§ 5. Поняття та зміст права власності

У цивілістці розрізняють право власності в об’єктивному і суб’єктивному сенсі.

Право власності в об’єктивному сенсі - це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, котре належить певному суб’єкту.

Право власності в суб’єктивному сенсі - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 ЦК України).

Право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 321 ЦК України).

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ст. 317 ЦК України).

Право володіння - це забезпечена законом можливість фактичного панування над річчю, утримання її у сфері свого господарювання.

Право користування - забезпечена законом можливість власника вилучати з речі її корисні властивості відповідно до її призначення, одержувати плоди і доходи, з метою задоволення різноманітних потреб.

Право розпорядження - забезпечена законом можливість власника визначати фактичну та юридичну долю речі: передавати її іншим особам у власність чи тимчасове володіння і користування, а в деяких випадках — і в розпорядження (договір комісії).

Об’єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально- визначена річ. Родові речі можуть бути об’єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо).

Об’єктом права власності можуть бути будь-які окремі рухомі чи нерухомі речі, їх сукупність (майно). Правовий режим речі поширюється також на тварини, крім випадків, передбачених законом (ст.

Суб’єктами права власності визнаються Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 ЦК, а саме - фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права (с 318 ЦК України).

Статтею 324 ЦК України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Фізичні та юридичні особи є суб’єктами права приватної власності, вони можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими (ст. 325 ЦК України).

Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом (ст. 13 Конституції, ч. 2 ст. 318 ЦК України).

Цивільним кодексом України, а саме статтею 319, визначено, що здійснення права власності включає: 1) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; 2) власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства; 3) усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав; 4) власність зобов’язує; 5) власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі; 6) держава не втручається у здійснення власником права власності; 7) діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом; 8) особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом; 9) власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 ЦК України.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (ч. 2 ст. 328 ЦК України).

Підстави набуття права власності в науці цивільного права поділяють на первісні і похідні.

Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб’єкта вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ.

Первісними підставами набуття права власності є:

1) новостворене майно (ст. 331 ЦК України);

2) переробка речі (ст. 332 ЦК України);

3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333 ЦК України);

4) безхазяйна річ (ст. 335 ЦК України);

5) набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦК України);

6) знахідка (ст. 338 ЦК України);

7) бездоглядна домашня тварина (ст. 341 ЦК України);

8) скарб (ст. 343 ЦК України);

9) набувальна давність (ст. 344 ЦК України).

Похідні підстави мають місце тоді, коли право власності одного суб’єкта встановлюється на підставі права попереднього власника.

До похідних відносяться ті підстави, за якими право власності на річ виникає за волею попереднього власника: цивільні правочини; спадкування за законом; спадкування за заповітом.

Згідно ст. 346 ЦК України, право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам’яток культурної спадщини;

6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;

7) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

8) реквізиції;

9) конфіскації;

10) припинення юридичної особи чи смерті власника;

11) визнання необгрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна поділити на дві групи: припинення права власності з волі власника; припинення права власності незалежно від волі власника.

Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається внаслідок передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливі також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно.

Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів: припинення права власності з об’єктивних причин (загибель речі, загублення речі власником; сплив строку набувальної давності); припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб’єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на нього за зобов’язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо).