ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ЗАСІБ ІСНУВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО

Як суб’єкт людина має насамперед мислити й діяти. Теологія вважає, що спо­чатку було слово. Наука віддає перевагу ділу. Соціальна філософія виходить із споконвічної єдності слова та діла як первісного принципу пояснення специфіки соціального.

Розглядаючи єдність слова і діла з боку діла, цілком правомірне визначення ді­яльності як умови, засобу, рушійної сили й сутності соціального. Поза діяльністю соціального не існує. Завдяки діяльності людина поборола вихідну, початкову то­тожність з природою й піднеслась над нею, здобувши надприродний статус і форму свого буття. Таким чином, діяльність є джерелом формування соціальності. Без ді­яльності немає сенсу вести мову про можливість соціального. Діяльність є рушій­ною силою соціального.

Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий світ - куль­туру. Таким чином, діяльність є засобом формування соціального як культур­ного середовища життя людини. Вона виконує соціокультурну творчу функцію, творить соціум як культуру.

Соціо- і культуротворча функції діяльності філософською традицією осягались надзвичайно суперечливо. Ці функції визначили ще Конфуцій і Арістотель. Проте як принцип філософського пояснення соціального (людського) способу буття діяльність постала лише в німецькій класичній філософії. Перший крок до цього зробив !.Кант. Діяльність як загальну основу культури вперше в історії філософської думки визна­чив Й.Фіхте. На його думку, діяльність «Я» як чиста самодіяльність, вільна актив­ність створює світ «не - Я» - світ, що оточує людину, світ людської культури.

Цю думку підхопив і збагатив Г.Гегель. Діяльність, вважає він, є всепрони- каючою характеристикою абсолютного духу, народженого його потребою в самозміні й самовдосконаленні.

Гегелівську концепцію діяльності намагались осмислити й переосмислити майже всі філософи наступних часів. Наприклад, К.Маркс обгрунтував ідею предметної діяльності у вигляді практики. С.К’єркегор протиставив раціоналіс­тичній трактовці діяльності Г.Гегелем феномен волі як відокремлене від буття функціонування, людське існування. E-Kaccipep вбачав у діяльності головне дже­рело формування символічно-знакових структур. Е.Гуссерль розглядав її як за­сіб формування життєвого світу. М.Вебер, Ф.Знанецький, а пізніше й Т.Парсонс трансформували ідею діяльності в концепцію соціальної дії, де роль опорних домінант відігравали не стільки раціональні, скільки ціннісні настанови й орі­єнтації, мотиви, сподівання, вибагливість тощо.

Як бачимо, діяльність інтерпретують по-різному. Головне ж лишається ста­лим: майже в кожній філософській системі соціальність пов’язується саме з діяль­ністю, що розглядається як засіб, умова, рушійна сила й основне джерело фор­мування соціальності.

Характеризуючи діяльність як засіб існування соціального, вчені підкреслю­ють таку її особливість, як інституціональність. Соціальна філософія розглядає соціальні інститути як певну організацію суспільної діяльності й соціальних від­носин, яка втілює в собі норми економічного, політичного, правового, мораль­ного життя суспільства, а також соціальні правила життєдіяльності й поведінки людей. В економічній сфері суспільної діяльності є такі інститути, як поділ праці, власність, заробітна плата та ін.; в політичній - держава, армія, партія тощо; в духовній - мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім’я, виховання, культура.

Розгалужена система інституціональності притаманна лише людству.

Такий погляд дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми - систему суспільних відносин. Вони ви­никають між людьми в процесі їхньої діяльності та спілкування, закріплюються (й охороняються) певними соціальними інститутами, постають як своєрідні нор­мативні системи.

К.Маркс підкреслював провідний характер матеріальних суспільних відносин у суспільстві. Мабуть, для «загострення» цієї тези В.Ленін впровадив поняття «ідео­логічні відносини» і зобразив суспільство як систему матеріальних та ідеологічних відносин. Перші, на думку В.Леніна, існують незалежно від свідомості людей, другі формуються, проходячи через людську свідомість, й відтворюються як свідомі фор­ми суспільного спілкування в сфері надбудови. Матеріальні та ідеологічні суспільні відносини мають об’єктивний характер. Проте, якщо перші постають як провідні, то другі - як буття перших, тобто мають вторинний характер.

Ленінський аналіз системи суспільних відносин є досить заплутаним і незро­зумілим. Саме тому в літературі останніх десятиріч з проблеми суспільних від­носин немає одностайності: з одного боку, вчені не можуть обминути ленінсь­кий принцип поділу суспільних відносин на матеріальні та ідеологічні, з друго­го - не можуть «втиснути» в цю схему реальні суспільні зв’язки, що складаються в різноманітних сферах суспільного життя. Евристичність зазначеної схемати­зації суспільних відносин безперечна (див.: Дроздов А.В. Человек и обществен­ные отношения. - Л., 1966; Перфильев Н.М. Общественные отношения. - Л., 1974; Тощенко Ж.Т. Идеологические отношения. - M., 1988). Проте сфера її за­стосування до аналізу реалій суспільного життя є досить обмеженою рамками гносеологічного підходу. Соціально-філософський аналіз розглядає сукупність суспільних відносин безвідносно до поділу їх на первинні й вторинні, як такі, що за певних історичних умов можуть відігравати як провідну, так і другорядну роль.

Всі суспільні відносини органічно пов’язані між собою. Більш-менш одно­значне їх визначення можливе лише абстрактно, на рівні теоретичного аналізу. Pe- альне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взає­мозв’язків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичайно важко. Сус­пільство - це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ста­виться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності-вторинності суспільних відносин, підкреслює їх органічний взаємозв’язок.

Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією «спосіб життя», що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи - людини як само­цілі суспільно-історичного розвитку. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей та їхні ду­ховні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в сякому вирізняють такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Мал. 2. Теоретична модель суспільства

Звичайно, матеріальні та духовні блага створюються в сфері безпосередньо­го виробництва. Аби було що споживати (обмінювати, розподіляти), треба щось виробляти. Внаслідок цього робиться висновок про пріоритетність безпосеред­нього виробництва в системі способу життя людей.

Пріоритетність виробництва за рахунок інших складників суспільної цілісності не забезпечить якісного способу життя.

Соціальна філософія наголошує на цінності кожного елемента способу життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями економічних, соціально-політич­них, ідеологічних, культурних, побутових, сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують життєдіяльність людей (мал.2).

У центрі суспільства - людина.Без неї воно не існує. Які б матеріальні цін­ності не накопичили люди - будівлі, знаряддя праці тощо, - все це вмирає після того, як його залишили люди. Людина - суб’єкт і головна дійова особа суспіль­ства. Цей висновок лишається незаперечним, незалежно від теоретичних побу­дов та ідеологічних домінант суспільного розвитку. Всякі інші засади теоретич­ної моделі суспільства (в центр суспільного життя можна поставити Бога, дер­жаву, клас, абсолютну ідею тощо) приречені.