Психічне як мета, засіб і самоцінне для суб'єкта

Незаперечний пріоритет соціального над індивідуальним, зведення індивідуального до "особистісного фактора" і водночас нівелювання особистості визначили останнім часом загальну орієнтацію вітчизняної психологічної науки на з'ясування та обгрунтування соціальної природи психіки, розробку теоретичних та експериментальних моделей відтворення соціальної сутності людського індивіда як "сукупності суспільних відносин".

Зазначена науково-предметна парадигма, можна вважати, певним чином виконала свою історичну місію і сьогодні вже гальмує подальший розвиток психологічної науки. Головним моментом при цьому виступає традиційне ставлення до психіки лише як до засобу, носія соціальних якостей людини. Проблеми самосвідомості, рефлексії психічного в кінцевому підсумку за такого підходу спрямовуються на з'ясування того, що заважає людині якісно виконувати свої чи доручені їй соціальні ролі, бути суб'єктом навчальної, трудової, пізнавальної та інших видів суспільно-корисної діяльності. Самоцінність психічного життя для людини при цьому традиційно не посідає провідного місця в предметі психології.

У результаті виникає певним чином парадоксальна ситуація. З одного боку, визнається велике значення рівня розвитку психіки, її кондицій для людини як суспільної істоти, а з іншого — психіка береться лише в статусі засобу. Психічне як таке у своїх вищих проявах актуалізується у формах свідомості й самосвідомості, душевності й духовності, а.також особистості, індивідуальності, суб'єктності й водночас не розглядається з позицій аксіологічного підходу.

Аксіологічний аспект передбачає, на відміну від гносеологічного та праксичного (які вже значною мірою виконали свою історичну роль у статусі предмета психології), відповідь на питання про смисл психічного для людини, його самоцінність на противагу і на доповнення тим цінностям і смислам, які йдуть від ситуації, визначаються суб'єктом як зовнішні.

Отже, подолання зазначеного вище парадоксу можливе за умови здійснення мотиваційного вибору предмета психології в межах ціннісної парадигми психічного.

Твердження про те, що самоцінність психічного життя має бути предметом психологічної науки, означає, що саме в цьому напрямі найбільш реально також знайти шлях розв'язання суперечностей, які визначають нинішню ситуацію психічного життя людини.

Проблема самоцінного як такого —- це насамперед проблема мотивації буття, що конкретизується в глибинних потягах до єднання зі світом і розототожнення з ним, індивідуалізації.

Ці діалектично пов'язані між собою мотиваційні тенденції залежно від умов, що складаються, поступаються місцем одна одній і тим самим визначають те, що є самоцінним "тут і тепер". Тенденція, яка домінує сьогодні, визначає самоцінним психічне, внутрішнє, суб'єктивне. А отже, першим мотивом, який логічно має бути обраний психологією і цілепокладений її предметом, є мотив само-розрізнення психічного як буття.

Ось як розглядає цей аспект Е.Гуссерль: жити як "Я —- суб'єкт" означає проживати багатоманітне психічне. Однак життя, яке ми проживаємо, так би мовити, анонімне, минає, але ми не спрямовуємо на нього свою увагу. В стані неспання ми завжди зайняті то тим, то іншим, причому на низькому рівні — непсихічним. Наприклад, сприймаючи, ми зайняті сприйнятим вітряним млином, спрямовані на нього і тільки на нього, у згадуванні ми зайняті тим, що пригадуєм, у мисленні — думками, у вольовому прагненні

— цілями чи засобами. Діючи таким чином, ми нічого не знаємо про життя, яке розігрується при цьому, про його різноманітні властивості, які є дуже суттєвими для нас. "Тільки рефлексія, звернення погляду від безпосередньо тематичного, — підкреслює Гуссерль,

— вводить у поле зору саме психічне життя".

Мотивація саморозрізнення психічного входить у предмет психології онтологічним аспектом, що передбачає переосмислення природи психічного як форми буття і як "всередині-буття", обгрунтування необхідності психічного як "мислячої матерії", феноменологічне відтворення особливостей історичного й онтогенетичного існування психіки людини в її гармонії з навколишнім світом, суспільством, іншими носіями психічного життя і в автономії від не-психічного як самоцінної ідеальної реальності.

"Розрізняючи" в собі психічне як буття, як внутрішній світ, індивід "привласнює" і протиставляє себе йому у формі суб'єктності, а саме: як суб 'єкт самоспоглядання і самопізнання, як носій інтенції до проникнення в глибини власного'психічного, його індивідуалізовану сутність.

Отже, спрямованість індивіда як суб'єкта на пізнання власного психічного життя становить гносеологічний аспект предмета психології, але з аксіологічним (ціннісно-мотиваційним) акцентом. Самопізнання тут вирізняється суб'єктивною пристрасністю, гострою заінтересованістю в істинності й відповідальністю перед собою за об'єктивність його результатів: мене цікавить не абстрактне знання про психіку взагалі, а знання про особливості і сутність саме моєї психіки, мого психічного життя, неповторного, індивідуального, тотожного мені самому.

Самоспоглядання, саморефлексія, самопізнання свого внутрішнього світу має самостійну цінність для людини. Проте психологія сьогодні не може обмежитися лише пізнавальним аспектом. Значущість психологічного фактора, самоцінність психічного життя щодалі зростають у практиці людського життя. Тому в предмет сучасної психології не може не увійти праксичний аспект, який розкривається проблемою індивіда як бережливого носія, старанного хранителя і натхненного творця власної психіки.

Суб'єктивне — це те, що належить суб'єктові, суб'єкт — носій суб'єктивного. В цьому зв'язку основним є питання про мотиви ідентифікації індивіда з власною психікою, про міру "привласнення" тих її сфер, які тяжіють до автономії (приховані потяги, інстинкти, комплекси, захисні механізми тощо). Водночас це й проблема мотивації збереження нетотожності суб'єктного ядра і психіки в цілому (яка включає в себе і саме це "ядро"), збереження необхідної дистанції між "носієм" і тим, що він "несе".

Як носій психічного індивід виявляє суб'єктну спрямованість на збереження наявного, досягнутого рівня розвитку психіки, вироблених стереотипів функціонування її механізмів у їхній цілісності.

Коли йдеться про зміни, що відбуваються в психічному житті, то тут виділяється кілька критеріїв диференціації. Так, одні зміни відбуваються мимовільно, інші — на довільній основі, усвідомлено або ж на неусвідомлюваних рівнях, як раціональні чи ірраціональні процеси. Проте вищим рівнем, що діалектично знімає в собі усі згадані, є рівень свідомого творення суб'єктом власного психічного світу, внесення в нього нових змістів, викриття прихованих резервів, індивідуалізації внутрішнього, суб'єктивного, включення у розвиток новоутворень, підтримання цілісності психіки в різних умовах її функціонування і розвитку.

Проблема суб'єктивних джерел, детермінант, рушійних сил са-мотворення психіки, які самі розвиваються, логічно вичерпує, підводить певний підсумок тому, чим мотиваційна парадигма входить у предмет психології.

Подальше визначення предмета психології віддзеркалює проблему трансформації мотивації в конкретні цілі процесу самопізнання та самотворення людиною як суб'єктом власної психіки, визначення та використання відповідних їм засобів і способів, а також урахування умов і різних факторів, що сприяють чи перешкоджають цьому процесу.

Сучасна вітчизняна психологія загалом визнає методологічне положення про те, що психічні явища слід брати у їх "саморусі", "спонтанійному розвитку", в "їх живому житті". Щоправда, й нині декого страшить небезпека опинитися в таборі "ідеалістичної" психології. Однак, як відомо, саме ідеалістичною філософією та психологією зроблено чимало в розкритті діалектики психічного життя.

Тут доречно навести думку Гегеля щодо механізму самотворення. "Внутрішньою, — пише він, — є така доцільність, яка має свої засоби в собі самій.

Визнання психічної причинності, спонтанності психічного аж ніяк не означає відрив його від матеріального світу в його природних та соціальних визначеннях, якщо в самій структурі психічного життя конституюється суб'єктно-діяльнісна основа як його джерело й регулятивно-скеровуюче начало, що є психічним за своєю природою і водночас наповнене соціальним змістом, саме детермінує і здійснює свій розвиток безпосередньо й опосередковано — через ініціативну взаємодію з оточенням. Саме суб'єкт, на думку К.О.Абульханової-Славської, виступає потенціальною можливістю знаходження нових способів співвідношення з об'єктом у пізнанні, діяльності, спілкуванні і потенціальною можливістю зміни самого себе.

Отже, психологія має не тільки пояснювати внутрішній світ, а й

з'ясовувати закономірності й механізми взаємодії індивіда як суб'єкта зі своєю психікою, враховуючи як діяльнісні (ефективність, оптималь-ність, продуктивність та ін.), так і етико-естетичні критерії, керуючись правилом "Не зашкодь собі!". Тобто йдеться про включення в предмет психології питання розробки технологій взаємодії індивіда з власною психікою з метою її збереження і захисту, відновлення втраченого психоенергетичного потенціалу, саморозвитку й подальшого самовдосконалення (починаючи від психофізіологічних функцій і закінчуючи високими сферами духовної вчинковості).

Основний напрям психологічних досліджень тут має формуватися на ідеї спонтанності як внутрішньо вмотивованої активності творення суб'єктом свого психічного світу і себе як його "ядра", "осередку" за природними загальнолюдськими законами істини, краси й добра.

Творення свого внутрішнього світу, світу психіки, світу свідомості, особистості, індивідуальності, суб'єктності, одухотвореної тілесності не може здійснюватися як процес, орієнтований на кінечність.

Процес самотворення породжує необхідність самопізнання як рефлексію і реакцію на зміни, викликані порушенням внутрішньої рівноваги (нерідко й навмисним з боку самого суб'єкта), що у свою чергу висвітлює нові горизонти незвіданого в собі, породжує психологічні гіпотези, надихає на нові акти самотворення.

Не відразу і не завжди, але самі ці діалектично пов'язані між собою види самоактивності набувають для людини великого значення, стають смислом її життя. Все підпорядковується мотивації самопізнання і самотворення, набуває значення умови, середовища чи засобу, але не причини. "Я — творець" опиняється в осередку смислового кола, стає смислом смислів.

Гранична смислова "Я — центрація" є вихідним і кінцевим пунктом життєвого шляху людської душі, що підноситься до рівня Духу. Між ними — нескінченна спіраль дій, подій і вчинків, самозвинувачень і само виправдовувань, зневіри в собі й переконаності у своїй неперевершеності, гріхопадінь і катареистичних очищень.

Тільки людина-суб'єкт, що мислить себе метою, здатна ставитися до іншого як до мети, поширюючи на нього своє ціннісно-цільове ставлення самопізнання і самотворення.

Таким чином, предмет сучасної психології окреслює в психіці (об'єкті) як найсуттєвіше ціннісно-цільове і діяльніснотворче ставлення індивіда до власної психіки і до себе як до її суб'єкта.

Проте орієнтація на власну психіку як на цінність має бути органічним додатком до орієнтації на все інше, що є цінним для людини і міститься у навколишньому світі. Адже саме дисгармонія у ставленні до себе та інших є нерідко причиною регресій і психічних патологій.

Отже, зростаючий інтерес людини до особливостей свого психічного життя, що спостерігається в сучасному суспільстві, не є ознакою його хворобливості, а, безумовно, є результатом поступового духовного розкріпачення, звільнення від диктату середовища і водночас більш чи менш добровільного перенесення на себе відповідальності за власне життя, в тому числі й психічне, за свій життєвий успіх, за можливість реалізувати визначений для себе смисл життєдіяльності.

Від психіки суб'єкта до суб'єкта психіки: предметна парадигма.

До визначення предмета психології можна поставитися рефлексивно-споглядально як до історії питання, а можна конструктивно й перспективно, відтворюючи предметне ядро сучасної науки психології, винайшовши для нього відповідне, за словами Л.С.Виготського, узагальнене поняття і пояснювальний принцип.

Співзвучність історії та сучасності дає змогу більш упевнено визначатися науці у її предметі. Адже суттєве — невмируще. Для психології таким суттєвим є психічне як суб'єктивне. Серед великих в історії саме Гегель здійснив спробу вичленити специфіку предмета психології.

"Суб'єктивний дух", — зазначав він, — є:

A. Дух в собі, або безпосередній; у цьому розумінні він є душа, або природний дух, — предмет антропології.

B. Дух для себе, або опосередкований, мислимий як тотожна рефлексія в собі і відносно до іншого; дух у відношенні, або відокремленні; свідомість — предмет феноменології духу.

C. Дух, що визначає себе в собі, як суб'єкт для себе, — предмет психологи.

Останнє визначення духу як предмета психології вимагає деякого доповнення, оскільки тут не з'ясовується аспект, що відбиває його становлення і розвиток. І таке доповнення робить сам Гегель, вказуючи на те, що розгляд духу тільки тоді може вважатися істинно філософським, коли його поняття пізнається в його живому розвитку і здійсненні.

Слід підкреслити, що ця вимога стосується не тільки філософського, а й психологічного рівня наукового дослідження.

Отже, за Гегелем, предметом психології є дух, що себе в собі визначає (розвиває і здійснює) як суб'єкт для себе.

Згідно з традицією, що склалася, тут можна звинуватити Гегеля в ідеалізмі і тим самим значною мірою віддалитися від істини. Адже по суті категорія "дух" відтворює субстанційне, суб'єктне начало, що поєднує в собі те, що породжує, і те, що ним породжене. Тому, за логікою, людський індивід лише у статусі суб'єкта психічної активності може специфічно по-людськи, креативно протистояти власній психіці як об'єкту і ставитися до неї не тільки як до наявного або як до засобу, а й як до мети й цінності, яку треба зберігати й примножувати, захищати й підтримувати, як до об'єкта пізнання і онтологічної рефлексії, вдосконалення і творення.

Таке твердження грунтується передусім на визнанні існування внутрішнього суб'єктивного індивідуального психічного світу людини як "само-буття" і на визнанні її суб'єктної здатності відкривати для себе цей світ шляхом самотворення.

Людина, на думку СЛ.Франка, у своїй безпосередній самосвідомості — поза всякою філософською рефлексією — володіє все ж почуттям або досвідом "внутрішнього" буття, який вона безпосередньо переживає як щось таке, що належить до якоїсь зовсім іншої сфери, ніж уся сукупна "об'єктивна" реальність, предметна дійсність. Це є сфера внутрішнього душевного життя, тобто не така, якою вона являється і ззовні холодному спостереженню і поясненню, а якою вона безпосередньо із середини відкривається в самому її переживанні.

Проте таке "одкровення" свого внутрішнього буття не дається людині без відповідних суб'єктних зусиль: "...необхідне особливе духовне напруження, особлива увага, щоб у цьому, подібному до сновидіння, зникаючому туманному бутті розгледіти все ж те, чим воно є насправді, саме якесь буття, якусь реальність, що закривається і тому не підлягає запереченню й сумніву".

Саме так, на перетині гносеологічної та онтологічної парадигм, поєднаних аксіологічним знаменником, може й повинен формуватися предмет сучасної наукової психології, орієнтуючи дослідника на роль не стороннього спостерігача, заклопотаного стерилізацією суб'єктивного моменту в пізнанні, а здатного узгодити суб'єктивне й об'єктивне в предметі й методі дослідження.

С.Л.Рубінштейн одним із перших у сучасній психології спробував з позицій онтології підійти до предмета психологічної науки. Завдання психології, на його думку, полягає в тому, щоб настрої та переживання душі, все життя її, яке звичайно для свідомості "випаровується" і зникає як суб'єктивне і тому начебто ілюзорне, зафіксувати в чітких певних визначеннях, що відкривають реальний онтологічний зміст образів, які при цьому використовуються (глибина душі, піднесеність, зосередженість, незібраність тощо).

Таким чином, Рубінштейн підходить до предмета психології з боку того специфічного способу (і здатності) відтворення дійсності, що притаманний системі психіки. При цьому свідомість — вищий рівень психічного буття — визначається ним як єдність її двох характеристик — предметної та суб'єктної. Остання передбачає вираження відношення людини до світу, що представлене в її переживанні.

Якщо до того ж прислухатися до думки відомого українського філософа і психолога В.В.Зеньківського, який не протиставляв суб'єктне й предметне в психіці, а відстоював ідею суб'єктного центру, який об'єднує, інтегрує психічне в систему, то важко утриматися від припущення, що саме людина як суб'єкт власної психіки з її душевним і "за-душевним", свідомим і безсвідомим, предметним і динамічним, центральним і периферійним має зайняти гідне місце в предметі психології.

З цього приводу в сучасній науці вже висловлені слушні пропозиції. У XX ст., зазначає А.В.Брушлінський, психологічна наука інтенсивно розвивається у формі досить строкатого переліку різних наукових шкіл і напрямів, теорій, парадигм та ін. Тому нині актуальним є дуже складне в методологічному розумінні питання про те, як знайти загальну основу для таких різних, нерідко навіть протилежних напрямів і течій у розвитку однієї науки. На його думку, перспективною теоретичною основою, здатною зблизити ряд таких напрямів і течій у пошуку спільного для них концептуального ядра, може слугувати суб'єктно-діяльнісний підхід, розроблений СЛ. Рубін штейном та його послідовниками. Людина об'єктивно виступає (а отже, вивчається) у нескінченно різноманітних системах суперечливих якостей. Найважливіше з них — бути суб'єктом, тобто творцем свого життєвого шляху: ініціювати і здійснювати насамперед практичну діяльність, спілкування, пізнання, споглядання та інші види специфічно людської активності — творчої, вільної, моральної.

Проте чи існує можливість подальшого уточнення предмета психологічної науки в цьому напрямі? На це запитання Абульханова-Славська відповідає так: "Введенням поняття "суб'єкта психічної діяльності" було здійснене "приземлення" предмета психології, яка до того розглядалася безсуб'єктно гносеологічно, до реальної онтологічної основи — індивіда, особистості, яка розв'язує суперечності життєдіяльності".

Саме в такому напрямі вважається можливим, з одного боку, конкретизувати, а з іншого — якісно модифікувати предмет психології, здійснюючи сходження від визначення "психологія — це наука про душу, психіку, психічне" до визначення "психологія — це наука про людину як суб'єкт психіки, психічної діяльності, що включає і психічну діяльність самого суб'єкта. В останньому визначенні основний акцент робиться не на простому визнанні існування психіки як об'єктивної ідеальної реальності, а саме як об'єктивно існуючої суб'єктивної ідеальної реальності, яка до того ж суб'єктивно переживається людиною як значуще, як цінність, як "Я" і "Моє", що має бути збереженим і захищеним, повинно розвиватися і вдосконалюватися.

Безумовно, людина в її відношенні і ставленні до власної психіки не може нагадувати "факіра, заглибленого у споглядання власного пупа" чи чогось іншого. Гегель, зокрема, не вважав самопізнання власних недоліків, слабкостей чи самопізнання "своєрідності окремих духів" головним завданням. Проте, він визнавав, що для життя таке знання безумовно корисне й потрібне, особливо за "дурних політичних обставин", коли володарюють не право й моральність, а впертість і свавілля. Але для філософії все це не має значення. її цікавить дослідження "великих людських характерів, в яких справжня природа людини розкривається у нічим не викривленій чистоті".

Для сучасної вітчизняної психології актуальними є обидва аспекти, про які згадує Гегель. Адже соціально-політична ситуація розвитку сучасного суспільства є вкрай незадовільною, і одним із реальних способів її подолання можна вважати нарощування людиною свого суб'єктивного потенціалу, який має актуалізуватися у продуктивних формах надійного психічного захисту, з одного боку, й інтенсивного психічного самовдосконалення, саморозвитку, з іншого. Тому цей аспект є історично зумовленим і саме тому має бути включений у предмет сучасної психології.

Проте і знання "чистої" логіки психічного, душевного, духовного розвитку людини, його ідеальних зразків також надзвичайно важливе в умовах соціальної і психологічної напруженості, коли психічна чи соціальна патологія може підпорядковувати собі норму, продукуючи і стверджуючи антиідеали людського в індивідуальній і суспільній свідомості.

Важливість для науки й практики ідеальних зразків людини як суб'єкта власної психіки може оцінюватися з позицій адаптації, пристосування, що насамкінець передбачає досягнення певної рівно-' ваги людини зі своїм внутрішнім і зовнішнім світом. Протилежний тип — індивіда як суб'єкта власної психіки — характеризується інтенцією до самопізнання і самоактуалізації, орієнтацією на самое кспери менту вання, заперечення стану врівноваженості, спокою з метою самовдосконалення і саморозвитку свого внутрішнього психічного світу й себе ж його суб'єкта.

Предмет психології не можна вважати визначеним без з'ясування загального пояснювального принципу науки. В чому полягає сутність і чим зумовлена необхідність формулювання для науки такого принципу?

Загальне поняття, яке претендує на місце ядра, основи предмета науки, має бути всебічно обгрунтованим і випробуваним у зіставленні з поняттями, що створюють йому конкуренцію. При цьому найменші шанси в боротьбі за місце в "предметі" має те поняття, яке лише відображає — позначає — констатує наявність якоїсь реальності, але не розкриває її походження, становлення і розвиток, а отже, "змертвлює" її як таку з самого початку.

Найбільші ж шанси має таке загальне поняття, яке здатне "породити" з себе відповідний загальний пояснювальний принцип, за допомогою якого відтворюється логіка саморозвитку цього поняття в системі понять і категорій конкретної науки, а також стає можливим відтворювати логіку породження, становлення і розвитку суттєвого в реальному об'єкті, а саме того, що "схоплює", "вичленовує" в цьому об'єкті предмет науки. Не менш важливим завданням пояснювального принципу є співвіднесення цих двох "логік" — гносеологічної та онтологічної, забезпечення взаємопереходу об'єкта в предмет, і навпаки, що в свою чергу забезпечує збагачення і розвиток загального поняття, а отже, всієї системи науки.

Таким чином, визнаючи загальним поняттям, що репрезентує предмет сучасної психології, людину як суб'єкта психіки, логічно дійти висновку, що загальним пояснювальним принципом психології при цьому має бути суб'єктивно-генетичний принцип, згідно з яким породження, становлення і розвиток психіки пояснюються з позицій самопричинності й спонтанності саморозгортання сущого, суто людського завдяки власній активності людини як суб'єкта — автора, ініціатора й виконавця індивідуалізованої програми творення свого світу психіки й себе в ньому. Біологічне й соціальне, весь культурно-предметний світ за цим принципом мають розглядатися лише як більш чи менш необхідні умови такого самотворення, але не причини, не детермінанти.

Йдеться, зрозуміло, не про те, щоб на зразок феноменологів здійснити акт "епохе" і тим самим звільнитися від "диктату" середовища, культури, суспільства. Неприйнятною є і пояснювальна модель глибинної психології, що протиставляє внутрішній світ зовнішньому як чужому й ворожому з самого початку, намагається звести суб'єктну активність до впливу безсвідомого або підпорядкувати її ірраціональній логіці. Отже, разом з реальністю об'єктивного світу, існуючого незалежно від свідомості, необхідно визнати реальність існування суб'єктного ядра психічного життя, що несе в собі "субстанційні інтуїції", вихідну сутнісну схильність до специфічно людського способу буття.

Розгортання "субстанційних інтуїцій" в онтогенезі стає можливим завдяки активності суб'єкта, який конструює і конституює свій внутрішній світ і себе в ньому за своїми власними законами, шляхом ініціативного впливу на світ зовнішній, а також шляхом вибіркової трансформації умов соціального та природного оточення у форми й змісти свого психічного життя.

В аспекті дослідження суб'єктних механізмів самопородження психічного можуть, наприклад, знайти свій конкретний "предметний" інтерес психогенетика, психофізіологія, глибинна психологія та ін., в аспекті проблеми його саморозгортання — вікова психологія, психологія розвитку, трансперсональна психологія та ін.

Специфічно людський змістовно-динамічний аспект психічної активності суб'єкта, взятий у контексті його ставлення до світу і до самого себе, а також з точки зору його неповторності й універсальності, може розглядатися як основний предмет психології особистості, психології індивідуальності, екзистенціальної, феноменологічної психології тощо.

Принципово інакше, наприклад, ніж це має місце сьогодні, доцільно розглядати предмет педагогічної психології. Це має бути наука не про психологію формування знань, навичок, і не про психологічні закономірності та механізми навчання і виховання або навчання і суспільно-корисної праці, а про принципи й методи створення оптимальних умов, які б дали змогу конкретній дитині, з її індивідуальним досвідом і неповторною траєкторією розвитку максимально використати свій суб'єктний потенціал для цілей самотворення.

Предмет соціальної психології також сьогодні потребує аналогічної корекції. Не закономірності та механізм взаємодії людини і суспільства, людини і групи, людини та іншої людини мають складати його основний зміст, а насамперед дослідження соціальних умов, суспільних впливів, які сприяють чи перешкоджають актуалізації суб'єктних потенцій психічної активності індивіда, суб'єктних потенцій групи, суспільства в їхньому саморозвитку.

Функціональні психологічні характеристики людини як суб'єкта психіки визначають "предметний простір" таких напрямів психологічного дослідження, як психологія діяльності, психологія творчості, психологія здібностей, психологія спілкування, психологія переживань, психологія вчинку та ін.

Відхилення, порушення у функціонуванні й розвитку індивіда як суб'єкта психіки, можливості й механізми психічного самозахисту, психічної самопрофілактики, самогігієни, самокорекції, психологічної самодопомоги можуть сьогодні утворити пріоритетне "предметне поле" для психології непатологічних відхилень у розвитку особистості, консультативної психології, психодіагностики, а також медичної психології, патопсихології, спеціальної психології та ін.

Наведені приклади дають змогу певною мірою уявити напрям, в якому має формуватися предмет сучасної психологічної науки.

За своєю сутністю наука являє собою квінтесенцію суб'єктних можливостей людини, і тому логіка її самовизначення і саморозвитку з самого початку спричинена ідеєю розкриття суб'єктних сил людини. Особливо це стосується психології як науки про специфічно людське в людині.

Не випадково з позицій суб'єктного підходу в різних його модифікаціях ставляться і розв'язуються питання теорії і методології психологічної науки, розробляються проблеми саморегуляції на сен-сомоторному й особистісному рівнях, створюються нові психолого-педагогічні моделі й технології. Суб'єктна парадигма дає можливість якісно перебудувати методологію інженерної психології у напрямі розкриття активної позиції людини в системах "людина-машина". На засадах суб'єктного підходу розробляються нові парадигми в психології вищих психічних функцій ("від пам'яті суб'єкта до суб'єкта пам'яті") і в диференціальній психофізиці тощо.

За яких же умов сучасна психологія може претендувати на суверенність і самодостатність? Критеріїв тут може бути чимало, проте зосередимо увагу на найсуттєвішому. Статус науки залежить від визначеності її предмета, його якісної відмінності від предметів інших наук. Самостійного статусу психологія набуває за умов, що та ідеальна реальність, той живий внутрішній світ, який вона досліджує, визнається також самодостатнім, самопричинним, тобто підпорядкованим у своєму існуванні, становленні та розвитку своїм власним законам, а не біологічним, соціальним чи "метафізичним" детермінаціям. Окрім того, ця ідеальна реальність, щоб відповідати визначенням внутрішнього "світу", має задовольняти вимоги цілісності, а отже, інтегруватися навколо певного центру як регулятивного осередку психіки.

Таким центром-осередком і є суб'єкт психічного життя, для якого його психіка виступає об'єктом пізнання, внутрішньої турботи і в цьому розумінні — метою й цінністю.

Психіка, психічне життя є похідним від суб'єктної активності людини. Отже, в предметі психології саме суб'єктне начало має займати пріоритетне місце.

На відміну від тих підходів, в яких суб'єкт психіки розглядається як щось усталене й незмінне, роль регулюючого, організуючого і розвиваючого центру він може виконувати тільки перебуваючи в процесі постійної зміни і розвитку, що здійснюється відповідно до власної логіки, відмінної від логіки розвитку психіки як об'єкта прикладання його зусиль, його специфічної активності. Тому — предмет психології у його загальному вигляді визначається поняттям "суб'єкт психічного життя в онтогенезі". Оскільки ж суб'єктне — це передусім те, що розвивається і розвиває, буде логічним від поняття "суб'єкт психічного життя", що конституює предмет сучасної психології, піднестися саме до "суб'єктно-генетичного" загального пояснювального принципу.

Тому предмет сучасної психології в загальному вигляді визначається поняттям "суб'єкт психічної активності, діяльності, психічного життя в онтогенезі". Оскільки ж "суб'єктне" — це таке, яке розвивається розвиваючи", логічним буде стверджувати, що саме "суб'єктно-генетичний" загальний пояснювальний принцип має становити основу системи психологічної науки.