СОЦІАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ЯК ПЕРЕМІЩЕННЯ ЛЮДЕЙ (НАРОДІВ)

Останню групу в структурі нашої класифікації становлять процеси перемі­щення людей з однієї просторово-життєвої структури в іншу. Ці процеси потре­бують такої ж уваги та вивчення, як і усі інші.

Згадаймо хоч би переміщення іспанців, португальців, англійців, французів до Америки. Що являла собою доколумбова Америка? Суперечливу суміш ро­доплемінних стосунків Півночі й Півдня з цивілізаційним злетом Мексики, Цен­тральної Америки і західної частини Півдня. І що принесли Американському континенту європейці? З одного боку, нові технології, продуктивні сили, науко­вий і соціальний досвід; з другого - трагедію руйнації традиційних укладів, за­войовницьку війну, фізичне винищення народів, що стояли на іншому щаблі сус­пільного розвитку.

Подібної ж зміни і колізій зазнав локальний соціум Австралійського регіону в ході європейської колонізації XVI-XVIII ст. Європейці застали в Австралії і Океанії різноманітні племена, що перебували на різних ступенях розвитку, в основному на стадії пізнього палеоліту, мезоліту, подекуди неоліту. Племена (а їх в Австралії на цей час нараховувалося близько 500) жили в основному полюванням та збираль­ництвом; ніяких загальноплемінних інститутів не мали; рід вели як по материнсь­кій, так і по батьківській лініях; шанували тотем, користувалися, як правило, кам’яними сокирами, кістяними ножами, дерев’яними мотиками тощо. Європейці принесли в цей регіон цивілізацію і культуру. їх переселення до Австралії збагати­ло корінні народи надбаннями цивілізаційного розвитку. Водночас колонізація принесла гноблення і нещадну експлуатацію, поставила проблему докорінної змі­ни способу життя, більше того, - виживання етносів взагалі.

Переселення відбуваються не тільки з континенту на континент, з однієї дер­жави до іншої, але й в межах однієї держави, наприклад, внаслідок економічних чи соціально-політичних реформ, освоєння тих чи інших географічних регіонів, громадянських війн тощо. Вони також змінюють вигляд локальних соціумів. І хоч ці зміни мають менш фундаментальний характер, ними також не слід нехту­вати, адже саме вони нерідко постають тим головним джерелом соціальних ко­лізій, які досить довго залишалися нерозгаданими, бо аналізувалися з позицій інших чинників і детермінант.

Соціальні переміщення включають широкий спектр різноманітних процесів. Головними серед них є: розселення, переселення, урбанізація, міграція та еміг­рація, витиснення та ін. Коротко розглянемо природу та суть цих переміщень, механізми їх здійснення та соціальні наслідки.

Соціальне розселення - це процес історичного розміщення людей в певних (територіальних) регіонах світу, держави, області чи краю. Інколи під розселен­ням розуміють просторову форму організації суспільства, його територіальну структуру в певний момент розвитку. Підкреслюючи правомірність вжитку да­ного поняття в обох значеннях, наголосимо, що вони доповнюють одне одно­го. У цьому контексті соціальне розселення постає як активний процес перемі­щення людей з одного просторового поля на інше і формування свого життєво­го середовища.

Розселення - специфічна характеристика людського способу життя. Тварин­не життя не знає розселення. Наприклад, вовк живе в степу або перелісках. У глухій тайзі вовк не живе. Ведмідь же, навпаки, - лісовий звір, і в степу йому робити нічого. Щоб зайняти інші ареали, жити в інших ландшафтних умовах, писав з цього приводу Л.Гумильов, тварина має еволюціонувати за межі свого виду. Людина ж залишається в межах одного виду. «Всі люди, що живуть нині на Землі, належать до одного виду, проте вони розселилися від Арктики до тропіків. Вони живуть і в за­сушливих районах, і в високогір’ї, і в болотистих місцях, в лісах півночі і в тропіч­них джунглях - де завгодно, скрізь адаптуючись в ландшафтах» {Гумилев Л.

Розселення безпосередньо пов’язане з діяльністю, виробничими системами (кус- тарною, мануфактурною, індустріальною та ін.), які вирізняються не тільки стано­вищем працівника у виробничому процесі, а й провідними типами поселення.

Процес розселення відбувається, як правило, досить повільно. В ньому гос­подарює сила інерції, велику роль відіграють традиції, що притаманні тому ет­носу, який переміщується з одного життєвого простору до іншого. Наприклад, українці, що перемістились на Кубань або до Сибіру, зберегли і донесли до на­ших днів традиційно український етнонаціональний спосіб життя, звичаї, куль­туру, духовність. Так само можна сказати про німців, що розселилися в районах Поволжя чи Казахстану, які й досі зберегли німецькі етнонаціональні цінності. Більше того, люди справедливо ставлять питання про відродження своєї етно- національної автономії. Розселення, переселення не знищили їх традицій­ної культури, а навпаки - локалізували й певною мірою законсервували її.

Переселення - процес, дуже схожий з розселенням. Інколи їх ототожнюють на тій підставі, що обидва пов’язані з переміщенням людей з однієї території на іншу. Вважаємо подібне ототожнення неправильним. Розселення - це спонтан­ний процес переміщення людей; переселення - їх організоване або насильницьке переміщення. Якщо в першому переважають об’єктивні обставини, то в друго­му - суб’єктивна воля держави, правлячого класу або політичного лідера. Якщо перший здійснюється за свідомим волевиявленням людей, то другий - часто всу­переч їх волі, нехтуючи нею, ламаючи долі переселенців.

Прикладом такого переселення може бути свавільне переміщення сталінсь­ким урядом таких народів, як інгуші, чеченці, кримські татари, західні укра­їнці, з місць їх одвічного проживання в інші просторові структури - у Сибір, Поволжя, казахські степи тощо. Зрозуміло, об’єктивних передумов та суб’єк­тивного етнонаціонального волевиявлення не було. Домінувала суб’єктивна воля «батька всіх народів» та його найближчого оточення, їх впевненість у провині зазначених народів перед державою, прагнення покарати одних задля науки іншим.

Скільки ж проблем породжує переселення такого типу і як їх розв’язувати? На жаль, повної відповіді на ці запитання ще немає. Будь-який, навіть найне- численніший народ, ніколи не погодиться і не підкориться свавільному насиль­ницькому вилученню з дарованих Богом, одвічних територій свого розселен­ня. Він завжди буде прагнути повернення, спадкоємно передаючи це прагнен­ня прийдешнім поколінням, освячуючи і землю, і героїв, що боролися за неї. Але ж на цій землі живуть вже нові люди, які також переселилися, підкорив­шись волі «мудрого керівництва»! Вони спорудили житла, освоїли землю, на­лагодили виробництво, створили свій ареал розселення і не винні в тому, в чому їх звинувачують люди, що прагнуть повернення. Як бачимо, проблема настільки глибока, що будь-яка пропозиція щодо її розв’язання завжди мати­ме протилежну або породить низку запитань, на які взагалі неможливо дати обгрунтовану відповідь.

Урбанізація (від лат. urbanus- міський) - своєрідний процес переміщення лю­дей до міст, внаслідок чого відбувається зростання міст, міського населення, по­ширення міського способу і стилю життя на все суспільство. Демографічні дані свідчать про неухильне зростання міського населення порівняно з сільським. Якщо у 1800р. міське населення становило 3% загальної кількості, то в 1960р. - 31,6%. У 1850, 1900 і 1950рр. цей показник відповідно дорівнював 6,3; 13,5; 25,8%. Дослід- ники прогнозують, що до 2000р. порівняно з 1960р. міське населення зросте: в Африці - з 58млн до 294млн; Латинській Америці - з 144млн до 650млн; Азії - з 559млн до 3440млн чоловік (Abramis Ch. Man's Struggle for Shelter in an Urbaning World.-N-Y., 1964.-P.294).

Урбанізація зумовлена комплексом обставин, чинників, детермінант. Представ­ники сучасного технократизму виділяють серед них як головну причину зростання техніки (передача енергії на відстані, розвиток транспорту, засобів зв’язку). Прибіч­ники теорії екологічного комплексу (Дункан, Шноре, Гиббс, Мартін) вбачають при­чини урбанізації у потребі вирішення екологічної проблематики.

Серед ознак урбанізації вирізняють такі показники, як частка міського населен­ня; густота і ступінь рівномірності розміщення міст в державі; число й рівномір­ність розміщення великих міст; транспортна й інша доступність неурбанізованого населення до великих міст; багатогранність галузей народного господарства, видів трудової діяльності та дозвілля, поширення специфічно міських форм організації життя як на все населення міста, так і на жителів села.

Досить довго вважалося, що урбанізація руйнує традиційні культурно-моральні та духовні зв’язки між людьми, ослаблює сусідські контакти, веде до анонімного спілкування, анонімності як «вільної самотності» (Е.Дюркгейм), породжує комплекс проблем, що негативно позначаються на людській природі. Нині дещо прямоліній­на, однозначно негативна оцінка урбанізації щодо культури, духовності й природи людини поступається місцем більш врівноваженим судженням. Американські вчені емпірично довели, що міські жителі мають досить багато особистісних, первинних зв’язків. Родинні зв’язки також слабшають далеко не у всіх верств населення. Як правило, у багатіїв (еліти) і найбідніших верств вони залишаються надзвичайно міцними. Анонімність не є домінантною тенденцією, оскільки місто дає більшу ор­ганізацію, ніж село, міський житель тісніше пов’язаний з іншими громадянами, ніж сільський. Міста давно стали центрами науки й культури, джерелами суспільного розвитку, провідними формами суспільної організації життя.

П.Сорокін вважав, що пік урбанізації збігся з серединою XXct., що фазу перена­сичення урбанізацією людство вже минуло. За його прогнозами, завдяки новим джерелам енергії (електрики), формам і засобам зв’язку, залізницям, автотранспор­ту, телефону, телеграфу та багатьом іншим чинникам (включаючи ядерну бомбу й ядерну енергію) в суспільстві має розпочати злет нова домінуюча тенденція - деур- банізація.

Міграція (від лат. migratio - переселення) та еміграція (від лат. emigrare - пересе­лятися, виселятися) - особливі процеси переміщення. Перший з них є соціально- економічним та демографічним процесом - сукупністю переміщень, що здійсню­ється людьми між країнами, районами, поселеннями; другий охоплює масові пере- селения з однієї країни до іншої з економічних, політичних, релігійних, національ­них причин.

Міграції бувають маятниковими та сезонними. До маятникових міграцій нале­жать регулярні пересування населення з одного населеного пункту до іншого на роботу, навчання тощо; до сезонних - тимчасові територіальні переміщення людей з економічних (сезонні переміщення на будівельні, сільськогосподарські та інші види робіт) і соціально-культурних причин (туризм, оздоровлення, поїздки на навчання тощо). У точному значенні слова міграція - це безповоротне переміщення їх з одно­го регіону до іншого.

Характер міграції визначається регіональними відмінностями рівня та якості життя, змінами в розміщенні виробництва й робочих місць, масштабами, характе­ром і регіональними відмінностями відтворення трудових ресурсів тощо. В післяво­єнні роки саме ці причини зумовили міграції значних мас населення з одних терито­рій на інші. Причому люди мігрували як організовано, тобто за участю державних і громадських установ, так і неорганізовано, індивідуально, самостійно. Значна частка мігрантів опинилась у Прибалтиці, Донецькому та Луганському регіонах, Криму, на Далекому Сході, в Сибіру, Середній Азії. Мігранти - це, як правило, фізично та інтелектуально здорове, працездатне населення. Ці характеристики зу­мовлюють активність мігрантів у районах переселення, їх домінацію в основних сферах життя цих регіонів, що позначається на вигляді локального соціуму, дефор­мує традиційні культури, розмиває традиційні життєві уклади. Корінне населення здебільшого не приймає мігрантів, дивиться на них крізь призму розв’язання влас­них проблем - житло, робота, харчування, побут. Це породжує суперечності, які, поглиблюючись загальнокультурними відмінностями суб’єктів, нерідко перероста­ють у конфлікти і зіткнення. Один бік подібних конфліктів - корінні мешканці, дру­гий - складноупорядковане угруповання - так зване російськомовне населення. За умов розбудови суверенних держав, що утворилися в ході розпаду CPCP, зазначе­ний конфлікт набув гостроконфронтаційного характеру. Одна частина береться за зброю і намагається захистити свій статус у регіоні, інша - перетворюється на бі­женців, що кидають житло, роботу, пожитки та їдуть будь-куди з єдиною метою - вивезти сім’ю із зони етнонаціонального конфлікту.

Еміграція - процес, подібний до міграції, що базується на переселенні людей. Різниця полягає лише в тому, що переселення відбувається за межі однієї держави до іншої. До цього слід додати, що еміграція може бути викликана не лише еконо­мічними, а й політичними, релігійними, соціально-психологічними чинниками. Вона посилюється в періоди глибоких економічних криз, соціальних революцій, воєнних дій, інших конфронтаційних процесів. Емігранти (лат. emigrans, emigrantis) - люди, що виселилися з однієї країни в іншу. Вони намагаються ідентифікувати себе в новій соціумній системі - знайти роботу, друзів, оволодіти системою цінностей та культури і водночас зберегти корені національної культури та її символічні форми, налагодити спілкування між колишніми співвітчизниками. Із емігрантів часто фор­муються сумлінні працівники та добропорядні громадяни-господарники, відомі вчені, діячі культури. Разом з тим саме з лав емігрантів поповнюється армія злочин­ців, тіньових бізнесменів, найманих вбивць, наркоманів та повій. Здорова частина еміграції створює унікальне соціально-етнічне об’єднання - діаспору.

Як бачимо, переміщення людей із одного локального соціуму до іншого - досить складний, суперечливий, інколи - конфронтаційний процес.

Переміщення людей має історичний характер. Воно виникає разом з виник­ненням етносів, їх первинним розселенням в ойкумені і водночас з пасіонарни­ми поштовхами, про які так вдало і цікаво писав Л.Гумильов. Характерно, що переміщення людей в ойкумені триває і в наш час.

Історичні переміщення людей зафіксовані, щоправда, в міфологізованій формі в Біблії. Зокрема, в «КниЗгБуття» розповідається про переміщення людей (після Потопу) зі Сходу на рівнину, а звідти - після невдалої спроби збудувати Вави­лонську вежу - по поверхні всієї Землі (Біблія. Книга Буття. 11.2,8). Про перемі­щення писали історики й філософи, демографи і соціологи, етнопсихологи та географи різних часів. Проте цілісну історичну картину соціальних переміщень ще не відтворено. Історичні факти соціального розселення і переселення, міг­рації та еміграції не дістали належної філософської інтерпретації. Рівень пізнан­ня процесів переселення характеризує той факт, що навіть великому переселен­ню народів не знайшлося місця ні в філософських енциклопедичних словниках, ні в жодному підручнику з філософії.