, і сформував власний полк із тих камізарів, які під його проводом перейшли на французьку сторону. Частина гугенотів, яка не підтримала пропозицій короля, проголосили Кавальє зрадником. Офіцери французької армії також поставилися до колишнього самозванця і партизана зі зневагою. Після закінчення Війни за іспанський спадок у 1714 році, Кавальє перебрався до Англії, а згодом до Ірландії. В 1738 році він став віце-губернатором острова Джерсі, а в 1739 отримав звання генерал-майора. Через рік він помер, і був похоронений у Дубліні. Повстання камізарів після зради Кавальє тривало ще десять років, але перейшло у дрібні партизанські розбої. Врешті, камізари були розбиті французькою армією та припинили повстання.

• КОДЕКС НАПОЛЕОНА

В 1752 році французький уряд посилив тиск на гугенотів, які постійно дестабілізували королівство. Громадянські права гугеноти знову отримали в 1787 році едиктом короля Людові- ка XVI. Через два роки після Едику відбулась Французька революція. Революційний уряд надав гугенотам усі права, на рівні з іншими громадянами. Для революціонерів було важливо підтримати гугенотів, які завжди перебували в опозиції до короля. В 1803-1804 роках імператор Наполеон І Бонапарт видав низку законів, відомих як Кодекс Наполеона (Code Napoleon) або Громадянський кодекс (Code civil), який став основним французьким законодавством часу імперії. Цей Кодекс затверджував усі права гугенотів, отримані від революційного уряду. В епоху Реставрації династії Бурбонів у 1814-1830 роках, тобто при правліннях королів Людовіка XVIII, який керував 1814-1824 роках, та Карла Х, який правив у 1824-1830 роках і був скинутий з трону внаслідок Червневої революції 1830 року, права гугенотів, встановлені Кодексом Наполеона, зберігалися. Після Червневої революції на трон вступив король Луї-Філіп І з Орлеанської гілки Бурбонської династії, який був скинутий Лютневою революцією 1848 року. Луї-Філіп І, щоби утвердитися на троні, зберіг права всіх, кому попередні правителі надавали хоч якісь вольності. Ці права були збережені і під час Другої республіки у Франції в 1848-1852 роках, коли її президентом був Луї-Наполеон Бонапарт, племінник імператора Наполеона І, і під час Другої імперії у 1852-1870 роках, коли імператором був колишній президент Бонапарт під іменем Наполеона ІІІ, і під час Третьої республіки у 1870-1940 роках. У ХХ столітті Франція стала секулярною країною, і її уряд більше не втручався у внутрішні церковні справи.

Незважаючи на вагому роль гугенотів у французькій історії, сьогодні їх у Франції дуже мало. 47% населення Франції є християнами, з них 42% - католики. Протестанти всіх типів у Франції становлять тільки 2% населення. Серед усіх протестантських релігійних організацій спадкоємцями гугенотів вважає себе Реформістська Церква Франції (L'Eglise Reformee de France), яка має 350.000 вірян, і яка сьогодні не є чисто кальвіністською, а все більше схиляється до лютеранської доктрини. Також гугеноти об'єднані в геть малі організації - Протестантська Реформістська Церква Ельзасу і Лотарингії (L'Eglise protestante reformee d'Alsace et de Lorraine) та Національний Союз Незалежних Євангельських Реформістських Церков Франції (Union nationale des Eglises reformees evangeliques independantes de France).

<< | >>

↑

Источник: Шепетяк Олег Михайлович. Історія релігій. Том третій. - Жовква: Місіонер,2020. - 856 с.. 2020

Еще по теме 13.3. ФРАНЦУЗЬКА РЕФОРМАЦІЯ - ГУГЕНОТИ:

- История религий -