Економічна та соціальна ефективність здійснення природозахисних заходів

Економічна ефективність природозахисних заходів.

З еколого-економічної точки зору плату за природні ресурси слід обчислювати з урахуванням регіональної і глобальної дії економіки на природні системи і з урахуванням витрат, обумовлених міжресурсними зв’язками.

Існуючі методи визначення розмірів платні за ресурси поки що не враховують всіх чинників формування їх вартості. Вони включають екс­плуатаційні платежі і оплату охорони і відтворювання природних ресурсів. Передбачається дві категорії експлуатаційних платежів: плата за норматив­не витрачання ресурсу і плата за наднормативне витрачання, яка є значно вищою і різко прогресує. Нормативи плати встановлюються на основі кадастрових оцінок відповідних видів ресурсів.

В цьому зв’язку в Україні на сьогоднішній день вимагають негайного виконання такі пріоритети природозахисних заходів.

• розробити і запровадити систему територіальних кадастрів природних ресурсів, що включають їх вартісні оцінки;

• сформувати систему екологічних обмежень і регламентації режимів природокористування;

• здійснити заходи щодо розвитку і підтримки екологічного підприєм­ництва і вдосконалення законодавства на користь розвитку ринку еко­логічних послуг.

Плата за природні ресурси включає і платежі на відновне природоко­ристування, підтримку відновлюваних ресурсів територій в стійкому про­дуктивному стані (риборозведення, протиерозійні заходи, рекультивація і ін.). Відповідні нормативи платежів визначаються на підставі об’єму витрат на відновлення природних об’єктів і проведення заходів щодо їх охорони, на створення і ведення системи державного контролю за станом природних ресурсів і інші заходи.

Плата за викиди забруднюючих речовин в природне середовище є фор­мою компенсації збитку, що наноситься забрудненням. Слід зазначити, що існують і інші трактування платні за забруднення. В літературі, присвяче­ній визначенню загальних принципів платного природокористування, є та­кі формулювання:

а) плата за викиди забруднюючих речовин в природне середовище в ме­жах встановлених лімітів розглядається як плата за використовування природних ресурсів (асиміляційної здібності природного середовища до розбавлення і нейтралізації шкідливих речовин);

б) платежі за забруднення є форма орендної плати за використання аси­міляційного потенціалу середовища;

в) плата за забруднення є форма плати за природні ресурси, трансфор­мовані в забруднення (невикористані відходи).

Такими трактуваннями маскується прагнення по можливості знизити відповідальність за забруднення, оскільки будь-якому фахівцю повинно бути ясно, що природний ресурс, трансформований в процесі виробництва в отруту, може завдати збитку, який в мільйони раз перевищує вартість по­чаткового ресурсу (наприклад, діоксин, одержуваний з нафтопродуктів, або плутоній, одержуваний з природного урану).

Що стосується асиміляційної здатності природного середовища, то посилання на неї також допомагає занизити платню, оскільки в межах вста­новлених лімітів, тобто в межах забруднення до ГДК, асиміляційна здат­ність середовища завдяки її великому об’єму вважається дуже недорогою. Але, як вже наголошувалося, ГДК не можуть служити мірою асиміляційної здатності середовища, а її ціна визначається ціною життя на планеті.

Як вже зазначалось, платежі за виділення і емісію в природне середо­вище шкідливих речовин — з викидами в атмосферу, із скидами в водо­ймища, з розміщенням відходів на поверхні землі — підрозділяються на платню за емісії в межах встановлених лімітів і платню за понадлімітні, наднормативні емісії. Ліміти повинні встановлюватися органами держав­ного екологічного контролю і нагляду на підставі величин ГДВ і ГДС для кожного джерела, але завжди бути нижчі за ці нормативи.

Нормативи плати за емісію забруднювачів в межах встановлених лімі­тів визначаються на підставі регіональних витрат на запобігання і компен­сацію збитку, що наноситься забрудненням. Нормативи платні за понадлі­мітне забруднення повинні встановлюватися за величинами збитків і стягу­ватися в багатократному розмірі з джерел, що завдають їх.

Механізм визначення платні за забруднення повинен враховувати екологічні особливості території, галузеву структуру господарства, оцінку термінів вичерпання первинних ресурсів, можливість виключення їх з тех­нологічних процесів доступнішими замінниками, темпи і величину витрат на освоєння і запровадження у виробництво нових матеріалів.

Система екологічного оподаткування ще тільки розробляється. Окрім загального середовищезахисного податку на прибуток, потреба в якому витікає з ситуації кризи, в неї можуть входити податки на викорис­тання екологічно небезпечної технології і націнки на випуск екологічно небезпечної продукції. Слід ввести високі штрафні санкції за затримку введення в експлуатацію природоохоронних фондів. Сучасна структура платежів (у вигляді декількох взаємозв’язаних блоків) представлена на схемі рис. 4.3.

Рис. 4.3.

Структура платежів

Паралельно з системою платежів повинна функціонувати і система економічного та соціального стимулювання природозахисних заходів та екологізації господарства. Вона передбачає:

• податкові пільги на прибуток, спрямовуваний на всі форми зниження природоємкості виробництва, зокрема, зменшення прибутку оподат­кування при здійсненні природозахисних заходів, звільнення приро­доохоронних витрат від податку на додану вартість і інші пільги;

• податкові пільги для підприємств, що випускають природоохоронне устаткування, матеріали і препарати, а також прилади і устаткування для контролю емісій і якості середовища;

• додаткове фінансування і пільгове кредитування перспективних еко­логічних програм і проектів, упровадження нових природозахисних засобів і маловідходних технологій;

• преміальні виплати за сублімітне зниження викидів і скидів шкідли­вих відходів, упровадження маловідходних технологій і переробку відходів, підвищення екологічних якостей продукції; поліпшення еко­логічного контролю виробництва і ін.

Система платежів, оподаткування і стимулювання повинна бути орга­нізована так, щоб природокористувачам було вигіднішим змінювати техно­логію, освоювати менш природомісткі процеси, ніж платити податки і штрафи. Але для цього ставки як платежів і штрафів, так і стимулів пови­нні бути не символічними, а вельми відчутними — на рівні ставок, пов’яза­них з основним виробництвом. Від всієї системи платності природокорис­тування вимагається достатня гнучкість, здатність оперативно відстежува- ти зміни природоємкості виробництва, бути регулятором екологізації.

Важливою складовою частиною економічного механізму природокори­стування, здійснення природозахисних заходів і взагалі екологізації економі­ки покликані бути екологічні фінансові фонди. Відповідно до закону про охорону навколишнього природного середовища в Україні створена система позабюджетних державних екологічних фондів. їх наявність дає можливість здійснювати додаткові заходи щодо охорони навколишнього середовища по­над асигнування, передбачені на ці цілі в державному бюджеті.

Місцеві екологічні фонди утворюються із засобів, що поступають від підприємств, установ, організацій і громадян. Головним джерелом фондів є сукупність платежів, розглянута вище. Основні надходження забезпечу­ються платнею за забруднення природного середовища. Крім того, певна частина фондів складається з:

• частини грошових стягнень за порушення норм і правил охорони навколишнього природного середовища та шкоду, заподіяну пору­шенням законодавства про охорону навколишнього природного сере­довища в результаті господарської та іншої діяльності;

• цільових та інших добровільних внесків підприємств, установ, органі­зацій та громадян;

• надходжень від реалізації конфіскованого відповідно до законодавст­ва майна, яке було предметом екологічного правопорушення.

Особливу групу складають фонди екологічного страхування, або фон­ди екологічної безпеки, створювані державними або приватними фінансо­вими органами для надання допомоги і компенсаційних виплат підприємс­твам, установам і громадянам на випадки спричинення серйозного збитку змінами в навколишньому середовищі, які кваліфікуються як екологічні кризові ситуації, екологічні катастрофи або екологічна біда.

У індустріально розвинених країнах екологічне страхування широко застосовується в сферах діяльності і в зонах впливу промислових або інших об’єктів, що є джерелами підвищеного екологічного ризику. Подібні підприємства або фірми зобов’язані мати власні страхові фонди екологіч­ної безпеки. В Україні чіткий порядок екологічного страхування майже не визначений, хоча в Законі про охорону навколишнього природного сере­довища згадується добровільне і обов’язкове державне екологічне страху­вання на випадок шкоди, заподіяної внаслідок забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів. Повсяк­денна практика взагалі не передбачає страхування і компенсацій за рахунок засобів відомств або підприємств, що є джерелами екологічної небезпеки. Наслідки всіх великих аварій в нашій країні покриваються з бюджету, тобто оплачуються самим населенням.

Фактичні об’єми засобів, які акумулюються в екологічних фондах, значно нижче очікуваних. Навіть при низьких нормативних ставках плате­жів багато підприємств через нестійкість фінансового положення, відсут­ність прибутку не в змозі вносити платню за забруднення середовища, не говорячи вже про інші платежі. Природоохоронне банкрутство великого числа підприємств — чи не найяскравіша дуже тривожна прикмета загаль­ної кризи економіки України.

Усвідомлення важливості економічних стимулів захисту природного середовища і екологізаціі господарської діяльності, гострота екологічних про­блем в багатьох країнах зумовили створення ряду міжнародних екологічних 82

фондів, що підтримують різні міжнародні, регіональні і національні про­грами з охорони природи, екологічної освіти, обміну екологічною інформа­цією і ін. До них відносяться:

• Всесвітній фонд охорони природи;

• Фонд Центру за наше загальне майбутнє;

• Фонд глобального екосприяння;

• Фонд Ради Землі і деякі інші фонди.

Підвищення економічної ефективності природозахисних заходів

Підвищення економічної ефективності природозахисних заходів перш за все вимагає структурних змін економіки з метою її екологізації.

Здійснення основних вимог екологізації економіки, введення екологі­чних функцій в категорії макроекономіки і повна реалізація платності при­родокористування передбачають радикальні структурні зміни в економіці:

• кількісну і якісну перебудову економіки ресурсів енергетики і про­мисловості, орієнтовану на максимальну економію і ефективність використовування;

• зміна галузевої і технологічної структури виробництва з поступовим виключенням з неї виробництва значної частини вторинних засобів споживання і мінімізацією ресурсоемкое™ і відходності виробництва засобів виробництва і споживання;

• поетапне включення в механізми і чинники ціноутворення всіх еко­логічних витрат господарської діяльності і вартісної оцінки ризику екологічних криз;

• відмова від диктату пропозиції в економіці і торгівлі; виключення тієї частини маркетингу, яка нав’язує і стимулює надмірний асортимент вторинних засобів споживання.

Зміни в економіці ресурсів та природозахисній стратегії суспільства повинні базуватися на методологічних принципах сучасної ресурсології:

• невичерпних ресурсів не існує;

• скінченність природних ресурсів залежить від рівня їх відновлюваності;

• ніяка дослідницька або господарська діяльність не може кваліфікува­тися як відтворювання ресурсів;

• масштабна експлуатація ресурсів, особливо викопних енергоносіїв і руд, що не поновлюються, може зберігатися лише відносно короткий час, обмежений глобальною екологічною кризою;

• дармових, безкоштовних природних ресурсів не буває, всі природні ресурси рівні і повинні бути включені в систему платності;

• закони природи виключають право власності на ресурси екосфери;

• будь-який відновлюваний ресурс, що використовується людиною, по­винен бути відтворений, відновлений як в кількісному, так і в якісно­му відношенні;

• капітал, укладений в невідновлювані ресурси, при їх освоєнні і екс­плуатації повинен трансформуватися в рівновеликий фінансовий або інший капітал, що належить державі і спрямований на відтворювання відновлюваних природних ресурсів.

Реалізація цих принципів по суті надає шанс людині на вживання.

Введення високого біосферного екологічного податку на ресурси спричиняє подорожчання всієї ресурсної бази економіки, а значить і:

а) загальне кількісне обмеження вилучення ресурсів;

б) необхідність ефективнішої розробки родовищ і повнішого вилучення корисних компонентів з сировини;

в) стимулювання всіх засобів економії ресурсів в процесі виробництв і споживання;

г) необхідність заміни природних ресурсів новими, більш екологічними ресурсами;

д) максимально можливе переведення ресурсної бази економіки з невід­новлюваних на ресурси, що поновлюються.

В найближчі два-три десятиліття людство неминуче зіткнеться із значним подорожчанням паливо-енсргетичних ресурсів, а це викличе лан­цюгову реакцію перебудови всіх секторів економіки в руслі вимушеної екологізаці.

Реалізація вищезазначених принципів ресурсології означає необхід­ність включення макроекономіки в макроекологію і як наслідок перехід до такої моделі економіки, за якої споживачі ресурсів повністю і з відсотками компенсували б збиток, що наноситься природному середовищу, екологіч­ним системам і здоров’ю людей.

Зміни в галузевій і технологічній структурі виробництва в плані еко- логізації економіки припускають:

• поступове виключення виробництва антиекологічних надмірностей сфери споживання. Так, тільки припинення виробництва і «переплав­лення» важких озброєнь — військових кораблів, літаків, танків, зна­рядь, ракет і ін. — може, за оцінками фахівців, «полегшити» світову економіку на 15-18 %. Майже такий же ефект може бути досягнутий за рахунок 50 %-ного скорочення виробництв і експлуатації легкових автомобілів, які украй антиекологічні, неефективні і стають ще біль­шою надмірністю в епоху вдосконалення засобів зв’язку. Помітний резерв скорочення масштабів економіки міститься і у відмові від над­мірних асортиментів вторинних засобів споживання, які приносять більше шкоди, ніж користі. Таким чином, існує принципова можливість майже удвічі зменшити природоємкість економіки тільки за рахунок виключення зайвих в еколого-економічному відношенні виробництв;

• зміна співвідношення між головними категоріями виробництва на ко­ристь виробництва засобів споживання як менш природоемкого;

• технічне і технологічне переозброєння виробництва з метою мініміза­ції його ресурсоємкості і відходності і збільшення середовищезахис- ної ефективності. Саме цей шлях головним чином реалізується в сучасній природоохоронній практиці. З економічної точки зору він виглядає найпростішим, тим паче, що узгоджується і з позаекологіч- ними інтересами підвищення ефективності виробництва. Але він далеко не єдиний і, як вже наголошувалося, не може сам по собі розв’я­зати проблему необхідного зниження природоємкості виробництва.

Зміна ціноутворення необхідна і витікає з розвитку всієї системи пла­тності природокористування і екологічного оподаткування. Номінальна со­бівартість всіх товарів і послуг, що продаються, занижена в порівнянні з реальною рівно на ту величину, на яку не компенсується економічний зби­ток, нанесений навколишньому природному середовищу. Так наприклад, на собівартості автомобіля відображаються платежі за забруднення середо­вища всіх виробництв, що брали участь в створенні і забезпеченні викорис­товування цього транспортного засобу, починаючи із видобутку руди, хімі­чної сировини, нафти і закінчуючи збіркою, фарбуванням і заправкою. Але, по-перше, цими платежами компенсується далеко не весь збиток від виробництва. По-друге, ні у вартість самого автомобіля і його обслугову­вання, ні у вартість запчастин, пального і масел не входить ціна того збит­ку, який заподіюється експлуатацією автомобіля — хімічним, фізичним за­брудненням середовища і ризиком для здоров’я і життя людей.

Відмова від диктату пропозиції в економіці — одне з найгостріших порушень економічної традиції. Річ у тому, що в довгостроковий період визначаючим для економічного зростання є не сукупний попит, не сукупна потреба, а сукупна пропозиція. Економічна історія XX ст. знає немало прикладів, коли інтенсивний натиск пропозиції стимулював спочатку слаб­кий попит, забезпечував швидке зростання капіталу і приводив до утворен­ня стійкої потреби. На жаль, часто це торкалося і торкається прямо проти­природних, антиекологічних стимулів споживання, що давали найбільший прибуток, — зброї, наркотиків, алкоголю, ліків. Але по суті практично будь-яка перевага пропозиції над попитом є антиекологічною в тій мірі, в якій не контролюється екологічними вимогами до виробництва і до збере­ження здоров’я і життя людей. Це саме той випадок, коли «економічний прогрес» зовсім не приводить до підвищення добробуту. От чому екологі- зація економіки вимагає повної відмови від штучної провокації нових потреб і строгого узгодження пропозиції з попитом під екологічним і меди- ко-біологічним контролем. Потяг людей до нового повинна задовольнятися творчістю самих людей, а не інтересами наживи. Контроль і обмеження свободи маркетингу спрямовані на те, щоб виключити шкідливі наслідки нав’язливої реклами сумнівних вторинних засобів споживання і надмірних асортиментів товарів і послуг. Диктату пропозиції слід також протиставити високу споживацьку культуру людей.

Соціальна ефективність здійснення природозахисних заходів Зміна структури потреб.

Одна з головних проблем соціальної екології, що пов’язана з базисом економіки і має безпосереднє відношення до її екологізації, — це зміна структури і стереотипу потреб людей. Безмежність і навгамовність матері­альних потреб дуже важко подолати. Але до цього необхідно прагнути, інакше екологізація економіки буде не тільки болісною, але і неможливою. Необхідна відмова людей від частини самих факультативних потреб, забез­печення яких, починаючи з виробництва, характеризується високою приро- доємкістю. Деякі автори бачать вихід в добровільній відмові від надмірно­стей, в споживацькому аскетизмі, в ухваленні принципу «добровільної простоти». Цей принцип навряд чи може бути зрозумілим і прийнятим в суспільстві підневільної убогості, але там, де реалізовані можливості ши­рокого вибору і добре поставлено екологічне виховання і освіту, він може мати деяке значення. Все ж таки в більшості випадків обмеження потреб пов’язано не стільки з внутрішніми незалежними спонуканнями людей і з пропагандою, скільки з економічними обставинами. Так, наприклад, для 56 % опитаних жителів США, що відмовилися від куріння, головним по­чатковим мотивом була висока вартість медичного обслуговування.

Найважче перебороти стереотипи престижного споживання, схожі з «манія»-структурами. Так. престиж володіння новим легковим автомобі­лем часто набагато важливіший потреби в переміщенні. Це показали, зок­рема, результати анкетування власників автомобілів в великих містах Італії і Франції, де коефіцієнти використовування, мотиви поїздок і статистика переваг особистого і суспільного транспорту не дозволяють кваліфікувати експлуатацію значної частини легкових автомобілів як функціонально не­обхідну. Іншими словами, значна частина витрат ресурсів, роботи різних галузей промисловості і сервісу, видобутку і переробки нафти, витрат на маркетинг і в той же час значна частина забруднення середовища і збитку здоров’ю людей — всього, що пов’язане з виробництвом і експлуатацією автомобілів, йде на задоволення погано мотивованої примхи.

У виробництво автомобілів залучено майже 1/4 частину всього про­мислового потенціалу розвинених країн світу, майже всі галузі промисло­вості. Створення в середньому одного автомобіля супроводжується утво­ренням у всіх забезпечуючих виробництвах від 15 до 18 т твердих і 7-8 т рідких відходів. Для забезпечення експлуатації автомобілів відчужується земля під автостради, гаражі, стоянки, ремонтні бази, розвивається інфра­структура автосервісу. Великі міста задихаються від автомобілів. В той же час легковий автомобіль як транспортний засіб серед усіх наземних засобів пересування характеризується найнижчою економічною ефективністю. Поза сумнівом, що у сфері індивідуального користування він відноситься до вторинних потреб. Особливо в епоху радіотелефонів, модемних зв’язків і інтернета. Якщо ще врахувати потенціал ризику для здоров’я і життя лю­дей, що несе кожен автомобіль, а також те, що щорічно в автомобільних аваріях гинуть і калічаться сотні тисяч людей, то очевидною стає непомір­на ціна загальної автомобілізації. Сучасна екологія повинна оголосити тра­диційний автомобіль XXI ст. об’єктом «нон грата».

Проте наївно вважати, що це звинувачення і визнання вказаних фактів може протистояти укоріненому уявленню про автомобіль як про один з го­ловних складових особистого добробуту і зменшити попит на автомобілі. В даному випадку потрібні інші механізми і зміна стереотипів технічної психології. Певну участь, в цьому може взяти нова система ціноутворення.

Нарешті, ще про одну специфічну потребу — про зброю. Ніхто не знає справжніх масштабів потреби в особистій зброї, оскільки у більшості людей вона прихована за етичними і правовими заборонами і може вияви­тися тільки після того, як зброя опинилася у людини в руках. Скільки б не

було запевнень, що це вимушена потреба, якась частина озброєних людей опиняється в рамках найстрашнішої «манія»-структури, коли жадання за­грози зброєю і вживання зброї виправдовується будь-якими міркуваннями — від відверто-бандитських до лицемірно-патріотичних. Криваві трагедії в різних країнах підтверджують це. У мережах цієї ж «манія»-структури опиняються і цілі держави. Вона страшна своїм могутнім позитивним зворотним зв’язком: виробництво зброї весь час підсилює потребу в ній і підтримує трагічну ілюзію потрібності у людей, які запроваджують це ви- робицтво. Немає жодної галузі економіки, яка була б настільки антиеколо- гічна. Монстр військово-промислового комплексу поглинає велику части­ну матеріальних і інтелектуальних багатств країни, накопичує незчисленні гори концентрованої смерті і нівечить своїми полігонами, своїми «колеса­ми» і «порошками» величезні простори. Подібно тому, як наркоман, навіть при чіткому усвідомленні подальшої шкоди не може подолати свою при­страсть, опиняючись у фатальній фізичній залежності від наркотика, так і ВПК, опинившись перед безглуздям нарощування озброєнь, аморальністю повені зброї, перед непотрібністю ракет, пороху, чобіт і генералів, виправ­довує стан «ломки» і за допомогою «нової оборонної доктрини» вишукує можливість роздобути «дозу»... Мілітаризація і екологізація економіки аб­солютно антагоністічні і взаємовиключаючі. Відмова від потреби в зброї може бути досягнута тільки в результаті подолання інстинкту вбивства со­бі подібних і усвідомлення згубності виробництв і вживання зброї для всіх.

Зменшення економічної і соціальної нерівності людей не може бути досягнуто тільки за умови кількісного зростання економіки. Приблизно че­тверта частина людства відноситься до розвиненого споживацького суспі­льства, якому властиві високі стандарти споживання, великий вибір то­варів і послуг з переважанням задоволення вторинних потреб, швидке оновлення засобів споживання. В розвинених країнах споживання на душу населення на порядок вище, ніж в решті країн. На розвинене споживацьке суспільство приходиться 3/4 світової витрати матеріальних і енергетичних ресурсів і відповідно така ж частка глобального антропогенного тиску на природу. Звідси витікає, що значна частина цього тиску обумовлена забез­печенням вторинних потреб меншості людства.

Все більше стає очевидним, що проблема глобальної нерівності шля­хом нарощування виробництва нерозв’язна. Наблизити споживання на ду­шу населення в країнах, що розвиваються, до сучасного рівня розвинених країн при щорічному прирості на 2 % можна лише до кінця XXI ст., коли 88

воно зросте у вісім разів. Оскільки при цьому продовжиться зростання на­селення, а розвинені країни теж не стоятимуть на місці, валовий суспіль­ний продукт світу при різних демографічних сценаріях може збільшитися в порівнянні з сучасним рівнем в 10-25 разів. Земля не витримає цього. Слід пам’ятати, що валовий національний продукт світу мабуть необхідно не збільшити, а зменшити на порядок.

Зближення рівнів споживання на душу населення можливе лише за рахунок значного зниження масштабів економіки розвинених країн і дуже помірного стрічного руху економіки країн, що розвиваються. Відмова від такої стратегії, яка сьогодні є очевидною, приведе тільки до посилення еко­номічної і соціальної нерівності, руйнування екосфери і колапсу людства. П. Г. Олдак в книзі «Дзвін тривоги» пише: «Давайте визнаємо очевидне, якщо повітрям не можна дихати, воду не можна пити, їжу не можна їсти, то весь наш прогрес — технічний, економічний, соціальний — втрачає свій позитивний знак.»