РОЗДІЛ I. Палеоліт

V. більша різноманітність крем’яного знаряддя, можливо у зв’язку з переходом від крем’яної мисливської зброї до кістяної,

VL велика різноманітність крем’яного приладдя, потрібного для ви­робництва кістяного знаряддя,

VII. поява дрібнокрем’яного знаряддя (мікролітів) при дотеперішніх формах господарства і поселень.”

Як видно 'з археологічної літератури, нового поділу горішнього па­леоліту України вживає тільки його автор, головно в своїй праці “Палеолит Украины” (1953). Цей поділ мало придатний, неясний і не переконливий, головно для західньо-европейських дослідників, бо не дає їм можливости синхронізації культурного розвитку західньої та східньої Европи в палеолі­тичній добі.

В Україні перші палеолітичні стоянки виявлено в другій половині минулого століття: Гонці на Полтавщині,^{[61] [62] печерна стоянка Вовчий грот в Криму,[63] Студениця над Дністром[64] [65] Чистопади у Брідщині” і Кирилівська сто­янка в Києві.[66] Після цього археологи Києва, Полтави та Харкова розгорнули широко запляновані дослідження на терені, не знищеному максимальним дніпровським зледенінням, і у висліді маємо тепер (1960) відомості про 236 стоянок старого та горішнього палеоліту в Україні.10 Крім згаданих вище дослідників, значні заслуги в тій справі мають: X. Вовк, П. Єфименко, М. Рудинський, Г. Бонч-Осмоловський, В. Щербаківський, С. Замятнін, Л. Чи- каленко, Ю. Полянський, І. Левицький, С. Баран-Бутович, І. Підоплічка, М. Гремяцький, П. Борисковський та О. Рогачов.}

а) ДОЛІШНІЙ ПАЛЕОЛІТ

Шельська доба

Природне середовище, у якому жила шельська людина в другій між­льодовиковій добі, значно різнилося від сучасного. Підсоння було тепле, дуже вологе, в лісах поміж вічнозеленими дубами росли лаврові та фігові дерева. В ріках жили бегемоти (Hippopotamus), в терені бродили мамути (Elephas antiquus) й носорожці (Rhinoceros Merckii etruscus) паслися' стада великих оленів (Elaphus megaceros) та інших дрібніших тварин.

В цьому оточенні перша людина вела рухливе життя, як мисливець і збирач різних овочів, ягід, коріння. Полювання на дрібних тварин не було легке, бо не був ще винайдений лук, а лови з нагінкою на великих тварин вимагали великого гурту людей і тому відбувалися не зорганізовано, а ви­падково, безпляново. Кості слонів, носорожців і бегемотів, які в західній Европі знаходяться іноді разом із шельським крем’яним знаряддям, ніколи — наскільки відомо — не мають ознак, що їх розколювано для видобування мозку, як це звик був робити праісторичний мисливець в усіх часах.

Звичайно, при такому неспокійному кочівничому способі життя, лю­дина шельської доби не була пов’язана на довгий час з одним місцем, не

мала потреби хоронитися від холоду, були для неї зовсім зайві.

а тому постійні, тривкі житлові споруди

Примітивним формам здобування харчових засобів цілком відповідало дуже примітивне знаряддя і така сама техніка у його виготовленні Воно бу­ло з дерева - - звичайні кийки та заго­стрені палиці для вбивання тварин або викопування їстивного коріння, і з кременю, що своєю структурою (лег­кість лупання, гострі грані) добре на­давався для виробу знаряддя. Звичай­но, дерев’яне знаряддя не збереглося до наших часів, і в землі залишилося тільки виготовлене з твердого, незни- щеного матеріялу крем’яне знаряддя.

Типовим для шельської доби крем’яним знаряддям був т. зв. ручний клин (Faustkeil, coup de poing), названий від того, що його просто держали в руці. Масивність, поверхня й обрібка цього знаряддя не дають підстав здогадуватись, що його вживали скріпленим рукояттю. Ручний клин не зразу набув викінченої форми. Спершу це було дуже грубо обтесане крем’яне ядрище-валун, загострене з одного кінця і по краях кількома сколами. Згодом він набрав вигляду подовгастого, грубо оббиваного знаряду з дуже масив­ною підставою і аж нарешті, вже старанно викінчений, прибрав загострено- мигдалуватої, іноді овальної форми, дещо подібної до людської долоні.

Шельський крем’яний ручний клин був до деякої міри універсальним знарядом. В першу чергу він був призначений для удару своїм загостреним кінцем. Тому його другий, круглавий кінець (підстава) завжди має гладку площину, свідомо призначену для того, щоб при сильному ударі, людина, яка ним працювала, не ушкодила собі руки. Ручних клинів можна було вжи­вати для здобування дрібних тварин з їхніх нор, відкопування корінців із землі, черваків тощо. Далі добре загостреним ручним клином можна було здіймати шкіру з убитих тварин, різати їх м’ясо та приготовляти до вжитку дерев’яне приладдя. Нарешті ручний клин міг бути також зброєю, зродженою інстинктом самооборони. Для різання або обшкробування м’яса з костей могли служити, крім того, гострі по краях відлупки крем’яного ядрища, які відпадали з нього в процесі виробу ручного клина.

“ R. R. Schmidt, Der Geist der Vorzeit, Berlin 1934, 99.

Щелепа Гайдельберзької людини.

Грубість і примітивність шельського крем’яного знаряддя вказують на те, що пралюдина того часу проходила найперші ступні свого умового розвитку. Про її фізичний вигляд майже нічого невідомо. Цілого кістяка досі ще не знайдено в Европі, і тільки одна масивної будови спідня людська щелепа з примітивними, дуже міцними зубами, без висуненого вперед підборід­дя, що її здобуто з глибини 24 м. коло Гайдельберґу в Західній Німеччині ра­зом з кістками тварин раннього кварте­ру,¹⁷ дає деяке уявлення про ще дуже примітивний вигля гайдельберзької пра- людини. Безупинні розшуки на тому мі­сці дальших частин кістяка цього пред­ставника найстарішої людської раси в Европі не увінчалася досі успіхом.¹⁸

Археологічні знахідки шельської доби донедавна були відомі тільки з Франції, Бельгії, південної Англії, Італії та Еспанії, а поза Европою з Африки, Туреччини, Сирії та Індії.

та в цілій східній Европі вони довго були невідомі і тільки в останньому часі перша стоянка шельської доби була виявлена на Сході Европи, власне в

!^, —І ------- ¹ '

” О. Schoetensack, Der Unterkiefer des Homo Heidelbergensis aus den San­den von Mauer bei Heidelberg, Leipzig 1908∙

^,s L. Ruger, Die Welt, Hamburg, 27. 3. 1948.

Шепьське крем’яне приладдя з Луки Врубпівецької: I-J — ядрнща, 4 — ручний кпин, (за П. Борисковським)

Україні. Найближча до неї стоянка того ж часу була виявлена в 1946 - 1948 рр. по південному, малоазійському боці Кавказу на горі Сатанидар у Вірменії.”

“ М. 3. Паничкина, Палеолит Армении, Л. 1950,• С. А. Сардарян, Палеолит в Армении, Ереван, 1954.

Цей найдавніший і єдиний дотепер слід перебування пралюдини на українських землях відкрив П. Борисковський у 1946 р. біля села Лука Врублівецька, за 20 км. від Кам’янця Подільського. Ріка Дністер робить у тому місці крутий закрут і її вузька долина легко розширяється, творячи на лівому березі невеличку кам’янисту рівнину-площинку. На її поверхні II. Борисковський назбирав 50 крем’яних виробів безсумнівно старопалеолі- тцчної, за його визначенням, шельської доби. Між ними найбільше грубих, примітивних відлупів, природня поверхня яких — сіра “кора” — була знята сильними систематичними ударами. їх величина і форма різні, а пересічна грубінь 1 см. Другу групу між врублівецьким знаряддям творить вісім ядрищ-нуклеїв (nucleus), від яких сильними ударами відбито, власне зга­дувані вище відлупи. Вони мають форму кубів та дисків. Нарешті третя гру­па — це три мигдалуваті, масивні ручні клини 8 - 13 см. завдовжки із зиґ- закуватими робочими боками-вістрями.^[67]

Про функції архаїчного крем’яного знаряддя з Луки Врублівецької можна сказати зовсім мало. Відлупи могли мати універсальне застосування при виробництві дерев’яного знаряддя та обробці впольованої здобичі. На деяких ядрищах є сліди, які свідчать про те, що їх вживали як відбивачів у процесі виробництва крем’яного знаряддя, а ручні клини, вирівняні на підставі для догіднішого тримання в руці, своєю масивністю краще надавалися до сильних ударів.

Геологічні умови залягання старопалеолітичного крем’яного знаряддя в Луці Врублівецькій не зовсім ясні. Мало правдоподібне, що воно було занесене водами Дністра з іншого місця. Проти такого здогаду є те, що воно сконцентроване на відносно невеличкій площі. Тому треба думати, що гай- дельберзька пралюдина залишила їх на давній, знищеній тепер терасі Дністра.

Нічого більше не збереглося донині по тих перших поселенцях укра­їнської землі. Не виявлено досі будь-яких слідів їх хоч би короткого пере­бування на одному місці у вигляді вогнищ та тваринних кісток довкола них. Не знайдено ще слідів примітивних шатер чи просто заслон від дощу і вітру, не виявлено їхніх поховань, що говорили б про похоронні звичаї та зародкові культові уявлення. Одначе всі ті речі — крім самого крем’яного знаряддя — невідомі також з інших частин старопалеолітичної ойкумени.

Причин цього може бути декілька. Вогонь, щоправда, був уже зна­ний первісній людині, наприклад, з лісових пожеж після громовиці або з вибухів вульканів, але вона ще не вміла сама його розвести і не пізнала його важливої ролі у готуванні їжі. На це доказує відсутність будь-яких слідів вогню та обгорілих тваринних кісток на місцях, де знаходиться шельське креміння. Тепле підсоння і, можливо, густіший волос по всьому тілі не викликували конечної потреби в перших архітектурних охоронних спорудах, а неглибокі чи поверхневі поховання, або й взагалі покинені кістяки могли бути розмиті водою, рознесені вітрами або порозтягувані хижаками.

Привертає до себе увагу саме місце шельської стоянки в Луці Врублі­вецькій, проти гирла річки Сурші, де впадає вона у Дністер. Подібно роз-

Шепьські та ашельські знахідки на Закавказзю і в Малій Азії (за В. Любіиом).

ташованих було багато інших шельських стоянок, напр., у північній Франції, південній Англії, Еспанії, і тому треба думати, що гирла рік, як місця, де звичайно поширюється русло ріки і куди тварини приходять пити воду, приваблювали до себе палеолітич­них людей і вони там поселюва- лися. Друга причина вибору та­кого місця була в тому, що русло ріки являло собою, так би мови­ти, копальню креміння, потрібно- ного людині для виготовлення знаряддя.

Нарешті важливою є проблема походження людини шельської доби в Україні. На думку І. Шов- копляса,^[68] стоянки шельської до­би на території Закавказзя та південних областей України свід­чать про те, що ці області, мож­ливо, входили в широку зону Старого Світу, на якій відбувався процес виділення людини з тва­ринного світу і її початкового розселення в умовах теплого під­соння і багатої рослинности. А проте, пя справа, при всій спо-

Шлях з Малої Азії в Підхавхаззя у старшій палеолітичній добі. 1 — в 2.5 км вище Горячого Ключа; 2 — межи Горячим Ключем і Саратівсьхою стан;. З — в 2 хм нижче Саратівсьхої ст.; 4 — в районі совхоза "Табак"; 5 — на переїзді вище Бахіиської стан.; 6 — в районі Бахіиської стан.; 7 — на до­лішньому краю Бахіиської стан.; 8 — в 2 хм вище хут. Мольно; 9 — в 1 хм вище того ж хутора; 10 — в 2 хм нижче того ж хутора; 11 — в районі хут. Прицепилівха; 12 — нижче При- цепилівхи; 13 — в районі авула Bo- чепший (місця зиаходів за А. Формо- зовим). кусливості визнання України частиною прабатьківщини людства, виглядає дещо інакше за новими археологічними дослідженнями.

На відміну від єдиної досі шельської стоянки в Україні, ціла низка таких стоянок є по південному боці Чорного моря, в Туреччині. Карта, що її подає В. П. Любій,“ виявляє кілька десятків шельських та ашельських стоянок вздовж східнього узбережжя Середземного моря, у верхівях р. Евфрату та його допливів і далі на північ, у районі Анкари, Єревану та в західньому Закавказзі (район Сухумі) вздовж східніх берегів Чорного моря. Тому Малу Азію і Близький Схід слід вважати за центральну частину старо- палеолітичної ойкумени’’' і за той резервуар, звідкіля гурти шельських та ашельських людей просувалися, полюючи на тварин, у північному напрямі..Могло це йти двома шляхами, західнім через Босфор та Дарданелли і східнім із Закавказзя.

Босфор існує з кінця терцієру. Мало правдоподібно, щоб людина раннього, четвертинного періоду могла дістатися на його другий бік. Біль­ша можливість для такого переходу в плейстоцені була в районі Дарданелл. У ранньому пліоцені (кінець терцієру), коли Босфор був уже протокою,²¹ на місці Дарданелл була тільки ріка, що з півдня впадала в Мармурове море, і десь в тому часі палеолітична людина могла дістатися з Малої Азії на пів­нічний європейський берег сучасних Дарданелл. На початку квартеру долина Дарданельської ріки обнизилася під рівень моря і перетворилась на морську притоку.^{[69] [70] [71] На терені європейської Туреччини і Балканів певні шельські та ашельські знахідки невідомі до сьогодні. Найдавнішими праісторичними па­м’ятками тих теренів є мустьєрські,20 і тому мало правдоподібне, що шельська людина прийшла в ГІодністровя шляхом через Дарданеллі, дарма, що цей шлях був би коротший і по турецькому боці шельське знаряддя було вияв­лене в цьому районі (Пендик, б. Босфору).}

Правдоподібніший східній, транскавказький шлях чи радше два шляхи. На існування одного з них вказує, за картою В. Любіна, група з десятка шельсько-ашельських стоянок у причорноморській частині Закавказзя, від гирла р. Ріону на півдні до м. Сочі на півночі. Жителі цих стоянок перейшли вздовж східнього побережжя Чорного моря до устя р. Taynce біля ниніш­нього міста цього ж імені, завернули звідтіля горі рікою на північ і вигідним кавказьким перевалом між Куйбишівкою та Ґеоргієвським дісталися в долину р. Псекупс, допливу Кубані. Це засвідчене тепер цілою низкою (13) старо-

палеолітичних стоянок, виявлених А. Формозовим у 1957 р. обабіч р. Псе- купс, між м. Горячий Ключ та Вочепший.”’ і

Існування другого транскавказького палеолітичного шляху засвідчено групою з п’ятьох стоянок того ж старопалеолітичного типу при шляху, що тепер як Воєнно-Грузинська дорога веде з м. Тбілісі через Хрестовий пере­вал (2979 м.) до м. Орджонікідзе (Владикавказу). Біля цього міста була також виявлена одна стоянка мустьєрського часу.

Цими природними шляхами — самим берегом Чорного моря, попри доволі стрімкі схили Кавказу та через Хрестовий перевал перші людські гурти могли перейти з Малої Азії в південну Україну і далі в Подністровя.

Ашельська доба

Рання фаза ангельської доби, наступної по шельській, припадає на перші початки дніпровського (Riss) зледеніння. Воно, правда, ще тільки наближалося до українських земель, але підсоння вже змінювалося, з м’якого і дуже вологого ставало поміркованим, сухішим. Звичайно, його зміна впливала на тваринний і рослинний світ України. Зникають такі прикметні тварини як південний слон, гіпопотам і махайрод, доживають віку старовинні слони (Elephas antiquus) та носорожці (Rhinoceros Merckii), на їх місце з’являються мамут і волохатий носорожець, краще пристосовані до холодні­шого підсоня, а далі печерні леви, лосі, олені, дикі бики та коні. На зміну листковим деревам, які ростуть ще в ранній ашельській добі, приходять шпилькові, а холодні північні вітри приносять з могутніх чолових морен на­ступаючого льодовика багато пилу, що осідає на півдні України і дає початок лесові.

Зі зміною підсоння та природного середовища змінився також спосіб життя людини. На початку ашелю вона не різнилася ще багато від шельської, одначе пізніше, з погіршанням підсоння, людина шукає собі печер та скель­них нависів (abris), де навколо вогнів-ватрищ зосереджується все її життя. Це були справжні таборища мисливців на великих травоїдних тварин і на таких хижаків, як печерний ведмідь. Туди зносили вони всю здобич з ловів, там здирали та пристосовували до вжитку шкіри, відділяли м’ясо від костей,

^x, А. Формозов, Исследования памятников каменного века на Северном Кавказе в 1957 году, КСИИМК, 78, 1960, 13 - 16, з картою.

що були головним паливом, готували на вогнищах їжу, виробляли крем’яне та дерев’яне знаряддя. Мабуть також там розповідали, вигукуючи та жести­кулюючи, мисливські пригоди і, можливо, плянували наступні виправи.

У ділянці техніки виробництва знаряддя ашельська доба — це пере­ходова доба між теплою шельською з її грубими ручними клинами та холодною мустьєрською із зовсім відмінною технікою виробництва. Йде повільне, безупинне вдосконалювання ручного клина. Давніше його форма в значній мірі залежала від форми валуна, з якого він був вироблений, тепер помітна уважливіша обрібка, тонші відлупи, неначе обтісується валун, на­дається знарядові правильнішої, доцільнішої форми. Він стає менш масивний, пласкіший, має гострі краї для різання, змінюється також його основна мигдалувата форма на овальну, видовжену трикутну або майже круглу. Разом із ручними клинами подибується багато грубих крем’яних відлупів, призначених для різного вжитку.

Про духове життя ашельських людей годі навіть щось здогадне ска­зати, бо нема сліду поховань, а тому невідомі їх похоронні обряди і можливо існуючі вже перші початки віри в позагробове життя.

Пам’ятки ашельської доби відомі в західній та центральній Европі, Англії, Бельгії, Франції, Німеччині та Польщі, на східніх берегах Чорного і Каспійського морів²⁷ та у Вірменії.

На українських землях сліди стоянок ашельських ловців мамутів виявлено досі у сімох місцевостях Подніпров’я та Подністров’я. Найстаріші з них знайдено у великому коліні Дніпра в обриві землі на березі р. Цибуль- ника, біля с. Григорівни. Н. Карлов здобув звідтіля кості фоссильних тварин і між ними кілька примітивних крем’яних виробів, які він визнав за ранньо- ашельські.^[72]’ З пізнішого часу походить стоянка Ненаситець на лівому березі Дніпра біля с. Василівни на південь від Дніпропетровського. Там А. Волин­ський викопав з-під грубого шару лесу на грубині 3.5 м. кілька аморфних, грубооброблених крем’яних знарядів пізнішої ашельської доби.”

за 25 км. на схід від Симферополя, найбільш цікаву і важливу, виявив у 1924 р. дослідник кримського палеоліту Г. Бонч-Осмоловський.³⁰ Вона від­крита на південь, неглибока, недалеко від неї є природне джерело. Це корисне положення печери привабило групу найдавнішого населення України, яка поселилась там під кінець ашельської доби і залишила по собі у спідній верстві печерного

Наймолодшими в тій групі стоянок є Кіїк-Коба в Криму, Круглик над Дніпром та Велика Буримка над р. Сулою. Печеру Кіїк-Кобу в долині р. Зуї, наносу, безпосередньо на скельному дні печери, сліди перебування у вигляді залишків вугілля, розколених тваринних кісток та крем’я­ного знаряддя. Кістки були з вовка, ве­личезного оленя, антилопи-сайги, дикого коня, осла та зайця. Доволі аморфне крем’яне знаряддя було виготовлене з неправильних відлупів, які за допомогою ретуші, тобто відбивання дрібних платі­вок з робочого кінця та країв, загостре­но, пристосовано до різання. Наявність вугілля вказує на вищий від шельського

ступінь розвитку домашнього господар­ства, коли пралюдина вміла вже сама здобувати й застосовувати для практич-

ного вжитку вогонь як джерело штучного, не гу в готуванні їжі.

Другу кінцево-ашельську стоянку від­крив В. Даниленко в 1946 р. в урочищі Круглик біля с. Федорівни на високій при­бережній терасі порожистої частини Дніп­ра.^{80 [73] [74] Більшість матеріялів знайдено на по­верхні терену, частину викопано з сіро-зе­леного прошарку шутру-ріні. Всі вони були вже переміщені, без супровідних тваринних кісток. Більшість з них зроблено з кварци­ту. Основну масу інвентаря творили малі відлупи з незначною відретушованою пло­щинкою відбивання і вже без архаїчних о- знак шельських відлупів. Загальний харак­тер техніки виробництва ще не встановле­ний, доволі аморфний, обробка робочих країв ще груба, одначе виразний уже дея­кий поступ у розколюванні кременю. Біль­шість ядрищ мала форму Диска, справжніх ручних клинів не знайдено.}

соняшного, тепла і як допомо-

Крем'яие знаряддя ашельського типу з долішнього шару в печері Кіїк-Коба на Криму.

(за Г. Бонч-Осмоловським)

Значний науковий інтерес становить також виявлена в 1954 р. стоянка біля с. Велика Бурімка, Черкаської области, де оброблені кістки тварин і кремені залягали в шарі піску, шутру і ріні на глибині 4 м. від сучасної поверхні правого берега р. Сули.’²

Ручні клини ашельсьхого типу з Пуки Врублівецьхої над Дністром.

(за П. Борнсковським)

Про ужиткове призначення крем’яного знаряддя з печери Кіїк-Коба, з Круглика та Великої Бурімки не багато можна сказати. Правдоподібно ним виробляли дерев’яне приладдя та різали м’ясо забитих тварин.

^s2 І. Шовкопляс, Палеолитическая экспедиция 1954 г., КСИА, 5, К. 1955,

Близька подібність культурних залишків Круглика з долішнім шаром печери Кіїк-Коба та з іншими одночасними стоянками поза межами України, як також відсутність у крем’яному інвентарі Круглика архаїчних шельських ознак змушують датувати всі три названі пізньо-ашельські стоянки часом, який безпосередньо передував наступній по ашельській мустьєрській добі.

Над Дністром, у с. Лука Врублівецька, на віддалі 1 км. від шельської стоянки, знайшов П. Борисковський у 1947 р. на прибережній терасі декілька доцільно розлупаних кременів і з ними один невеликий ручний клин доволі правильної форми, що його він датує умовно пізньою ашельською або ран­ньою мустьєрською добою.” У 1880-их рр. викопано з алювіяльних шарів землі біля с. Чистопади Брідського району, Львівської области, масивний крем’яний відлуп, що його французький археолог-палеолітик А. Мортільє визнав за ашельський.’* Ще далі на північ, на терені м. Крем’янця, П. Мінор- ський знайшов у 1939 р. кілька примітивних крем’яних знарядів на горі Святий Дух та на Гострій Горі, які за означенням варшавських археологів походять з ашельської доби.^{[75] [76]'}

Згадані знахідки, покищо тільки крем’яного знаряддя, слід вважати за ознаки повільного проникання подністровської групи найдавнішого на­селення України шляхом через західне Поділля на терен сучасної південної Волині. Найближчими їх сусідами у західньому напрямку були печерні люди- троглодити, мабуть, західнього походження, які займали декілька печер (Ciemna, Nad Galoska, Okiennik) в околицях Кракова.”

До премустьєрської доби, переходової між ашельською та мустьєр­ською, можна віднести стоянки Кодак над Дніпром та Вихватинці над Дні­стром. Першу з них виявив у 1932 р. А. Добровольський на правому березі Дніпра біля с. Старий Кодак, недалеко Дніпропетровського. Разом з кістьми степових тварин (північний олень, зубр, кінь) та вугіллям з берези й верби викопано декілька десятків знарядів із кременю, кварцу та пісковику, між якими знайдено вже перші зразки мустьєрського типу — трикутні гостряки й скребла та грубі загострені платівки, схожі на ножі.¹⁷

Інший характер мала стоянка біля с. Вихватинець над Дністром, на південь від м. Рибниці. Премустьєрські мисливці примістились там у невеличкій (3x4 м.) печері і на площинці перед нею. В культурній верстві, яка виявилась на глибині 1 м., не було жадних слідів вогню, з чого виходило б, що це було тільки переходове ловецьке стойбище. Між упольованими тваринами були мамути, волохаті носорожці, північні олені, бізони, коні, печерні ведмеді, леви, гієни та ін. Усі мамути були молоді, видно, їх легше було вбити як старих і досвідчених. Наявність останків мамута (Elephas trogonterii ргі- migenius), волохатого носорожця та північного оленя вказує на доволі хо­лодну добу, на час відступу дніпровського льодовика або на початок вюрмсь-

КАРТА І.

ПАМ’ЯТКИ РАННЬОГО ПАЛЕОЛІТУ

I — Мар'янівка,- 2 — Новий Двір,- 3 — Липа; 4 — Кремянець,- 5 — Малі Вікиинн,- 6 — Листопади,- 7 — Янів; 8 — Буківна,- 9 — Заліщики; 10 — Вільне Золоте,-

II — Касперівці,- 12 — Сокіл,- 13-14 — Лука Врублівецька,- 15 — Хотии,- 16 — Бабни,- 17 — Молодова,- 18 — Ожево,- 19 — Суботівка,- 20 — Куконешти,- 21 — Германи-Думени; 22 — Ільїнка,- 23 — Григорівна,■ 24 — Кодак,- 25 — Никольские,- 26 — Ненаситець; 27 — Військове,- 28 — Вовніги,- 29 — Круглик,- ЗО — Вовнянське,- 31 — Чулатово ПІ; 32 — Араповичі,- 33 — Язви_; 34 — Оріховий Лог,- 35 — Підболоття,- 36 — Деркул,- 37 — Червоний Яр,- 38 — Новоклинівка,- 39 — Біло- яківка,- 40 — Успенка; 41 — Міток,- 42 — Вихватииці,- 43 — Велика Бурімка,- 44 — Чокурча,- 45 — Вовчий Грот; 46 — Шайтан-Коба,- 47 — Старосілля,- 48 — Кіік-Коба,- 49 — Шубне; 50 — Вочепшнй,- 51 — Бакинська,• 52 — Розвилка; 53 — Горячий Ключ,- 54 — Ільська станиця; 55 — Смоленська стан.,- 56 — Дахівська стан.,- 57 — Бахчисарай.

кого зледеніння. Серед здобутого з культурного шару крем’яного знаряддя було найбільше відлупів з легкою, ще не систематичною ретушшю по краях, тільки три невеличкі, обабіч обтесані ручні клини і один уже типовий мус- тьєрський гостряк. Дослідження стоянки у Вихватиннях ще не закінчені.

Мустьєрська доба

Мустьєрська доба припадає на початок вюрмського зледеніння (Wiirm L). Тодішнє населення Европи ще жило у вільних стоянках-таборах, і тільки виїмково займало печери та скельні нависи, якщо такі були на його терені. Головним зайняттям мустьєрців було — як і раніше — полювання на великих тварин, мамутів, північних оленів, печерних ведмедів, бізонів, вівцебиків. Ці тварини треба було, мабуть, заганяти зорганізованою нагінкою взимі у гли­бокі сніги або багна влітку, як це й досі водиться на Сибіру, або у “вовчі доли” та ущелини. Головною зброєю мисливців був, мабуть, дерев’яний за­

лови на мамутів з нагінкою. (реконструкція).

(за П. Борисковським)

гострений спис, подібний до сучасного тасманського списа. Мустєрський ми­сливець міг знати вже й ремінну пращу, бо відповідно обтесані камені для кидання належать до типового інвентаря мустьєрських стоянок.

Коли йде про крем’яне знаряддя, його форму та техніку виробництва, яка з необхідности є головною провідною ниткою для встановлення процесу розвитку матеріяльної культури палеолітичних людей, то в мустьєрській добі видно тут уже куди більшу складність та вдосконалення супроти попередніх епох.

Вихідною формою є нуклеус, тобто згрубша обтесане, звичайно в формі диска, ядрище. Від нього сильними ударами каменю відбивали грубі, широкі, часто трикутні відлупи, що мали тонкі, гострі, як скло, краї, вжи­вані як різаки. Ці краї при сильному натиску легко вищерблювалися і тому постала потреба в грубших, одначе гострих краях. Це привело до винай­дення згаданої вище ретуші, — голов­ної різниці між мустьєрською та дав­нішою технікою виробництва крем’я­ного знаряддя. Типово мустьєрськими є дві закінчені форми знарядів — гос­тряк у вигляді видовженого трикутни­ка чи радше листка з ретушованими двома довшими боками та скребло з широкого відлупу із вістрям на одному з довгих боків. Є здогад, що мустьєр- ський гостряк був переважно вжива­ний чоловіками як ніж, а скребло жін­ками, теж як ніж, і що виникнення цих двох форм зв’язане з поділом прані між статями.” Подибується також знаряд­дя, виготовлене з кварциту.

Череп неандертальської людини, (за К. Шухардом)

Прикметним для мустьєрських стоянок є велике нагромадження тва­ринних кісток, які походили з багатої мисливської здобичі, бо значення

” П. П. Ефименко, Первобытное общество, 1938, 261. мисливства в здобуванні засобів прожитку тоді сильно зросло. Кістки мали практичне застосування в хатньому господарстві як добре паливо, яке не скоро згоряло і давало сильний жар.™ З етнографічних досліджень виходить, що найдавнішим способом добування вогню було тертя одного кусня сухого дерева об другий, і треба думати, що саме цього способу вживали вже мус- гьєрці. Тоді також, мабуть, стало формуватися відношення людини до вогню як до могутньої і водночас грізної та корисної сили, яке згодом перейшло в почитания вогню.

Значне похолодіння викликало потребу в одежі. Нею напевно були шкіри убитих тварин, очищені від спідньої верстви товщу і добре вим’яті.

Неандертальська людина.

(реконструкція М. Герасимова)

Мустьєрське приладдя: кругле яд- рище, гостроконечник і шкребачка з Деркульської, Вільияиської і Ho- курчниської стоянок.

(за І. Шовкоплясом)

Підперезана ременями, така шкіра правила за кожух, який охороняв людину від надмірного холоду.

У мустьєрську добу в Західній Европі, Азії й Африці жила людина неандертальського типу (Homo Neanderthalensis)." Неандерталець був невеликий на зріст (155 - 160 см.), мав пряму ходу і сильно розвинені м’язи, як вказують на це його масивні кості. Лоб у нього був низький, похилений назад, тому лицева частина виступала вперед. Надбрівні дуги були дуже розвинені, щелепи, як і у гейдельберзької людини, без підборідного виступу. Обсяг черепа неандертальця наближався до обсягу черепа сучасної люди-

Кістками тварин палили скити в Україні ще в V ст. до Xp., як подає грець­кий історик Геродот, кн. IV.

" Назва від місцевостн Неандерталь біля Дюссельдорфу над р. Райном, де у 1856 р. вперше викопано череп та кілька довгих кісток мустьєрської людини. ни, але мозкові звої були менше розвинені. Звичайно, фізичним рисам цієї примітивної людини (homo prim⅛enius) цілком відповідав її низький куль­турний рівень.

Мустьєрське населення України було, мабуть, побільшене новим при­пливом ранньо-палеолітичної людности, чи то просто з Малої Азії кавказь­кими ущелинами, чи шляхом через Балкани, де найдавніші сліди заселення належать, власне, до мустьєрської доби.⁴¹ На це вказує доволі значне число стоянок (понад ЗО), виявлених у басейнах Дніпра, Десни, Дінця, Дністра, в Приозів’ї та в Криму.

Мустьєрська крем'яна шкребачка з Кодака, (за П. Борнсковським)

У басейні Дніпра, крім згаданої вже стоянки Кодак, з мустьєрської доби походять стоянки Ненаситець II - ПІ, Вовниги і Вовнянське, де на поверхні землі А. Бодянський знайшов крем’яне знаряддя мустьєрсь- кого типу, в тому числі го­стряки.⁴²

У долині р. Десни декілька мустьєрських стоянок розко­пав В. Громов на Новгород-Сі- верщині. З них найбільше ма- теріялів дала стоянка Чулато- во III (Зарівська Круча) на правому березі Десненки, до­пливу р. Десни. З поверхні те- рену та з алювіяльних суглин­ків М. Воєводський здобув 180 оброблених кременів, одначе їх характер мало виразний і більшість з них уже переміще­на водами танучого льодови-

3 сімох кримських стоянок безперечно найцікавішою є печерна сто­янка Кії-Коба. В її горішньому культурному шарі (спідній належить до ашельської доби) Г. Бонч-Осмоловський виявив залишки заглибленого вог­нища з кістковим вугіллям, значну кількість типового для мустьєрської доби крем’яного знаряддя - гостряків та шкребе.т, а також багато кісток викопаних ^{[77] [78] іварин. Це все свідчить про тривале заселення печери та про мисливський спосіб життя її мешканців.}

Близько дна печери Бонч-Осмоловський знайшов кістяк немовляти без черепа, а приблизно посередині печери, у заглибині на її дні, залишки другого людського поховання (кістки гомілок та стіп), здебільше знищеного

Крем'яне приладдя мустьєрсьиого типу із стоянки Кабази в Криму.

(за А. Формозовим)

вогнем костирища, пізніше розкладеного над ним. Загальна масивність кісток, їх пропорції і коротка широка стопа вказують на неандертальську расову приналежність похованої в печері людини.^[79]

До кінця мустьєрської доби належить виявлена А. Формозовим у 1953 р. печерна стоянка Старосілля в околиці Бахчисарая в Криму. Серед великої кількості! крем’яного знаряддя мустьєрського типу є там також крем’яні вироби, прикметні вже для наступного періоду, пізнього палеоліту. Найважливішим є те, що в Старосільській печері під час розкопів виявлено рештки дитячого поховання мустьєрської доби, яке — за визначенням ан­тропологів — належить людині переходового типу від неадертальця до пізньо- палеолітичної людини кроманьонського типу.¹⁵ Найближче до України старо- палеолітичне поховання виявлено в печері Бордул-Маре в Семигороді, разом з крем’яним знаряддям мустьєрського типу. Усі ці поховання вказують уже на існування первісних релігійних уявлень — віри в позагробове життя.

Мустьєрська печерна стоянка Вовчий Грот в Криму, (за О. Бадером)

У районі Донбасу, над Дінцем, дві поверхневі мустьєрські стоянки виявили II. Єфименко (Деркул)⁵⁰ та С. Локтюшев (Красний Яр.*⁷ На південь ви них, у Приозов’ї, сліди трьох стоянок цього ж часу виявив П. Борисковсь- кий у 1950 р. на правому березі р. Кринки.*⁸

Багато мустьєрських стоянок (13) знайдено на Подністров’ї на просторі приблизно 250 км. між Товмачем та Могилевом Подільським. Най­важливіші з них — Касперівці біля Залішик та Молодова біля Хотина. Перша з них, з пізньої мустьєрської доби, примістилась була під скельним нависом (abris) на березі р. Серету. Навису тепер уже немає, а культурна верства, колись на первісному чорноземі, вкрита шаром лесу та сучасним чорноземом. У ній Ю. Полянський знайшов кістки мамута, сибірського носорожця, зубра, оленя, коня і вовка. За виїмком грубих кісток мамута, всі вони були роз- ^{[80] [81] [82] [83] колені вже мустьєрськими мисливцями, які добували з них кістковий мозок. На деяких кістках мамута видко сліди ударів та різання — їх очевидно вживали як підклад при виробництві знаряддя, яке знайдено разом з ними: широкі відлупи, подовгасті платівки, ножі, інкребачки — усе зроблене з кварциту."}

Стоянка мустьерських мисливців у Молодовій біля Хотина була за­кладена у захисній балці на правому березі Дністра. її залишки виявлено

Долоня неандертальця з печери Кіїк-Коба в Криму (реконструкція — ліворуч) та рентгенограма долоні нинішньої людини (для порівняння — праворуч).

(за А. Монґайтом)

на глибині 850 см. під сучасним тереном. Разом з прошарком вугілля та кістками знайдене типове мустьєрське крем’яне знаряддя, прикметні відлупи, скребла та гостряки з ретушованими краями.™

Інші мустьєрські стоянки Подністров’я, виявлені головно Ю. Полян- ським, а деякі О. Чернишем, дали лише окремі крем’яні вироби, знайдені

“ G. Polanskyj, Bericht fiber Quartarforschungen in Podolien wahrend des Som­mers 1927, Sitzungsberichte, Heft VIII, 1928, 5; його ж, Нові археологічні знахідки з Галичини, Записки НТШ, 149, 1928, 21_f його ж, Подільські етюди, Збірник матем.- природн.-лікар, секції НТШ, XX, 1929, 24, 49 - 53, 106.

“ J. Botez, Date Paleolitice pentru Stratigrafia Ioessului in nordul Basarabiei, Bucuresti 1931; N. Morosan, Le pleistocene et Ie paleolithique de la Roumanie du Nord-Est, Annuarul Institutului Geologic al Romaniei, XIX, Bucuresti 1938, 95 - 96; C. S. Nicolaescu-Plipsor, Le pal6olithique en Roumanie, Dacia V-VI, Bucuresti 1938; просто на поверхні землі. Кварцитове знаряддя виявлено, поза Касперівцями, тільки у трьох місцевостях: Більче Золоте, Заліщики та Янів, де, мабуть, не було свого часу під рукою кременю.

Єдину досі на західній Волині мустьєрську стоянку виявив Л. Ca- віцький 1928 р. на Кам’яній Горі біля с. Мар’янівки, Рівенської области, де разом з типовими крем’яними вістрями мустьєрського типу знайдено також оріньяцьке знаряддя.”¹ Окреме знаряддя мустьєрського типу вико­пано в Липі біля Дубна”² та в Малих Вікнинах на Крем’янеччині.^{[84] [85] [86] Дотепе­рішня сукупість старопалеолітичних знахідок на Волині могла б вказувати на те, що доріччя Бугу тоді не сприяло ще густішому заселенню.}

Оце й усе, що можна сказати на сьогодні про ранньопалеолітичні пам”ятки України. Дослідженнями встановлено, що, починаючи з шельської

Крем'яне приладдя мустьєрського типу з Касперівців біля Заліщик. (за Л. Козловським)

доби, південні райони України, долішнє Придніпров’я, ІІриозів’я, Донбас, Крим та Придністров’я, були заселені групами первісних людей з їх ще дуже примітивними формами господарства, суспільної організації та культури. В Азії знахідки мустьєрської доби були донедавна цілком невідомі, і тільки в 1938 р. А. Окладников виявив у печері Тешік-Таш в Узбекістані коло 200 штук крем’яного та кварцитового приладдя мустьєрського типу і по­ховання неандертальського хлопця (8 - 9 років). Це покищо єдина старо- палеолітична знахідка на терені цілої Азії.^[87]

б) ГОРІШНІЙ ПАЛЕОЛІТ

Горішньопалеолітична доба, що її початок припадає на час після першого !пермського зледеніння, позначена великими змінами так в самій тогочасній людині, як і в її господарстві, виробництві, техніці та побуті.

Передусім — закінчився процес формування фізичного вигляду лю­дини (homo sapiens fossilis), що був зумовлений зміною природного се­редовища, а через те й способу життя, з добування їжі і невпинними новими проблемами, які змушували пралюдину інтенсивно думати, досліджувати, вигадувати. Услід за тим розвивався її мозок та його приміщення — череп. На зміну примітивній неандертальській людині (homo neanderthalensis) прийшла т. зв. кроманьонська (Cro-Magnon) або оріньяцька, вже дуже

Череп оріиьяцької людини.

(за К. Шухардом)

подібна до сучасної людини. Високоросла з подовгастим черепом, широким чолом без вистаючих надбрівних дуг та з уже дещо випнутим наперед під­боріддям, здібними до різноманітних рухів руками та прямою ходою. В Україні досі не виявлено ще ні одного поховання кроманьонської людини, і тільки окремі частини кістяків розкопано з оріиьяцької доби в Пушкарях, Грем’яцького району, Чернігівської области (зуб дитини), у Валяві, Пе- ремиського району, Львівської области (спідня щелепа) та з мадленської доби в Мулатові, Новгород-Сіверського району, Чернігівської области (фра­гмент черепа) і в Новгороді-Сіверському (фрагмент черепа). Одначе майже

^κ І. Г. Підоплічка, Дослідження палеоліту в УРСР, Київ 1941, 18.

до прикрас голови. Кістяк був накрити

Жіноча кістяна фігурка з палеолітичної стоянки Костенки І.

(за П. Єфименком)

повна відсутність людських останків є характеристичною ознакою горішньо- палеолітичних стоянок на землях України. Палеонтолог І. Підоплічка пояс­нює це способом поховання, при якому останки людини не зберігаються/⁵ А проте, причиною того може бути також недостатнє число розкопаних стоянок та їх довкілля, вкрите часто грубезною верствою лесу (11 м. в Го­родку на Волині).

Кілька поховань горішньопалеолітичної доби розкопано на північно- східній перефирії України, на Дону, в околицях Воронежа. Одно з них було розкопане в Костенках, на південь від Воронежа, на стоянці XV. В невеликій могильній ямі лежав кістяк 4 - 5-літньої дитини. Дно могили було посилане червоною охрою, призначеною, можливо, для татуовання на “тому світі”, або тому, що червоний колір був символом вогню, крови в організмі. Біля кістяка лежала лопатка з ручкою, мабуть іграшка,- вирізьблена з кістки ма- мута, кістяне лощило, кістяна голка з вушком, кілька крем’яних скребачок та коло 150 просвердлених зубців песця (vulpes lagopus), що належали й лопаткою мамута.

У цих же Костенках, на стоянці II, ГІ. Борисковський розкопав біля житлової споруди овальне місце (4x1.5 м.), обведене черепами та великими мамутовими кістками, в середині якого був похований, у си­дячій поставі чоловік років на 50. На Покровському Лугу біля Костенок, оподалік житлових споруд, А. Рога­чів розкопав того ж року горішньо- палеолітичне поховання хлопця при­близно 11 років, кістяк якого був прикритий мамутовими кістками,^w а ще одно поховання відкрив Г. Бонч- Осмоловський в Таврії.

На горішньопалеолітичних стоян­ках у Костенках розкопано також 43 жіночі фігурки, цілі та в улам­ках, вирізьблені з мамутових кісток і з м’якого каменю. II. Єфименко вважає, що їх навмисне порозбивано під час ворожого нападу, щоб знищити “опікунів” житла.⁵’ Племена кроманьонської (оріньяцької) раси довгі роки жили в Україні, поширюючи звідси майже на цілу Европу свої расові прикмети та культуру, і саме їх слід вважати за найдавніших предків пізніших праслов’янських племен східньої і південної Европи.⁵⁸

У горішньому палеоліті з’явилися вже тривкі житлові споруди, ви­никнення яких пов’язане з початками осілого способу життя. Були це зде- ^{[88] [89] більша невеликі круглі (5 - 6 м. у поперечнику) або прямокутні (3 - 6 м.) наземні або частково (пересічно на півметра) заглиблені в землі житла, їх горішня частина мала вигляд подібної до шатра споруди з дерев’яних жердин, похило встромлених у землю по краях долівки, і зв’язаних зверху над серединою споруди. Вкриті вони були шкірами мамутів та інших вели­ких тварин. Наземні частини жител були скріплені вкопаними довкола кіст­ками великих тварин, головно черепами, іклами та довгими кістками маму­тів, рідше кам’яними плитами, поставленими руба. Дещо заглиблені вогнища, заповнені тепер кістковим вугіллям та попелом, були приміщені всередині жител, іноді побіч них.™}

Після того, як мешканці залишили житло, або під час його руйну­вання, кістки тварин, покладені при будові житла на його похилі стіни, щоб їх скріпити та забезпечити від сильних вітрів, упали всередину спору­ди, утворивши ті “великі купи кісток”, виявлені розкопами. У переважній більшості випадків ці скупчення кісток вважали раніше запасом палива чи сировинного матеріялу для різних кістяних виробів, і тільки згодом, у 1930-их рр., дослідники розпізнали їх справжнє значення як залишків житлових споруд.

Примітивне господарство неандертальців прибрало інших, розвине- ніших форм у людей оріньяцької раси. Головну ролю в здобуванні поживи грало тепер полювання, передусім на мамутів та зубрів. Збирання овочів та коріння, за здогадом дослідників (П. Єфименко, П. Борисковський), ві­дійшло на друге місце. Судячи по знахідках, ще менше, майже ніяке зна­чення в харчуванні мала риболовля. Риб’ячі кістки знайдено покищо, тільки на одній стоянці (Сюрень І) в Криму.

Зміна господарських форм привела також до зміни основних форм знаряддя та техніки його виробництва. Воно було виготовлюване тепер не з ядрищ, як у старшому палеоліті, а з подовгастих відщепів - лямель,” під- правлюваних за допомогою ретуші.

Найприкметнішим для ранньої пори горішнього палеоліту було так зване оріньяцьке вістря, яке розвинулося, мабуть, з мустьєрського гостряка. Один його, більше вигнений край був затуплений дрібною ретушшю, щоб можна було натискати на нього пальцем під час роботи (тип Chatelperron). Цим воно було вже подібне до сучасного ножа. Пізніше оріньяцьке вістря звужується (тип Gravette) і перетворюється у маленьке, тонке вістря, при­датне для різних тонких робіт.

Другим важливим приладом у руках горішньопалеолітичної людини був рилець, зроблений з короткої платівки і загострений двома ударами від­бивача на одному кінці. Це був неначе один зубець великої пили, придатний для обрібки таких твердих матеріялів як кість, камінь та дерево.’^[90]

Далі, необхідним — якщо судити з кількости знахідок — знарядом у тодішньому господарстві була шкребачка у вигляді лямелі з одним луку- наго вигпеним та ретушшю загостреним кінцем. Цим жіночим — як його II. Єфимснко називає — знарядом праці можна було не тільки обшкрябувати з шкіри товщевий виворіт, з кістки м’ясо чи з дерева кору, але й різати м’якші матеріяли. Крім того, в домашньому господарстві застосовано різне дрібне крем’яне знаряддя з малих лямель, із затупленою дрібними ударами спинкою. Його могли вживати, наприклад, тодішні “кушнірі”, щоб прикроювати та шити шкіряну примітивну одежу.

У горішньому палеоліті не перевелося ще зовсім приладдя, виготов­лене з крем’яних ядрищ, але воно зійшло тепер щодо кількості на другий план у порівнянні із знаряддям з відщепів-лямель. Воно значно менше від колишніх масивних, мігдалуватих ручних клинів, має вигляд круглої, дво­опуклої сочки 5 - 6 см. у промірі. Вставлений у відповідне топорище, такий крем’яний кружок-диск був єдиним на ті часи приладом рубати дерево чи кістки, необхідним при будові горішньопалеолітичних споруд. Ями для жител та вогнищ копали такими приладами із слонової кости, подібними до сучас­ного кайла-джагана.

Нарешті прикметними для горішнього палеоліту є перші прояви ма­лярського мистецтва та перші культові уявлення з магічним підґрунтям. Це — пластичні жіночі фігурки, 5 - 10 см. заввишки, з м’якого каменю або із слонової кости, виконані у чисто реалістичній манері. Вони всі голі, опасисті, стоячі, голова їх потрактована схематично, без зазначеного обличчя, прикри­та, мабуть, шапочкою з нашитими концентрично мушлями чи іншими дріб­ними просвердленими предметами. Руки непропорційно малі, тонкі, зложені звичайно на грудях або на животі. В мистецтві оріньяцько-солютрейської доби ці зображення жінок займають зовсім окреме місце. Це, за словами II. Єфименка, центральний сюжет у цій ранній добі мистецтва, що аж ніяк не є виразом тільки мистецьких емоцій талановитих ловців мамутів.” Появу цих фігурок треба ставити — каже він, — у зв’язок з окремим положенням жінки в добі горішнього палеоліту, де був уже поділ праці між чоловіками- мисливцями та жінками-господинями. Тут були вже початки родо-племінної організації на матірній основі, початки матріярхату. Тому горішньопалеолі- тичні фігурки слід вважати за зображення жінок-прародительок, які були символом об’єднання осілих груп мисливців. Вони могли мати також зна­чення фетиша-опікуна цілого роду під час магічних обрядів, завданням яких було приворожувати добрий успіх перед кожними ловами. З корінних українських земель таких фігурок ще нема, вони відомі тільки з північно- східньої периферії України, з Вороніжчини (Костенки та Ґагаріно на Дону).

У горішньому палеоліті, нарешті, можна говорити про дальший роз­виток релігійних уявлень та вірувань. їх найдавнішими формами були тоте­мізм, магія та анімізм. Суть тотемізму полягала в уявленні, що кожна родова група мала свого спільного предка у вигляді тварини або рослини, якого вона вважала за свого родоначальника та опікуна. Така тварина або рослина була тотемом для роду (звідсіля - - тотемізм) і предметом культового шану­вання для всіх членів роду. На честь тотема влаштовувано урочистості-свята з різноманітними обрядами, приношенням жертв та ін. Тотемізм був поширений між усіми племенами Европи. і разом з першими праісторичними поселенцями перейшов у Новий Світ, де донедавна зберігався між індіянськими племенами.

В основі магії лежала віра первісних людей у те, що шляхом різних заклинань та обрядів можна таємничим способом впливати в бажаному на­прямі на хід явищ і подій у довкільному світі, наприклад, забезпечити успіх під час полювання чи полегшити боротьбу з ворогом.

Первісні люди вірили також у те, що в людини, у тварин, рослин і на­віть у неживих предметів є двійняки-душі, які заселюють довкільний неви­димий світ духів і впливають на життя людей. Таке релігійне вірування дістало в науці назву анімізму (від латинського слова (anima - душа). На основі анімізму виникають пізніше і широко розповсюджуються в первісному суспільстві культ померлих предків, що зберігся донині навіть у висококуль­турних народів (японці), і віра в позагробове життя.

Оріньяцька доба

Територія, заселена горішньопалеолітичними племенами України, знач­но побільшилася в порівнянні з раннім палеолітом. Просуваючись у теплі­шу міжльодовикову добу вюрмського зледеніння вздовж річок на північ, горішньопалеолітична людність України досягнула більшими скупченнями лінії Рівне - Овруч Новгород Сіверський • - Вороніж.

За картою П. Борисковського”^[91] в центральних та східніх областях України стоянки горішньопалеолітичного населення зрідка розкинені вздовж Дніпра, Десни й Дінця, при чому помічається два їхні скупчення: одно у великому коліні Дніпра біля Дніпропетровського, друге над Десною, на пів­ніч від Новгороду Сіверського, в околиці села Пушкарі. Горішньопалео- літичні стоянки є також у Криму. З усіх стоянок до чисто оріньяцької доби можна віднести тільки три з них: Радомишль, Пушкарі І, Сюрень І.

Найдавнішою з них є Радимишльська стоянка над р. Тетеревом на Житомирщині, розкопи якої почав у 1957 р. І. Шовкопляс.” Залишки цієї стоянки виявлено на невеликому підвищенні правого берега стародавньої балки, яка переходить з лівого боку в долину р. Тетерева в околиці м. Радо­мишля. Культурний шар стоянки залягає в глеюватому суглинку і склада­ється із значної кількости тваринних кісток та крем’яних виробів. Велика кількість ядриіц та відщепів різної величини, знайдена попри вже готове знаряддя, свідчить, що виготовляли його на місці самої стоянки. Біля одного з жител виявлено місце обробки кременю. Численні мамутові кістки на розкопаній площі залягали у вигляді п’ятьох виразно окреслених скупчень, -— залишків наземних жител шатрового типу. Поряд з житлами на стоянці розкопано також яму, заповнену кістками мамутів, типову господарську споруду, прикметну для багатьох горішньопалеолітичних стоянок. На деяких кістках були сліди використання їх людиною, наприклад, були розщеплені на платівки.

Житлові споруди та яма-сховище, розташовані півколом недалеко одна від одної, творили незабудований внутрішній простір, своєрідне подвір’я, на якому-в кількох місцях знайдено невеликі скупчення кісткового вугілля — залишки вогнищ. Вони були також під скупченнями кісток на долівці всіх житлових споруд.

Серед знаряддя праці з кременю переважають ще доволі примітивні горішньопалеолітичні форми, є також приладдя ще мустьєрського типу. Це дає підставу віднести стоянку до самого початку горішнього палеоліту в Україні.

Наукове значення розкопів на радомишльській стоянці полягає в тому, що вони вперше дали можливість скласти виразне уявлення про вла­штування не тільки окремих житлових споруд оріньяцької доби, але й поселення в цілому. Відкриття стоянки має значну наукову вартість ще й тому, що вона є досі (1960) першою і єдиною стоянкою в тому низовинному й брлотняному районі правобережного Полісся і свідчить про доволі раннє його заселення.⁰⁵

Другою також дуже важливою стоянкою з ранньої доби горішнього пале­оліту є стоянка І біля с. Пушкарі, Грем’яцького району на Чернігівщині,

Реконструкція палеолітичного житла, в Пушкарях І на Чернігівщині, (за В. Запоріжською)

досліджувана М. Рудинським та II. Борисковським у 1930-их роках. Залишки стоянки залягають на невеликій глибині в шарі суглинку на правому високому березі р. Десни і свідчать про існування там великого, тривкого селища первісних мисливців. В культурному шарі знайдено багато крем’яного зна­ряддя ранніх форм та кілька виробів з кости. Виявлені залишки житла мали вигляд западини 4x12 м. завбільшки, заповненої великими кістками тварин, переважно мамутів (65). На долівці житла в однаковій віддалі одне від одного були залишки трьох круглих, заглиблених вогнищ з кістковим та деревним вугіллям. Дослідник пуиікарівського житла П. Борисковський вва­жав, що це одна велика колективна житлова споруда, яка відзеркалює тодішній суспільний лад.⁰" Правдоподібніший здогад І. Шовкопляса, що пушкарівське “велике житло” — це в дійсності три невеликі житла, розта­шовані одне коло одного.⁰⁷

^№ І. Г. Шовкопляс, як вище, 55.

^м П. И. Борисховсхий, Пушкаревское палеолитическое жилище, КСИИМК, VΠ, 1940, 84 і рис. 23.

^β, І. Г. Шовкопляс, До питання про характер жител пізнього палеоліту, Вісник AH УРСР, 1958, ч. 2, 40, 49.

Крем'яне знаряддя оріиьяцьхого типу з с. Довге біля м. Товмача. (1, 2, 5 — шхребачки; 3, 7, 8, 9 — рильці,- 4 — вістря типу "ґравет"; 6 — обабіч ре­тушований відщипок).

(за Л. Козловським)

Іншого типу стоянка оріньяцької доби була виявлена біля с. Сюрень в Криму. У вапнякових скелях є там дві печері, чи радше два великі нависи, ввернені отвором на південь в сторону р. Бельбеку. В одній з них (Сюрень 1) розкопками К. Мережковського і Г. Бонч-Осмоловського у 1930-их рр. виявлено один над одним три культурні шари: два горішні з типовим середньо- оріньяцьким знаряддям - - спідній ранньо-оріньяцький з кількома крем’яними виробами мустьєрського типу. Разом з кістяним та крем’яним інвентарем знайдено обгорілі кістки здебільша полярних тварин та деревне вугілля. По тих залишках фавни і фльори можна думати, що в оріньяцькій добі гориста частина Криму мала зовсім інший вигляд, як нині. Його схили були вкриті альпійськими полонинами і тундровою рослинністю з переважно листковими, лісами, в яких жили тундрові тварини. Тоді підсоння Криму було, очевидно, холодніше і тому люди поселялися в печерах, що мали вхід з півдня, щоб захистити себе від північних вітрів."^[92]

Горішнє та середнє Подністров’я і басейн горішнього Прута в орі- пьяцькій добі були густо заселені. Причиною цього був, мабуть, дуже добрий кремінь у мезозейських крей­дових покладах над Дністром і Прутом. Перші сліди орінь­яцької культури на західньо- українських землях відкрив Т. Вішньовський у с. Глинянах, Перемишлянського району, Львівської области. Головна маса оріньяцьких стоянок бу­ла виявлена в 1920-их рр. Ю. Полянським (46), Н. Мороша- ном (23) та Ч. Амброжевичем (8). Після другої війни інші стоянки цього типу виявили у Подністров’ї М. Рудинський (12), П. Борисковський (6), О. Черниш (4), Б. Тимощук (3) та С. Бібіков (3). З усіх цих 105 стоянок тільки дві — Новосідка Костюкова та Замі­сти ■—• були досі повністю опу­бліковані, і тому можна лише

загально говорити про характер залишків оріньяцького типу в Подністров’ї та Басарабії.

Оріньянькі стоянки Подністров’я знаходяться майже всі на відкритих місцях, бо печери тих околиць (Космирин, !саків, Кривчик, Нагіряни, Бако- та, Студениця) дуже мало придатні для постійного мешкання з огляду на вологість та небезпеку завалення. Між цими стоянками можна вирізнити три різні типи:

а) стоянки, на яких дана група населення перебувала довший час, може цілий мисливський сезон. Вони — найбільші, багаті на культурні за­лишки, але таких стоянок дуже мало. Звичайно, у деяких з них могли мешка­ти по кілька разів різні групи людей, бо тільки так могла, наприклад, сто­янка в Рожневі, Чортківського р-ну, поширитися на 10.000 кв. м. площі;’^[93]

б) тимчасові мисливські таборища, дуже малі, з залишками вогнищ, деяким крем’яним знаряддям та з малою кількістю тваринних кісток. Цього типу стоянок є багато, зокрема на західньому Поділлі;

в) майстерні крем’яного знаряддя, де у великій масі крем’яних по­кидьків трапляються недокінчені або ушкоджені вироби.

На деяких стоянках можна іноді бачити окремі господарські місця: склад ікловини та рогів, житлове місце, вогнище, майстерня, крем’яні по­кидьки. Це вказує вже на пляномірний розподіл місця довший час заселених стоянок. Зрідка подибується червона вохра (Біла, Лисичники), яку орінь- яцька людина вживала для ближче невідомих культово-магічних церемоній, може для розмальовування обличчя під час ритуальних танців.

Приблизно третина оріньяцьких стоянок була розташована у річко­вих долинах, а решта на підвищеннях, головно на їх хребтах. Першенство у виборі місць на поселення мали огрівані сонцем терени. Відвернені від сон­ця схили та вузькі, глибокі долини були зовсім незаселені.

Другою важливою умовиною була близькість доброї питної води. Тому мало є таких стоянок -- вони головно в долинах річок, - - мешканці яких були змушені пити воду з ріки.

Прикметною для оріньяцьких стоянок Подністров’я була їх залежність від крем’яних родовищ. Уся західньо-подільська група постала на туронсь- ких родовищах кременю та на їх секундарних зложищах — шутровищах (ріняках) Дністра і Серету. її органічне продовження — східньоподільська група стоянок, а також сумежна північнобасарабська група — виросло на сеноманських зложищах. Мешканці північнобуковинської групи здобували кремінь для своїх виробів тільки із секундарних зложищ у дністрових шут­ровищах.

Кісткові матеріяли із стоянок свідчать про багатство горішньопалео- літичної фавни Подністров’я, яка забезпечувала м’ясом оріньяцьких людей. На подільських стоянках виявлено кістки мамута (Elephas primigenius), носорожця (Rhinoceros Hchorrhinus), коня (Equus caballus fossilis — лісова й степова порода), оленя (Cervus tarandus), зубра (Bos primige­nius), вовка (Canis lupus), борсука (Meles taxus), зайця (Lepus), бабака (Marmota bobac) та сліпця (Spalax giganteus). Отже була це фавна арк­тичного степу, змішана з тундровими та лісовими творинами в наслідок пе­ріодичних мандрівок мисливців у дальші околиці краю.

Коли йде про рослинність оріньяцької доби, то вражає факт, що на стоянках описуваного терену, навіть на тих найбільших, лише дуже зрідка подивуються залишки деревного вугілля. Це, можливо, тому, що легкі вуг­линки розвіяв вітер або змив дощ, а передусім тому, що добування матеріялу на паливо було зв’язане з великими труднощами. На вогнищах оріньяцьких

людей горіла, мабуть, суха трава та стенові кущі, які не залишають вугілля. На західньому Поділлі тільки двічі (Новосілка Костюкова, Рожнів) можна було знайти вугілля дуба й ялини, на Буковині також двічі (Замістя, При- липче) — вугілля в’яза, бука, граба, клена, ялини та сосни. Цих кілька зна­хідок стверджують думку Ю. Клеопова, що під час вюрмського зледеніння, коли укладався молодший лес, лісова рослинність знайшла собі місце в до­линах рік.™

Найдавніші оріньяцькі чи радше преоріньяцькі стоянки Подністров’я виявив Ю. Полянський у Новосілці Костюковій (Заліщицького району)^{[94] [95] і бі­ля Перемишля над р. Сяном у горішній верстві молодшого лесу І і на споді молодшого лесу II.'' На дуже ранній вік тих стоянок, старіших від західньо- европейського оріньяку, вказують мустьєроїдні типи шкребачок, ножів, ві­стер, а далі прототипи пізнішого типово оріньяцького знаряддя. З кістяного та рогового знаряддя були при тому: кинджал з ручкою, оздоблений рити­ми рисками, вістря на спис, примітивні шила та багато знаряддя, якому нема подібного в західньоевропейському горішньому палеоліті.}

Інші ж стоянки того типу належали до середньої та пізньої оріньяць- кої доби. Найбагатша з них, в Лисичниках, мала три культурні шари, один над одним.^[96] З того самого часу походить велика майстерня крем’яного зна­ряддя в Рожневі біля Товмача, що займає площу 10.000 кв. м.⁷*

Важлива палео-антропологічна знахідка оріньяцької доби походить з с. Валяви біля Перемишля. З ділювіяльних покладів останнього інтегляціялу на правому березі р. Сяну вода вимила в 1926 р. спідню щелепу людини (homo Aurignaciensis) разом з двома черенними зубами мамута. Щелепа виявляє високий ступінь фоссилізації, і так сильно імпрегнована окисами заліза, що затверділа, немов камінь, і має шоколядно-брунатний колір.⁷’

За яких 100 км. на південний схід від Черновець над р. Прутом, на південь від м. Липкан, знаходиться територільно покищо відокремлена група з 22 верхньопалеолітичних стоянок, виявлених Н. Морошаном в період між двома світовими війнами.™ Вони походять з різного часу. Між тими з них, що належать до оріньяцької доби (12), найбільш важлива для науки, з огляду на її стратиграфію, печерна стоянка біля с. Ріпічени, на якій у 1938 р. Н. Морошан виявив чотири культурні шари, один над одним. У двох спідніх шарах знайдено різні типи раннього та пізнього оріньяцького знаряддя, кі­стяні вістря і вироби з оленячого рогу. Третій, молодший шар мав, крім тих са-

со CO

мих типів знаряддя, me й крем’яні вістря на спис солютрейського типу. Куль­турні залишки у горішньому шарі походили з мадленської доби."

За дослідами Ю. Полянського, доріччя Пруту творило разом з Подні­стров’ям та Поділлям однопільну подільсько-басарабську провінцію під ог­лядом техніки виробництва, форм господарства та загального образу культу­ри.™

Північну периферію цієї провінції творило кілька стоянок на західній Волині. Ранньооріньяцьку стоянку у Городку біля м. Рівного виявив Л. Чика- ленко, а досліджував Л. Савицький (1923-29). Під 11-метровим шаром лесу знайдено там кілька вогнищ з крем’яним знаряддям, кістками впольованих тварин та залишки намиста з просвердлених мушель. Збоку виявлено багато крем’яного знаряддя, яке творило іноді окремі гнізда, — місця праці окремих членів гурту.

На ранній вік городецької стоянки вказує примітивне крем’яне зна­ряддя і прикметні для раннього оріньяку стрункі вістря з лукувато защерб- люваним хребтом типу Chatelperron. Разом з кістками тварин відкопано до­лішню частину ноги, яку Савицький вважав за людську.™

Крім того невеликі скупчення оріньяцького крем’яного знаряддя, які вказують на існування крем’янярських майстерень, знайшов М. Островський у селах Липі® та Острові^{[97] [98] [99] [100] [101] [102] біля Дубна. Форми рильців (кутові, ядруваті) тут дещо різняться від подністровських, і тому липський оріньяк можна б назва­ти окремою, периферійною липською культурою.}

Цим закінчуємо перегляд культурних залишків України з оріньяць- кої доби. Слід ще тільки згадати, що проблема походження оріньянсієну бу­ла гаряче дискутована в Західній та Центральній Европі, і між тамошніми дослідниками палеоліту ще й досі немає єдности у розв’язці цього питання. Прабатьківщину населення з цією культурою шукали на південному заході, у зв’язку з північноафриканським капсієном, В. Антоневич, Л. Савицький, Ю. Андре та Біклер; у Західній Европі В. Осборн, М. Беркіт, Й. Гіллебрандт, ра­ніше також Г. Брей та Л. Козловський. Інші дослідники, як С. Рейнах, Й. Ва­єр, О. Менгін, Г. Обермаєр, Г. Зегер, Ґ. Гаррод та Л. Цоц вважали, що за­хідній оріньясієн є східньоевропейського, тобто українського походження. До цієї думки приєднався пізніше Г. Брей. І інші дослідники вважали й вва­жають Україну прабатьківщиною оріньясієну. Між ними вже М. Буль твер­див про походження оріньяцької раси й культури з України.^{[103] [104] Таку саму, ще навіть упевненішу думку висловив Ю. Полянський після того, як відкрив нову, подільсько-басарабську горішньо-палеолітичну провінцію.83 П. Єфимен- ко, а з ним і інші совєтські палеолігики переконані в місцевому українсько­му розвитку оріньясієну з мустьєрської культури.’1 А. Юра вважає, що орінь- яцькі племена вийшли на захід з південної України приблизно з околиць гирла Дунаю.“ Л. Козловський під враженням відкрить Ю. Полянського твердив, що оріньяцька культура розвинулася самостійно в Галичині і вияв­ляє цілий ряд цікавих різниць у порівнянні з західньоевропейськими знахід­ками.41 Нарешті Ф. Ганчар дошукувався коріння оріньясієну в пізніх мусть- єрських стоянках Подоння.[105] [106]}

Ми вважаємо, що у горішньому палеоліті українська оріньяцька про­вінція, периферійні впливи якої сягали південної Московщини, Білоруси, Польщі, Моравії і Семигороду, не була єдиною в Европі. Крім неї був на­певно французький центр оріньясієну, впливи якого слідні в західній Поль­щі,^[107] а третій центр, якщо судити з карти В. Любіна, мусів бути в Малій Азії і взагалі на Близькому Сході і міг мати також зв’язок з південною Ук­раїною через кавказькі перевали.⁸" Звичайно, нові археологічні відкриття змо­жуть де в чому змінити цей образ, одначе в основному його головні риси вже доволі устійнені.

Солютрейська доба

Ще в той час, як на півночі і на сході від Карпат жили носії оріньяць- кої культури, напівдні за Карпатами, у дунайській улоговині витворився центр ранньої солютрейської культури,” племена якої жили подібним жит­тям. Знахідки в терені указують на те, що центр знаходився у сучасній схід­ній Словаччині і в сумежних частинах північно-західньої Угорщини. Його південну границю творили Буківські гори, Матра та ріка Дунай на відтинку між Пряшевом і Вацовом, а східню — гори Соляні та Гегеляйські.

Кістки тварин, знайдені на стоянках солютрейської доби, виразно вка­зують на те, що люди того часу все ще вели рухливе, кочівниче життя, до­буваючи собі їжу полюванням на мамутів, які відступали за танучим льодо­виком на північ, на північних оленів та диких коней, що великими табунами паслися на степових рівнинах Европи. Зменшилося збирання корінняків та диких овочів, бо в холоднішому підсонні серед тундрової рослинности були тільки ягоди — журавина, черниці та ін.

Відповідно до складніших умовин добування їжі людина змушена була розвинути техніку виробництва потрібного їй знаряддя. Це видно по крем’я­них, у формі лаврового листка, списах, що вже цілком заслуговують на наз­ву мистецьких виробів. Це дуже правильна ретуш, спершу тільки довкола по краях, а пізніше по цілій поверхні. Крім “лаврових листків”, в інвентарі солютрейських стоянок є звичайні ядрища, вміло відколені платівки, рильці

Карта палеоліту Надпоріжжя (за М. Міллером).

кількох типів, шкребачки на одному або обох кінцях платівок і платівки з затупленою спинкою, відомі вже з оріньяцьких стоянок.

У центральних та східніх областях України чисто солютрейські сто­янки угорського типу досі ще невідомі і тільки окремі вістря форми лавро­вого листка здобуто розкопами на чотирьох стоянках, що їх дослідники да­тують ранньосолютрейською добою. II. Єфименко знайшов кілька вістер у формі листка примітивного солютрейського типу на стоянці І у Костенках та кілька типових солютрейських “лаврових листків” на Тельманській сто­янці у тій же місцевості. Дослідження В. Городцова на Ільській стоянці (Ку­банщина) виявили кілька типових солютрейських вістер у формі листка.

У Ковальській балці біля Кривого Рогу О. Поль відкрив у 1880-их рр. горішньопалеолітичну стоянку і зібрав на поверхні коло двох десятків кре­м’яних знарядів з типовими лавролистими вістрями.”¹

На Тельманській та Ільській стоянках знайдено також мустьєрські гостряки. На ній підставі II. Єфименко прийшов до далекойдучого висновку, що солютрейська техніка розвинулася на місці в Україні із старопалеолітич- ної мустьєрської техніки, і що та солютрейська автохтонна техніка є найдав­нішою технікою обробки кременю у горішньому палеоліті України.” Одначе таке ставлення справи не відповідає сучасному станові досліджень горішньо­го палеоліту Европи. Йому суперечать уже самі пізніші розкопи О. Рогачо- ва на тій же Тельманській стоянці, який у 1949 р. виявив під шаром з кіль­кома солютрейськими вістрями давніший горішньопалеолітичний шар з кре­м’яним знаряддям без будь-яких слідів солютрейської ретуші.”³

З твердженням П. Єфименка не погоджується його учень П. Борисков- ський, одначе і його здогад мало переконливий. “Можна висловити припу­щення, — каже він, — що в окремих груп людей, які дещо відстали в сво­єму розвитку і дожили з мустьєрською технікою до часу, коли інші групи людей уже перейшли від оріньяцької техніки до солютрейської, міг відбу­тися під впливом цих сусідів прямий і безпосередній перехід від мустьєрсь­кої техніки до солютрейської.”¹ Обидва автори, II. Єфименко і II. Борисков- ський, спирають свою думку ще на стадіяльності розвитку за “вченням” Я- Mappa, хоч воно було офіційно відкинене в СССР після 1952 р.

Розкопи на всіх українських землях не виявили досі ні в одному ви­падку фактичним матеріялом зафіксованого ступневого розвитку солютрей­ської техніки обробки кременю з мустьєрської або оріньяцької техніки. На сьогодні появу солютрейських “лаврових листків” на горішньопалеолітичних стоянках України слід ставити на рахунок далеких мандрівок мисливських гуртів, а може й виникаючого товарообміну. На велику можливість, навіть майже певність цього другого (товарообміну) вказують деякі знахідки на стоянці в Мізині, про що мова буде далі.

⁰¹ К. Мельннк, Каталог коллекций древностей А. Н. Поль в Екатерииославе, Київ, 1893: П. П. Ефименко - Н. А. Береговая, Палеолитические местонахождения СССР МИА, 2 М.-Л. 1941.

П. П. Ефименко, як вище, 355.

“ А. М. Рогачев, О нижнем слое культурных остатков Тельманской стоянки в Костенках, КСИИМК, XXXVII, 1951.

^w П. И. Борисковскин, Палеолит Украины, 96.

В західніх областях України найдавнішою пам’яткою солютрейської лоби є стоянка, відкрита у 1932 р. в цегольні біля Перемишля. На глибині 12 м. виявлено там у верстві темного мергелю дуже ранній, пресолютрейський культурний шар, у якому знайдено багато крем’яного знаряддя з кістками мамутів, носорожнів та диких коней і приладдя з мамутових кісток і оленя­чих рогів.”^[108] Крім перемиської стоянки в Галичині, на Волині та Буковині досі не виявлено ше ні одної справжньої солютрейської стоянки угорського ти­пу. А проте, угорська солютрейська культура залишила виразні сліди своїх впливів на інвентар кількох галицьких стоянок оріньяцької доби, де разом з пізньооріньяцьким крем’яним знаряддям знайдено типові солютрейські “лав-

Крем'яне знаряддя солютренського типу із печери Ріпічені над горішнім Прутом.

(за Н. Морошаиом)

рові листки” з півкруглою базою та прикметною пласкою ретушшю на всій горішній, а також частинно спідній поверхні. Такі стоянки відкрив Ю. IIo- лянський в Усті Зеленому (Бучач), Торському (Залішики), Ганусівцях (Ста- ниславів), Олешеві (Товмач) та Долині (Товмач). Для прикладу: стоянка в Усті Зеленому, на лівому березі Дністра, дала понад 60 оріньяцьких рету­шованих лямель, шкребачок, рильців, відщипів, ядрищ і мікролітичний фраг­мент типу Gravette, при тому один фрагмент солютрейського “лаврового листка” і другий кре.м’яного знаряду з типовою солютрейською ретушшю.*^[109] Окремі “лаврові листки” знайдено на оріньяцьких стоянках у Незвиськах (Городенка), в Конюшках (Рогатин) та в Городниці (Городенка).

Крем'яне знаряддя солютрейського типу із Ріпічені.

(за Н. Морошаном)

Усі названі місцевості знаходяться в південній частині Галичини, на Под- ністрові’ї, і тому можна думати, то вже в горішньому палеоліті існував якийсь зв’язок із Закарпаттям, а через нього з угорським солютрейським цен­тром. На цей зв’язок вказували б три пізньооріньяцькі стоянки у с. Красна Надвірна) та ближче неозначена го- рішньопалеолітична стоянка у с. Май­дані (Надвірна).. Обидві місцевості вже біля підніжжя Карпат, над р. Прутом, при шляху до татарівського перевалу. Одначе, по південному боці Карпат не­ма ще жадних солютрейських знахідок на шляху до того перевалу, і тому про­блема транскарпатської комунікації між Галичиною і Закарпаттям уже у горіш­ньому палеоліті залишається нерозв’я­заною.⁰⁷

У північній Басарабії виявлено досі тільки одну солютрейську стоянку в Бабині II (Хотин) над Дністром та чо­тири інші в Кукенештах I-II (Більці), Стройцях, (Ботошани) над р. Прутом. Зв’язок населення цих стоянок із со- лютрсйськими тубільцями Угорщини, аналогічний із здогадним транскарпат- ським, міг відбуватися через Ойтош- ський перевал. На таку можливість вказували б солютрейські стоянки по румунському боці в • комітаті Hunyad (Cioclovina, (Jhava, Honor) і в околицях Брашова (Buzeul, Ardelean). Про можливий зв’язок надвірнянської групи стоянок (Красна, Майдан) з околи­цею Хотина у північній Бесарабії можна думати на підставі кусків делятині- ту (делятинський бурштин), знайдених на стоянці у Бабині над Дністром.

Мадленська доба

Мадленська доба, назва якої походить від місцевості! La Madeleine в центральній Франції, припадає на час останньої, вже теплішої фази вюрм- ського зледеніння. На це вказують залишки фавни і фльори на стоянках то­го часу та їхня геологічна ситуація. Головним предметом полювання мад- ленських мисливців був північний олень. За підрахунком західньоевропейсь- ких дослідників, його кістки на стоянках становлять 75-80% кісток усіх впо­льованих тварин. Про багатство здобичі свідчить факт, що, наприклад, у пе­чері Гурдан в Піренеях виявлено о- станки коло 3.000 північних оленів. Подібний образ дають розкопи пізньо- палеолітичних стоянок в Австрії, Че- хо-Словаччині та південній Німеччи­ні.⁰⁶

На таку міру ведене полювання му- сіло, очевидно, мати великий вплив на життя людей мадленської доби. Відо­мо, що північний олень — це кочівна тварина. Втікаючи від мух, комарів та головно овадів-гедзів, які складають яєчка під шкіру оленів, як також у розшуках пасовищ з мохом, вони кож­ного року приходять з низовин у гори і з лісових околиць на відкрите морське узбережжя. Шлях тих періодичних перекочовувань можна міряти тисячами кілометрів впродовж одного року. Тому мадленські мисливці були змушені достосуватися до такого способу життя ренів, і те саме роблять ще й нині північно-канадійські ескімоси. Одначе, вони не ходили постійно за своєю здо­биччю, а тільки в певній порі року чекали на неї у визначених місцях.

Важливе значення у здобуванні поживи в мадленській добі мало також рибальство. На стоянках того часу частіше подибуються риб’ячі кістки, го­ловно лосося, який залюбки живе в холодній воді, а також коропа і щуки. Тому це не випадково, що в мистецтві мадленської доби часто зустрічаються зображення риб, напр., у Тимонівці над Десною та в Єлисеєвичах над р. Cy- достю.

Головною прикметною рисою мадленської доби є розвиток виробниц­тва з кости і рогу. Між матеріялами, що їх тогочасна людина вживала для виробництва свого знаряддя, вони стоять на першому місці. А проте, для рі­зання, пиляння, обстругування та просвердлювання цих виробів, як і для обробки дерева та шкір, людині таки необхідний був кремінь з огляду на його твердість та гостре лезо. Тому крем’яне знаряддя було вживане й далі як технічне приладдя, з цілим рядом нових форм.

^w W. Soergel, Die Jagd der Vorzeit, Jena 1922.

Другою прикметною рисою мадленської доби, в ділянці її духової культури є розвиток мистецтва в кількох видах: рисунок, пластика та ко­льоровий розпис. Усі вони є важливим джерелом пізнання умовин життя мадленських людей, їх вірувань та культових обрядів. Тут зустрічаємо зде- більша зображення тварин, на які полював тодішній мисливець — північного оленя, бізона, бика, також серну, антильопу-сайгу, ведмедя, печерного лева та вовка. Світову славу здобули поліхромові зображення бізонів у печері Альтаміра в Кантабрійських горах (Еспанія).'* Серед дослідників палеолітич­ного мистецтва панує цілковита однозгідність в тому, що всі ці малюнки й рисунки, виконані переважно на стінах печер (Еспанія, Франція), мали ма­гічне призначення. Мабуть в усіх часах мисливські племена виконували пе­ред виходом на лови магічні церемонії, в супроводі заклинань, приворожу­вань, ритуальних танців, співів та вигуків, щоб забезпечити собі багату здо­бич. У настінні зображення тварин кидали дерев’яними списами з крем’яним вістрям, і сліди таких ударів збереглися донині. На таких зображеннях і ма­лювали списи, які власне влучають тварину.

З тією самою метою примітивні племена Австралії ще й досі малюють на стінах своїх печер різні магічні знаки, а деякі муринські племена Африки рисують перед ловами на землі в перебільшених розмірах тварину, яку хо­чуть уполювати, виконують- ритуальні танці довкола зображення цієї тва­рини і кидають у неї списами. Ескімос вірить, що він напевно вполює тюле­ня, якщо перед ловами вирізьбить з кости маленького тюленя.

Звичайно, наші здогади про магічні церемонії людей мадленської до­би, — це тільки умовне, приблизне відтворення пребагатого світу уяви, ідей і фантастичних культових та обрядових вірувань тогочасних людей. З пере­ходом до післяпалеолітичної (азильської) доби дальший розвиток мадлен- ського мистецтва раптово вривається, а там, де воно ще триває, його харак­тер цілком змінюється. Про здогадну причину цього явища буде мова далі.

Образ жінки в мадленській добі являється далі в різьбі, рисунку і ма­люнку. Він схематизується, упрошується, голова і ноги не зазначені, є тільки виступець в середній частині тіла.^[110]

Справжньої мадленської культури, такої, якою вона з’являється на стоянках кінця палеоліту в Західній Европі, головно у Франції, на українсь­ких землях немає, а є там тільки одночасна східньоевропейська культура, похідна з пізньооріньяцької і пов’язана тільки деякими названими вище ви­явами у ділянці матеріяльної (кістяне виробництво) та духової (мистецтво) культури із загальним рівнем культури населення Европи у мадленській до­бі. Тож тільки про місцеву культуру модленської доби, а не про мадленську культуру в Україні може бути тут мова.

У центральних та східніх областях України краще дослідженими сто­янками мадленської доби є Пушкарівські, Мулатів І та Мізинська над Дес­ною в Чернігівщині, Кирилівська (спідній шар) у Києві, Гонці (спідній шар), над р. Удаєм на Полтавщині, Добранічівська над р. Супоєм (Черкащина), Студеницька над Дністром та Амвросіївська в Донбасі.

Кількістю і характером знахідок, розкопаний площею та загальним науковим значенням найважливішою з них є стоянка в с. Мізині, Понорниць- кого району, Чернігівської области, відкрита Хв. Вовком у 1908 р. та розко­пувана П. Єфименком і Хв. Вовком (1909) та М. Рудннськи.м (1912 - 14, 1916, 1930, 1932, 1954 - 57). Вона була розташована на схилі глибокого яру, що виходить у долину р. Десни, і добре захищена високим берегом цього яру від холодних північних вітрів.

На значній частині стоянки, на глибині 3-6 м., відкрито добре заці­лілий культурний шар і залишки кількох великих житлових споруд, на бу­дову яких були використані великі кості тварин. Там же знайдено заглиблені вогнища, ями-сховища, заповнені тваринними кістками і скупчення різно-

Залишки житла иа Мізннській столиці.

{за І. Шовкоплясом)

манітних виробів з кременю, кости та рогу. Найцікавішим виявився централь­ний, найбільший розмірами будівельний комплекс. Колись це була доволі висока, стіжкувата споруда, основна конструкція (кістяк) якої складалася з дерев’яних жердин, похило вкопаних у землю по краю долівки і звернених одна до одної над її серединою. Зверху ця споруда була вкрита шкірами мамутів та інших великих тварин. Стіни житла були скріплені кістками тварин, на яких полювали мешканці стоянки. Під час розкопів виявилося, що житло було кругле (коло 6 м. у промірі). На ньому знайдено скупчення великих кісток мамута та рогів оленя, розміщених у виразному порядку. З зовнішнього краю скупчення лежали одна біля одної найбільші кості — 15 черепів і кілька довгих та мискових костей мамута, - - творячи суцільну огорожу, яка з пів­денного боку мала вхід до житла. Після усунення кісток, на місці житла була виявлена досить рівна долівка, а на ній по боках залишки трьох вогнищ.

Найбільший науковий інтерес становлять здобуті в Мізині з культур­ного шару вироби із мамутових ікловин у мистецькому оформленні: дві

Скупчення кісток на місці житла (вгорі) і деталь огорожі з черепів та кісток мамута (внизу) на палеолітичній стоянці в Мізнні над р. Десною.

(за І. Шовкоплясом)

пари браслетів, декілька фігурок тварин (пес, сова) і понад десять фігурок невиразного характеру — пташки, фалюси та ніби здегенеровані жіночі фігурки, все це здебільша прикрашене ритими меандрами. Водночас викопано дві різьблені з кости фігурки нерозгаданих сидячих тварин, які були, можливо, дармовисами, фетишами при намистах. Обидві пари браслетів та фігурки пташок — єдині на всю Европу знахідки цього типу й часу. Вони були описані багатьома своїми та чужими дослідниками і здобули собі міжнародну славу.^[111]

Невідомі ще загально найновіші подібні знахідки з останніх розкопів (1954 - 57) у Мізині. Це - - велика лопатка і дві спідні щелепи мамута, оздоблені мистецьким розписом, виконаним червоною охрою. Рисунок на

Житло на Мізннській стоянці (реконструкція).

(за І. Шовкоплясом)

лопатці складається з багатьох (коло 20) ламаних ліній, розташованих паралельно одна до одної, які творять доволі виразний геометричний орна­мент, подібний до згаданих вище унікальних в європейському горішньому палеоліті меандрів. Розпис фарбою на кістках мамута, виявлений у Мізині,

Три палеолітичні стилізовані фігурки з ікловннн з Мізиня на Чернігівщині.

(за П. Єфнменком)

є першою такого роду знахідкою на сході Европи, а за площею, зайнятою рисунками, і цільністю композиції він не має собі рівного в цілому світі.^[112]

Крім мізинських зразків пізньопалеолітичного мистецтва України, треба згадати риту на кусневі ікловини голову HiB¹HiHHoro оленя з Колодяжного над р. Случею (Волинь) і важкий для розгадання рисунок (черепаха?) на ікловині з Кирилівської стоянки в Києві. Рисунок мамута на ікловині з Озаринець коло Кам’янця Подільського виявився фальсифікатом.^[113]

Серед речових знахідок на Мізинській стоянці на особливу увагу заслуговують понад 600 чорноморських мушель і кусні бурштину прибал­тійського походження. Майже всі мушлі просвердлені, і з них було зроблене,

Два браслети з ікловини і заготовка для третього з палеолітичної стоянки в с. Мізині на Чернігівщині.

(за І. Шовкоплясом)

мабуть, намисто або якась інша прикраса. Виявлення цих черепашок на Мізинській стоянці, за кілька сотень кілометрів від Чорного моря, і прибал­тійський бурштин, знайдений аж над Десною, свідчать про певні зв’язки її мешканців з тими далекими околицями.¹⁰*

На мізинській стоянці розкопано також багато крем’яного знаряддя та виробів з кісток і рогу, головно шила й голки, потрібні при виготовленні шкіряного одягу. Між ними є ще й вістря до списів, розкішно вирізьблені з мамутової ікловини.

Визначною пам’яткою пізнього палеоліту в степовому Приозів’ї є Амвросіївська стоянка, досліджувана В. Євсеєвим (1935) та П. Борисковсь- ким, І. Підоплічкою (1949). Вона розташована на схилі балки, то впадає в ріку Кринку, коло м. Амвросіївки і визначалася великою кількістю кістяних вістер до списів і своєрідними шкребачками у формі човників. Біля неї виявлено величезне скупчення кісток зубрів (коло 1000 тварин), забитих мешканцями стоянки, ЗО м. довжиною, 6 м. шириною та близько 1 м. грубиною. Воно заповнювало ярок, що його високий берег очевидно використовувалось при полюванні з нагінкою. Між тваринними кістками знайдено тут також багато веретенуватих вістер до списів 20 - ЗО см. завдовжки, які були основ­ною зброєю мисливців того часу.¹⁰⁵

На стоянці в с. Добранічівка, Шрамківського району, Черкаської области виявлено також залишки житлової споруди. Її мешканці вживали, поряд з

Рисунок на ікловині з Кирилівської стоянки у Києві, (за В. Хвойном)

кременем, гірський кришталь для виготовлення знаряддя праці. З бурштину робили намиста. Найбільші родовища гірського кришталю знаходяться в районі с. Сміли, за 150 км. від с. Добранічівки, а бурштин походить, мабуть, (згідно з хемічною аналізою) із берегів Дніпра в околицях Києва, за 120 км. від стоянки. Наявність обох цих матеріялів вказує на зв’язки мешканців добранічівської стоянки з розмірно віддаленими районами, в яких вони бували під час своїх мисливських мандрівок.¹⁰⁶

^ms В. М. Євсеєв, Палеолітична стоянка Амвросіївка, Палеоліт і неоліт України, І, К. 1941, 265 - 282,- Е. Рудннська, V наукова конференція Інституту археології AH УРСР, Археологія, II, К. 1948; П. И. Борисковский, Раскопки в Амвросиевке и проблема палеолитических культовых мест, КСИИМК, XXXVII, 1951, його ж, Палеолітичне місцезнаходження біля м. Амвросіївки, Археологія, V, К. 1951,- його ж, Работы Амвро- сиевского отряда в 1950 г., КСИИМК, 48, 1952, 42 - 50, И. Г. Пидопличко, Амвросиев- ская палеолитическая стоянка и ее особенности, КСИА, 2, К. 1953,∙ М. А. Миллер, Дои и Приазовье в древности, Мюнхен 1957, 36 - 37.

¹⁰” П. П. Єфімеико, Про періодизацію пізнього палеоліту Східної Европи, Архе­ологія, X, 1957.

Пізньопалсолітичні житла, подібні своєю побудовою до Мізинського іа Добранічівського, виявлено також у Пушкарях І, Мулатові, Тимонівці та Супоневі над Десною, на Кирилівській стоянці в Києві та в Гонцях над р. Удаєм. Одну подібну житлову споруду розкопали на Білорусі, в с. Бердижі над р. Сожем біля Гомеля.

У Подніпров’ї до ранньої мадленської доби слід віднести стоянки: Студениця (Біла Гора), Китайгород (І - II) та Мар’янівка (І) в районі Кам’янця Подільського. Стоянку на Білій Горі відкрив В. Антонович ще в 1883 р., але досліджував М. Рудинський тільки в 1929 р. Це ніби захисний острів, відрізаний від високорівні лівого берега Дністра кількома балками. На його поверхні знайдено ввесь крем’яний інвентар стоянки. В ньому багато більше цілого знаряддя з платівок та відлупів як покидьків. Видно, заготів-

Залишки наземного палеолітичного житла біля с. Добранічівки на Черкащині.

(за І. Шовкоплясом)

ля знаряддя відбувалася в іншому місці, а на стоянку приносили тільки го­тове знаряддя.'"^[114] Китайгородські стоянки розташовані високо на лівому бе­резі р. Тарнави, допливу Дністра. Мар’янівська стоянка розташована на низь­кій, похилій терасі над Дністром. Вони дали тільки поверхневий, наземний матеріял. Для цієї групи стоянок прикметні атипові, часто нуклевидні і мно- гогранні різаки з грубих відщепів та багато нуклевидного знаряддя.

З середньої мадленської доби походять у середньому Подністров’ї стоянки Сокіл І, на південь від Кам’янця Подільського та Вороновиця, (Бар- війська Гора), Бабин III (Магазія) і Оселівка (Кіжля Неджімова) у північній Басарабії. Вони розташовані або на високому березі Дністра (Сокіл 1), Bo- роновиця, Бабин ПІ), звідкіля їх мешканці мали широкий вид на меандрову долину ріки або на похилих нижчих терасах над рікою (Оселівка). Всі ці

Крем'яне приладдя з долішнього шару палеолітичної стоянкн Вороновнця І на Буковнні

(за О. Чернншем)

стоянки об’єднує наявність типових мадленських шкребачок із коротких одламків платівок або з невеликих круглявих відщепів, коротких подвійних шкребачок і вістер, подібних до леза ножа.’⁰⁸ Всі вони походять з поверхневих,

¹⁰⁸ П. И. Борнсковскнн, як попереднє, 124. вис гавлених на атмосферичне діяння знахідок і тому їх вкриває блакитна, іноді густа біла поволока.

До пізньої мадленської доби належать, за 10. Волинським,¹ у серед­ньому Подністров’ї північно-басарабські стоянки Мар’янівка II і Димшин, також з крем’яним інвентарем на поверхні сучасного терену, та горішній шар стоянки в с. молодова і стоянка Нас.тавча IL На першій з тих сто­янок (Молодова V) викопано в рр. 1953 - 1954 предмети великого куль­турно-історичного значення, а саме дві флейти з рогів північного оленя. Це найдавніші на українських зем­лях і вже дуже складні музичні ін­струменти, датовані кінцем мадлен- ської доби.”" Одночасні стоянки є над Прутом, — в місцевостях Ло- иатник, Куконешти III, Бадраги, Мі­ток ля Морі та Ріпічені III, на пів­денний захід від Могилева Поділь­ського. Одначе, К. Ніколаєску ■ - Плопшор згадує між стоянками мад- ленської доби над Прутом одну тіль­ки стоянку в с. Ріпічені (ПІ), де Н. Морошан знайшов у горішньому шарі, разом з кістками коня (Equus Caballus fossilis)^,n багато платівок, кілька довгих рильців на платівках та уламки платівок типу “lames а coches.”

В західніх областях України з ве­ликої кількості! пізньопалеолітичних знахідок можна віднести до мадлен- ської доби лише декілька. У с. Поча- пах (Золочів), на зарослій пісковій надмі “Дубина”, знайдено три дуже сильно патиновані відщепи, частинно обточені у воді, з яких два мають по боках пласку, неправильну, проти­ставну ретуш. У Звенигород! (Бібр-

ка) розкопано 2 шкребачки та 1 рилець. На “Скляній Горі” у Мишкові (Залі- іцики) виявлено досить велику стоянку на правому березі безіменного допливу

"* G∙ Polanskyj, Rekonstruktion, 21.

¹¹⁰ А. П. Черныш, Флейта палеолитического времени, КСИИМК, 59, 1955, 129 ∙130∕ його ж, Новые находки нз раскопок стоянки Молодова 5 на Днестре, КСИИМК, 63, 1956, 150 - 151.

^nl' C. Nicolaescu-Plopsor, Le paleolithique en Roumanie, Dacia V-VI, Bucuresti 1938, 42-63.

ріки Серету, нижче якої є велике джерело. В чорноземі і під ним залягав культурний шар із значною кількістю крем’яного, іноді й кварцитового знаряддя, головно рильців та шкребачок. Бракувало зовсім маленьких, вузь­ких платівок. Знахідки з Почапів і Звенигороду, частинно й Мишкова, Ю. Полянський відносить до мадленської доби.^[115]'^[116] З Волині, Полісся, Підляшшя, Холміцини та Буковини досі нема ще палеолітичних знахідок із мадленської доби, невідомі вони й з Карпатської України.

Остання фаза палеоліту має в науці назву епіпа­леоліту¹" і датується часом з-перед 13000-8000 ро­ків. В Европі та Азії настало помітне потепління, льодо­вики ступнево почали танути, зменшуватися в розмірах, “відступати” на північ. У висліді зникнення льодовиків на всій території Східньої Европи поступово встанови­лись кліматичні умови і краєвид, близькі до сучасних: тундра на півночі, степ на півдні, а на величезних про­сторах між ними багато шпилькових і листкових лісів. Сильні західні вітри несли з собою багато піску з висуше­них спідніх та чолових морен і укладали їх в параболіч­ні надми-дюни, на яких радо поселялися люди того часу. Тварини, які пристосувалися до життя в умовах холод­ного клімату, були у великій мірі винищені групами го- рішньопалеолітичних мисливців, і рештки їх тепер час­тково вимирають, а частково переходять на північ у тун­дру. В лісах і степах появляються сучасні види тварин.

У зв’язку з переходом до майже сучасних кліматич­них умов відбувалися значні зміни в характері господар­ської діяльности людей. Замість полювати на великих стадних тварин льодовикової доби, вони полюють на рухливих, нестадних лісових та степових тварин і птахів. Це викликало потребу в новому і досконалішому мис­ливському приладді, і саме тоді людина винайшла лук і стріли. Це був епохальний технічний винахід, перший етап у розвитку далекострільної зброї, що тривав в Евро­пі аж до винаходу стрільного пороху. Тому на всіх по­селеннях того часу, крім звичайного пізньопалеолітич- ного крем’яного знаряддя, подибається багато крем’я­них вістер до стріл.

Зміна зайшла також у приміщенні стоянок та влаш­туванні жител епіпалеолітичного часу. Стоянки мали тимчасовий характер та легкі будівлі у вигляді куренів і розташовувались переважно понад берегами річок, озер та по невисоких піщаних терасах і надмах. їх залишки складаються здебільша з невеликої кількости тваринних та пташиних кісток, риб’ячих кісток та луски,

обробленого кременю, кісіяних виробі», попелу та кусків охри. Очевидно люди для полювання на тварин та для риболовлі, яка була важливою в їх житті, періодично поверталися на давні місця. На це вказують стоянки з кількома тонкими культурними шарами, розмішеними один над одним. Великою допо-

Крем'яне знаряддя: а) епіпалеолітичного типу із См'ячкн XIV на Новгород-Сіверщині (1 ∙ 7); 6) тарденуазького типу з Охтирки на Харківщині (8 • 18); в) кампінського типу з Гаїв Левятииськнх (19, 21, 22) та із Сапанова (20, 23) на Крем'янеччині.

(за М. Рудннськнм і Я. Бриком)

моток) людині в полюванні став приручений у той час пес. Спочатку його приручили, як живий запас м’ясної їжі, про що свідчать надрізи на кістках псів у печерних стоянках Криму, а згодом він став товаришем людини під час полювань.

Змінилася також техніка виробництва крем’яного знаряддя. На всіх епіпалеолітичних стоянках, крім знаного досі знаряддя та стрілок, з’явля­ється знаряддя дуже малих розмірів та геометричних форм — так звані мікроліти від грецьких слів “мікрос” - малий і “літос” - камінь). Виготовлені вони здебільше з додатково оброблених уламків платівок і мають вигляд трикутників, трапез, сегментів. їх застосування—переважно як вкладні (леза) в кістяні або дерев’яні оправи гарпунів, у вістря списів, у великі ножі, та­кож як стрілки.

Епіпалеолітичні люди, озброєні модерною на той час зброєю - - луком та стрілами, і досконалим знаряддям для рибальства — кістяними гарпунами, ступнево заселюють всю територію Европи аж до північних її окраїн. Тоді заселюється Північна Азія, Америка та Австралія.

У центральних та східних областях України найраніша, азильська фаза епіпалеоліту репрезентована знахідками зі Смячки XIV біля Новгороду

Печера Шан-Коба в Криму.

Сіверського. Стоянка розміщена на високому плято, на віддалі 600 м. від річки Смячки, правого допливу Десни. Культурні залишки залягають у горішньому глинястому шарі. Крім доволі численних крем’яних уламків та ядрищ знайдено тут понад 50 готових різного типу знарядів. Це, звичайно, сліди тимчасового стойбища нечисленної і переважно мисливської групи людей. На жаль, на Смячківській стоянці, як і на багатьох інших з того часу, через особливі умови залягання, кістки впольованих тварин та зловлених риб не збереглися.^[117]*

Однією з найкраще вивчених епіпалеолітичних стоянок в Україні є Журавська стоянка, розташована на надзаплавній терасі лівого берега р. Удаю в селі Журавці, Варвинського району, Чернігівської области, дослі­джувана М. Рудинським у 1927 - ЗО рр. Культурні залишки (кістки тварин, розколені кремені та вироби з нього, попіл і червона охра) виявлено тут

Родовий могильник Василівна III.

(за Д. Телегіиом)

у вигляді невеликих темних плям, які відповідали стародавнім житлам- куреням. Крем’яний інвентар стоянки добре відбиває зміни, які відбулися в характері полювання та в техніці виробництва. Це в основному маленькі платівки та гостряки, вживані також як вістря до стріл.¹¹⁵ З тваринних кісток,

^11s М. Я. Рудииськнй та А. Вороний, 3 приводу знахідки в м. Журавці на При- луччииі, Антропологія, І, 1928; М. Я. Рудинський, Досліди в Журавці, Антрополо­гія, ПІ, К. 1930; Г. І. Підоплічка, Гризуни та хижаки з розкопин у с. Журавці, Антро­пологія, III, 1930; В. І. Крокос, Умови залягання палеоліту в м. Журавці на Прилуч- чииі, Антропологія, II, 1929, 135 - 139; В. Різннченко, Геологічні та геоморфологічні умовинн Журавськоі палеолітичної стації, Антропологія, IV, К. 1931; П. П. Ефнменко, Первобытное общество, 1938, 596 - 597,- П. И. Борисковскнй, Палеолит Украины, 1953, 385 - 392.

розкопаних на стоянці, довідуємося, що тодішнє степове населення України живилося здебільша м’ясом таких великих гризунів як бабак (Marmota bobac), ховрах (Citellus rufescens), та сліпець (Spalax Tnicrophtalmus). Полювання на ті тварини звичайно з луками. В північних районах України предметом ловів були тоді головно бізони, дикі коні, вовки та зайці.

Інакше харчувалося в азильській (епіпалеолітичній) добі населення Криму, яке все ще жило в печерах. (Мурзак-Коба, Шан-Коба, Фатьма-Коба). Ці троглодити також знали вже луки, бо крем’яні стрілки доволі часто по­дивуються біля їхніх вогнищ. Одначе лови не були тут головним засобом добування їжі. В культурних шарах кримських печер виявлено чимраз більше риб’ячих кісток та цілі шари мушель з устриць (Helix), як напр. у печері Шан-Коба.Вперше їх було виявлено на Огрінському півострові в Надпо-

Печера біля с. Баламутівкн на Буковині.

(за О. Чериншем)

ріжжі. Такі великі скупчення мушель з їстивних м’якунів подибаються май­же на всіх морських берегах північної Европи і мають данську назву Koken- Tnbddinger кухонні покидьки. З цього можна судити, що тодішні жит­тьові відносини приморської північної Европи були цілком подібні до при­чорноморських в Криму. Звичайно, ці харчі доповнювано овочами, ягодами, їстивним корінням та медом диких бджіл.

До епіпалеоліту слід віднести також стоянку Бугурок біля с. Пушка­рів над р. Десною. Культурний шар залягає тут на глибині 135 см. і мі­стить у собі багато готового крем’яного знаряддя і робочих покидьків, кісток мамута і мускусного вівцебика. Між готовим знаряддям перше місце займають бічні різаки та шкребачки, між ними й мікролітичні типи.¹¹⁷

Нові археологічні дослідження в південній Україні розкрили ще одну- нову сторінку з життя епіпалеолітичного населення України — це дальший

П. П. Ефименко, Первобытное общество, 619.

^1, ' М. Д. Гвоздовер, Палеолитическая стоянка Бугорок, КСИИМК, XV, 1947. розвиток родового ладу, який знайшов свій вираз у появі нового типу пам’яток — групових родових могильників;,. їх виявлено покищо тільки в одному районі України в дніпровському Надпоріжжі. В попередній, мадленській добі були тільки окремі поховання. Очевидно, почування ро­дової приналежности-спільноти було тоді ще слабо розвинене.

Епіпалеолітичиі зображення людей і тварин на стінах печери біля с. Баламутівкн.

(за О. Чернншем)

Один з таких могильників дослідив Д. Я. Телігін у с. Василівні, Си- нельниківського району, Дніпропетровської области."^[118] Під час розкопів 1955 р. на ньому виявлено 44 поховання, в тому числі 37 скорчених, при яких знайдено вістря до стріл та кістяні вістря до списів з крем’яними вкладними обабіч. Цікаво відзначити, що деякі вістря до стріл та списів стриміли в кістках людей і були напевно причиною їх смерти.

Другий могильник того ж типу виявив Д. я. Телігін там же у 1957 р., третій у с. Волоському Дніпропетровського району над Дніпром.’” Тут дуже важливе те, що, за антропологічними дослідженнями, всі черепи волоського

Епіпалеолітичиі зображення людей та рослин на стінах печери біля с. Баламутівки.

(за О. Чернишем)

могильника належать особам південно-середземноморського походження з австралоїдними (негроїдними) рисами.”” Це були люди порівняно низького зросту, кремезні, з широким носом і дещо вперед висуненими, прогнатичними щелепами. Проблема появи расово чужої, негроїдної групи людей в пів­денній Україні в добі епіпалеоліту ще не вияснена. Можливо, це є сліди

В. Н. Даиилеико, Волошскнн эпипалеолитический могильник, Советская этно­графия, 1955, кн. 3.

¹²⁰ Ф. Г. Дебец, Черепа из эпнпалеолитического могильника у с. Волошского, там же.

міграції північно-африканських племен з культурою капського типу¹²¹ у північному напрямі. Одно є певне, що у Василівському могильнику виявлено найдавніші сліди ворожнечі між окремими групами людей, найдавніші на сучасних українських землях сліди оборони рідної землі від наїзника.

З великою правдоподібністю можна здогадуватися, що після остан-

нього

зледеніння велика частина пізньомадленського населення Галичини

і Волині перейшла вслід за зимнолюб- ннмн тваринами на північ і поширила таким чином свою на оріньяцькій ба­зі угрунтовану епіпалеолітичну куль­туру на терени сучасної Польщі, де дістала назву свідерської від місце- вости Swidry Wielkie біля Варша­ви.^{[119] [120]" В наслідок цього горішнє По­дністров’я спорожніло на якийсь час, бо стоянки з крем’яною індустрією епіпалеолітичного (свідерського) ти­пу відомі тільки в Надбужанщині (Сокальщина, Крем’янеччина, Холм- щина, Підляшшя).}

З терену Сокальщини є лише кіль­ка десятків мікролітичних знарядів, зібраних принагідно в кількох місце­востях, без подання умов залягання, так шо про епіпалеоліт Галичини ще дуже мало відомо.

Сліди епіпалеоліту на Волині вия­вив Я. Брик у Гаях Левятинських, Ca- панові та Берізцях на Крем’янеччині. Він ствердив там три роди техніки, застосовувані для виробництва кре­м’яного знаряддя: поверхнева, ще со- лютрейська ретуш, пласка мушлева ретуш та стрімка бічна ретуш. Між знаряддям знайдено вже новий, епіпа-

Кістяне "жезло начальника" з рисунком людської постаті і гарпун із стоянки Молодова 5 на Буковині.

(за О. Чернишем)

неолітичний тип стрілки з примітивним

черешком для вбивання в деревце стріли. Він має часто форму вербового листка. Поряд з тим були мікролітичні пластівки типу Gravette та різного роду шкребачкн і рильці.¹²³

На Холмщині виявлено досі тільки одну епіпалеолітичну стоянку в с. Мельниках, Любомльського,району над Бугом. Крем’яне знаряддя заля­гало в гніздах, на місці житлових споруд і окремо.¹²* Раніше виявили там скупчення крем’яного сирівцю, з чого виходить, що на тому місці була також кременярська майстерня. Далі на північ, на Підляшші, епіпалеолітич- ні стоянки знайдено на піскових надмах між Дорогичиним та Берестям у селах Доброніж, Галачево, Колодно, Козарівка, Марковичі, Мельник, Стан- ковичі, Шумаки та Слохи Аннопільські. В цій останній місцевості, на полі Червоний Бірок, 3. Шміт виявив кількадесят скупчень крем’яного знаряддя різного часу, в тому числі десять епіпалеолітичних на кількох сполучених між собою надмах. Знаряддя було виготовлене здебільїпа з довгих тонких платівок із ератичного балтійського сирівцю, головні типи — шкребачки, рильці, вістря типу Font Robert та півспинкові ножики.

Окрему групу епіпалеолітичних стоянок виявлено в рр. 1935 - 37 на північ від горішньої Прип’яті в селах: Ветли (Камінь Коширський), Боро­вики, Носки, Новодвірці (Пружана), Береза Картузька та Гривда (Косів). За термінологією польських археологів це — “нижовий палеоліт” з пізньо- мадленськими формами знаряддя.”” На Поліссі кілька вістер до стріл з че­решком та одне вістря з тесаним краєм знайдено біля Лелева, Радомишль­ського р-ну, на правому, підвищеному березі р. Прип’яті.^{[121] [122] [123] [124] [125]”7}

На Буковині єдиною того рода пам’яткою, яку сьогодні зараховують до епіпалеоліту, є настінні малюнки в гіпсовій печёр} біля с. Баламутівки (р-н Заставна) над берегом Дністра. Вони антропоморфні, зооморфні та лінійно-геометричні. Крім того, на деяких з них, можливо, зображені ро­слини. Всі малюнки зроблені сажею.

Наявність у Баламутівській печері ряду зображень людей з рогами й хвостами, мабуть шаманів, та тварин каже здогадуватися, що в ній відбу­валися культові церемонії, пов’язані з мисливською магією. Це підтверджу­ється фактом, що в печері не виявлено слідів замешкання у вигляді куль­турного шару.¹”⁸

Найближчою аналогією до Баламутівської знахідки є теж настінні малюнки, мабуть, тарденуазького часу, виявлені румунським археологом К. Ніколяєску-Пльопш.ор в Малій Волощині.’⁷⁰ Можливо, це вказувало би иа культурну, якщо вже не племінну спорідненість людності по цей бік Семи- городських Альп в кінцевих фазах палеоліту. Слідів епіпалеолітичних сто­янок на терені Буковини досі не виявлено. Можливо, це треба ставити у зв’язок з відсутністю там піскових надм. Те саме приходиться сказати про Закарпаття.

У північній Басарабії з доби епіпалеоліту походить горішній шар стоянки Молодова 5, розташованої на правому березі Дністра. Здобутий з нього кістяний гарпун з двома рядами зазубнів засвідчує високий рівень обробки рогового й кістяного приладдя в тих часах.™

^l"' А. П. Черныш, Новые находки из раскопок стоянки Молодова 5 на Днестре, КСИИМК, 63, 1956, 151 - 152 і рис. 70 (2).