ДУХОВНА КУЛЬТУРА У ВИМІРІ КЛАСОВИХ ТА ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ПРІОРИТЕТІВ

Рух до цивілізації через культуру є загальним інтересом людства. Разом з тим рух здійснюється не інакше, як через розмаїття інтересів - класових, національ­них, групових, індивідуальних.

Традиційно філософи наголошували на ролі і значенні індивідуального інте­ресу суб’єкта культури. Г.Гегель зламав цю традицію. Він обгрунтував культу- ротворчу місію абсолютної ідеї, здійснив, так би мовити, перехід від індивіду­ального до загального. Дж.Берклі та Д.Юм, навпаки, подавали індивідуальне як суб’єктивне. В соціальній філософії марксизму домінантне значення одержа­ли класові інтереси, хоч К.Маркс і В.Ленін неодноразово підкреслювали їх кін­цеву підпорядкованість загальному. М.Данилевський, О.Шпенглер, Т.Шевчен- ко, І.Франко, М.Грушевський і М.Драгоманов обстоювали культуротворчу роль національних інтересів. Е.Дюркгейм і М.Вебер всебічно обгрунтували роль ре­лігійних інтересів як головних чинників культурного прогресу цивілізації. Ко­жен з зазначених філософів, безумовно, бачив всю суперечливу палітру співвід­ношення інтересів в системі культури і все ж через різні обставини - політичні, ідеологічні, національні, теоретичні, релігійні тощо - змушений був обстоюва­ти домінантну роль одного з них і доводити свій аналіз до абсолютизації, що ускладнювало й поглиблювало проблему.

Науковий соціально-філософський аналіз дозволяє констатувати домінуючу роль у культурі кожної із зазначених груп інтересів.

Індивідуальний інтерес є первинною, вихідною основою культуротворчої діяль­ності людини. Про які б «високі матерії» вона не говорила, мотивуючи працю, по­ведінку, відносини чи творчість, у глибинах її свідомості чи підсвідомості, почуття чи волі завжди міститься щось особисте, внутрішнє, індивідуальне.

Через індивідуальне люди осмислюють і розуміють загальне - групові, кла­сові, національні та загальнолюдські інтереси і цінності, втілюють їх у культурі. Саме тому культурні надбання, які завжди мають індивідуально-неповторний характер, відображають різноманітні інтереси людей. Жодним із зазначених ідей­них чинників культуротворчого процесу не слід нехтувати як несуттєвим. Разом з тим роль кожного з них не треба і перебільшувати, абсолютизувати. Культура водночас постає як загальнолюдська, національна, класова цінність. Будь-який інший підхід спотворює її вигляд, деформує процес її освоєння і відтворення.

Візьмемо для прикладу культуру України. Цінністю якої якості (класової, національної чи загальнолюдської) вона постає сьогодні? Дослідники-марксис- ти 40-80-х років характеризували її як соціалістичну (тобто класову) за змістом і багатогранною за формами національного вияву. Теоретики так званого наці­оналістичного спрямування вбачали в ній лише національні надбання українсь­кого етносу. Більш помірковані й розважливі вчені уявляли її як унікальний фе­номен загальнолюдського гатунку.

Якою ж українська культура є насправді? На наш погляд, вона суперечливо поєднує загальнолюдські та національні, класові й групові, індивідуальні та ін. цінності й домінанти. Вона відбиває складний і драматичний шлях історичного розвитку українського народу, його спілкування з іншими народами, визначає місце (і водночас зумовлюється ним) українців в історії світової цивілізації.

Тривалий час у вітчизняній літературі домінувала думка про класовий ха­рактер культури в класовому суспільстві. Обгрунтування цього твердження об­межувалося висловом К.Маркса і Ф.Енгельса про те, що клас, який володіє за­собами матеріального виробництва, розпоряджається разом з тим і засобами духовного виробництва.

Стрижнем культурної політики пожовтневого періоду стала ленінська вимога марксистського переосмислення всієї культурної спадщини. Доведена до абсурду, ця вимога завдала культурі колосальної шкоди. Освоєння культур­ної спадщини здійснювалося поспіхом, грішило некомпетентністю, суб’єктивіз­мом. Зокрема, в 30-х роках ХХст. відбувся розрив у культурній спадкоємності, виявилося відчуження від гуманістичної традиції, історизму, здорового на­родного глузду. Класовість, партійність заполонили всі інші ідейні домінанти культуротворчого процесу.

Доба культурної революції та її своєрідне продовження в періоди суспільно­го застою і перебудови відкрили світові культуру, що суперечливо уособлює весь спектр ціннісного ставлення людини до дійсності, інших людей, до самої себе і містить надзвичайно широку гаму інтересів - від індивідуальних до загально­людських. Проте класове все ж брало гору над національним і загальнолюдським. І це не було випадковим, адже його відтворення в полотні культури стимулюва­ли державні інституції, партійні структури, офіційна ідеологія. Саме ідеологія взяла на себе відповідальність за збереження чистоти політичної лінії культу- ротворчого процесу. Саме вона нав’язувала культурі партійно-кабінетні сма­ки й оцінки, навішувала політичні ярлики, виправдовувала заборони, гоніння й репресії, стимулювала їх «загальнонародну підтримку».

Шкода, яку завдала українській культурі тоталітарна ідеологія сталінізму, заважає об’єктивному усвідомленню тієї фундаментальної соціальної ролі, що відіграє ідеологія в системі культури. Побутова свідомість воліє одного: якомо­га швидшого вилучення ідеології з духовного життя суспільства і з культури зокрема. Під жорсткий прес громадянської вимоги підпадає не лише ідеологія сталінізму, а й будь-яка ідеологія, незалежно від її змісту та історичної форми. Звичайно, це - нонсенс.