ПРИРОДНЕ (БІОЛОГІЧНЕ) ТА СОЦІАЛЬНЕ В ЛЮДИНІ

У різноманітних філософських системах поєднання основних ознак людини знаходило особливі форми виразу. Найбільш узагальнено цю проблему відби­ває дискусія про співвідношення природного (біологічного) та соціального в людині.

Альтернатива душі та тіла вирішувалася, як правило, на користь душі як віч­ної (божественної) субстанції, що залишає смертне тіло й переселяється в інший світ для вічного існування. Ця ж альтернатива визначала головну лінію мірку­вань Р.Декарта, Ж.Ламетрі і навіть !.Канта, що віддавали перевагу духовному в людині (у !.Канта - моральному) як більш суттєвому й визначальному у порів­нянні з природними засадами її існування та розвитку.

Філософія сенсуалістичного емпіризму XVII-XVIIIcτ. намагалася відтворити людину як цілісність, що притаманно античності та Відродженню. Пізніше Й.Гер­дер визначив людину як першого вільновідпущеника природи. Й.Гете та романти­ки піднесли значення природної організації людини; Л.Фейєрбах однозначно по­дав її як чуттєво-тілесну істоту; представники натуралістичних течій звели сутність людини до інстинктів і потягів, що містяться у сфері несвідомого (З.Фрейд). Пере­більшення ролі біологічних чинників притаманне соціобіологізму. Його сповіду­ють такі відомі вчені, як Нобелівський лауреат Ж.Моно (Франція), генетик Т.Доб- жанський та біолог-еволюціоніст Е.Майр (США), неофрейдисти Е.Уілсон, Р.Трі- верс та Е.Фромм, професор Гарвардського університету Б.Скіннер та австрійський фізіолог, лауреат Нобелівської премії К.Лоренц.

Екзистенціалізм (А.Камю, Ж.-П.Сартр, К.Ясперс та ін.) намагається подолати однобічність матеріалізму та ідеалізму шляхом обгрунтування поняття тотальної людини, проте проблема її визначення як цілісної істоти, що органічно поєднує бі­ологічні (природні) та соціальні (духовні) засади, лишається ще не розв’язаною.

З метою розв’язання зазначеної проблеми вітчизняна філософія звертається до поняття біосоціального. Одна з перших дискусій з цього приводу {Вопросы фило­софии. - 1972. - Ns9) практично одностайно започаткувала розуміння людини як біосоціально!’ істоти: людина є жива система - єдність фізичного та духовного, природного та соціального, успадкованого та набутого життям. Як живий орга­нізм людина включена у природний зв’язок явищ і підпорядковується біологіч­ним (фізіологічним, біофізичним, біохімічним) закономірностям. Фізична та мор­фологічна організація людини є найвищим рівнем організації матерії у відомій людству частині Космосу. Водночас людина викристалізовує в собі весь досвід суспільної життєдіяльності, накопичений в ході цивілізаційного розвитку. Проте природні задатки людини розвиваються й реалізуються лише за умов соціально­го способу життя. Біологічні закономірності життя людини мають соціально зу­мовлений вияв. Таким чином, соціальному належить пріоритетна роль. Саме за­лучення індивіда до соціуму (норм права та моралі, побуту, правил спілкування та граматики, естетичних смаків тощо) формує мислення та поведінку людини, робить з неї представника певного способу життя, культури й психології.

Підхід надзвичайно привабливий. Проте, так само як біологічний підхід та­їть у собі загрозу недооцінки соціального, так і біосоціальний - біологічного. Визнання соціального як провідного чинника в системі біосоціального прини­жує значення біологічного, хоч на словах і визнає за ним роль важливого еле­мента людської життєдіяльності. Соціальна філософія долає однобічність за­значених підходів насамперед відмовою від визнання первинності (чи вторинності) біологічного та соціального в людині. І те, й інше, що притаманне людині як лю­дині, не може бути перебільшеним чи зменшеним. Хіба можна поставити біологіч­не в залежність від соціального як провідного, визначального? Якої б соціальної височини не досягла людина, якщо вона втрачає здоров’я, її життя перетворюється на муку.

Таким чином, природа людини не біосоціальна (хоч хто ж буде заперечувати поєднання в людині і біологічного, і соціального), а більш специфічна. Біоло­гічне в людині відрізняється від природно-біологічного, хоч і не є якимось над­природним явищем. Таке біологічне - соціалізоване; воно змінило свою суть у процесі історичної еволюції живої матерії. Наприклад, будова ока людини май­же така сама, як представників тваринного світу. Але ж людина бачить інакше! Або хіба зможе будь-яка тварина своїми кінцівками виконати такі функції, що виконує людина? Висновок може бути лише таким: у ході антропосоціогенезу формується нова істота - людина, що виділившись із природи, несе в собі всі притаманні їй ознаки, які проте не вичерпуються природними. Людина має нову якість, суть якої наука ще до кінця не збагнула.

Людське реалізується і через соціальне, і через біологічне. Воно знаходить вияв у психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному. При цьому всі згадані форми вияву людського співіснують у органічній єдності, вза­ємодії, взаємопроникненні. Просторове поле його існування - природно-соці­альне (культурне), часове поле - вічність. Людське реалізується через індивідуаль­не й суспільне, групове та колективне, особисте та загальне. Воно може зберегти свою самість навіть за умови тривалої ізоляції від суспільного (згадаймо долю Ликових або всесвітньо відомого героя повісті «Робінзон Крузо») і втратити її в найтісніших контактах з ним (загубленість у натовпі тощо). Природу людсько­го науці ще належить розгадати, описати, відтворити. Один із суттєвих аспектів дослідження проблеми, пов’язаний з визначенням специфіки індивідуального людського буття, - проблема особистості в історії.