6.5. ЦЕРКВА В УКРАЇНІ \I-XVI СТОЛІТЬ

Від часу свого утворення Українська Церква перебувала у живому контакті як із Римом, так і з Константинополем. Відомо, що Київська митрополія не розірвала свої контакти з Римом у 1054 році, коли Рим і Константинополь припинили літургійне спілкування.

• ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Столицю до Галича переніс галицький князь Володимир. Після смерті Володимира галицьким князем став його син Ярослав Во­лодимирович Осьмомисл, який був одруженим з дочкою князя Юрія Довгорукого Ольгою. Ярослав увійшов в історію як видат­ний політик. Але в сімейному житті він так і не зміг дати раду. Він не любив своєї дружини та їхнього сина настільки, що вона була вимушена тікати до Польщі, а згодом на батьківщину - Суз- дальщину, де провела залишок життя в монастирі. У Ярослава був ще один син від Настасі з боярської родини Чаровичів - Олег. Найбільшою проблемою Галичини часів Осьмомисла були змо­ви бояр. Під час одного конфлікту бояри спалили Настасю на вогні як чарівницю, та змусили Ярослава змиритися зі сином Ольги Володимиром. Вмираючи, Ярослав розділив свою держа­ву Галичину на дві частини - для Володимира та Олега. Але боя­ри не змогли змиритись з князюванням Олега і прогнали його з держави. Володарем Галичини став Володимир ІІ Ярославович, який запам’ятався як нікудишній політик. Через це в 1188 році бояри вигнали його з Галича, та запросили на трон волинського князя Романа Мстиславича, внука Ізяслава ІІ Київського. Все ж Роман не зразу утвердився в Галичі. Володимир Ярославич утік із родиною до Угорщини, де просив допомоги короля Бели ІІІ. Король відіслав до Галичини військо, але посадив на престолі не Володимира, а свого сина Андрія. Тоді Володимир відправився до Німеччини, де просив допомоги в імператора Фрідріха І Бар- бароси.

Аж після смерті Володимира, Роман зміг повернутися до Гали­ча. Так Роман протягом життя правив на трьох княжих престо­лах: його батько Мстислав Ізяславович, будучи київським кня­зем у 1167-1169 роках, віддав Роману Новгород, коли Мстислав програв війну Андрію Боголюбському, то перебрався князювати до Волині, а з ним переїхав і Роман, де й князював після смер­ті Мстислава, а з 1199 по 1205 рік Роман князював у Галичині. Збереглись відомості, що Папа Інокентій ІІІ пропонував Роману корону. Після смерті Романа в Галичині почався багатолітній період війн і міжусобиць, званий «великим безладом». Його си­ни були надто малі, щоб правити: Данило мав лише чотири ро­ки, а Василько - лише два. За Галичину почалась боротьба між Польщею та Угорщиною. Впродовж цього часу князями себе проголосили Ігоревичі (родичі Ярослава Осьмомисла), згодом - боярин Володислав Кормольчич. У 1214 році польський король Лєшко та угорський король Андрій ІІ з'їхались до Спіші, щоби вирішити проблему Галичини. Вони вирішили, що князем стане п'ятирічний угорський принц Коломан, який одружиться з три­річною польською принцесою; а Романовичі отримають Волинь. Від цієї події збереглися цікаві архівні документи. Андрій ІІ про­сив Папу Інокентія ІІІ коронувати Коломана на короля Галичи­ни. У своєму листі він писав, що «князі й народ Галичини бажа­ють бути у злуці зі Святою Римською Церквою, але за тої умови, щоб вони могли дотримуватися свого обряду». Папа погодився на коронацію та запросив угорських і галицьких єпископів на ІУ Латеранський Собор 1215 року. Однак у цей час в Галичині почалося повстання проти угорців і єпископи не змогли поїхати. Все ж питання унії на Соборі обговорювалося. Дев'яте правило Латеранського Собору забороняло мати двох єпископів в одно­му місті.

Невдовзі після поставлення Коломана королем Галичини, Лєшко з Андрієм розсварились. Цим скористався новгород­ський князь зі смоленської династії Мстислав Удатний, який захопив Галичину та став князем у 1219 році. Мстислав не мав синів. Данило Романович одружився з його дочкою Анною, щоб після смерті Мстислава перейняти престол. Угорці не могли зми­ритись зі втратою Галичини. Вони почали війну проти Мстисла­ва і Данила, яка закінчилась тим, що Мстислав видав свою іншу дочку за молодшого угорського принца Андрія та зробив його своїм наслідником. Аж по смерті Мстислава у 1229 році Данило зумів відновити свою владу в Галичині, проте не надовго. Йо­го новим ворогом стали місцеві бояри, через яких Данило мусів залишити Галичину. Вдруге він став галицьким князем у 1233 році, проте війна з чернігівським князем Ростиславом Михайло­вичем змусила його знову скласти титул. Втретє він повернувся на престол у 1237 році і князював до 1264 року. В 1240 році Да­нило завоював Київ та призначив там свого намісника. Утвер­дившись на Галицькому престолі, Данило все ж не мав спокою. Над Україною нависла велика загроза зі Сходу - монголо-татари. Хан Темучин об'єднав монгольські племена та був у 1206 році обраний Чинхісханом - «великим ханом усієї Монголії». В 1222 році монголи напали на половців. Половецький хан Котян мусів тікати до свого зятя Мстислава Удатного. В тому ж році руські князі зібрались в Києві, щоб вирішити питання оборони Русі. Вони вирішили виступити єдиним фронтом з половцями про­ти монголів. 31 травня 1223 року відбувся великий бій над Кал­кою, в якому перемогли монголи. Деякі князі загинули, а інші мусіли тікати. Все ж монголи відступили. В 1237 році татари під проводом хана Батия напали на Північну Русь, а в 1239 році - на Південну. Намісник Данила в Києві, тисяцький Дмитро, героїч­но обороняв місто, проте татари перемогли і на свято Миколая 1240 року захопили Київ.

• ЛІОНСЬКА УНІЯ 1247 РОКУ

Хан Батий збудував столицю Золотої Орди, Сарай, над Волгою поблизу сучасної Астрахані. Французький король Людовік ІХ Святий (1226-1270) вислав до монголів місіонера монаха Рубру- ка, який зустрічався з ханом Мунке. В 1261 році в Сараї була за­снована єпархія, єпископом якої став Митрофан (1261-1269), а опісля Теоґност (1269-1291). Згодом до Сарайської єпархії була приєднана Переяславська, і третій сарайський єпископ мав ти­тул Сарайсько-Переяславський. В Золотій Орді склався звичай, за яким хани видавали князям і митрополитам ярлики, тобто листи, які забезпечували їхні права. За ярликами ті мусіли їхати на поклін до хана. Данило, опинившись під монгольським ярмом, шукав допомоги на Заході. З цією ціллю він помирився з Угорщи­ною, і в 1256 році одружив свого сина Лева з угорською принце­сою Констанцією, дочкою Бели IV. Водночас Данило звертався за допомогою до Папи Інокентія IV (1243-1254). Папа спільно скли­кав у 1245 році Перший Ліонський Собор. На Собор відправився київський митрополит Петро Акерович, який розповів західно­му світу про небезпеку монголо-татар. Папа Інокентій IV вислав до Золотої Орди свого легата Джованні да Плано Карпіні, який по дорозі в 1246 році зустрівся з князем Васильком. Участь укра­їнського митрополита на Ліонському Соборі та делегація Джо- ванні да Плано Карпіні завершились укладенням унії Київської Церкви з Римом, яка ввійшла в історію під назвою Ліонської унії 1247 року. Папа призначив нунцієм при дворі Данила ризького єпископа Альберта. Унійний договір Данила і Інокентія IV мав чотири важливі пункти: українці зберігають свій обряд; князь Данило мав урочисто проголосити унію Української Церкви з Римською; Данило і Галичина приймалися під опіку Апостоль­ської Столиці, що забороняло католицьким країнам вести війну з Галичиною; князь мав право завойовувати всі поганські краї­ни, до яких колись його династія мала відношення.

В 1247 році Папа Інокентій IV видав буллу про організацію хрестового походу проти монголів.

• УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ

В 1248 році, після смерті митрополита, Данило сам іменував київським митрополитом українця Кирила, який довгий час був довіреною особою князя Данила в багатьох переговорах. Але Кирило мало був в Україні, натомість часто їздив до Суздальщи- ни, де й залишився біля князя Олександра Невського; там він і помер у 1281 році. Він був прихильником співпраці з татара­ми. На його місце з Константинополя прислали грека Максима (1283-1305), який теж більше був на Суздальщині, ніж у Києві, а в 1299 році переніс туди свою резиденцію, незважаючи на те, що його висвятив Патріарх Іван ХІ Векк, який 1274 року при­йняв унію на Ліонському Соборі. Київ на деякий час перестав бути релігійним центром. Галицькі володарі не могли з цим погодитись. Про окрему Галицьку митрополію клопотав пе­ред Константинопольським Патріархом князь Лев Данилович (1264-1301). В 1303 році король Юрій Львович (1301-1315) до­мігся в Константинополі утворення Галицької митрополії, яка була проголошена грамотою Патріарха Атаназія І та імператора Андроніка ІІ Палеолога. Першим галицьким митрополитом став Ніфонт (1303-1305). Новину про створення Галицької митропо­лії вороже сприйняли північні володарі. Галицький митрополит Ніфонт і київський митрополит з осідком у Володимирі Максим померли в один рік - 1305. Володарі обох князівств вислали до Константинополя кандидатів на митрополитів: з Галичини по­їхав ігумен Спаського монастиря Петро Рутенський, а з Воло­димира - Геронтій. Патріарх Афанасій І вирішив об'єднати дві митрополії. Він висвятив Петра Рутенського (1308-1326) не на галицького митрополита, а на митрополита всієї Русі. Митропо­лит Петро, об'єднавши всю Руську Церкву, перебрався на Північ. Галичани, натомість, домоглись хіротонії нового митрополита - грека Теодора. Але й він, зумівши об'єднати обидві митрополії, перебрався на Північ. Врешті противники Галицької митрополії домоглись її скасування в 1347 році. Отож, перша Галицька ми­трополія проіснувала в 1303-1347 роках.

Після смерті Юрія князювали одночасно його сини Андрій і Лев ІІ (1315-1323). Після їхньої одночасної смерті в 1323 році в бою з монголами, династія Романа зникла. На трон вступив син Тройдена, мазовецького князя з Польщі, та Марії, дочки князя Юрія, Болеслав, який у час коронації прийняв східний обряд та ім'я Юрія ІІ. В історії він відомий як Юрій-Болеслав ІІ (1323­1340). Після отруєння Юрія-Болеслава 1340 року, Галичину оку­пував польський король Казимир ІІІ (1333-1370), після чого Україна перейшла під владу Польщі і Литви.

В XIII столітті вершини свого розвитку досягло Литовське кня­зівство, яке збирало розбиті і розділені білоруські та українські землі. Багато українських земель добровільно об’єднувались з Литвою. В 1354 році московський князь Іван ІІ Покірний (1353­1359) вислав до Константинопольського Патріарха Філотея Коккіна кандидата на київську митрополію Олексія, якого Па­тріарх висвятив. Литовський князь Ольґерд, не погоджуючись із кандидатурою Олексія, вислав до Патріарха свого кандидата Романа. Патріарх і його висвятив на митрополита Київського і всієї Русі. Наявність двох митрополитів із однаковою юрисдик­цією породила хаос у митрополії. 1361 року помер митрополит Роман, литовський князь домігся свячень на митрополита ли­товського для Кипріана (1375-1406) з правом наслідства Київ­ської митрополії після смерті Олексія. Польський король Кази­мир, який окупував Галичину, не хотів, щоб Церква на його зем­лях підпорядковувалася митрополитові, який був ставлеником московського князя. Він клопотав про відновлення Галицької митрополії перед Константинопольським Патріархом. 1371 ро­ку Патріарх Філотей відновив Галицьку митрополію і висвятив на митрополита Антонія (1371-1391). Після смерті митрополита Антонія митрополит Кирпіан об’єднав всі три руські митрополії. Так, друга Галицька митрополія проіснувала у 1371-1391 роках.

14 лютого 1375 року папа Григорій ХІ (1370-1378) буллою «Debitum pastoralis» створив латинську митрополію в Галичі. В 1386 році литовський князь Ягайло одружився з польською ко­ролевою Ядвігою та прийняв римський обряд і польську корону. Внаслідок цього Україна опинилась у складі Польщі, незважаю­чи на те, що значна частина литовської і української шляхти не хотіла об’єднання з Польщею. Цим скористався дядько Ягайла Вітольд, який почав збройну боротьбу проти короля. Її резуль­татом стали Віленська (1401 р.) та Гродненська (1413 р.) унії, за якими Вітольд став литовським князем, а Литва залишалась ав­тономною в складі Польщі.

Митрополит Кипріан прагнув укладення унії з Римом. Він переконав короля Ягайла і Константинопольського Патріарха Антона ІУ в необхідності скликання Собору Київської митро­полії для вирішення справи унії. Але його смерть у 1406 році перешкодила його планам. Після смерті митрополита Кипріа- на московський князь Василій І (1389-1425) просив Патріарха висвятити на митрополита грека. Патріарх Матей І висвятив митрополита Фотія (1408-1431), який мало цікавився долею Церкви і тільки збирав данину з галицьких єпархій. Це не подо­балося князю Вітольду і він домагався іншого митрополита для Литви. Врешті князь зібрав у 1414 році Собор у Новгородку і до­ручив єпископам обрати кандидата на митрополита. Єпископи обирали ігумена Григорія Цимблака та звернулися до Патріарха Євтимія ІІ з вимогою висвятити митрополита до Успіння Бого­родиці 1415 року. Патріарх не дав відповіді. 14 жовтня 1415 року єпископи знову зібралися на Собор у Новгородку і самі висвя­тили Григорія Цимблака на митрополита. Митрополит Григорій продовжив справу унії. Він у 1418 році з делегацією єпископів відправився на Собор у Констанці (1414-1418), скликаний па­пою Мартином V, для обговорення унії. Однак унію укласти не вдалося. В 1419 році в Києві помер митрополит Григорій. Князь Вітольд помирився з митрополитом Фотієм і митрополія знову об’єдналася, а спроби укласти унію на якийсь час припинилися. Після смерті князя Вітольда Великим князем литовським став Свидригайло (1430-1435), який після смерті митрополита Фотія у 1431 році висунув на митрополита смоленського єпископа Ге­расима, а Патріарх Йосиф ІІ його кандидатуру затвердив.

• ФЛОРЕНТІЙСЬКА УНІЯ 1439 РОКУ

У 1436 році Константинопольський Патріарх висвятив на Київського митрополита ігумена монастиря Святого Дмитрія в Константинополі Ізидора. В той час відбувалася підготовка до Ферраро-Флорентійського Собору. Ізидор, прагнучи унії, пере­конав московського князя вислати на Собор делегацію, і сам від­правився на Собор. На Соборі також були візантійський імпера­тор Іван VΠІ і Патріарх Йосиф ІІ, який помер під час роботи Собору 17 червня 1439 року, залишивши заповіт із проханням укласти унію. Акт унії був підписаний 5 липня 1439 року і проголошений 6 липня у Соборі Святої Марії дель Фіоре у Флоренції. Ізидор та нікейський архиєпископ Віссаріон отримали від Папи Євгена титули Кардиналів. Ізидор, повернувшись із Флоренції, об’їздив усю митрополію, зачитуючи унійні акти. В Польщі й Литві унію сприйняли радо, а от у Москві до неї поставились дуже ворожо. Московський князь Василь ІІ арештував Ізидора та наказав спа­лити його на вогні. Однак Ізидор втік із в’язниці та перебрався до Константинополя, а після взяття Константинополя турками у 1453 році - до Риму. В 1458 році Кардинал Ізидор зрікся пре­столу, і Папа прислав нового митрополита - Григорія ІІ Болга­рина (1458-1472), якого визнали усі єпископи Литви. Українські єпархії визнавали унію і при цьому вони не відокремлювались від Константинополя, адже ж Константинопольська Церква теж прийняла Флорентійську унію. Навіть після ліквідації унії в Гре­ції у 1472 році, галицькі митрополити визнавали своїми настав­никами і Папу, і Константинопольського Патріарха. В 1446 році в Москві без згоди Патріарха на Соборі московським митрополи­том обрали Йону. Ця подія засвідчила відокремлення Москви від Константинопольської Церкви.

У ХУ-ХУІ століттях ситуація в Українській Церкві різко по­гіршилась. Флорентійська унія не встояла під тиском москов­ського опору. Воднораз Україна стала повністю залежною від сусідніх держав, які вороже ставилися до української культури і Церкви. В Українській Церкві почався період великого духовно­го і морального занепаду. Після смерті митрополита Йосифа І Болгарина (1498-1501) київськими митрополитами ставали противники унії Йона ІІ (1502-1507), Йосиф II Солтан (1507­1521), Йосиф III (1522-1534), Макарій II (1534-1536), Сильвестр Бількевич (1556-1567), Йона III Протасович (1568-1577), Ілля Куча (1577-1579), Онисифор Дівочка (1579-1588). Серед них ви­правити критичну ситуацію в Церкві намагався тільки Йосиф ІІ Солтан. Він почав реформу Церкви на кшталт Римської. 1509 ро­ку він скликав Собор у Вільні, на якому було осуджено симонію, обмежено перехід священиків з однієї єпархії в іншу, забороне­но висвячувати негідних, священикам заборонено служити лі­тургію без письмово дозволу єпископа, священик-удівець мусів вступити до монастиря, патрон не міг усувати священика, без дозволу влади священик не міг отримати парафію, якщо світ­ська влада перечить церковним канонам, то всі священики по­винні підтримати єпископа. За митрополита Макарія ІІ у 1539 році відновлено Галицьку єпархію з осідком у Львові. Митро­полит 1540 року висвятив на першого галицького єпископа ігумена Львівського Святоюрського монастиря Макарія Тучап- ського, який отримав титул єпископа Галицького, Львівського і Кам'янець-Подільського. Після Макарія львівським єпископом став Арсеній-Марко Балабан (1549-1568), а після нього - Гедеон Балабан (1568-1607). Єпископи в той час керували єпархіями за допомогою соборних крилосів, тобто ради священиків, яких на­зивали крилошанами.

• ЦЕРКОВНІ БРАТСТВА

На боротьбу з кризою в Церкві виступили міщани, які об’єднувалися в церковні братства. Найстарше братство органі­зувалося при церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Львові; інші братства формувалися на зразок львівського. Братчики органі­зовували українські школи, друкували літературу, відновлюва­ли храми, займалися благодійністю тощо. В 1586 році Львів від­відав Антіохійський Патріарх Йоаким V. Він благословив устав Успенського братства та проголосив його головним серед усіх братств митрополії. В 1589 році Львів відвідав Константино­польський Патріарх Єремія ІІ, який підтвердив всі права, дані львівському братству Патріархом Йоакимом, та надав йому ста­тус ставропігії. Цього ж 1589 року Патріарх Єремія ІІ у Москві проголосив Московський Патріархат і підніс митрополита Йова до гідності Патріарха. Патріаршу мітру Йову наклав не Єремія ІІ, а цар Федір І. Поштовх для Московського Патріархату дала ідея українського Патріархату: у 1584 папський нунцій Больонетті запропонував королю Стефану Баторію створити Патріархат у Львові або Вильні, а канцлер Ян Замоський розробив план ство­рення Патріархату в Києві. У цьому самому році, (1589), Патріарх Єремія ІІ, повертаючись із Москви, відвідував Київ. Він скинув із престолу митрополита Онисифора Дівочку, який не міг навести лад у Церкві, і висвятив на київського митрополита мінського архимандрита Михайла Рогозу (1589-1599). Патріарх скликав Собор у Бересті, на якому призначив своїм екзархом луцького єпископа Кирила Терлецького.

• БЕРЕСТЕЙСЬКА УНІЯ 1596 РОКУ

Проблеми Церкви ставали дедалі гострішими. Для вирішення наболілих питань митрополит Михайло Рогоза 24 червня 1590 року скликав у Бересті синод, на якому й визріла ідея унії. Про­відниками унійних прагнень стали екзарх Кирило Терлецький і львівський єпископ Гедеон Балабан. На синоді були присутні також світські люди - делегації церковних братств і берестей­ський староста Адам Потій (згодом митрополит Іпатій Потій). На цьому синоді чотири єпископи (луцький, львівський, пін­ський і холмський) прийняли і підписали унійну ухвалу, яку під­готували у Белзі: «В ім'я Бога. Амінь. Ми, підписані єпископи, за­являємо, що це наш обов'язок дбати про спасіння душ як наших, так і довіреного нам Богом християнського народу, Христового стада та привести його до згоди й єдності. Тому ми, за Божою поміччю, бажаючи признавати одного Архипастиря, правдиво­го Намісника Святого Петра на Римському Престолі, Святішого Папу своїм пастирем, мати його своїм Головою, йому завжди під­лягати і його слухати, з чого сподіваємося великого помножен­ня хвали Бога і його Святої Церкви, та бажаючи мати нашу со­вість чистою, - постановили заявити Найсвятішому Отцеві Папі Римському наш послух. При чому одначе застерігаємо собі, щоб Святіший Папа Римський залишив нам без змін і ненарушеними церемонії та всі служби, які віддавна є в нашій Східній Церкві, та щоб Його Величність Король забезпечив нам свободи привілея­ми у справах, які подамо. Коли буде таке забезпечення і потвер­дження привілеями Його Святості Папи і Його Величності на­шого Пана і Короля, ми зобов'язуємося оцим письмом признати верховну владу Святішого Отця Папи Римського. Заявляючи це перед Богом у Трійці Єдинім, передаємо це письмо з власноруч­ними нашими підписами і з нашими печатками нашому старшо­му братові, Його Милості отцю Кирилу Терлецькому, екзархові і єпископові луцькому і острозькому». Цей документ підписали в Бересті 24 червня 1590 року луцький і острозький єпископ Кирило Терлецький, пінський і турівський єпископ Леонтій Пелчинський, львівський єпископ Гедеон Балабан, холмський і белзький єпископ Діонізій Збируйський. «Белзьку ухвалу» Ки­рило Терлецький мав вручити королю Зиґмунду. Однак він це зміг зробити аж у 1591 році. Король відповів, що підтримувати­ме унійні наміри українського єпископату.

В 1593 році помер володимирський єпископ Мелетій Хребто- вич і князь Константин Острозький випросив у короля передати цю катедру щойно овдовілому берестейському старості Адаму Потію, який постригся в монахи, прийнявши ім'я Іпатій. Відтоді князь Константин Острозький почав вникати у справу унії. Він вів переговори з нунцієм Поссевіном і 21 червня 1593 року на­писав листа до Іпатія Потія, в якому зобов'язався особисто про­вести переговори з Папою, оскільки саме виїжджав до Італії. У

цьому листі князь сформував кілька унійних вимог: грецький обряд повинен зберегтися, римо-католикам заборонити заби­рати майно грецьких церков, заборонити перехід на латинський обряд, зрівняти у правах і честі грецьке і латинське духовенство, вислати посольства до східних Патріархів, щоб вони теж приєд­налися до унії, покращити стан справ у Церкві, особливо тих, які стосуються Святих Тайн, подбати про відкриття шкіл для свяще­ників. Іпатій Потій, прогледівши протестантські ідеї у цих вимо­гах, відмовив князю у його допомозі. На синоді 1593 року унія не обговорювалася. Тут вирішувався конфлікт Гедеона Балабана з львівським братством. Балабана, який не мав єпископських свя­чень, визнали винним і позбавили керування єпархією, а в 1594 році митрополит публічно викляв Балабана. Однак Балабан не послухав. Кирило Терлецький не підтримав митрополита, поза- як він вважав, що у складний час, який тоді переживала Церк­ва, митрополит повинен єднати Церкву, а не розділяти. Цього ж 1594 року Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, холмський єпископ Діонізій Збируйський та перемиський єпископ Михай­ло Копистинський з'їхались у Сокалі і заново підписали «белзь- кі ухвали». Терлецький відвідав і зібрав підписи митрополита і всіх єпископів.

12 червня 1595 року відбувся синод у Бересті, на якому єпис­копи уклали листи до Папи Климента УІІІ і короля Зиґмунда ІІІ з постановою укласти унію. 25 листопада 1595 року делегати Ки­рило Терлецький і Іпатій Потій прибули до Риму. В Римі їх при­йняв Папа Климент УІІІ, який добре знав ситуацію в Українській Церкві, оскільки він до свого понтифікату служив папським нун­цієм у Польщі. Після детального обговорення унія була укладе­на, а день 23 грудня 1595 року Папа оголосив торжеством унії українсько-білоруської Церкви з Апостольською Столицею. Того ж дня Папа видав буллу «Magnum Dominus et laudabilis nimis», якою оголосив світові про унію. Єпископи-делегати повернули­ся з Риму 1596 року, привізши зі собою листи від Папи до ко­роля, сенаторів і митрополита. Папа зокрема надав митропо­литові право висвячувати єпископів без узгодження з Папою. Тим часом князь Острозький дізнався про зустріч єпископів у Сокалі 1594 року, й образився, що унія укладається без його участі, та почав вести активну пропаганду проти унії. Іпатій По­тій зустрівся з князем у Любліні, щоб привернути його до унії. Однак Острозький продовжував противитись унії. Під тиском князя Острозького від унії відреклися львівський єпископ Ге­деон Балабан і перемиський єпископ Михайло Копистинський. 6 жовтня 1596 року митрополит скликав Собор у Бересті в церк­ві Святого Михаїла, щоб урочисто оголосити про відновлення єдності з Римом. На Собор прибули митрополит Михайло Рогоза, володимирський єпископ Іпатій Потій, луцький єпископ і екзарх Кирило Терлецький, полоцький архиєпикоп Гермоген, пінський єпископ Йона Гоголь, холмський єпископ Діонізій Збируйський, брацлавський, лавришівський і мінський архимандрити, а та­кож римо-католицькі єпископи - львівський архиєпископ Ян Дмитро Соліковський, луцький єпископ Вернард Мацейовський, холмський єпископ Станіслав Гомолінський, єзуїти Петро Скар­га, Юстин Роб, Мартин Лятерна і Каспер Ногай.

У той же час князь Константин Острозький у Бересті у протес­тантському домі молитви скликав антиунійний собор, на якому сам головував. На цьому соборі, окрім князя Острозького, були присутні єпископи Гедеон Балабан і Михайло Копистинський, представники чотирнадцяти братств, кілька архимандритів, сербський митрополит Лука, екзарх-самозванець Константи­нопольського Патріарха Никифор, делегат Олександрійського Патріарха Кирило Лукаріс. Але заходи противників унії не пере­шкодили проголошенню єдності. Укладення унії зумовлювали кілька причин: у пам'яті людей ще жили згадки про Флорен­тійську унію; Церква Київської митрополії переживала велику кризу; проблеми Константинопольського Патріархату, який опинився під турками; зловживання патронатом королівської влади; масовий перехід української інтелігенції в латинський обряд; утворення Московського Патріархату; хаос серед церков­них братств тощо. Так Українська Церква відновила єдність із Апостольським Престолом у Римі. Традицію Берестейської унії сьогодні продовжує Українська Греко-Католицька Церква.