ІДЕОЛОГІЯ ЯК ТЕОРЕТИKO-ПОЛІТИЧНА ПАРАДИГМА РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ

Ідеологія - один з елементів суспільної свідомості. Її специфіка полягає в тео­ретично виваженому і систематизованому відбитті інтересів певного соціально­го суб’єкта. І доки існуватиме цей суспільний суб’єкт, доти він і потребуватиме теоретичного виразу своїх особливих інтересів, тобто ідеології.

Ідеологія історично прогресивного соціального суб’єкта, як правило, справ­ляє на культуру позитивний вплив. Прогресивні сили суспільства завжди спря­мовані в майбутнє, сповнені оптимізму, пошуку, творчості. В культурі вони шукають і знаходять ідеали майбутнього суспільного розвитку. Засобами куль­тури вони обгрунтовують їх, а також пояснюють їхній сенс іншим верствам населення, мобілізують маси на соціокультурну творчість. Доки позиція сус­пільного суб’єкта залишається прогресивною, а його діяльність відповідає гли­бинним потребам суспільного розвитку, доти вплив ідеології цього суб’єкта на культуру збігатиметься із закономірностями саморозвитку культури.

Наприклад, досить згадати про вплив на культуру буржуазної ідеології її початкового періоду. На той час інтереси буржуазії збігалися із загальнолюдсь­кими сподіваннями. Її ідеологи були, як правило, відомими вченими, діячами культури, філософами, політиками.

Протилежним чином впливала на культуру ідеологія соціального суб’єкта, що втратив або вичерпав свою історично-прогресивну перспективу. Його інте­реси суперечать загальним інтересам розвитку людства. Ідеологи цього соці­ального суб'єкта намагаються приховати цей факт, змушені спотворювати дій­сність, будувати надхмарні замки, які не можна назвати інакше, як ілюзорною свідомістю. Така ідеологія намагається відірватися від культурної традиції. Вона спотворює її і нав’язує культурі ілюзорні ідеали, пропонує тупикові шляхи роз­витку, перетворює культуру на антикультуру. Реакційна ідеологія руйнує куль­турну традицію. Істинна культура розвивається всупереч вимогам такої ідео­логії, викриває її дегуманістичну сутність, закликає людей до єдності в боротьбі за справедливість, спонукає її до створення нової теоретичної парадигми, яка б відповідала інтересам розвитку суспільства й особистості.

Яскравим прикладом того є історична еволюція культуротворчої ролі мар­ксизму - ідеології пролетаріату. Як теоретичне обгрунтування всесвітньо-істо­ричної місії пролетаріату, марксизм другої половини XIX - початку ХХст. відповідав одвічним прагненням до соціальної справедливості. В цей період про­летарська ідеологія - марксизм - мала історично прогресивний характер й справ­ляла на культуру здебільшого позитивний вплив. Трансформація суспільного життя середини і другої половини ХХст. зумовили докорінну зміну культуро­творчої ролі марксизму: із чинника прогресу культури він поступово перетво­рився на її демонічну силу - фактор стримування творчості жорсткими рамками ідеологічної однозначності. Особливої шкоди культурі завдав сталінський варі­ант марксизму-ленінізму, оцінений людством як ідеологія тоталітаризму.

Сталінізм - явище багатогранне, суперечливе, прояви і соціальні наслідки якого ще не вивчено.

Й.Сталін характеризувався не інакше, як «вождь», «батько всіх народів», «ве­ликий вчений», «продовжувач справи К.Маркса і В.Леніна» тощо. Йому припи­сувалася вирішальна роль у Жовтневому повстанні, і громадянській війні, бо­ротьбі проти троцькізму, побудові соціалізму і перемозі у Великій Вітчизняній війні. Практично всі засоби масової інформації розповідали про вирішальний вклад Й.Сталіна в розвиток різноманітних галузей наукового знання, вирішен­ня національного питання, відбудову народного господарства. Сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)» студіювався в системі партійного навчання, був настільною книгою мільйонів людей.

Ідеологія вождизму насаджувалась у свідомість мас, підпорядковувала їхню поведінку, почуття, волю. Вона зумовлювала стиль життя і діяльність народу, що, безумовно, не могло не позначитися на його культурі. Під контролюючим тиском сталінської ідеології громадянська культура суспільства, яка ще не встиг­ла отямитися від «кавалерійських атак» перших десятиріч «культурної рево­люції». в надзвичайно короткий проміжок часу еволюціонувала від гуманізму до тоталітаризму, від розмаїття барв і сюжетів до принципово-партійної одно­значності, від творчої свободи особистості до її повного підпорядкування дер­жаві, партії, вождю.

Ідеологія вождизму формувала психологію й культуру «гвинтика» державної машини, «маленької людини», вульгаризувала поняття народних мас як рушійних сил історичного процесу, підточувала активність і врешті-решт сформувала внут­рішню настанову на покірність долі, бездумне підпорядкування начальству, холопсь­ке самоприниження тощо. З культури було вилучено головне джерело її розвитку - самостійну думку і творчість.

Сталінська ідеологія дегуманізувала культуру. Ідея самоцінності, величі й благородства особистості надовго залишила цю сферу. Її заступила ідея великої держави. Людина - «гвинтик», держава - «всенародний механізм», що поступо­во, але неухильно розкручує важкий маховик історичного прогресу. Людина - ніщо, держава - все. Подібна ідейна настанова руйнувала основу основ культу­ри - її людинотворчу спрямованість. Культуру поглинула хвиля казенщини, формалізму, схоластики. Вона втратила такі одвічно людські цінності, як мило­сердя, совість, віра, надія й любов. Жертвенна героїка витискнула жалісливість і співчуття. Те, що залишилося в культурі від цих загальнолюдських надбань цивілізації, було вульгаризовано, спрощено або доведено до абсурду.

Суттєвим наслідком руйнівної функції ідеології сталінізму був процес дена­ціоналізації культури, витиснення національного вульгаризованого інтерпрето­ваним інтернаціональним. Саме національна культура найбільш постраждала від сталінізму та залишкового принципу доби суспільного застою. Саме її творці зазнали найжорстокіших гонінь та репресій. Саме її твори послідовно вилуча­лись із культурного обігу, першими потрапляли в архіви під рубрикою «для служ­бового користування» або під фальшивим клеймом «для реставрації». Процес денаціоналізації культури не є випадковим. Уніфікованою особистістю, стан­дартизованою «новою людиною», що формувалася на засадах знеособленої куль­тури, було легше керувати. Бо з «центру» краще бачиться загальне, ніж особли­ве. До того ж, воно більш зрозуміле, піддається кількісному підрахунку, кон­тролю та керівництву.

У цьому зв’язку національну культуру можна певним чином розглядати як репресовану, гнану, знищувану.

З кінця 20-х років починають винищувати (як морально, так і фізично) письмен­ників, науковців, художників, полководців - найбільш талановитих й непокірних представників інтелектуально-культурного потенціалу нації. Своєрідної «ідеоло­гічної селекції» зазнає національна культурна спадщина. Нищаться релігійно-куль­турні пам’ятки архітектури та мистецтва. Обмежується культурне поле функціону­вання фольклору, усної та писемної мови. Культуру заполонив страх, холопська психологія покірності, фальшивої громадської одностайності та конформізму.

І все ж ні гоніння й заборони, ні гучні ідеологічні кампанії й прямі репресії не в змозі були витравити людинотворчий, гуманістичний дух української культури, вбити її живу душу, обмежити творчу індивідуальність. Незважаючи на класово- партійний, ідеологічний та адміністративно-командний диктат, наша культура і народ зуміли зберегти й поглибити свою гуманістичну сутність, відтворити не лише класові, а й загальнолюдські, національні й індивідуальні інтереси та прагнення різноманітних верств населення, їх одвічний пошук соціальної справедливості, віру в майбутнє. Заради істини видатні діячі культури й прості трудівники нерідко йшли на особисті жертви, боролися за правду і волю, звільнення від пут тоталітаризму, справедливість і свободу творчої самореалізації. У цьому зв’язку справедливим є твердження, що нашу культуру зберегла громадянська непокора, внутрішній ду­ховний опір народу, його свідомість і підсвідоме, чуттєве й інтуїтивне неприйняття партійно-класових ідеологем, адміністративно-командних настанов та керівних вказівок.

Десталінізація культури, звільнення від ідеології тоталітаризму і спряму­вання її розвитку в вільне русло національної ідеї потребують докорінного вилучення тих засобів, методів, прийомів, за допомогою яких культуру під­порядковували диктату особистості, партії, держави. Йдеться про необхід­ність відмовитися від маніпуляції свідомістю і поведінкою мас, знищення сис­теми тотальної пропаганди, агітації, перебудови освіти й виховання, заміни їх дійсно культурними інститутами, що забезпечать вільний духовний, мо­ральний і фізичний розвиток особистості на засадах загальнолюдських та національних пріоритетів, надбань вітчизняної та світової культури.

Практично всі тоталітарні ідеології мають більш-менш однакові засоби та при­йоми впровадження своїх ідей, норм, настанов у свідомість та поведінку особис­тості, впливу на суспільне життя людей та культуру. Відмінності, притаманні тій чи іншій, можуть бути предметом фахового дослідження. У даному випадку вони ро­зглядаються як несуттєві. Найбільш глибокому аналізу в нашій і світовій літературі піддано маніпулятивну систему ідеології фашизму (аналіз системи ідеології і про­паганди сталінізму ще чекає на свого скрупульозного дослідника).