«Демократичний транзит» у сучасному світі

Існують різні уявлення, а також процедури оцінювання того, які кра­їни можна вважати демократичними. Особливі сперечання викликають держави, які знаходяться «у пограничному стані», тобто мають неповний набір ознак демократичного розвитку.

Незалежно від конкретних цифр, більшість авторів погоджується, що в сучасному світі відбувається масовий крах авторитарних режимів, поширення політичних свобод і збільшення кількості демократичних країн. Із першої половини 1970-их років демократичні процеси охопили Західну Європу (Греція - 1974, Португалія - 1975, Іспанія - 1977); Латинську Аме­рику (Домініканська Республіка - 1975, Гондурас - 1982, Бразилія - 1985, Перу - 1988, Чилі - 1990 та ін.); Азію (Туреччина - 1988, Філіппіни - 1986, Південна Корея - 1988); Східну Європу (Угорщина, Чехословаччина, Польща, Болгарія - 1989, Радянський Союз - 1991 й ін.); Африку (ПАР - 1994 та ін.).

Проте політологи звертають увагу на те, що в результаті останньої «хвилі» демократизації все частіше стали виникати імітаційні, гібридні демократії. Демократичні інститути і процедури в таких державах викори­стовуються лише як зовнішня форма, яка може служити прикриттям неде­мократичних по суті механізмів реалізації влади. За визначенням Ф. Закарії, йдеться про «неліберальні демократії», адже в сучасному світі два компоненти ліберальної демократії - демократія й свобода - все більше розходяться один з одним. У багатьох країнах демократичні перетворення обернулись неефективним управлінням і привели до влади відверто дикта­торські режими; демократія перетворилась на бутафорію, яка викликає розчарування, безладдя та насилля. Зокрема, й у більшості пострадянських держав демократія служить лише зміцненню влади авторитарних правите­лів. Отже, за оцінками Ф. Закарії, на початку ХХІ ст. майже половина країн світу, які відносять до демократичних, насправді є неліберальними демок­ратіями. На його думку, демократія може бути справді життєздатною лише за умови рівня ВВП не менше ніж $6 тис. на душу населення.