Суб’єкт права в системі юридичних понять

Методологічний аспект категорій права проявляється в їх систем­ності, взаємозумовленості, а також в їх динаміці та тенденції до розвитку і вдосконалення [325, с. 22].

Залежно від свого статусу - реального місця і ролі в юридичній науці і практиці - правові поняття можна розподілити на дві великі групи: «доктринальні» і «легальні».

Доктринальні і легальні правові поняття у своєму поєднанні утворюють понятійний апарат юридичної науки. Причому трансформація доктринальних понять в легальні завжди свідчить про перехід наукових знань у позитивне право. Цей перехід - з’єднувальний міст між правовою доктриною і позитивним правом. Тут завжди спостерігається органічна взаємозалежність: чим глибше і детальніше розроблено наукові правові поняття, тим більшою мірою і успішніше вони сприймаються позитивним правом, входять в його зміст як складові одиниці. І навпаки, понятійний апарат позитивного права, його окремих галузей та інститутів збагачує доктрину і сприяє її розвитку [325, с. 23].

Наукові поняття, як відомо, умовні у своїй абстрактності, але об’єктивні в цілому, у витоках, у генезі вони нерозривно пов’язані з об’єктивним світом і визначаються ним [325, с. 27].

Досліджуючи питання суб’єкта права в системі юридичних понять, слід співвіднести його із суміжними з ним поняттями, визначаючи їх подібність і відмінності.

Пізнання категорії «суб’єкт права» передбачає її теоретичне осмислення в аспекті парної категорії «об’єкт права».

У різних галузях права категорія «об’єкт права»

використовується по-різному. Суттєву увагу дослідженню об’єкта права свого часу приділив Ю. К. Толстой у праці «К теории правоотношений». Вчений зазначав, що коли говорять про об’єкт норми права, то мають на увазі об’єкт впливу або об’єкт регулювання правової норми, яким є суспільні відносини. Ю. К. Толстой стверджував, що об’єкт норми права і правовідносин, правовідносин і суб’єктивних прав і обов’язків - це одне і те саме [533, с. 50]. Таким чином, у об’єкті права перетинаються інтереси уповноваженого і зобов’язаного суб’єктів [533, с. 52]. Об’єкт права слід шукати в благах, забезпечуваних правом як мети, а не в установленні поведінки як засобу. Право розмежовує інтереси, нормує відносини на ґрунті зіткнення інтересів, тому і захист його має значення як такого, що закріплює за людиною те, що вона цінує з точки зору своїх потреб. Об’єкти права - це блага в економічному сенсі [533, с. 52].

Політична економія визнає блага подвійного роду: речі і послуги. Відповідно головними видами об'єктів права є речі і дії інших осіб. Але право забезпечує, крім матеріальних, також і моральні інтереси, що криються в сімейних відносинах, і в цьому випадку об'єктом права є самі особи, дружина, діти, опікуни. Таким чином, на думку Ю. К. Толстого, об'єкти права поділяються на: речі, осіб, дії інших осіб. Відповідно до чого абсолютні права поділяються за об'єктом на три види: а) права речові, як право власності, застави, користування, б) права виняткові, як авторське право, право на промислові винаходи; в) права особистої влади, як право чоловіка, право батька. Дія становить об'єкт відносних прав [533, c. 52].

Мета права подвійна - забезпечення свободи та інтересу.

Дії, що набувають характеру економічних послуг, служать об'єктом прав вимоги за зобов'язаннями. Людина перебуває майже постійно в діяльності, з іншого боку, майже всяка її діяльність є перервною. Отже, під об'єктом права розуміють дію як відособлену за місцем, за часом або за результатом частину діяльності людини, що виступає як економічне ціле. Для поняття про дію як об'єкт права економічна точка зору має вирішальне значення. Дії, позбавлені економічної цінності, не можуть бути об'єктами права.

Дії розрізняються як позитивні і негативні. У першому випадку зобов'язаний суб'єкт повинен щось зробити, у другому - від чогось утриматися. Утримання, як дія з негативним змістом, не тотожна з бездіяльністю. У стриманості виявляється воля особи, тоді як у бездіяльності вона відсутня [584, c. 345].

Таке розуміння об'єкта права існує і в сучасному приватному праві. Як слушно зазначає Д. Н. Царев, усім об'єктам цивільних прав властива така ознака, як майнова цінність. Саме майнова цінність дозволяє віднести дію до об'єкта приватного права. У публічному ж праві такої ознаки немає [561, c. 52-53].

Об'єктом суб'єктивних публічних прав традиційно вважають дію. Право на послуги держави - дія органів держави, право на невтручання в політичні права - власні дії суб'єкта [561, c. 52]. Таким чином, при вирішенні питання про об'єкт права дослідники, так само

як і при вирішенні інших питань суб’єктивної сторони публічного права, запозичують інструментарій із приватного права [561, c. 52-53].

У деяких працях з адміністративного права питання про об’єкт взагалі не ставиться, наука зводиться до вчення про органи управління, способи їх організації, сфери діяльності та межі їх компетенції [561, c. 61]. На думку інших дослідників, адміністративне право охоплює всі правові норми, що регулюють діяльність органів публічної адміністрації, не залежно від того, чи виникають дані правовідносини у сфері публічного чи приватного права.

К. Берновський вважав, що поняття об’єкта публічно-правових відносин є тотожним поняттю змісту відносин, і будь-яка спроба розмежування даних понять є недоцільною [68, c. 88]. Самостійна позиція відносно об’єктів адміністративного права сформульована О. Ф. Євтіхєєвим. Об’єктами публічних правовідносин за О. Ф. Євтіхєєвим є: 1) адміністративні акти; 2) повинності; 3) суспільна власність [149, c. 62].

Д. Д. Грімм, досліджуючи об’єкт права, зазначав, що ним може бути все, що служить засобом здійснення визначених правом інтересів. Однак усі інтереси здійснюються за допомогою певної сили. Тому вчений стверджує, що об’єктом права є сили, та виділяє чотири види об’єктів:

- власні сили суб’єкта;

- сили природи;

- сили інших людей;

- сили суспільства [126, c. 195].

Виходячи з роздумів учених, можна дійти висновку, що об’єкт права як парна правова категорія суб’єкта права диференціюється залежно від сфери правового регулювання (приватної або ж публічної) і мети права - забезпечення свободи та інтересу, та проявляється як дії та матеріальні і нематеріальні блага. Разом з тим об’єкт права є засобом здійснення визначених правом інтересів, які, у свою чергу, зумовлюються потребами суб’єкта права. У зв’язку з чим виникає необхідність дослідження категорії «інтерес».

Незаперечним є той факт, що право - універсальний регулятор суспільних відносин, засіб узгодження потреб та інтересів, критерій справедливості й масштаб свободи. У багатьох дефініціях поняття

«право» вживається термін «інтерес». Так, на думку О. Ф. Скакун, «право - це система норм і принципів, визнаних більшістю населення як справедлива і рівна міра свободи, формально закріплених (санкціонованих, встановлених) і забезпечуваних державою як регуляторів суспільних відносин з метою узгодження (компромісу) індивідуальних, соціально-групових і суспільних інтересів (волі)» [484, c. 253]. Вживання терміна «інтереси» у дефініції права свідчить про значущість і безпосереднє відношення інтересу до права.

Право проявляє себе, коли сформована правова потреба у свідомості суб'єкта, яка перетворюється на його інтерес, котрий уже на цій стадії об'єктивується у правових поглядах та фактичних правомірних діяннях. Тобто сприйняття права - це буття права в соціальному суб'єкті та обумовлена цим його внутрішня готовність відповідно своїм інтересам і потребам діяти всупереч або відповідно до права [118, c. 48].

Складність і суперечливість тлумачення інтересів у праві пояснюється, передусім, відсутністю в дослідників єдиного розуміння змісту поняття «інтерес», невизначеністю співвідношення інтересу та потреби, інтересу та свободи, криється в суперечливій діалектиці інтересів особистості, суспільства й держави та суперечливості взаємодії права вцілому [479, c. 47].

Право не може абстрагуватися від різноманітних проявів інтересів, так як має своїм завданням їх впорядкування, розмежування, гармонізацію та, відповідно, повинно розглядати інтерес багатоаспектно, всебічно, багаторівнево. Виходячи з роздумів багатьох учених, інтерес поєднує в собі суб'єктивні та об'єктивні аспекти. Суб'єктивна сторона інтересу полягає в психічному налаштуванні суб'єкта інтересу, його спрямованості володіти тими чи іншими об'єктами навколишньої дійсності або пізнавати об'єкти дійсності. Об'єктивна сторона інтересу полягає в деякій залежності, обособленості інтересу від його суб'єкта. Тобто інтерес не лише отримує відображення у свідомості суб'єкта, однак і існує як факт навколишньої дійсності [73, c. 33].

Різноманітність інтересів у праві, на думку сучасних науковців, є цілком закономірною, з огляду на те, що, по-перше, об’єктивне право породжує відповідне його змісту й началам прагнення тих, хто, вступаючи впевні правовідносини й керуючись конкретними правилами, має бажання, потреби, що прямо не заборонені законом; по-друге, правовідносини, як відомо, це відносини, врегульовані нормами права.

М. А. Самбор, досліджуючи інтерес у праві, дає його визначення як усвідомлену спрямованість суб’єкта, обумовлену його внутрішнім переконанням в оволодінні певним благом матеріального чи нематеріального характеру, що являє задоволення потреби, здійснення та реалізація якого відбувається в межах загальноприйнятих правил поведінки, визначених у нормах права, що відповідає відсутності прямої заборони у досягненні такого блага, так і бажаним для нього способом, а також сприяння на забезпечення компетентними органами у разі наявності перешкоди на шляху можливості його задоволення, яке б відповідало сучасним вимогам та дозволило б уніфікувати існуюче законодавство [480, с. 10].

Таким чином, можна стверджувати, що інтерес є специфічною категорією, що виражає перехід об’єктивного в суб’єктивне та навпаки, а також визначає єдність об’єктивного і суб’єктивного [167, с. 96]. Таке розуміння інтересу конкретизується виокремленням таких елементів його структури:

1) соціальне становище суб’єкта, або сукупність його

практичних зв’язків із суспільством;

2) ступінь усвідомлення положення, яка може широко варіюватися від нерозуміння через неясне відчуття до чіткого усвідомлення;

3) ідеальні спонукальні сили, або мотиви діяльності, спрямовані на конкретні об’єкти інтересу;

4) сама дія, яка являє собою утвердження суб’єкта в об’єктив­ному світі [167, с. 29-30].

Людина володіє волею та свободою волі. Свобода - це його здат­ність вибирати із наданих йому можливостей, приймати рішення із знанням справи, тобто всієї сукупності наявних умов і факторів, і діяти відповідно до цього вибору. Вибір завжди означає певну позицію, що обумовлює напрям діяльності. Це найвища специфічна людська форма прояву винахідливості як якості, притаманній в достатньо розвиненій формі всьому живому. Інтерес і є найважливішою характеристикою цілеспрямованої діяльності суб'єкта, що інтегрує в собі різноманіття елементів внутрішнього і зовнішнього світу, суб'єктивного та об'єктивного [333, c. 73].

Коли усуваються перепони, суб'єкт переходить до діяльності відповідно до інтересу, який він має. Діяльність об'єктивує інтерес, який проявляється в результатах діяльності у формі буття як пасивна властивість [553, c. 110].

А.Т. Ханіпов визначає інтерес як більш чи менш усвідомлювану позицію, лінію поведінки соціального суб'єкта в конкретній суспільній ситуації, що залежить від його положення в системі економічних відносин, що склалися історично. Така позиція виражає, на думку вченого, вибіркове відношення інтересу до об'єктивних тенденцій суспільного розвитку, його спрямування на історичну творчість та його спрямованість на самоствердження [553, c. 109]. Він вважає, що у цьому і полягає сутність інтересу, що визначає справжню єдність усіх інтересів.

Інтерес у такому розумінні відображає усю сукупність суспільних відносин суб'єкта. Ніщо не здійснюється суб'єктом без участі інтересу. Однак інтерес включає усю сукупність відносин суб'єкта лише в певному аспекті. Суспільні відносини створюються і відтворюються відносинами індивідів один до одного і тому вся сукупність суспільних відносин «пронизується» інтересами - потенційними, актуальними або реалізованими [333, c. 74].

Фактором, що перетворює, переводить потребу на рівень інтересу, є мотив. Так, Д. О. Кікнідзе, прибічник концепції інтересу як об'єктивного та суб'єктивного, зазначав, що інтерес є потребою, що пройшла стадію мотивації [183, c. 60].

Мотив розглядається як атрибут діяльності. О. М. Леонтьєв стверджує, що діяльності без мотиву не буває, «немотивована» діяльність - це діяльність не позбавлена мотиву, а діяльність із суб'єктивно та об'єктивно прихованим мотивом [250, c. 102].

Усвідомлення мотиву завжди вторинне. Мотивація є процесом циклічної взаємодії суб'єкта та ситуації, в ході якого здійснюється вибір та приймається рішення, що забезпечує цілеспрямованість дії. Головною функцією мотиву у структурі діяльності є формування цілі та її фіксація. Мета визначає стійку спрямованість діяльності та її організованість. На відміну від мотиву, який, як правило, не повною мірою усвідомлюється, мета зажди усвідомлена самим суб'єктом. Інакше вона вже не мета [251, c. 434]. Важливо зазначити, що мотив і мета не обов'язково співпадають, точніше - однозначно відповідають один одному. Це можливе тому, що діяльність може бути полімотивованою і в тому випадку одна і та ж мета може відповідати різним мотивам. За допомогою мотиву потреба конкретизується до рівня цілі, досягнення якої повинно забезпечувати задоволення потреби. Мотив задає спектр цілей і здійснює ніби «наведення» на мету. Коли мета співпадає з потребою, тоді діяльність приймає чітко цілеспрямований характер, а сама потреба, тепер вже існуюча як деякий синтез, як мета-потреба, перетворюється у стійкий усвідомлений інтерес. Інтерес стійко спрямований збуджуючий мотив діяльності, забарвлений емоційно-ціннісними відносинами. Він і допомагає відшукати засоби задоволення потреби, досягнення цілі [496, c. 373].

Залежно від суб'єктивно-об'єктивної природи права інтереси в праві поділяють на інтереси суб'єктів публічного та приватного права, що зумовлено поділом права на приватне та публічне. У сферах, що регулюються галузями публічного права, домінує суспільний інтерес, який здійснюється перш за все шляхом встановлення заборон, правил, обов'язкових для застосування і відповідної діяльності правоохоронних та контролюючих органів [580, c. 1]. У приватному праві приватний інтерес визначається як інтерес конкретних осіб і соціальних груп, який охороняється державою. Пріоритет у питаннях реалізації приватного інтересу залежить від волі приватних осіб, їхніх об'єднань та організацій, які не є владними суб'єктами, не перебувають у відносинах влади та підпорядкування одне до одного, рівноправно і вільно встановлюють права та обов'язки у відносинах, що виникають з їхньої ініціативи. Приватний інтерес забезпечує самостійність і свободу діяльності окремих осіб, їхніх об'єднань та організацій, дає їм можливість бути ініціативними [580, c. 2].

Необхідно мати на увазі, що «в каждый данный момент эти грани­цы (между частным и публичным правом) не представляют резкой де­маркационной линии» [580, c. 1]. Разом з тим межа між публічним і при­ватним правом у періоди історичного розвитку періодично змінювалась і змінюється. На цей факт звертали увагу ще дореволюційні вчені- цивілісти, зазначаючи, що існуюча у сучасній юридичній науці різниця приватного і публічного права являє собою лише історичне явище. Політичні, соціально-економічні, ідеологічні зміни призводять до трансформації як приватних, так і публічних інтересів. Поява нових сфер суспільних відносин (наприклад, відносини в мережі Інтернет, відносини у зв’язку із загостренням екологічних проблем, глобалізацією та т.ін.) також ставить питання про співвідношення інтересів, їх нормативного регулювання [580, c. 1].

Теоретик права П. Рабінович вказує, що в більшості реальних суспільних відносин «приватне» і «публічне» взаємоперетинаються і перебувають у діалектичному взаємозв’язку, стверджуючи, що публіч­ним є все, що стосується благ та інтересів спільноти («спільного блага»), а приватним - усе, що стосується благ та інтересів кожного з її учасників. Відтак приватне в одному аспекті є водночас публічним в іншому [467, с. 5]. Вчений обґрунтовує, що більшість інтересів, які, здавалося б, є суто індивідуальними («приватними»), водночас є і соціальними як за історичними передумовами їх формування, так і за засобами, інструментарієм їх задоволення, а сам процес реалізації (та й, до речі, захисту) «приватних» інтересів зачіпає, так чи інакше, й інтереси, потреби інших учасників соціального життя, а отже, є, зазвичай, процесом соціальним - «публічним» [465, с. 62].

А. А. Нечай розмежує публічний і приватний інтерес у праві таким чином: для публічного права переважне значення мають інтереси держави, правовий статус її органів, посадових осіб, а також регулювання відносин з яскраво вираженим суспільним характером; для приватного права основними є інтереси окремих осіб [306, с. 29].

Т П. Мінка, розглядаючи правовий режим адміністративного права, інтерес пов’язує із діяльністю. Вона зазначає, що приватна і публічна діяльність - це різні за своїм характером види людської діяльності [295, c. 90]. Приватна діяльність заснована на захисті та досягненні власного інтересу особи, на свободі її волі, виборі мети, інтересу та засобів досягнення, отриманні результату і процесу його здійснення. Особливі якості притаманні управлінській діяльності, що 54

спрямована на організацію, створення умов для вільної і безперешкодної діяльності приватних осіб при досягненні їх інтересів. Публічна діяльність заснована не на забезпеченні власного інтересу органу управління, не на волі вибору, а на функціональній заданості мети [567, с. 12]. Для цього у законодавстві чітко визначаються завдання і функції публічних органів, їх компетенція і повноваження, процедури створення і діяльності та відповідальності за перевищення меж компетенції того чи іншого органу публічної влади.

Відносини, що опосередковують приватну і публічну діяльність, відрізняються поміж собою за природою та методами їхнього регулювання. Однак головне, що їх відрізняє, - це мета, задля якої здійснюється публічна чи приватна діяльність, інтерес, якого прагнуть досягти учасники відповідних відносин [295, c. 90].

Р Б. Сивий визначає такі закономірності співвідношення приват­ного й публічного інтересів: по-перше, публічний інтерес є похідним від інтересу приватного; по-друге, кожен юридичний (узаконений) інтерес є публічним інтересом; по-третє, публічний інтерес визначає метод юридичного регулювання суспільних відносин; по-четверте, «публічність» інтересів змінюється залежно від конкретно-історич­них, соціально-культурних, геополітичних та інших умов; по-п'яте, в об'єктивному юридичному праві мають гармонійно поєднуватися публічні та приватні інтереси; по-шосте, приватний та публічний інтерес взаємно впливають один на одного; по-сьоме, приватно­правові норми можуть встановлюватися для задоволення і суспільних інтересів.

Відомий філософ І. Бентам зауважив, що «єдино реальними інтересами» є індивідуальні інтереси людини [541, с. 116-117]. І хоча таке твердження доволі дискусійне, можна констатувати, що кінцевим «адресатом» будь-яких інтересів завжди виступає людина. Лише вона здатна усвідомити об'єктивно існуючі інтереси, а відтак - здійснювати їх [329, с. 678].

Бажаний соціальний стан, конкретний ступінь сприятливості або несприятливості для задоволення суб'єктів права створює правовий режим як особливий порядок правового регулювання.

Невід'ємною властивістю влади, її устрою і демократичності є правовий режим. Він обумовлений інтересами держави, волею законодавця, а також специфікою і характером суспільних відносин,

що вимагають до себе особливих підходів, форм і методів правового впливу, і, що важливо, своєрідного юридичного інструментарію для своєї організації, який з'єднує в єдину робочу конструкцію певний комплекс правових засобів відповідно до встановленої мети. Правові режими забезпечують стійке нормативне регулювання групи суспільних відносин, сприяють оптимальному використанню конкретних об'єктів уповноваженими суб'єктами, регламентуючи основні функціональні характеристики їх діяльності [83, c. 12].

Правовий режим - це прояв нормативного права, однак на більш високому рівні [579, c. 5]. Так, С. С. Алексєєв зазначав, що перш за все правовий режим можна розглядати як збільшений блок у загальному арсеналі правового інструментарію, що об'єднує в єдину конструкцію певний комплекс правових засобів. З цієї точки зору, ефективне використання правових засобів при вирішенні тих чи інших спеціальних завдань полягає в тому, щоб обрати оптимальний для вирішення відповідного завдання правовий режим, вміло відпрацювати його, враховуючи специфіку цього завдання і зміст відносин, що регулюються [33, c. 184].

Правовий режим виражає ступінь жорсткості і формалізованості юридичного регулювання, наявність обмежень чи пільг, допустимий рівень активності суб'єктів права, межі їх правової самостійності [33, с. 186].

Правовий режим - невід'ємна властивість політичної влади, її сутності, змісту, функціонування, соціальної спрямованості, ступеня демократичності [276, c. 64]. Правовий режим визначається, перш за все, інтересами держави, волею законодавця, а також специфікою і характером суспільних відносин, які потребують особливих форм та методів правового регулювання [579, c. 5].

Правовим режимам притаманні такі ознаки: 1) вони

встановлюються законодавством та забезпечуються примусовою силою держави; 2) в особливий спосіб регулюють конкретні сфери суспільних відносин; 3) являють собою специфічний порядок правового регулювання, який складається із сукупності юридичних засобів та характеризується певним їх поєднанням; 4) найбільш стійким та визначальним у їх змісті є загальне юридичне положення суб'єктів права, у якому концентруються всі особливості правового режиму вцілому; 5) виступають як кінцевий результат, правовий клімат, що склався у суспільстві в результаті використання правової

форми регулювання суспільних відносин. Специфічна особливість правового режиму полягає в тому, що його система юридичних засобів регулювання використовується державою, є прерогативою державних органів [579, с. 6].

Зв’язок правового режиму із суб'єктом права перш за все виражається в трьох основних способах впливу на поведінку суб’єктів права, які тісно взаємопов’язані та закріплені у правових нормах. Один різновид правових норм визначає межі та зміст можливої поведінки суб’єктів права, тобто містять дозволи. Нормативна властивість дозволів полягає в тому, що в ньому міститься вказівка на такий варіант поведінки суб’єктів при тих чи інших життєвих обставинах, який є найбільш доцільним і відповідає інтересам держави, тобто вказує на те, як слід вчиняти - тобто встановлює позитивний характер поведінки. Друга група норм закріплює належну поведінку суб’єктів, від якої вони при настанні передбачених нормою обставин не вправі ухилитись, тобто містить зобов’язання. Третій вид норм права впливає на поведінку суб’єктів за допомогою заборони певних діянь (дій або бездіяльності), тобто містить заборону, яка є (як дозвіл і зобов’язання) первісним компонентом правового режиму. Нормативна властивість заборони полягає в тому, що в ньому міститься припис утримуватись від поведінки, яка при тих чи ніших обставинах є небажаною в інтересах держави [579, с. 9].

Право не лише вимагає, зобов’язує, карає за порушення, а й надає суб’єктові широкі можливості (у вигляді прав) для його самореалізації. Невипадково в юридичній літературі склався погляд на право як міру свободи [275, с. 22]. Норма права ставить у певні рамки свободу, тобто соціально забезпечену можливість діяти відповідно до своїх потреб та інтересів. Вона є передумовою максимально повного розкриття всіх можливостей суб’єкта права [538, с. 143]. Вони виникають як результат усвідомленої потреби регулювання правом тих чи інших суспільних відносин.

У той же час юридичні норми, в свою чергу, втілюються в життя через конкретні права (обов’язки), збагачуються їх соціальним змістом. Суб’єктивні права і юридичні обов’язки виступають критерієм істинності юридичних норм та інших уявлень про чинне законодавство [596, с. 162].

Будь-яка норма - це двостороннє правило поведінки, яке не тільки надає одним суб’єктам права, але і покладає на інших суб’єктів

обов'язки. Іншими словами, правові можливості, закладені в юридичних нормах, не можна реалізувати без відповідних обов'язків інших осіб [538, c. 144].

Юридична норма стосовно поведінки суб'єкта права є лише можливість, здійснення якої трансформує норму в реальну поведінку, у дійсність.

Процес перетворення правових можливостей у дійсність відбувається в рамках предмета правового регулювання і пов'язаний з утворенням нових форм правової реальності: правовідносин,

законності, правопорядку тощо [538, с. 144].

Правова норма, як правило, містить не одну, а кілька можливостей. Суб'єкт права може: а) виконати вимоги норми повністю; б) виконати частково; в) не виконати взагалі; г) порушити норму права. Яка з цих можливостей стане дійсністю - залежить від конкретних умов, намірів суб'єкта, рівня його правосвідомості та культури, переслідуваних цілей [538, с. 144].

Питання про те, чи варто вважати норми передумовою юридичних відносин, поставлений у логічній та систематичній площині, постає як проблема співвідношення об'єктивного та суб'єктивного в праві. Обидва аспекти такого питання хоча і перебувають у різних площинах, однак обумовлюють один одного. У той час, з одного боку, право є формою зовнішнього авторитарного регулювання, з іншого - суб'єктивної приватної автономії [561, c. 107].

Ю. К. Толстой виділяє три стадії впливу норм права на поведінку людей: 1) при визначенні правоздатності громадян та організацій, 2) при вчиненні правомірних дій, спрямованих на досягнення правового ефекту, 3) стадію правовідносин [533, c. 4]. У зв'язку з цим вплив норм права на поведінку суб'єкта проходить нібито три стадії: правоздатності, юридичного факту та

правовідносин [561, c. 118].

На думку Г С. Бриксіної, правовий режим являє собою особливий нормативний порядок регулювання статусу суб'єкта права за допомогою встановлених і забезпечених державою правових засобів, який виражається у специфіці характеру прав та обов'язків (цілей, завдань, функцій), способів і гарантій їх реалізації, відповідальності за порушення режимних вимог і ґрунтується на дії

загальних принципів, що приводять їх у єдину впорядковану систему [83, c. 11-12].

Поняття правового режиму, на думку Д. М. Бахраха, можна порівняти з поняттям правового статусу. Останній означає права та обов’язки суб'єктів, а правовий режим характеризує діяльність та пов’язані з нею права й обов’язки її учасників [57, c. 201].

Виходячи з роздумів багатьох учених, можна дійти висновку, що правовий режим і правовий статус є парними правовими категоріями. У першому випадку ми всі правові явища пов’язуємо з об’єктом правовідносин, у другому - з його суб’єктами. Режим установлює межі дозволеної поведінки конкретних суб’єктів, чим і формує їх правовий статус; режим виникає лише в зонах так званого інтенсивного правого регулювання, коли законодавець приділяє особливу увагу конкретному об’єкту правовідносин [230, c. 109-112].

Таким чином, правовий режим визначає порядок діяльності суб’єктів права в тих чи інших сферах суспільного життя, встановлює їх цілі та функції, зміст прав і обов’язків. Отже, на підставі вищевикладеного можна дійти висновку, що суб’єкт права, займаючи центральне місце у системі юридичних понять, взаємопов’язаний з ними. Поняття суб’єкта права в першу чергу складається з понять, які утворюють його юридичну конструкцію, до яких необхідно віднести: правосуб’єктність, правовий статус, суб’єктивні права, юридичні обов’язки, відповідальність. Другу групу понять складають ті, які пов’язані з динамікою суб’єкта, до яких входять: об’єкт права, інтерес, правовий режим, норми права, правовідносини.

1.5.