4. Скіфський квадрат

— Скіфія...

«...як багато в звуці цьому для серця руського злилося!»

— Які перші асоціації при згадці цієї назви?

Квадрат. Скіфський квадрат. Зараз поясню. Основним і найпопу- лярнішим письмовим джерелом із історії Скіфії є праця давньогрець­кого мандрівника Геродота.

— Прийнято з легкої руки Цицерона. А що бентежить?

Слово «історія» з грецької перекладається, як «переказ», «опові­дання». Тож сучасники назву книги Геродота сприймали дещо інак­ше, ніж ми, для яких історія — це наукова дисципліна. Його розпо­відь складається з байок, етнографічних спостережень, оповідок вій­ськового та політичного характеру, в основі якого перебуває спроба проілюструвати перебіг подій греко-перських воєн першої третини V ст. до н. е. на тлі тогочасної міжнародної ситуації. Його четвертий розділ під назвою «Мельпомена» присвячений війні перського царя Дарія І Гістаспа зі скіфами в Північному Причорномор'ї. По ходу спра­ви автор відволікається на різні цікаві подробиці з життя давньо­грецької колонії Ольвія в гирлі теперішнього Бузького лиману, що в Миколаївській області. На мій погляд, роль першого історика більше пасувала б Фукідіду, молодшому сучаснику Геродота. У цього автора можна побачити основи методології історичного дослідження, по­рівняльний аналіз джерел.

— То історія — це наука чи ні?

Переказувати прочитане чи почуте в інших авторів — це не на­ука. Це вміння, ремесло. Наукою є процедура видобутку самих іс­торичних джерел, а потім вилучення з них максимальної кількості інформації. Геродот — лише оповідач. Завдання, поставлене перед собою, він оголошує читачеві з перших рядків розповіді. Свою кни­гу він написав, щоб «від часу не згладилися з нашої пам’яті вчинки людей, а також щоб не були безславно забуті величезні та гідні зди-

Вгорі, зліва направо-.

вування споруди, виконані частково еллінами, а частково варварами, головним чином для того, аби не була забута причина, через яку ви­никла війна поміж них».

Так ось при описі Скіфії він порівнює її форму з квадратом. Завдяки популярності книги Геродота в період Відродження і нада­лі, передана ним топографія застигла у віках. Давно вже зникла ця кочова імперія, а данина моді на античність залишилася. Вся євро­пейська картографічна традиція Нового часу наполегливо продо­вжувала називати простори Східної Європи то Скіфією, то Сарматією аж до XVII століття. Чи не натяк це на дикість і варварство європей­ських околиць? Утім, це протиставлення задав сам Геродот, цілком у дусі свого часу, розповідаючи дві з половиною тисячі років тому до­питливим співгромадянам про дивовижних варварів, які живуть на далекому північному березі Понту, в країні яких з неба падає білий пух (виходець із Галікарнасу, курортного району Туреччини, схоже, ніколи не бачив снігу). «Варвар», як вважали давні люди, це будь- який «негрек», який вимовляє незрозумілі звуки типу: вар-вар-вар замість нормальної грамотної мови. Грецькою, певна річ.

— Як довго скіфи прожили на землях сучасної України?

Перші загони скіфів з’являються у тутешніх степах приблизно наприкінці VII ст. до н. е. у рейдовому режимі. Надовго вони тут не затримувалися, бо рухалися далі на Захід. Приміром, цього століття стали відомими скарби золотих скіфських предметів біля Польщі. У крайньому південно-західному кутку причорноморського степу вони з’являються століттям пізніше, але під контроль ці землі нара­зі не беруть. Для VI ст. до н. е. відомо чи не єдине поховання скіфів, відкрите біля селища Огородне на півдні Одеської області у Буджаку. У цей період центр їхніх кочовищ розташовувався далеко на схід від Дніпра.

Пік розвитку Великої Скіфії посідає межу V—IV ст. до н. е. У другій половині III ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї починається пе­ріод політичної й економічної кризи, що торкнулася всіх мешканців регіону без винятку.

Але в цей час сама Еллада входить у період кризи і заявку на по­літичну гегемонію у Середземномор’ї поступово починає перебира­ти Рим. Єгипетське зерно достатньо швидко витісняє причорномор­ське, позаяк постачати його ближче, отже дешевше. ЗО року до н. е. Єгипет остаточно потрапляє в орбіту нових політичних розкладів у регіоні, отримавши статус римської провінції, а за фактом головної житниці майбутньої імперії. Процес цієї інтеграції заклав ще Юлій Цезар, який, як можна помилково подумати, їздив на береги Нілу лише задля побачень із легендарною Клеопатрою.

Вгорі: Ольвія. Руїни римської цитаделі. Внизу: Ольвія. Руїни теменоса. Фото А. Красножона

Занепад північнопричорноморських грецьких колоній позна­чився на тісно пов’язаних із ними скіфах, бо за століття їхній спосіб життя й економіка переплелися. Самі поліси значно скорочуються у розмірах, населення вимирає чи емігрує. Якщо зараз відвідати руїни Ольвії, погляд неодмінно зупиниться на т. зв. «Зевсовому кургані», що височіє над горішнім плато городища, в самому центрі міської за­будови. Дивовижа такого розміщення похоронного комплексу стає очевидною, якщо звернути увагу на близькість до центральної площі міста — агори. Колись сакральний і соціальний центр Ольвії перетво­рюється на місце поховання якихось невідомих осіб. Причому курган­ний насип частково перекриває собою залишки якоїсь великої спору­ди громадського значення на теменосі Аполлона Дельфінія поруч з храмом Зевса, яка на момент його спорудження перебувала у руїнах.

Ольвія. Курган Зевса. Фото А. Красножана

— Як мавзолей Леніна на Красній площі...

Ні, мавзолей був збудований не на руїнах Кремля, що свідчить про добробут самого міста, і споруда мала явно культові функції громадського призначення. Починаючи з цього часу і до III століття вже ери нашої, залишки колись великої Скіфії зберігаються лише на Кримському півострові, а також у Добруджі, куди вони перебралися ще в середині IV ст. до н. е. Там сформувалося так зване царство Атея, про яке ми згадаємо трохи пізніше. До речі, Задунайська Скіфія «пе­реродиться» через століття у вигляді Задунайської Січі українських запорожців після їхнього розгону у 1775 році Катериною II зі звич­них місць проживання на Нижньому Дніпрі. В обох випадках заду­найська ділянка степів спрацювала як якийсь ареал консервації при­чорноморських степовиків. Те саме і з Кримом, вічна роль якого — служити плацдармом для військ, що відступають, або резервацією народів, що зникають, чи субетносів: від скіфів і готів до білогвардій­ців Врангеля, приблизно. Сама форма півострова сприяє тому, нага­дуючи кам'яний мішок із вузькою шийкою.

— Чи правильно я зрозумів, що грецькі колоністи та скіфи з'явилися у Північному Причорномор'ї одночасно?

Цей збіг не випадковий. Зважаючи на все, саме грецькі колонії і залучили сюди скіфів гіо-справжньому. Подібний механізм одно­часної колонізації з боку степу та моря повторився в цих же місцях наприкінці XIII ст., коли з півдня на узбережжя прийшли італійські колоністи (до речі, на ті ж ділянки, що й давні греки), що збіглося з появою населення у приморських ординських степах. З'являються навіть цілі міста, в яких адміністративна та політична влада спершу належала ординцям (приміром, Білгород на Дністрі, Інкерман, Ескі- Крим). В інших приморських колоніях татарський компонент пред­ставляв якщо не більшість, то значну частину населення.

Оскільки розглядати історію Причорноморської Скіфії у відри­ві від грецьких колоній складно, варто коротко зупинитися на них.

У гирлах цих річок грецькі колоністи заснували перші, найбіль­ші та ключові міста: Істрія — на Дунаї, Tipa та Ніконій — у пониззі Дністра, Борисфеніда й Ольвія — у гирлі Дніпро-Бузького лиману. Ще одна точка колонізації припала на теперішню Одеську затоку — єдину морську глибоководну гавань, що вдається далеко в суходіл на всьому протязі від Криму до Дунаю (якщо навіть не на південь, до самої Варни). Причому тут у період античності з морем поєднува­лися дві затоки, представлені тепер Хаджибейським і Куяльницьким лиманами.

— В античний період пересипу не було?

Швидше за все, ні. Дві з половиною тисячі років тому рівень моря хоч і був нижчим на кілька метрів (ось чому практично всі зазначені колонії частково затоплені), але піщаної перемички між морем і ли­манами не існувало. Море почало її намивати приблизно наприкінці XIV — в першій половині XV століття. 1442 року у Польському коро­лівстві навіть відбулася судова суперечка між короною та місцевим феодалом за право володіння цими новими намитими землями у ли­манів. Звідки ми, власне, й знаємо дату появи пересипу.

Всі вказані грецькі колонії були засновані в період із кінця VII століття до н. е. до другої половини VI ст. до н. е. Єдине місце з цих

Руїни античної Тіри. Фото О.'Пманова з архіву А. Красножана

чотирьох пунктів первинної колонізації, де задумане спершу місто так і не відбулося (первинне населення не вижило, потім, при повтор­ному заселенні тут зміцнилася невелика факторія Гавань Істріан) — це Одеська затока.

— Тобто такого, що здійснювалося вздовж берегів...

Атож, або в межах їхньої видимості — на випадок ламання, зно­су такелажу або раптової негоди. Вночі, за тогочасного рівня роз­витку морської справи, моряки воліли в морі не залишатися, нато­мість шукати тиху гавань для безпечної якірної стоянки. Такі пунк­ти були надзвичайно важливими для стабільності мореплавання в регіоні.

— Така собі схема колонізації, підпорядкована чітким прак­тичним завданням...

Свій міський вигляд висілки набувають приблизно на початку V ст. до н. е. Істрія та Борисфеніда — на порядок раніше. Причому оборонних мурів у перші півтора-два століття ці колонії не мали. Припускають, що це свідчить про мирний формат співіснування зі степовиками. Хоча мені здається, що молодим колоніям спершу про­сто бракувало коштів на фортифікацію. Адже якби грекам справді не було кого боятися у степу, вибір місць для заснування колоній не визначався б наявністю природних перешкод по периметру у ви­гляді глибоких балок із крутими бортами. Цей факт показовий щодо справжніх настроїв перших колоністів. І ось на цю сформовану коло­нізаційну структуру приходять скіфи. Доволі швидко вони збагнули свої власні вигоди від присутності на узбережжі греків і контактів із ними. По-перше, це доступ до матеріальних благ цивілізованого світу (вина, прикраси, предмети розкоші). По-друге, з греків можна отримувати винагороду за послуги з «дахування».

— Від кого ж, коли в степу, крім скіфів, нікого не було?

Від самих себе. Крім того, в ці степи таки заходили різні персо­нажі зі своїми арміями, про що ще йтиметься нижче. Для Скіфії в її степових межах від цього моменту починають відігравати ключову роль річкові переправи. Насамперед контроль над ними забезпечує комунікацію в широтному напрямку — вздовж степу. Крім того, річ­ками грецькі торговельні кораблі (або сухопутні каравани вздовж берегів) підіймалися вгору за течією до цих самих переправ. Такі міс­ця називали торжищами. Слово «ярмарок» щодо цих зібрань дослід­ники вирішили не застосовувати, хоча означає це майже одне й те ж.

Одне таке, доволі жваве в античний час місце, розташовувалося на Дніпрі, в районі сучасного міста Нікополь, навпроти Кам’янки- Дніпровської. Археологи виявили на високому правому березі розси­пи битого грецького та скіфського посуду, амфорні ручки з клейма­ми астиномів (відповідальних за якість партії посуду), монети. Але культурного шару немає, що показує факт перманентних відвідин цієї території населенням як тимчасового місця сезонних торгів. Тут же біля річкових переправ концентруються курганні могильники. До прикладу, у вказаному районі містилися такі відомі царські кургани, як Чортомлик і Солоха, та й нижчого рангу (але теж із золотом) на Мамай-Горі. Подібна ситуація типова практично для будь-якої вод­ної переправи у скіфському степу.

І

Курган Солоха. Загальний вигляд

Розкопки кургана Солоха в 1912 р.

— Зазвичай кочівники в українських степах асоціюються з якимось стрімким, блискавичним явищем — навалою, хвилею. Але скіфи прийшли надовго. Звідки прийшли та чому?

Чому, складно сказати однозначно. Із цього приводу можна на­вести масу гіпотез, починаючи з кліматичної. Кожна з них має пра­во на існування. Але чомусь усі кочові хвилі в євразійському степу завжди тягнулися на Захід. Гадаю, причина найкраще озвучена у пе- ребудовному радянському мультику, де один розумний гриф каже голодному страусу: «Гей, пташко! Летимо зі мною — там стільки смачного!».

Ясно одне: клятий Захід уже в період античності взяв моду по­ширювати свій згубний вплив на духовно чисті народи Сходу. Скіфи нахапалися від греків стільки, що навіть свій народний родовід ста­ли виводити від міфологічного, суто стороннього героя Геракла. Багато хто з них, осівши в причорноморських полісах, узяв собі за дружини еллінок, внаслідок чого утворилася верства змішаного міс­цевого населення під назвою мікселіни. Деякі зі скіфів вирушали в далеке закордоння на заробітки, завдяки чому в Афінах, наприклад, склалася традиція набирати на службу до муніципальної міліції саме скіфів.

Втім, не всі експати вирізнялися лише грубими вміннями. Зде­більшого, частина скіфської еміграції їздила до Еллади на навчання. Один із них, царський син, на ім’я Анахарсіс, навіть отримав у VI ст. до н. е. пристойну освіту. В Афінах він зустрічався зі самим Солоном, мав славу мудреця, філософа та прихильника помірного підходу до життя. У рідне Причорномор’я він повернувся людиною, сповненою райдужних планів змінити світ на краще. Першим кроком до цього стало здійснення іноземного релігійного обряду в пониззі Дніпра, в місцині під назвою Гілея. Рідний брат, охоронець чистоти вдач скіф­ської аристократії, побачив у цьому загрозу духовним скріпам свого народу і новатора пристрелили. Навіть приналежність до царського прізвища не врятувала.

— Навпаки — становище зобов'язувало...

І не лише його. Інший подібний випадок стався з царем на ім'я Скіл, якого спільнота скіфів поставила на посаду «наглядача» за Ольвією. У цьому найбільшому і найбагатшому місті Північно- Західного Причорномор'я Скіл збудував собі палац зі скульптурами грифонів біля воріт, дуже швидко перейняв грецькі звичаї, і незаба­ром, приїжджаючи в місто зі своїм військом, став подовгу пропада­ти в периметрі міських стін, залишаючи соратників чекати на ньо­го зовні. У результаті з’ясувалося, що царська особа переодягається в Ольвії в грецьку одежу, віддається розмаїтим еллінським втіхам і бере участь у містеріях. Особливо у діонісійських, що приблизно від­повідає нашому святу молодого вина. Діонісії — це такий тип грець­ких свят, у яких... як би це сказати м’якше... можна зіграти роль не лише учасника, а й учасниці, незалежно від статі. У процесі колектив­ної вакханалії шановного царя, врешті-решт, зафіксували скіфські старійшини, які таємно проникли до міста, і вивели на чисту воду перед краянами зрадницьку вдачу Скіла. Царя стратили родичі при спробі втечі з країни на самому кордоні, біля Орловської переправи.

До останнього часу було важко второпати, розповідав Геродот правду чи сюжет вигадав, поки в районі вказаної переправи один ру­мунський селянин у 1930-х р. не виявив на орні золотий перстень з гравіюванням на аверсі: «Скіл» і написом із внутрішнього боку: «Звели мені бути при Арготі». Ім’я останнього, швидше за все, нале­жало дідові Скіла, від якого перстень і дістався власнику.

— Скил був похований у тих місцях після страти?

Ні, перстень не був прив’язаний до похоронного комплексу. Дивно, але факт — цар міг просто його втратити за драматичних по­дій і велика удача, що його знайшли. Є спокуса бачити у виробі під­робку, але провідні дослідники, зокрема, епіграфісти, цю підозру не підтвердили. Тож Геродот не брехав.

Хоч скіфи і кепкували над греками, що ті схильні до впливу бога пияцтва, що вводив їх у божевілля, але самі ж, зрештою, проявили себе нічим не краще. Пристрасть до вина у скіфів виявилася загаль­ною. Грецькі амфори для транспортування вина археологи знаходять чи не в кожній скіфській могилі, чи не в кожному кургані. Невміння його пити викликало глузування вже з боку греків. В оборот увійшла фраза: «пити по-скіфськи», «наливай по-скіфськи». Це означало пити вино, не розбавлене водою.

— Отже, Анахарсіс знав про що казав: «Перша чаша нале­жить спразі, друга — веселощами, третя — насолоді, четвер­та — божевіллю»...

Переведімо його афоризм у літри. В античні часи для забав ви­користовували килики — широкі чаші з двома петлеподібними руч­ками. Звідси й українське слово «келих». У середньому такий посуд містив у собі 400 грамів рідини. Тобто, «божевілля», за Анахарсісом, мало настати після вживання півтора літра вина на ніс, або трохи по­над дві пляшки в еквіваленті сучасної тари.

— Заради справедливості цей обсяг варто оцінювати і з по­зиції градуса...

Згоден. Єтакийдослідникантичного виноробства Причорномор’я з відповідним прізвищем Винокуров. Він цілком справедливо заува­жує, що сучасні вина зовсім не схожі на давні сорти. Вина, які пили античні греки, швидше нагадували теперішній кагор за міцністю та солодкістю.

— Тоді інша річ — такого багато не вип'єш...

Вважається, що саме в цьому й була причина прагнення еллінів це вино розбавляти. У наші часи, з хорошими сортами вин робити таке нікому й на гадку не спаде. Але розбавити кагор зовсім не заш­кодить. Греки любили випивати у компанії, підтримуючи світську бесіду. Брали участь у цьому таїнстві лише чоловіки, лежачи на ка­напах у навмисно відведеній для чоловіків частині будинку — ан- дроні. Сам процес називався симпосіум. Чашу передавали по колу (т. зв. братина). У Ніконії знайшли уламок питної посудини (скіфосу) з видряпаним на віночку написом — EKΠINEΣ TAXΩ, «пий швидше» тобто. «Не затримуй тару» як нагадування захмелілим учасникам. Перед тим, як розлити вино в килик бронзовими черпаками, його змішували з водою у спеціальних посудинах під назвою кратер у пев­ній пропорції. А якщо ні, то міцність напою не дозволила б втримати вечір на належному рівні.

Алкоголь у скіфів залишався даниною еллінській моді, дотриму­валися якої вони не надто грамотно. Зате чого не відібрати у старо­давніх степовиків, то це вміння балуватися травою. Геродот описує скіфські конопляні лазні, коли в намет із розпеченим у вогнищі ка­менем і мидницею з конопляним розчином у руках, забігали кілька роздягнених і похмурих бородачів, а вибігали розпарені та веселі. При розкопках сарматських курганів Переднього Кавказу часто зна­ходять невеликі чорні «коржики» якоїсь речовини, яка при перевірці виявилася опієм-сирцем.

— Наркотичні забави — традиція суто східна, нічого дивного...

Тому вона й привертала таку увагу давніх греків і Геродота зо­крема. Крім іншого, скіфи курили кальяни — примітивні вироби та­кого штибу повсюдні на їхніх пам’ятниках. Ясна річ, що заправляли ці кальяни зовсім не тютюном...

— Якого на той часу Старому світі ще не знали...

Авжеж, а заправляли розмаїтими сумішами. До речі, зовсім не ру­чаюся, що всі ті козацькі люльки кінця XVI—XVIII ст. набивали тільки тютюном. Перейняли їх від турків і багато типів люльок виробляли саме в Оттоманській імперії. Хто бачив їх у натурі, знає, що ці люльки надзвичайно маленькі. Буквально на кілька затяжок. Пихкати ними, як сучасними люльками, не вдалося б. Це викликає певні підозри, які, втім, ще треба перевіряти.

— У скіфів були свої міста?

На пізній стадії своєї історії, як і будь-який кочовий народ, скі­фи стали переходити до осілості. Приблизно наприкінці IV ст. до н. е. у степах, на берегах річок чи лиманів, починають з'являтися посе­лення так званого скіфського вигляду. Загалом відсоток «місцевої» ліпної кераміки т.зв. «скіфського» типу достатньо високий і на стаці­онарних поселеннях греків, і навіть у їхніх полісах. Серед археологів заведено пов’язувати її появу з носіями скіфських традицій, які ур- банізувалися, або з так званими мікселінами. Але у подібних рекон­струкціях етнічного складу міського населення завжди є свої недолі­ки. Адже використання предмета матеріальної культури у побуті, не завжди віддзеркалює національність користувача. Ось зараз на мені джинси турецького виробництва.

— Винайдені в Америці...

Ковбоями Невади. Отже, з погляду ознак матеріальної культу­ри, я маю бути американцем чи турком? Давньоримський оратор Діон Христостом відвідав Ольвію на межі першого-другого століть нашої ери. Місто вже давно занепадало, як і вся антична цивіліза­ція Північного Причорномор'я. Вигляд у містян був відповідний. Хрисостом із подивом описує зустріч із одним місцевим греком, який носив штани (а не хітон) — тобто виглядав як варвар, але декламу­вав напам’ять Гомера чистою грецькою, яку вже було не зустріти в самій метрополії, сидячи на сходах міського храму Зевса.

— А чому штани — це ознака варварства?

Штани носили кочівники — у них легше осідлати коня. Власне, як і в джинсах, вигаданих пастухами корів. Співрозмовник Христостома давно перейшов на цей одяг, бо в ньому зручніше та тепліше. Власне, як і нам із вами. Але він залишався греком, попри зовнішній вигляд.

— Повертаючись до міст...

У розпорядженні істориків є кілька топонімів, які точно бага­то хто чув: Немирівське городище, яке ще називають «скіфським», у Вінницькій області, Нільське городище на Полтавщині, яке пов'я­зують із геродотовим Гелоном, і Неаполь Скіфський під теперішнім Сімферополем. Перші два — величезні, укріплені городища, які з’яви­лися ще в ранньому залізному столітті у межах лісостепового поясу. З тими скіфами-кочівниками, степовиками, яких ми знаємо за да­ними археології та письмових джерел, пов'язувати їх немає підстав. У периметрі їхніх валів знайшли найрізноманітніший набір кераміки різних землеробських культур, які швидше контролювали скіфи, ніж мали до них стосунок. Хоча Геродот дуже умовно визначає у цих зем­лях так званих скіфів-орачів.

Зовсім інша річ — Неаполь, тобто «Нове місто». Це столиця піз- ньоскіфської держави в Криму II—III століть. Місто було саме скіф­ським протягом усього свого існування. Про це свідчать як залишки самобутньої матеріальної культури, й антропологія. Тож у період роз­квіту Великої Скіфії жодних міст не спостерігалося. Єдину прив’язку до місцевості їм формувала група могил пращурів. Кургани розташо­вували у священній місцевості Гілеї. Вона була настільки важливою для скіфів, що на закид із боку військ Дарія про ухиляння від гене­ральної битви, ті дали відповідь, що їх змусить лише спроба ворога знайти та спаплюжити могили предків.

— їх вдалося знайти?

Ні. На момент вторгнення персів до Скіфії з боку Балкан напри­кінці VI ст. до н. е., такі були вельми далеко — за річкою Дон. Комплекс знаменитих царських курганів у районі Нижнього Подніпров'я та приазовських степів виник на кілька століть пізніше. Цікаво, що пер­си та скіфи були майже родичами. Скіфи належали до іраномовних народів. Ми знаємо навіть кілька десятків слів їхньої мови й особи­стих імен.

— Вони не були монголоїдами?

Ні, цілком європеоїдного вигляду, близького до нашого з вами. Тож Блок не мав рації, коли писав, що скіфи — «з розкосими очима». Можливо, з «жадібними», але не розкосими. Це його архетипове уяв­лення про те, як має виглядати степовик. Кочівники з монголоїдни­ми рисами з'являються в євразійському степу лише в перших століт­тях нашої ери, коли на зміну іранським степовикам прийдуть тюрко­мовні. Першими будуть знамениті гуни.

Скіфи походили з Алтайських передгір’їв, звідти вони висувалися до своїх походів як у Середню Азію, так і в Північне Причорномор’я. У долинах цього гірського масиву археологи в різні роки XX століття зробили серію чудових знахідок при дослідженнях тамтешніх курга­нів. За багатьма параметрами вони стали одними з найвідоміших ар­хеологічних відкриттів Євразії. Алтай є поєднанням гострих гірських хребтів із рівними, як стіл, безлісими чорноземними долинами між ними. Ці долини займали скіфські кочівники, там вони розбивали свої зимівники, випасали худобу і, звісно, ховали мерців. Враховуючи кам’янистий ґрунт, кургани над похоронними камерами складали з притягнутих із околиць каменюк і глиб. Це набагато простіше, ніж копати глибокий рів, для створення з його відвалу насипу. До речі, на Алтаї досі серед місцевих пастухів заведено споруджувати кам’яні пірамідки серге, на найвидніших місцях, де такі служать дороговка­зом. У відкритому степу, всупереч ймовірним уявленням, заблука­ти напрочуд просто. В епоху Середньовіччя в османсько-турецьких джерелах серед найпоширеніших назв Буго-Дністровського міжріч­чя писали: «пустеля очаківських татар». «Гетською пустелею» наба­гато раніше античний географ Страбон називав іншу ділянку при­чорноморського степу — Буджак (між Нижнім Дунаєм і Дністром]. Словацький посол Д. Крман, який супроводжував шведську армію Карла XII до Бендер, пересування причорноморським степом харак­теризував як подолання «справжньої пустелі». Автори XVIII століт­тя розглядали Північно-Західне Причорномор’я як «вхід у Великий Степ», у якому «на 20 перегонів не знайти ні каменю, більшого за перстень, ні деревця довжиною в палець». Століттям раніше серед місцевих існувала така приказка, майже прокляття: «Ось кину я тебе в Очаківський степ — там холодне пекло». Природно, що в усіх ви­падках, коли йдеться про «пустелю», коли ці степи характеризують­ся як «пустельні», мали на увазі не лише ступінь заселеності регіону, а й деякі фізико-географічні та ландшафтні характеристики місце­вості. Тому скіфські кургани у причорноморському степу відгравали роль дорожніх покажчиків, як кам'яні стовпчики серге в сучасному алтайському степу.

— Повернімося до знахідок в алтайських курганах. Ви наголо­сили на тому, що купол кургану був кам'яним...

Це важливо, позаяк через таку купу каміння порівняно легко просочуються дощові, талі або ґрунтові води до могили покійника. Як з’ясувалося через двадцять шість століть, багато цих похорон­них камер — а вони були перекриті дерев’яними плахами — достат­ньо швидко заповнювалися водою. І якщо цей процес здійснювався будь-коли, крім короткого літа, то вода, що наповнила могилу, за­мерзала. Лід — ідеальний археологічний консервант. Знахідки зале­денілих мамонтів, людей або навіть начиння у льодах — пречудові, оскільки вічна мерзлота зберігає органіку.

— Ay звичайних умовах органіка перегниває й археологу ді­стаються у кращому разі кістки, кераміка та предмети з нер­жавіючих видів металів?

Саме так. Якщо під таким кам'яним панцером вода замерзає від нічних чи сезонних морозів, то розтопити її не здатен жоден, навіть найспекотніший сонячний день. Оскільки кам’яний панцер кургану працює, як температурний ніпель — униз талі води пропускає, де вони замерзають, але тепле повітря туди вже не проникне.

Рибалки XIX століття, без електрики та холодильних камер, під час робіт на лиманських косах у Буджаку використовували цей же принцип, аби зберегти улов до продажу у місті. Взимку відбувалася підготовка криги на косі. Для цього в піску викопували яму, вистели­ли її сіном чи гілками, туди клали брили наламаного на лимані льоду, потім яму вкривали дошками й якимись гілками. За найнестерпні- шої спеки'крига в ямі не танула. Її використовували влітку для збе­реження свіжості риби.

Чому я так докладно на цьому зупиняюся? Щоб читач зрозумів, чому в одній із скіфських могил на Алтаї збереглася голівка сиру ві­ком у дві з половиною тисячі років. Причому цей продукт проґавили археологи — його залишили розморожуватися на брівці розкопу і, за розповідями, експедиційний собака цей артефакт безболісно для себе зжер. Якщо, певна річ, історія з песиком — не байка для началь­ства, і сир не з’їли самі археологи з наукової цікавості. Це той рідкіс­ний випадок в історії археологічних досліджень, коли на розкопках застосовували як інструмент чайник з окропом.

Стовідсоткова безпека всього, що було укладено в могилу як потойбічного інструментарію, просто вразила уяву сучасників. Експедиції в долині Пазарик проводили в далекі 1920-ті роки, коли на іншому континенті Говард Картер у Долині царів у Єгипті шукав похоронний комплекс Тутанхамона. Я вважаю, що на Алтаї знахідки були нітрохи не гіршими, якщо оцінювати їх не за кількістю знайде­ного золота, а органіці, що там збереглася. Приміром, на світ Божий витягнули різноманітні скіфські килими з кольоровими орнамента­ми чи фігурами вершників. Знайдені взірці майстерного різьблення по дереву, предмети одягу: повстяні тубуси для кіс, аби вони не зава­жали при стрибку, каптани, шапки тощо. Все те, що в простому роз­колі ніяк не виявити і все те, що складає 98 % повсякденного вжитку в житті будь-якої людини.

Найцікавіше — це мумії похованих. Коли їх роздягнули в лабо­раторіях, виявилося, що скіфська знать була рясно татуйована. Сюжети у типовому для скіфів «звіриному стилі». Це різноманітні тварини, символи, емблеми, рослинні орнаменти. Всі ці чудові зна­хідки, в т. ч. мумії, виставлені у експозиції російського Ермітажу. Там є кілька скіфських залів саме із пазарикськими матеріалами у далеких закутках першого поверху. На диво — вільні від натовпів відвідувачів.

— Виникає дилетантське запитання: як це все не пограбува­ли впродовж тисячоліть місцеві жителі?

Стокгольмський синдром, якщо це порівняння доречне. Сучасні алтайці — шаманісти. Вони не мають нічого спільного зі скіфами, крім основних елементів кочового способу життя та скотарства. Однак вони впевнені в якійсь потойбічній силі, прихованій у цих кур­ганах. Сакральні заборони зберегли цінні артефакти.

Втім, не без перегинів на місцях. На початку 1990-хроків російська археологиня Наталія Полосьмак в одному з таких курганів на плато Укок виявила залишки однієї скіфської «принцеси». Знахідка вража­ла та була вкрай важливою для науки. Мумію похованої панянки пе­ревезли для вивчення в спеціальну лабораторію до Новосибірська. Місцева знать і шамани тут же вчинили страшний рейвах. Вони були впевнені, що потривожили спокій стародавньої відьми і це завдасть непоправної шкоди алтайському тваринництву, вочевидь. Кілька років тому серйозно обговорювали плани повернути мумію назад у землю плато Укок.

Такі історії — не рідкість. До прикладу, у 1875 році виявили ко­лосальну спільну гробницю фараонів у Долині царів, куди саркофаги знесли жерці ще в-давнину, щоб урятувати мумії від грабунку. Еміль Бругш-бей, хранитель музею в Каїрі, організував процедуру вилучен­ня артефактів із подальшим їхніми завантаженням на корабель і від­правленням Нілом до Каїра. На його здивування, під час повільного просування пароплава вниз за течією, на береги річки почали вихо­дити місцеві фелахи з навколишніх сіл, проводжаючи корабель стрі­ляниною з рушниць, стогонами та плачем. Сучасні мешканці Єгипту є арабами, нащадками переселенців з Аравії та до фараонів ьщ мають жодного стосунку. Тому таку реакцію селян можна пояснити лише забобонами, що фараони мали сакральне значення для конкретної місцевості, тому турбувати їх не можна.

Я сам зіштовхнувся з подібним ставленням з боку місцевих до деяких результатів власних розкопок на території Аккерманської фортеці 2020 року. Як відомо, це був розпал пандемії коронавірусу і народ добряче нервував. Ми виїхали зі студентами на розкопки в середньовічну фортецю, але деякі місцеві жителі, середнього віку та пристойні на вигляд, наполегливо радили мені не витягувати зі землі нічого, що було покладено в неї колись. Бо цим порушується чийсь задум. Не варто ворушити прах і таке інше... Якось наші хлопці витягнули з однієї вигрібної ями XVIII ст. цілу восьмигранну скляну пляшку. В ямі вона лежала на боці, всередині була порожня — лише тонкий земляний корок утворився у верхній частині шийки. Через неї впродовж століття досередини просочилося трохи конденсату. Пляшку з прозорою рідиною на денці показали по всеукраїнських новинах. Зчинився галас. Громада у Білгороді-Дністровському (при­наймні, ті її представники, які висловили мені свою позицію особи­сто) розділилася на дві категорії: одні виступали проти відкриття пляшки, позаяк «досить із нас вірусів — а раптом, там новий?»; інші казали, що варто ризикнути, адже там може бути антивірус. У розпал усіх цих обговорень ми розкупорили пляшку під час її чищення та вилили воду у каналізацію.

— За певної фантазії, до цієї дії можна прив'язати безліч по­дальших різноманітних подій...

На кшталт того, як це було після розкопок гробниці Тамерлана. Навколо неї витало легендарне табу на порушення праху покійно­го, інакше археологи спровокують велику війну. Вчені її розкрили у Самарканді 1941 року, що негайно було представлено головною при­чиною нападу Гітлера на CPCP.

— У періоди катастроф і криз із людей злітає флер культу­ри. Виходять назовні деякі первісні уявлення про будову світу...

Культура сама зраджує «глибинному кроманьйонцю» у такі мо­менти, позаяк вічно перебувати у тваринному стані гомо сапієнс властиво більше, ніж навпаки. Адже культура (у розумінні всієї су­купності вироблених, матеріалізованих дій) — це дещо більше, ніж реакція людини на агресивні виклики довкілля. Не винайшла б дав­ня людина свого житла, якби їй було комфортно ночувати просто неба в дощ, сніг чи спеку.

— Які найвищі кургани скіфів відомі у Північному Причорно­мор'ї?

Найвищим, здається, був Чортомлик на Дніпропетровщині, 28 метрів на момент розкопок. Але первинна висота насипу була біль­шою метрів на десять. Найбільший зі збережених — курган Солоха у Запорізькій області — має всього 19 метрів. Він був розкопаний на­половину на початку XX ст. археологом Веселовським, який у похо­ронній камері виявив унікальний гребінь зі сценою битви скіфів із еллінським вершником. Друга частина насипу стоїть і досі. Курган навіть у такому вигляді дуже вражає. Це ціла гора землі посеред рівного як стіл придніпровського степу. Можна лише уявити ті тру- довитрати, які знадобилися на її спорудження. Над зведенням цілого лабіринту похоронних камер і формування насипу над нею працюва­ли сотні, якщо не тисячі людей водночас. У такі камери укладали не лише покійного царя, а й його дружину, наложниць, охоронців і че­лядь (кухарів, прислугу, стаєнних). Убивали та викладали в особливій камері улюблених коней царя. В одному з курганів виявили цілий та­бун із чотирьох сотень голів. Всіх хоронили зі своїм одягом та супут­німи предметами побуту, прикрасами і навіть їжею. Все це, на думку організаторів, мало зажити своїм новим життям у потойбічному світі.

Історичні кочові спільноти степів діляться, гадано, на дві катего­рії: до першої належать ті, що створюють демонстративні поховання своїм аристократам, до другої — які ховали, приховуючи їхні могили. В обох випадках тактика передбачала збереження спокою мертвих від рук розкрадачів гробниць.

З філософської точки зору, такий грабунок — це повернення на­грабованого, експропріація накопичених царями нетрудових дохо­дів до рук творців цих благ. Що у скіфських степах, що в єгипетських пісках. Народ активно «брав своє» назад, попри ритуальні заборони, не боячись мерців і не остерігаючись кари сучасників. Вважається, що більша частина розграбованих могил і курганів — справа рук тих, хто брав участь у похороні, хто знав не лише, в якій частині насипу треба шукати центральну гробницю, але й її вміст, заради якого вар­то ризикувати.

Втім, тактика зведення скіфами гігантських насипів над своїми мертвими царями брала своє — розграбувати їх швидко й ефективно виявилося дуже складно. Багато найгучніших знахідок скіфського зо­лота зробили при дослідженні саме таких курганів. Пік розкопок цар­ських курганів припав на 1960-1970 роки. І найгучнішою, що заслужи­ла світову славу, є знахідка золотої пекторалі в кургані Товста могила у 1971 році. Цей курган вважався порівняно невисоким — лише 9 м. У четвертому столітті до н. е.у гробниці поховали молоду скіфську ца­рицю, одяг якої був усипаний золотими пластинками, а шию прикра­шала лита золота гривня вагою пів кілограма. Крім того, великі підві­ски та три золоті широкі браслети оперізували зап’ястя з двома низ­ками намист, пальці були унизані одинадцятьма золотими перснями.

— На одному пальці по два...

Можна уявити собі це видовище за життя панянки. Східний кіч. Поруч із нею, в окремому саркофазі було поховано дитину, також у

супроводі відповідних ювелірних виробів. Основне, царське похо­вання, зазнало пограбування ще в давнину. Щоправда, злодії працю­вали швидко та неуважно. Тому археологам дісталися найцінніші па­радні речі супровідного інвентарю, серед яких і золота пектораль. Це нагрудна прикраса, вагою близько півтора кілограма, виготовлена із золота 958-ї проби.

— Не для щоденного носіння...

Явно для особливих випадків і парадних виходів. Сама лише стра­хова вартість цього предмету в момент його виявлення становила 21 млн рублів. Якщо слідувати формальному курсу долара, прийнятому в Союзі в ті часи, то це майже один до одного. Судячи з високої яко­сті ювелірного виконання, всі ці предмети виконували на замовлен­ня грецькі майстри. Пектораль, природно, цінна не своїм фінансовим еквівалентом, а інформаційною складовою. Її напівкругле поле роз­ділене на три частини, кожна з яких наповнена маленькими литими фігурками тварин і людей, а також елементами рослинного орна­менту, впаяними в рамку з опорних джгутів. Горішня сюжетна лінія представлена мирним, розміреним життям скіфів із побутовими сце­нами: доїння кобилиці, випасання худоби, обробка руна тощо. Нижня представлена сценами негативного змісту за участю міфічних тварин: грифони розривають коня, леви нападають на дикого кабана й оленя. Тобто нагорі — мир і творіння, а внизу — війна та руйнація. Між ними — смуга, що розділяє, як уособлення певної перехідної фази з одно­го стану в інший. Важко інтерпретувати ці сюжетні лінії однозначно. Хоча за неабиякої фантазії та мистецтвознавчої освіти, можливе все.

На території України відзначили близько двох десятків царських курганів скіфів або курганних груп, які розкопані повністю чи част­ково. Цікаво, що більша їхня частина — принаймні, та, що містила найбільш значні, численні та цінні знахідки, датується другою поло­виною або кінцем IV ст. до н. е.

— Період розквіту Великої Скіфії?

Це, на перший погляд, розквіт через розмаїття золота, а насправ­ді — ознака кризи, що почалася. Така кількість померлих царів в об­межений проміжок часу порівнянна хіба що зі занепадом CPCP, коли кремлівські старці один за одним вирушали до могили.

— У Кремлівську ст іну...

...з частотою вищою, ніж зазвичай. За короткий проміжок часу з 1982-го по 1985 рік, всього за три літа їх змінилося четверо. Спершу помер дорогий Леонід Ілліч, потім Андропов, потім товариш Черненко, котрого на посаді секретаря змінив Горбачов. До розвалу CPCP залишалося якихось шість років, про що за Брежнєва — в цю епоху розквіту, ніхто й подумати не міг. Усі ці скіфські старці, разом зі своїми молодими дружинами та накопиченим золотим запасом краї­ни, штабелями з конвеєрною систематичністю вкладалися в розкіш­ні могили з причин, які невідомі. їхні смерті могли бути викликані старістю панівного класу або ж результатами палацових переворо­тів. Приклад царя Атея свідчить на користь першого варіанту.

— Епоха «брежнєвської Скіфії» часів застою добігла кінця...

З усією її ілюзією стабільності та морозивом зі смаком дитин­ства по 20 копійок, приблизно так. Цар Атей правив своїм царством у Добруджі, за Дунаєм, обклавши даниною тамтешні грецькі портові міста. Він був якраз сучасником тих, хто похований у Солоху, Товстій Могилі чи Чортомлику. Скіфія у той період уже не була єдиною цен­тралізованою державою, а поділялася на різні царства. Атею було під 90 років — на ті часи до такого віку рідко хтось доживав, та ще й у керівному кріслі.

— Сідлі...

На жаль, ми не маємо доказів, що скіфи знали сідло. Разом зі стре­менами воно з'явиться набагато пізніше, в ранньому Середньовіччі. Атей якось не зміг впоратися з бунтівним полісом Каллатісом. Що, звіс­но, дозволяє зробити висновок про занепад колись грізного скіфсько­го війська. На допомогу він закликав царя Македонії, Філіпа II, бать­ка майбутнього підкорювача світу Александра Великого. Натомість пообіцяв поступитися частиною своїх володінь. Та поки македонець збирався в похід і начищав бронзу, Атей зумів розв'язати своє питан­ня самостійно і дав Філіпу відбій. Але той вимагав компенсації за по­несені витрати. Скіфський цар поскаржився на відсутність фінансів, що, либонь, було правдою. Тоді Філіп II своє узяв силою, розгромивши 90-річного стариганя в битві десь у Добруджі 339 року до н. е.

— Від нього бодай ім’я залишилося, а від власника пектора- лі —лише безіменні кістки...

Людина тоді мало дбала про перспективу вікової слави. Колишня велич Скіфії часів вигнання з Причорномор’я Дарія Гістаспа випару­валася. Колишні героїчні справи скіфів канули у вічність.

— А чомуДарію вдома не сиділося? Що його змусило до скіф­ського походу?

Найпереконливіша версія — помста. Наприкінці VI ст. до н. е. у свідомості персів ще були живі спогади про завдані скіфами нещас­тя у походах на Малу Азію та Середній Схід. Скіфському походу Дарія передував перський похід скіфів. В описі Геродотом цього сюжету є маса дивацтв, нестикування і неточностей, над якими сушать голову дослідники різних країн уже кілька десятків років. Приміром, якщо вірити Геродоту, Дарій із багатотисячним військом пройшов пу­стельним степом скіфів усього за 60 днів на відстань від трьох до п’я­ти тисяч кілометрів. Це нереально. Він вдирався до Скіфії на півдні сучасної Одеської області. На тій же Орловській переправі, де греки спорудили йому понтонний міст. І потім нібито просунувся під по­стійними кинджальними ударами супротивника аж до самого Дону чи Гелону, що на Полтавщині. Після чого, не дочекавшись генераль­ної битви, повернув назад до переправи. Є цілком обґрунтовані вер­сії, що Геродот поєднав в один сюжет два походи війська Дарія, які розвивалися з різних напрямків: одне перейшло через Дунай і просу­нулося в степ не далі від Буджака чи Ольвії, не подолавши навіть те­чії Південного Бугу чи Дністра, а друге рухалося вздовж Кавказьких гір каспійським коридором — з Персії у бік гирла Дону.

Головним і найдивовижнішим відкриттям давніх, зробленим за результатами цього походу — знаменита «скіфська тактика». Коли перед тобою сили ворога що переважають, але ти маєш перевагу знання місцевості, краще уникати прямих зіткнень, треба заманю­вати ворога якомога далі в степ, позбавляти його підвезення про­віанту, щипати обози, травити чи засипати колодязі. Саме те, що ухвалила сьогодні за основу українська армія у війні з Російською Федерацією — тактика мобільної оборони.

Дарій намагався присоромити скіфів, закликав або почати пере­мовини або перейти до генеральної битви. Ті ж у відповідь прибули до нього в запілля на дунайську переправу зі завданням зруйнувати міст, яким перська армія має відступати. Це завдання було виконане лише частково. Як і у випадку з Україною, скіфи спершу не мали прак­тично жодної підтримки у союзних племен, отримуючи відповідь на пропозицію про створення коаліції: «самі наробили; самі й давайте раду». Лише двоє сусідів скіфів виступили на допомогу і надали свої війська у боротьбі з наймогутнішою армією Стародавнього світу тих років. У результаті Дарій відступив із численними небойовими втратами у війську, вважаючи переможцем у війні саме себе (помста здійснена). Скіфія залишилася нескореною, насолоджуючись славою перемоги, а сама Персія впала через двісті років під натиском війська Александра Македонського, формальним приводом до вторгнення якого була помста за наругу персами в греко-перських війнах свя­тинь Афінського акрополю.

— Це правда, що єдиним місцем, куди ступала нога Александра Великого на території не лише теперішньої України, а й усього коли­шнього Радянського Союзу, була Кам'яна гора Орловської переправи?

На теренах Радянського Союзу не знаю чи він особисто, але його військові ступали ще в районі сучасних міст Самарканд та Ташкент. А щодо України, мабуть, так. У 335 році до н. е. Александр, під час під­готовки до свого східного походу, зачищає тили. Зокрема, утихоми­рює гетів на нижньому Дунаї. Й одне їхнє якесь «місто» чи зміцнення, він руйнує, перейшовши на лівий берег річки. Гетське зміцнення на Кам'яній горі добре відоме археологам. Але не єдиним Александром прославилася епоха його завоювань. Північне Причорномор'я також залишилося осторонь його планів світового панування. Ми пам'ята­ємо історію про розгром скіфського царства Атея його шляхетним татком. Вочевидь, Александр вирішив продовжити розпочату полі­тику щодо скіфів.

У 331 році до н. е. полководець Александра та його намісник у Фракії (сучасна територія Румунії та Болгарії), Зопіріон перетинає Дунай у районі тієї ж Орловської переправи та просувається на північ і північний схід, огинаючи чорноморське узбережжя. У цьому своєму русі він цілком міг спиратися на лояльні грецькі міста, які залишали­ся союзниками (якщо так можна сказати) македонців за підсумками нещодавнього розгрому царства Атея (місто на всій протяжності від Дунаю до Одеської затоки перебували під владою поліса Істрія, що в Добруджі). До цих міст не входила Ольвія, яка перебувала під протек­торатом скіфів і яку Зопіріон узяв в облогу.

— Навіщо Александру знадобився цей похід?

Швидше за все, він керувався тодішніми уявленнями про ойку­мену — заселений світовий простір. Враховуючи, що його первинне завдання — поразка Дарія III й помста персам, певної миті була вико­нана, він приступив до реалізації амбітнішої мети — захоплення всьо­го відомого тоді світу. Світ на той час закінчувався на півдні Єгиптом та Абіссинією, на заході — Геракловими стовпами (Гібралтар), на сході — Індією, а на півночі — Скіфією.

— Hy так, Земля тоді була ще пласкою і обійти її вздовж і поперек одному полководцю цілком до снаги...

Не варто забувати, що на початку 331 року Александр уже підпо­рядкував собі майже всю західну частину Персії, в т. ч. іонічні міста

Середньовічна карта чорноморського узбережжя

греків, а також Левант, і увійшов до Єгипту. Тут він приміряє на себе образ якщо не бога, то нащадка самого Геракла, засновує нове місто Александрія у гирлі Нілу та міркує про плани на перспективу. Адже сам Дарій на той час запропонував йому перемовини, а в полоні в Александра була його царська сім’я. Саме час відправити Зопіріона на північ, добивати скіфів. Його похід розпочався наприкінці вес­ни — на початку літа.

— Одна проблема — про такого полководця Александра Великого не пишуть його біографи і його похід до Причорномор’я їм не відомий...

Інтерес біографів до деталей і доступність до джерел — поняття відносне. Найзначніший із них, Флавій Арріан, зовсім не був сучас­ником описаних подій (жив у II ст.), тож хиби можна пояснити. Про похід Зопіріона знаємо зі свідчення іншого римського державного діяча, Макробія. Так само як і про його результати — полководець зазнав нищівної поразки під стінами Ольвії від скіфів, які прибули на допомогу місту. У контексті загрози, що виникла, влада поліса вирі­шила дати волю рабам, іноземцям, ліквідувати боргові зобов'язання з тим, аби збільшити чисельність захисників міста. Додаткове світ­ло на цю історію проливає унікальна археологічна знахідка — лист на остраконі, який 1978 року археологи знайшли на одному з посе- лень-сателітів у передмісті Ольвії.

— Що таке остракон?

Фрагмент кераміки, який годиться для письма на ньому. Паперу не було, тому часто писали на уламках посуду з гладкою поверхнею. Текст дряпали гострим предметом. Лист був адресований якомусь Зопіріону від ольвіополіта Нікофана, який передавав йому в дару­нок коня. Після прочитання цей фрагмент викинули на смітник, де його і знайшли вчені через тисячоліття. Передбачається, що в Ольвії могла діяти п’ята колона, яка тримала контакт із військами, що її облягали. Втім, критики звертають увагу на те, що ім’я Зопіріон — не єдине в стародавньому світі і насправді це простий збіг місця, часу й імені.

Хоч би що там було, за Макробієм, Зопіріона вбили при спробі вте­чі назад до Фракії. Похід провалився. Скіфи знову перемогли. Після чого кочівники здійснюють рейд на південь, до Дунаю у пошуках за­лишків македонської армії та додаткової Здобичі. Варто зазначити, що IV століття до н. е. відоме не лише зазначеними подіями, а й вій­ною Ольвії з Істрією та Херсонесом, що тоді вибухнула. Вона відбулася приблизно в середині або в другій половині століття. Й Ольвія до своїх військових операцій активно залучала скіфів.

— Причина війни навряд чи була релігійною?

Вона була економічною. До середини того століття греки по­чинають освоювати новий маршрут плавання в північно-західній акваторії Чорного моря. Замість каботажного, традиційного пере­дусім довгого плавання зі західного Причорномор'я до Криму, про­кладають прямий триденний шлях навпростець — від Істрії в гирлі Дунаю, через острів Левке (теперішній Зміїний) на Херсонес і далі, на Bocnop із його зерновими запасами. За такого варіанту морсько­го сполучення, далекий кут акваторії разом із Ольвією, залишався без транзитного морського сполучення, отже, без вигод і мит. Нічого

Оборонна вежа античної Тіри. Фото А. Красножана

розумнішого, ніж напасти на прикордонні міста істрійської держа­ви та Херсонесу, ольвіополіти не вигадали. Зона впливу Істрії в на­ших краях сягала південного берега Одеської затоки, де наприкінці VI століття до н. е. вони заснували вторинну колонію Гавань Істріан (тобто гавань жителів Істрії). Ми не знаємо деталей цієї війни й її ре­зультату. Швидше за все, Ольвія або її союзники скіфи, дуже пошма­тували таке місто в Нижньому Подністров'ї, як Ніконій. У будь-якому разі, вже у першій половині III ст. до н. е. воно повністю припиняє своє існування та більше не відроджується. На протилежному боці — на південному, лівому березі Дністровського лиману, розмістило­ся інше античне місто — Tipa (теперішній Білгород-Дністровський). При розкопках там було знайдено фрагмент декрету на мармуровій плиті на честь громадянина Тіри на ім’я Автокл. З тексту дізнаємося, що він допоміг рідному полісу з терміновим достачанням харчів до Тіри зі союзної Істрії, яких вистачило б для того, щоб кільком тися­чам жителів міста Ніконій, які переселилися до Тіри, перезимувати. Причому переселення було вимушеним і відбулося внаслідок певних катастрофічних подій. Яких саме, ми не дізнаємося, позаяк текст ури­вається. Tipa після цих подій існувала ще 600 років. Ольвія приблиз­но стільки ж, але найдовше залишався заселеним Херсонес — до XIV століття.

— Що відомо про скіфську зброю?

Багато відомо — тема добре вивчена, у т. ч. завдяки численним знахідкам залишків амуніції у похоронних комплексах, а також зо­браженням на мальованій грецькій кераміці. Насамперед це тип дволезного короткого меча під назвою акінак, використання якого годилося як у рукопашному, так і кавалерійському бою. Це знаме­нитий скіфський набірний лук і різнокаліберні стріли до нього з на­конечниками, розрахованими під різні види обладунків. Обладунки пластинчасті, на основі шкіряного костюму, шоломи. Крім того, ви­користовували списи та дротики. Луки і лучники, либонь, — найпо­тужніша перевага скіфського війська.

— Ви багато разів згадували у розмові про славнозвісний «скіфський стиль». У чому його особливості?

Йдеться про предмети скіфського мистецтва, приклади торевти­ки. Вироби, виконані в цьому стилі, легко впізнати навіть для непро- фесіонала. Здебільшого, майстри зображали тварин, рідше — людей у військових чи побутових сценах. Подавали постаті дуже реалістич­но і в динаміці. За ними, ми багато в чому знаємо вигляд скіфів та їх­нього озброєння. Знаємо їхні зачіски і навіть можемо бачити, як вони давали собі раду зі зубним болем.

— Ці тварини тотемні?Лев, олень, вепр...

Складно сказати. Мисливцями вони були вправними, а степи тих часів — сповнені живністю. Леви в Причорномор’ї, до речі, також водилися в античний час. Свого часу вважалося, що скіфи могли ба­чити лева під час своїх ранніх перських походів. Проте в останні де­сятиліття археозоологи на пам’ятках археології Балкан і Північного Причорномор'я часів античності ідентифікують дедалі більше кісток лева. Не викопного, а справжнісінького голоценового. Зокрема, із Ніконію. Вони, природно, належали до якогось особливого виду, не африканського, певна річ. Отже, леви мешкали в причорноморських степах і були об'єктом ритуального полювання степовиків. Аж до піз­нього Середньовіччя.

Напевно можна говорити про якесь шанування тваринного світу в рамках шаманських практик скіфів. Але водночас за століття сусід­ського проживання з греками, вони нахапалися їхніх культових уяв­лень. В результаті з'явився синкретичний варіант скіфської релігії, в якому фігурує змієголова богиня та Геракл, який породив пращурів скіфів у їхньому власному уявленні. Треба розрізняти релігію скіфів раннього періоду, скажімо, VI ст. до н. е., та їхні ж релігійні погляди

Декрет на честь ольвійського громадянина Протогена.

Джерело: Снытко И. А. Декрет в честь гражданина Протогена в контексте истории Ольвийского полиса IIl в. до н. э. (историко-археологический аспект) // Stratum plus. Археология и культурная антропология. 2016. № 3. С. 45-66. двома століттями пізніше, а яких є дуже багато грецького. Ми прига­дуємо Анахарсіса з його першими захопленнями грецьким культом і як він упав жертвою боротьби одноплемінників за чистоту моралі.

— Скіфія також раптово розвалилася, як і Радянський Союз?

Не думаю. Вона зникла тихо, безкровно поступившись місцем сарматам. Стиснулася до розмірів Кримського півострова і «пере­їхала» туди цілком і повністю у зменшеному варіанті. «Криза тре­тього століття» боляче вдарила по всіх учасниках політичного про­цесу в Північному Причорномор'ї. Ці степи вже не були «житницею Еллади». Причорномор’я стрімко випало з контексту активної між­народної зернової торгівлі.

Ще якийсь час пріоритет зберігало за собою Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї (теперішня Керч), де сидів цар Мітрідат, знаменитий антизахідник та опонент Риму. Практикуючись у при­йманні миш’яку, він щиро сподівався на краще, забувши, що історія йде по накатаній колії й її не перехитрити. Це царство спочило в Бозі, так само як і його цар, як нагадування про нього залишилася хіба однойменна гора над Керчю.

Сармати — такі ж іраномовні кочівники, з'явилися з того ж єв­разійського степу, скориставшись вакуумом, що виник у причорно­морському регіоні. І першим їхнім царем, якого побачив античний світ, був Сайтофарн. Друга половина його імені має агномен, який перекладається як «удача». Наприкінці III ст. до н. е. він зупинився з військом на західному березі Бузького лиману, на околицях все ще величної Ольвії. Все чого він хотів від громадян, були гроші та золо­то. Нічого нового. Громадяни звернулися по допомогу до місцевого олігарха, на ім’я Протоген, якій сплатив 400 золотих нахабному царе­ві, бо міська казна була пустою. Також він допоміг рідному місту в ті скрутні часи, коли племена скірів та галатів запланували перейти Південний Буг та напасти на Ольвію з боку порту, де не існувало обо­ронних споруд. Протоген допомагає відбудувати стіни. Отже, пам’ять про діяльність Протогена пройшла через два тисячоліття. Втім, це зовсім інша історія, яка втягне нас в інший хронологічний період.