Історичний аспект вивчення волі. Теорії волі

Три головні сфери психічного: інтелектуальна, емоційна, вольова були вперше відокремлені за часів античності - у рамках спіритуалістичного напрямку.

За уявленням Платона людська душа складається з таких частин: розумова, гнівна і хтива.

Раціональність природи волі вперше заперечив А. Шопенгауер. Він стверджував, що воля - темна, несвідома ірраціональна сила, яка лежить в основі світу. Така воля (тобто воля до життя) відповідає хтивій частині душі, від неї людина повинна звільнитися, щоб мати якусь надію.

Інше питання про волю стосується свободи волі.

За С.А. Левицьким, свобода волі розбивається на:

▲ свободу дії (обмежену законами фізики і фізіології);

▲ свободу вибору (боротьба між мотивами);

▲ свободу хотіння, бажання (можливість вибору).

Усвідомлюючи необхідність діяти і приймати відповідне рішення, людина далеко не завжди переходить до його реалізації. Тільки мотивацією цей перехід пояснити неможливо, як неможливо пояснити і те, чому люди іноді нічого реально не роблять для здійснення своїх планів, задоволення навіть емоційних інтересів.

Поведінка людини зумовлена фізіологічними і психологічними механізмами. Це, з однієї сторони, безумовно-рефлекторні і умовно-рефлекторні механізми, що визначають мимовільну активність людини, і, з другої сторони довільне керівництво, пов’язане не лише з фізіологічними, але й психологічними механізмами.

Коли після битви біля Бородино у 1812 році маршал Мюрат наголошував на недостатню енергійність проведених атак своїм генералам, один із них відповів: „У всьому виною коні - вони недостатньо патріотичні.

В цьому діалозі яскраво відбилося основна відмінність управління собою людиною, своєю поведінкою - наявність сили волі і мотивації.

Коли люди, які володіють однаковими знаннями і вміннями, підтримуються однакових поглядів, з різним ступенем рішучості і інтенсивності приступають до вирішення завдань, чи коли при зіткненні з труднощами, одні з них припиняють діяти, а інші діють з подвоєною силою і енергією, це явище пов’язують з проявом волі.

Воля - це свідоме регулювання людиною своєї поведінки і діяльності, виражене у вмінні переборювати внутрішні і зовнішні труднощі під час здійснення цілеспрямованої діяльності.

Воля - це влада людини над собою, своїми намірами, почуттями пристрастями. Здатність людини управляти собою, свідомо регулювати свою поведінку і діяльність.

Проблема волі вольової регуляції поведінки і діяльності людини давно займає думки вчених, викликаючи гострі дискусії.

Складність вивчення волі - в подвійному її розумінні. В повсякденному розумінні - воля - це свобода (вільний козак вільному - воля), вираз бажання людини (волю першу твою я виконаю як мою), прояв сили характеру (вольовий, безвільний).

Вивчення волі в історичному аспекті, можна поділити на етапи:

÷ воля - механізм здійснення дій, що збуджуються розумом людини без і навіть всупереч бажанню;

÷ виникнення волюнтаризму - як ідеалістичного напряму філософії;

÷ воля - проблема вибору і боротьба мотивів;

÷ воля - механізм переборення перешкод і труднощів.

В спробі пояснити механізм поведінки людини в рамках проблеми волі виник напрям, що в 1883 році отримав назву „волюнтаризм” - що визнає волю особливою надприродною силою. Відповідно до цього вчення, вольові акти нічим не визначаються, а самі визначають хід психічних процесів. Таким чином, в крайньому своєму виразі волюнтаризм протиставив вольове „начало” законам природи і суспільства, і стверджував незалежність воля людини від довколишньої дійсності.

Американський психолог У. Джемс вважав головною функцією волі прийняття рішення про дію за наявності в свідомості одночасно двох чи більше ідей. Вибір здійснюється на основі інтересу, полягає в спрямованості уваги на об’єкт, після чого починається рух. Воля - самостійна сила душі, що має здатність приймати рішення про дію.

Позитивна роль цього напряму - відстоювання розуміння волі як самостійної проблеми, як якісно нового психічного явища, що не зводиться до асоціації уявлень і рухів.

Противники „волюнтаризму” стверджували, що свобода воля не що інше. Як можливість приймати рішення зі знанням справи. Ця можливість - пригнічення намірів. А не лише ініціація їх.

Голландський філософ Б. Спіноза боротьбу намірів розглядав як боротьбу ідей. Тому для нього розум і воля - це одне і те ж. Воля виступає як усвідомлення внутрішньої детермінації, яка сприймається як власне добровільне рішення, як внутрішня свобода.

Німецький ідеаліст В. Виндельбант вважав, що вільний вибір є внутрішнім процесом, що містить в собі критерій своєї доцільності. Він відрізняв три етапи вибору:

- виникнення окремих потягів, кожне з яких, коли воно єдине, перейшло би в дію;

- взаємна затримка і рівновага потягів, вибір між якими приводить до рішення;

- вольовий імпульс, за допомогою якого незатримане, чи визначене вибором бажання переходить у відповідну фізичну дію.

Противники „свободи волі” заявляють, що нам лише здається, що людина вільна в своєму виборі. Насправді - все залежить від необхідності „людина вільна, коли вона може те, чого хоче, але не вільна в хотінні: немислимо бажати без причини”.

Франкл вважав, людина не є вільною від зовнішніх і внутрішніх умов, але вільна зайняти позицію по відношенню до них. Умови не зумовлюють поведінки людини повністю, власне від людини залежить, покориться вона умовам, чи ні. Проблема вільного вибору - це проблема мотивації поведінки.

Поняття про волю як детермінанту поведінки людини зародилося ще в древній Греції і вперше було сформульовано Аристотелем.

Аристотель пов’язував волю з розумом. Він ввів поняття „воля”, щоб відрізнити вчинки, які здійснюються на основі розумного рішення людини (тому, що так потрібно), від вчинків, що викликані бажаннями людини.

Подібний дуалізм зберігся і в наш час. Погляди психологів розходяться. Одні заперечують наявність волі як самостійного психологічного явища, ставлять під сумнів цінність поняття ”воля”, інші - відстоюють самостійність волі, але бачать лише одну сторону - здатність переборювати труднощі і перешкоди. Часто мимовільна регуляція проходить окремо від волі.

Початок рефлекторному підходу заклав Декарт, що відмічав машиноподібний характер поведінки людини і тварин. Проте машиноподібність відносив до неусвідомлених тілесних функцій, куди також відносив ряд психічних функцій (відчуття, сприймання, уяву, пам’ять, афекти). Власне психічним, Декарт вважав те, що пронизане розумом і усідомлюється думкою. Наявність двох субстанцій - духовної і тілесної зумовило появу двох незалежних механізмів, що вступають у взаємодію. Місцем зустрічі Декарт вважав вилочкову залозу- орган думаючої субстанції.

В поведінці і діяльності людини Декарт виділив три рівні:

• безумовно-рефлекторні акти

• пристрасть душі;

• мислення і волю, з якими поєднано здійснення довільних актів

Г.І. Челпанов виділяв в вольовому акті три елементи: бажання, наміри і зусилля. Він пов’язував вольову дію з боротьбою мотивів,_наділяючи волю функцією вибору.

С.Л. Рубінштейн вважав, що зачатки волі приховані в потребах людини, як у вихідних стимулах до дії. Проте, будучи пов’язана з потребами, вольова дія ніколи не витікає з них, вольова дія завжди опосередкована роботою свідомості - усвідомленням стимулів до дії як мотивів, і результату дії - як мети.

Д.Н. Узнадзе вважав, що джерелом діяльності чи поведінки не є імпульс актуальної потреби, а наявність установки - наміру на дію. Ця установка виникає в момент прийняття рішення і лежить в основі вольової поведінки. За вольовими установками приховані потреби людини, які є в даний момент, але лежать в основі прийняття рішення про дію, причому у виробленні такого рішення беруть участь процеси уяви і мислення.

Зв’язок мотивації з волею виділяє три напрями розгляду цього питання:

© напрям, що утотожнює мотивацію і волю, тим самим заперечуючи її (американські психологи, які вважають, що коли у людини є мотив, то не потрібно додаткового психологічного механізму для здійснення мети; само бажання організує цю активність;

© другий напрям не утотожнює мотивацію і волю, хоча визнає наявність тісного зв’язку між ними (Л.С. Виготський, Л. Божович, П. Іванов - вольові дії, на відміну від мимовільних здійснюються за мотивами. Проте воля -механізм здійснення мотивації);

© третій напрям ставить під сумнів зв’язок волі і мотивації (Ш.Н. Чхартишвіллі, Д.Н. Узнадзе - вольова поведінка не пов’язана з задоволенням потреби. Воля - збуджуючий механізм поведінки, що задовольняє зовнішні вимоги, які прийнятні для людини. Звідси, воля не є частиною мотиваційного процесу, а особливий психічний утвір чи здібність особистості.

І.М. Сєченов вважав, що зовнішня активність людини, включаючи і вищу, довільну, що пов’язана з мотивами обов’язку і любові до Батьківщини, 77

розглядалась як рефлекси, які починаються з чуттєвого збудження, а не з „веління” абстрактної волі. Це означає, що причинність поведінки людини є матеріальною, цілком об 'єктивною, оскільки сигнали, що викликають збудження чуттєве також матеріальні. Перший вчений - який ввів розуміння волі, як особливої форми психічної регуляції.

М.Я. Басов розглядав волю, як психічний механізм, через який особистість регулює свої психічні функції, перебудовуючи їх в відповідності з завданням. Влада особистості над своїм станом можлива за наявності регулятивного фактору. Такий фактор людина має завжди, і назва його - воля.

В.К. Калінін ввів поняття індивідуальний стиль вольової регуляції спосіб організації вольових дій, що забезпечує можливість спів ставити функціонування психіки з вимогами діяльності.

В свідомості більшості людей, що не є психологами, воля поєднується із здатністю людини переборювати труднощі. Проте, психологи розуміють волю як психологічний механізм, що сприяє переборенню перешкод.

П.В. Сімонов розглядав волю - як потребу переборювати перешкоди. Яскраве підтвердження цьому - спорт, адже мета спортивного змагання - перемога.

Проте, далеко не на кожну перешкоду слід реагувати як Олександр Матросов - кидаючись на амбразуру, і намагаючись побороти перешкоду. Роль розуму в переборенні перешкод важливіша, ніж значення сили волі. Адже є прислів 'я «Розумний вгору не піде, розумний гору обійде”. Але, є люди - для яких переборення перешкод - хобі. Проте для цього потрібно володіти певними рисами особистості: підвищеним самолюбством і рівнем домагань.