СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА СОЦІАЛЬНО-КОНФРОНТАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Виробничі та творчі процеси було розглянуто раніше, тому зосередимо ува­гу на специфіці, проявах та взаємозв’язку конфронтаційних соціальних проце­сів як таких, що безпосередньо охоплюють (і ламають) долі людей, ведуть до радикальних соціальних змін, принципово, а головне - за досить короткий про­міжок історичного часу змінюють вигляд соціальної реальності.

Зазначені процеси пронизують весь історичний простір і час. Історична на­ука не володіє фактами безконфронтаційного існування людства. Швидше на­впаки, вона переповнена свідченнями іншого плану: в історії завжди точилися війни, здійснювалися революції або реформи, велися класова боротьба чи соці­альне суперництво, які вирішувалися насильницькими методами. Таким чином, насильство постає як радикально-необхідний засіб історичного розвитку. Воно є «повитухою всякого старого суспільства, коли воно вагітне новим» (К.Маркс).

Здавалося б, первісне (докласове) суспільство може бути названо безконфрон- таційним. Проте це не відповідає дійсності. Як свідчать дослідники (див. Чайлд Г. Прогресе и археология. - M., 1949; JIunc Ю. Происхождение вещей. - M., 1954; Рогинский Я.Я., Левин М.Г. Антропология. - M., 1963; Девидсон Б. Африканцы. - M., 1975; Тайлор Э.Б’.Первобытная культура. - M., 1989), первісне суспільство містить прогресуючу конфронтаційну тенденцію, що на різних стадіях розвитку суспільства проявлялась у вигляді особистого суперництва старійшин, вождів та їх прибічників; боротьби за авторитет, владу, майно, жінку; зіткнень за сфе­ри впливу; міжплемінних війн тощо.

Подальша (післяплемінна) історія розвитку людства є наскрізь конфронта­ційною. З виникненням класів конфронтаційні процеси набувають класового характеру. Класове протистояння і класова боротьба фактично аж до кінця XIX - початку ХХст.

Другою важливою складовою конфронтаційних процесів є етнонаціональні зіткнення, конфлікти, війни. Як показав Л.Гумильов, етноси споконвіку кон­фліктували між собою за територію,торговельні можливості й центри, політич­но-культурні пріоритети тощо. Але головне не в цьому.На думку вченого, осно­ву основ етнонаціональних зіткнень становить рівень пасіонарної напруги ет­носу, його прагнення до звільнення, реалізації внутрішньої пасіонарної енергії {Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. - M., 1990). Деякі до­слідники (О.Бауер, К.Каутський, В.Алексеев, М.Конрад, Ю.Бромлей) обгрун­товують інші мотиви й чинники етнонаціональних суперечностей та колізій - економічні, політичні, психологічні, культурно-традиціоналістські, релігійні. Разом з тим всі дослідники зазначають їхню конфліктно-конфронтаційну при­роду з моменту виникнення того чи іншого етнонаціонального утворення і до наших днів.

Особливе місце в системі конфронтаційних процесів посідає такий соціаль­ний процес, як війна. З давніх-давен філософи намагались осмислити цей про­цес, розібратися в його витоках, визначити місце й роль в системі людської жит­тєдіяльності. Платон і Арістотель не бачили у війні нічого надприродного. Вони розглядали її як нормальне явище природного порядку - «батько всього і цар всього». Августин Блаженний і Фома Аквінський виправдовували священні вій­ни на захист церкви й віри. Г.Гегель обгрунтовував необхідність війни як про­цесу, що застерігає народи від морального падіння, сприяє внутрішньому за­спокоєнню нації.

Паралельно з апологетикою війни існувала досить могутня теоретична хвиля її засудження, обмеження, ліквідації і досягнення миру. Так, гуманісти XVIct. висту­пили з різким засудженням війн. У XVΠcτ. Г.Гроцій висуває ідею обмеження війн нормами міжнародного_еправа. М.Монтень, Д.Дідро, Вольтер, Ж.-Ж.Руссо крити­кують війни як пережиток «варварської епохи». І.Кант обгрунтовує ідею вічного миру, яку можна втілити в життя шляхом колективної безпеки рівноправних суве­ренних держав.

Що ж таке війна і чи можна запобігти її в майбутньому? Існує таке визначен­ня: війна - це організована збройна боротьба між державами (або групами дер­жав), націями (національно-визвольна або колоніальна) чи класами (громадянсь­ка), притаманна антагоністичному класовому суспільству.

Французький філософ і політичний діяч Жозеф де Местр (1753-1821) виводив феномен війни з одвічної жорстокості людини і вбачав у ній дарований Богом засіб встановлення життєвої рівноваги. Досить поширені біологічні (Бернгарді, Г.Кокс, Пенделл, Берч, Фокс), психологічні (Мак-Дугалл, Браун, Гловер, Дурбін, Баулбі), етичні (Штейнмец, Леєр), геополітичні (Ратцель, Спікмен, Кіффер) концепції війни. Мозаїчний характер концептуального розуміння війни спостерігається і в наш час. Разом з тим, незалежно від визначення її коренів і суті, кінець ХХст. поступово ствер­джує спільну для людства установку на засудження війни як засобу вирішення між­народних (і внутрішніх) суперечностей, на вилучення її з політичного арсеналу всіх рівнів. Нове мислення підносить гуманістичну доктрину вічного миру - мирного співіснування суверенних держав і народів незалежно від обраного ними соціаль­но-політичного устрою й шляху розвитку.

Соціальна філософія має відповісти на питання: як змінюються конфронта­ційні процеси з новими життєвими реаліями нашого часу? Чи можна їх взагалі вилучити з історії? Може, нарешті, людство знайде засоби досягнення ненасиль­ницької історії як способу виразу благоговіння перед життям (А.Швейцер)? У зв’язку з цим постає зустрічне питання: а чи можливе останнє взагалі? Як бачи­мо, поле для роздумів надзвичайно широке. Ця тема потребує залучення моло­дих і здорових інтелектуальних сил, що володіють знаннями філософської тра­диції, баченням нових перспектив цивілізаційного розвитку людства, глибокою внутрішньою відповідальністю за життя й людяністю.