Підґрунтя Української держави закладалося на нашій землі
У статті "Історія справа і зліва" (газета "Вишгород", № 8 від 19 лютого 2011 р.) п. В. Климик звинувачує мене у фальсифікації історії в дописі "Ірпінська битва 1320 року" (газета "Вишгород", № 6, 7 від 5 і 12 лютого 2011 року).
Володимир САЮК (Стиль автора збережено)
При написанні своєї статті я користувався першоджерелами, від яких ніде не відходив. І взагалі, у своєму житті намагаюся ніколи не обманювати людей. На жаль, через стислість газетної статті не повністю висвітлено добровільність союзу русів (українців) з литовцями (князем Гедиміном), прогресивне доленосне значення звільнення від татарського ярма і входження середньовічної України у Велике князівство Литовське. В історії України це був найкращий союз у порівнянні з наступними входженнями України до складу Польщі, Московії (з 1721 р. — Росії, з 1922 р. — СРСР), входження окремих земель України до складу Австро-Угорщини, Румунії, Чехословаччини (Угорщини— в 1939-1944 рр.).
"Князівства Малої Росії, зазнавши в пору нашестя Батия і його Т атар року 1240 більшої поразки, аніж інші, в міру впертого їм спротиву і кровопролитних боїв, зруйновані були також дощенту; Князі їхні та воїнство вибиті; міста зруйновано і спалено, і народ залишився під кормигою татарською, а дехто переховувався в Білорусії та в землі Древлянській чи Поліссі; найзначніші ж родини з небагатьма Князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там перебуваючи, чимало з них споріднилися з панівними та вельможними родами тамошніми і з допомогою такою подвигнули Литовського володаря Князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності Татарської і злучити її зі своєю державою під одне право і начальство”[3. — с. 41].
Якщо порівняти витяги з “Истории государства Российского” М. М. Карамзіна (надруковані в газеті “Вишгород”, № 6 від 05.02.2011 р.) і тим, що у п.
Климика, то в його допису добавилися руські князі, які брали участь у битві, і що Київський князь Станіслав мав час покликати монголів. Звідси складається враження, що в битві на р. Ірпінь, з однієї сторони, брали участь монголи і руські князі, а з іншої сторони — литовський князь Гедимін, який самостійно їх переміг.Монголів було два тумени (20 тисяч), туменами командували, як правило, люди царської крові (Чингісиди Тимур і Дивлат) [2. — 229, 231] і полки трьох руських князів (Станіслав Київський, Олег Переяславський, Роман Брянський), маєтки і сім'ї котрих знаходилися на території, підконтрольної татарам, і князь Лев, який утік із Луцька 1319 року, коли місто перейшло без бою до Гедиміна.
У битві на р. Ірпінь на стороні Гедиміна були литовські і білоруські війська, а також війська практично всієї Русі-України, тільки місто Володимир (Волинський) чинило опір (брала в бою участь татарська кіннота), а решта земель (Галичина, Волинь, практично вся Київщина) виставили свої полки під знамена Гедиміна (опір Гедиміну чинив тільки Київ, недалеко від нього Білгород, нині село Білогородка, здався без бою) [11].
Так що мова, “що нібито Князь Литовський Гедимін учинив об'єднання Русі з Литвою силою зброї своєї, перемігши над рікою Ірпінь Князів Руських та їхнє воїнство, але це сталося з Князями Т а- тарськими, а не Руськими, і перекручення тієї події внесено в Історію вельми грубою помилкою; адже відомо з усіх літописів і найвірогід- ніших переказів, так би мовити, відчутним, що після підкорення Ханом Татарським Батиєм усіх Князівств Руських, перебували вони під владою Татарською: Великоросійські з 1238-го, а Малоросійські з 1240 року, отже, Литовському Князеві року 1320-го воювати було на Русі ні з ким іншим, хіба з Татарами; та й з самих трактатів, привілеїв та пактів, що з'єднують Руський Народ з Литвою і Польщею, видно, що він об'єднувався і домовлявся, яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований. Хоча й було трохи війська Руського поміж Татарами, що воювали з Гедиміном, а між начальників їх були, звичайно, і з Княжого роду; але вони змушені були бути поміж них за принукою своїх володарів, воюючи за їхні інтереси, всупереч своїм, звичайно, страху ради Татар, ладних сплюндрувати родини їхні і житла при найменшій підозрі” [3.
— с. 42].В якому положенні знаходилися українські землі при приєднанні їх до Литви, сказано в книзі “Арійський стандарт” [12]: "Як у випадку з літописним закликанням варягів, місцеве українське населення "само зі своєї волі закликало до себе литовських княжат”[13].
Ось як історик описує процес зачаття нового українського етносу: "Литовські княжата, засідаючи по українських і білоруських землях, прагнули у всім приноровитися до місцевого життя. Вони старалися якнайменше вносити змін у місцеві обставини: "Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо” — було їх правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом — ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династії, й по змозі старалися далі продовжувати давнійше заведені порядки місцевого життя.
З другого ж боку, громадянству не раз таки приємно було, приймаючи литовського князя, покінчити з віджилими, докучливими княжими відносинами старої династії, а навіть у громадах, що свого часу виривались з-під княжої влади і піддавалися під татарську зверхність, встигла наскучити й татарщина... Прикро було тільки князям зрікатися свого панування, але й тут часто укладалося так, що й ці князі зіставалися на своїх волостях, тільки мусили признати над собою вл аду литовського князя, що засідав у столиці їхньої землі”. У результаті українські землі переходять під владу литовських князів "одна по другій, без війн і боротьби, тихо і непомітно, без гвалту і крику” [13].
(Порівняйте з "варязьким варіантом”: "Варяги зайняли Київ без боротьби. Історичний перелом пройшов без потрясінь” [14. — с. 36]).
На перший погляд видавалося, що литовська держава — це просто продовження Київської Русі. Але в дійсності литовське лицарство внесло грунтовні зміни в життя нашого краю, хоча фактично йшлося лише про одну його сферу — державне управління: “Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя...
Зате Литва давала українським князям і панам широке право участі в центральних державних установах і урядах. Вони належали до великокняжої ради і через те мали вплив на всі державні справи, посідали найвищі місця в адміністрації і війську, аж до становищ міністрів і гетьманів, — мали становище цілком рівнорядне з корінними литовцями. Разом з тим здобули окремі соціальні права — звільнення від різних данин, право утримувати свої військові частини і виступати на їх чолі у військовий похід, право мати провід серед населення своєї землі. Їхню гордість підносило те, що їхня мова була державною мовою, а їхня церква мала привілейоване становище. Українська аристократія почувала себе співгосподарем у великій Литовській державі. Тому, незважаючи на те, що литовські великі князі безоглядно виступали проти всяких ав- тономістичних тенденцій, — українські князі і пани були глибоко прив'язані до литовської держави, служили їй зі щирого патріотизму, обороняли і дбали про її розквіт та могутність” [14. — с. 113-114].Наприкінці правління великого князя Ольгерда (1341-1377) населення Литовсько-Руської держави на 90 % складалося з української і білоруської людності, тобто литовці становили лише десяту частку населення, були “малою закваскою, що заквашує все тісто" [15].
Джерелом права у державі стала “Руська правда", державною мовою всюди була староукраїнська мова, повсюдно панувала українська культура і православна віра. Литовська держава запліднила Україну новими управлінськими підходами, згідно з якими твердий державний порядок не придушував людської свободи і творчості, але ставав її гарантом і захисником. Не менш великою заслугою литовського лицарства є те, що воно організувало захист України від татарських орд, і, таким чином, дало можливість народному організму певний час розвиватися у відносному спокої" [12].
Дивна річ: росіяни вшановують Куликовську битву, за вказівкою царя Миколи І була відлита чавунна колона і 1848 року встановлена на “Красном холме”, місці ставки Мамая (підкреслюю, ця битва НЕ привела до звільнення Московії від татарської залежності), а перемогу об'єднаних литовсько-українських військ в більш доленосній для України Ірпінській битві 1320 року не варто вшанувати встановленням обеліска? Ірпінська битва 1320 року має державницьке значення. Статтю про цю битву планується опублікувати в центральній українській пресі, залучивши до обговорення її значення істориків високого рівня і патріотичну громадськість України, а вони вирішать — бути чи не бути обеліску на місці славетної Ірпінської битви 1320 року. Свідомі українці пам'ятають: “Народ, який не знає свого минулого, не буде мати свого майбутнього!".