Отже, рослини в природі живуть не розрізнено, а разом, утворюючи рослинні угруповання, або фітоценози (від phyton — рослини, koinos — спільний).

Фітоценологія — вчення про фітоценози, або рослинні угрупован­ня. Фітоценологію слід розглядати як частину геоботаніки, тобто вчен­ня про рослинний покрив Земної кулі, що крім фітоценології включає ботанічну географію (географію рослин і географію рослинності).

Фітоценоз, який разом із зооценозом і мікробоценозом утворюють біоценоз, є компонентом біогеоценозу. Фітоценоз — закономірне поєднан­ня рослин на тій чи іншій території з певними взаємостосунками між ними і з властивими їм умовами місцезростання. Існує багато інших визначень фітоценозу. Одним з вдаліших є визначення В.М.Сукачова: фітоценозом, або рослинним угрупованням, слід називати будь-яку сукупність як вищих, так і нижчих рослин, які займають дану однорідну ділянку земної поверхні, з лише їм властивими взаємостосунками й умовами місцезростання, які створюють своє особливе середовище, фітосередовище.

У цьому визначенні виділено два найважливіших моменти: взаємо­стосунки в фітоценозі між рослинами та між рослинами і середовищем.

Фітосоціологія, як сперш називали фітоценологію, започаткована в Росії. Великий внесок у її розвиток зробили С.І.Коржинський, І.К.Пачос- кі, П.Н.Крилов, Г.І.Танфільєв, Г.Ф.Морозов, В.В.Альохін, А.П.Шенніков,

В.М.Сукачов, Є.М.Лавренко, В.Д.Александрова. В Україні цей напрям розвивають вчені Інституту ботаніки ім. Н.Г.Холодного, Інституту еко­логії Карпат HAH, Дніпропетровського державного університету та Українського державного лісотехнічного університету.

Вітчизняна фітоценологія як частина екології забезпечила розвиток важливих напрямів. Передусім створено вчення про морфологію рослин­них угруповань і розроблена класифікація рослинності — від найвищих таксонів (тип рослинності) до найнижчих (асоціації) — й описані сис­теми різноманітних фітоценозів степів, лісів, лук та ін. Важливе значен­ня для розвитку фітоценології мала розробка історичних (еволюційних) і екологічних методів вивчення рослинних угруповань. Тривалі стаціо­нарні дослідження дали змогу виявити закономірності динаміки роз­витку, розміщення та розподілу фітоценозів.

Ще в повоєнні роки більшість радянських фітоценологів вважали об’єктом своїх досліджень тільки природну рослинність, оскільки вона, на їхню думку, має свою історію та самовідновлюється. Це призвело прак­тично до ігнорування дослідження штучних фітоценозів. Проте В.М.Су­качов та інші вчені довели, що як природні, так і штучні рослинні угрупо­вання мають свою історію (історично зумовлені), а деякі фітоценози (не тільки створені людиною, але й природні) не мають здатності до самовідновлення. Це й дало поштовх до вивчення агрофітоценозів. Тут особливо важливе вивчення взаємостосунків між рослинами в фітоценозі.

В 60-х роках відомий ленінградський вчений-фітоценолог О.О.Hi- ценко звернув увагу на невивченість таких культурних рослинних уг­руповань, як паркові фітоценози. Останніми роками розвитком парко­вої фітоценології як наукової дисципліни займалися вчені Українсько­го державного лісотехнічного університету, Українського державного та Донецького державного ботанічних садів, дендрологічних парків “Софіївка” (Умань) та “Олександрія” (Біла Церква). Важливий фак­тор прискорення розвитку цього напряму фітоценологічної науки — це розробка теорії та практики рекреаційного природокористування.

5.6.1.