ДУХОВНІСТЬ ЯК ОРГАНІЧНА ЄДНІСТЬ ВІРИ, НАДІЇ ТА ЛЮБОВІ

Людська духовність - багатогранне і суперечливе явище суспільного життя. Вона формується як здатність переживати дійсне, минуле і майбутнє як сучасне. Духовність не зводиться до свідомості.

Основа духовності - діяльність людей і їхнього спілкування. Діяльний харак­тер духовності визнають представники будь-якого філософського напряму. Ha- приклад, у К.Маркса духовність постає як початково вплетена в практичну жит­тєдіяльність людей. Для Г.Гегеля - це діяльність (самодіяльність) абсолютної ідеї. А.Уайтхед наполягає на тому, що людина не може спочатку думати, а по­тім діяти. Від народження, зазначає вчений, ми заглиблені в діяльність і можемо лише час від часу спрямовувати її, керуючись розумом (Уайтхед А. Заблудший разум?// Религия и наука. - M., 1990. - С.456).

Діяльне походження духовності зумовлює її характер: духовність органічно вплетена в діяльність, підпорядковує їй цілі свого, здавалося б, автономного розвитку, реалізується в діяльності, охоплюючи і спрямовуючи її своїми люди- нотворчими орієнтирами. Поза духовністю діяльність втрачає людяність. Вона перетворюється на демонічну силу історії, спотворює її, калічить людей витво­рами технократизму, політиканства, ідеологізму тощо.

Істинно людська життєдіяльність здійснюється лише на засадах глибокої ду­ховності, головними домінантами якої є віра, надія та любов. Релігійна віра не вичерпує усього багатства духовно-довірливого ставлення людини до дійсності, хоч і є його суттєвим компонентом. Людина діє, тому що вірить у доцільність діяльності. Віра спонукає людину до діяльності. Вона виявляє і зумовлює потре­бу в реалізації прихованої в людині можливості здійснити те, що здається не­здійсненним. Віра надихає людину, піднімає її над обставинами. У вірі і через віру знання отримують практичну енергію, збагачуються почуттям і волею.

Віра народжує надію. Зневірена людина втрачає надію на майбутнє, одно­часно втрачаючи істинність людського ставлення до дійсності, суб’єктивного сприйняття обставин і протистояння їм діяльністю. Зі втратою надії втрачаєть­ся людяність взагалі. Без надії людина може вести лише тваринний спосіб жит­тя. Надія - це остання ниточка, що з’єднує людину з культурою. «Надія вмирає останньою», - говорять в народі, підкреслюючи тим самим надзвичайну роль надії в забезпеченні людяного існування людини.

У філософській літературі надія розглядається як форма сприйняття майбутнього в духовному житті людини, де бажане (потрібне чи необхідне) ба­читься й очікується як реальність, що має здійснитися. В надії втілюються споді­вання, інтереси, потреби суб’єктів суспільної життєдіяльності - індивідів та со­ціальних спільностей. Як і віра, надія грунтується на знанні. Це зумовлює її ре­алізм, який відрізняє надію від мрії - феномена духовного життя людини, що грунтується здебільшого на творчій уяві образу бажаного як можливого.

В.Шинкарук визначає надію як єдність протилежностей: знання і віри. Це виз­начення досить точно охоплює сферу існування надії: вона зароджується там, де закінчується раціональне знання і починає свій дужий лет у майбутнє віра. Надія - це крила віри. На крилах надії духовність людини досягає найбільш віддалених го­ризонтів майбутнього, відтворює його не тільки як можливе, а й як належне і необ­хідне. Як і віра (разом з вірою), надія запалює людину активністю, надихає її потре­бою творчості, діяльності. Єднаючись з вірою, надія не пориває союзу зі знанням. Без нього надія стає сліпою. Вона не має алгоритму діяльності і тому прирікає лю­дину на пасивність. Знання - вказівний перст надії. Відлучена від знання надія втра­чає активно-творчий потенціал і... залишає людину, духовність якої заповнюють страх і розпач. Втрата надії супроводжується сумом, тугою, плачем. Як писав Т. Гоббс, «плач з’являється тоді, коли людина раптом відчуває, що у неї відібрали хоч яку-небудь надію... Найчастіше і найбільше плачуть люди, що найменше на-

діються на самих себе, а більш усього на друзів, наприклад, жінки і діти» {Гоббс Т.

Засновані на знанні віру і надію вінчає третя головна складова людської духов­ності - любов. Це поняття - багатозначне. В античній філософії доплатонівського періоду вона постала у вигляді містичної сили - Еросу. Платон розрізняв чуттєву і духовну любов. Фома Аквінський вбачав істинність любові у любові до Бога. Піко делла Мірандола виділяв у любові три відносно самостійні складові - ірраціональ­ну (чуттєву), раціональну і інтелектуальну. К.Гельвецій вважав любов найбільш могутнім чинником діяльності. Т.Гоббс розрізняв любов за її предметом - любов до грошей, влади, знань тощо. За /!.Фейербахом, любов - це універсальний закон природи, що відбиває єдність роду людського. К.Маркс вбачав у любові критерій того, наскільки природна поведінка людини стала людською.

Найбільш узагальнене визначення любові як сутнісної сили людини дав Г.Ге- гель: любов - це жага, що пристрасно мчить назустріч своєму предмету. Таке розуміння любові охоплює всі її форми і прояви: любов статеву і любов до вла­ди, любов батьківську і любов до власності, любов людини до людини і т.ін. Предметом любові може бути все, що викликає в людині жагу, бажання, праг­нення, потребу. Узагальненим виразом цієї жаги постає життя. Любов - це жага людини до життя. Оскільки людина більшою мірою живе майбутнім, переживає його, любов поєднує фундаментальні форми його освоєння - віру і надію.

Віра, надія і любов - одвічні фундаментальні цінності людської духовності. На запитання «що таке духовність?» можна дати таку відповідь: це - віра, на­повнена надією і любов’ю. Справедливим буде й інше: це - любов, позначена вірою і надією; це - надія, пронизана любов’ю і вірою. Народна духовність за­вжди високо цінувала зазначені цінності, прагнула до їхньої гармонійної єдності, символізувала їх загальність орнаментальними витворами, мозаїкою тощо.

Релігія також не могла обминути цей факт. Єдність фундаментальних цін­ностей людського духу - віри, надії і любові, - представлених, щоправда, в до­сить вузькому, однолінійному світлі, пронизує Святе письмо, втілюється в симво­ліку і ритуали, святкується з такою ж пишністю, як і Покрови, Здвиження, Пре­чиста та інші релігійні свята.

Відродження духовності у цьому зв’язку постає як відновлення людяності - споконвічно притаманних людям цінностей віри, надії і любові в гармонійній взаємодії. Незважаючи на гучномовні заклики, реальний час для дійсного, а не словесного відродження для України, на жаль, ще не настав. Як і раніше, духов­ність скута лещатами безгрішшя. Для реального відродження у держави немає коштів. Заклади культури, освіти, виховання перебувають у занедбаному стані. Катастрофічно не вистачає фахівців. Суспільство поглинула хвиля ідейної і мо-

19* Сучасна соціальна філософія

ральної безпорадності, і тільки релігія знаходить сили протистояти натиску інди­відуалізму і комерціалізації, новому відчуженню особистості, що заміщує кому­ністичну духовність під тиском ринку і приватизації.