9.1. АРІСТОТЕЛІЗМ ХІІІ СТОЛІТТЯ

У ХІІІ столітті в західноєвропейській богословській і філо­софській думці відбулись настільки значні зміни, що це століття можна назвати золотим часом середньовічної думки. В той час іспанські араби активно використовували і перекладали твори Арістотеля.

• ПЕРШІ СХОЛАСТИЧНІ АРІСТОТЕЛОІКИ

Першу суму на основі арістотелізму уклав Олександр Гель- ський (Alexander Halensis, бл. 1185-1245). Він народився в Англії, де і вступив у монастир францисканського ордену. Молодим мо­нахом він переїхав до Парижу, де здобув освіту. Олександр був неперевершеним знавцем здобутків філософії і богослов’я свого часу, чудово опанувавши твори діячів Сен-Вікторської школи та Петра Ломбарда. Воднораз він був чи не першим середньовіч­ним фахівцем з арістотельської філософії, який чудово знав не тільки твори самого Арістотеля, а і його арабських коментато­рів. Олександр написав видатну працю під назвою «Summa uni­versale theologiae». Вже сама назва роботи говорить про те, що автор намагався викласти всі теми богослов’я в одній праці. При написанні суми Олександр основувався на філософії Арістотеля, активно використовуючи роботи сен-вікторіанців і Петра Лом­барда. Сума Олександра Гельського була першою вдалою спро­бою інкультурації християнства за допомогою доробку Аріс- тотеля. Оскільки арістотелізм був новим і незвичним віянням у європейській філософії, він потребував апробації тогочасним науковим середовищем. Папа Інокентій IV розіслав суму Олек­сандра Гельського богословам у різних освітніх осередках Євро­пи, і благословив її використання в католицьких школах тіль­ки після того, як отримав їхні схвальні відгуки. Оскільки сума Олександра була першою спробою інкультурації християнства на основі арістотелізму, його головним завданням стало засто­сування арістотельського термінологічно-понятійного апарату до християнського богослов’я. Для окреслення атрибутів Бога Олександр використовував теорію причин Арістотеля. Бога він описував як формальну, дієву та цільову причини світу. Форми речей (ідеї), на переконання Арістотеля, є думками Бога, тобто містяться в його розумі. Отже, форми речей не є чимось відмін­ним від Божої сутності. Бог створив світ з нічого, але втілюючи свої думки. Тому творіння є першим одкровенням Бога. Оскіль­ки Бог є найвищим добром, він є також найвищою ціллю всього сущого.

Сучасником Олександра був ще один арістотелік Ґільйом д'Оксер (Guillaume d’Auxerre, пом.бл. 1231). Він навчався в Пари­жі, став священиком, але не був монахом, а згодом став єписко­пом Парижу. Ґільйом д'Оксер був автором декількох робіт, зде­більшого присвячених богослов’ю. У своєму вченні він відстою­вав існування двох типів предикації: ті, які визначаються через участь в інших предикаціях; і ті, які визначаються самі через себе. Все, що існує, має якість властивості (предикації) тому, що бере участь у властивостях інших сутностей. Наприклад, щось є добрим, бо є індивідуумом виду, який є добрий, а вид є добрим, бо належить до роду, який є добрим. Такий ланцюг предикацій може бути або безконечним, або мати кінець. Твердження про безконечність ланцюга предикацій було б абсурдним. Тому Ґіль- йом зробив висновок, що цей ланцюг повинен завершуватися такою предикацією, яка визначається сама через себе. Отже, му­сить існувати така сутність, яка незалежно від нічого іншого має найдосконаліші властивості, а всі інші є причетними цим влас­тивостям завдяки причетності цій сутності. Цією сутністю є Бог. Ґільйом був не тільки добрим знавцем філософії Арістотеля та його арабських коментаторів, а й вважав, що арабські арістоте- ліки хибно тлумачили Арістотеля.

Філософ сприймав Арістотеля, але критично ставився до йо­го арабських коментаторів, послідовно і аргументовано запере­чуючи їхні основні тези. Першою тезою арабських філософів, з якою не погоджувався Ґільйом, було твердження, що Бог ство­рив світ своїм розумом, а не волею. Ґільйом вважав, що оскільки Бог є початком і кінцем ланцюга предикацій, він володіє абсо­лютною силою і знанням. Як всемогутній, він міг створити будь- який світ, а як всезнаючому, йому відомі будь-які можливі світи. Чому Бог з усіх можливих обрав саме той світ, який він створив? Тому що він так забажав. Якщо би Бог використовував при тво­ренні світу тільки розум, він би не міг визначитися, який саме світ створити, бо він спроможний вигадати безконечну кіль­кість однаково добрих світів.

• ЛАТИНСЬКИЙ АВЕРОЇЗМ

Отже, разом із Арістотелем до Європи потрапляли і комента­рі на його твори, виконані арабськими мислителями, особливо Аверроесом. Західноєвропейські філософи, починаючи з ХІІІ сто­ліття, основувалась головним чином на Арістотелю і спільно приймали його за непорушний авторитет. А от до його арабських коментаторів ставлення європейських філософів ХІІІ століття було неоднозначним. Одні вчені у своїх тлумаченнях творів Аріс- тотеля повністю повторювали коментарі Аверроеса; інші, такі як Ґільйом д'Оксер, намагалися відмежуватися від арабських коментаторів та очистити Арістотеля від домішок арабських мислителів. Серед тих, хто не сприймав доробків Аверроеса та­кож виокремились різні школи, які, хоч і опиралися на одного і того ж самого Арістотеля, але тлумачили його по-різному, а тому вели між собою палкі дискусії.

Важливе місце в міркуваннях Сіґера займав його доказ іс­нування Бога. Він вважав, що існування Бога є беззаперечним фактом, сумніватися в якому неможливо. Все, що існує має свою причину. Отже, повинна існувати причина всього сущого. Її Сіґер називав ens causans tantum non causatum (буття, яке спричинює, але не спричинюється). Ним є Бог, який є причиною всього су­щого, але сам не потребує причини. Окрім цього аргументу, Сіґер розробляв окремі тези своєї доктрини. Жіль де Лессін у листі до Альберта Великого систематизував їх у 13 пунктів і висловив сумніви щодо їхньої істинності. Ця класифікація найкраще роз­криває зміст учення Сіґера та впливи Аверроеса на нього. Перша теза Сіґера проголошувала, що розум усіх людей один і той са­мий.

Сіґер Барбантський мав своїх однодумців, які повторювали та розвивали його ідеї, але після визнання аверроїзму єрессю цей напрям філософії зменшив своє значення. Проте він мав впливи на наступні періоди європейської думки, хоч в подальшому єв­ропейські мислителі обережніше сприймали Аверроеса і Сіґера, уникаючи єресей. Визнання аверроїзму єрессю спричинило за­побіжні міри щодо нього. В європейських університетах було на декілька років заборонено викладання філософії Арістотеля, до­поки не буде ухвалене рішення щодо його прийнятності. Окрім невеликої групи послідовників Сіґера, популярність авроїзму ніколи не була великою, оскільки він суперечив християнству, а також не ніс у собі творчих ідей. Незважаючи на це, аверроїзм мимоволі сформулював нову філософську проблему, яка визна­чила дух філософії ХІІІ століття - наскільки арістотелізм при­датний для інкультурації християнського віровчення. Те, що аверроїзм не підходив для вираження християнської думки, бу­ло зрозуміло всім. Але відкритим залишалось питання: чи стане арістотелізм придатним для вираження християнства, якщо йо­го очистити від аверроїзму? Відповідь на це питання дали схо­ласти ХІІІ-ХІУ століть.

Фундаментом, на якому будувалась зріла схоластика ХІІІ сто­ліття, був арістотелізм. Першою проблемою, з якою зіткнувся арістотелізм у Християнській Європі, були арабські комента­тори Арістотеля. Латинські аверроїсти, на чолі зі Сіґером Бра- бантським, сприймали філософію Арістотеля крізь призму коментарів Аверроеса. Однак, більшість європейських учених цього періоду вважали коментарі Аверроеса помилковими, а метод Сіґера відкинули як викривлення філософії Арістотеля. Відмовившись від латинського аверроїзму, вони поставили со­бі за ціль зрозуміти «справжнього» Арістотеля. Проте, яке від- читання Арістотеля можна вважати істинним? Якщо комента­рі Аверроеса і Сіґера були неприйнятними, то це означало, що перед середньовічними арістотеліками поставало нове завдан­ня - створити власну картину арістотелізму. Таке формулюван­ня завдання відкривало можливості для творчого осмислення філософії Арістотеля та породжувало розмаїття думок і трак­тувань. До цієї проблеми додавалась ще одна. Більшість серед­ньовічних філософів ставили собі за мету не розвиток філософії Арістотеля, а інкультурацію християнства на основі філософії Арістотеля. Античний геній не сприймався ними як незапере­чний авторитет. Він давав схоластам тільки понятійно-термі­нологічний апарат і форми вираження змістів, а не самі змісти. Іншими словами, схоласти прагнули виразити Біблію мовою Арістотеля, а не самого Арістотеля. Тому, хоч Арістотель і сприй­мався як авторитетний мислитель, схоласти до нього ставилися доволі критично. Отже, двома головними складовими, які ви­значали філософію і богослов’я ХІІІ-XIV століть, були: по-перше, сформувати таку систему відчитання філософії Арістотеля, яка би не була забрудненою арабськими коментаторами; по-друге, вийняти з філософії Арістотеля саме те, що годиться для ви­раження християнського віровчення. Необхідно зауважити, що мислителі епохи зрілої схоластики були переконаними в тому, що «справжній» Арістотель найкраще підходить для вираження християнського віровчення. Якщо вони очистять Арістотеля від хибних коментарів Аверроеса та Сіґера, то отримають ідеальну систему для інкультурації християнства.

У виконанні поставлених цілей мислителі зрілої схоластики не були одностайними. Центрами середньовічної вченості бу­ли церковні університети та школи, в яких викладали монахи. Очевидно, що в університетах і школах викладали монахи того монастиря, при якому вони були засновані. Наприклад, якщо школу засновували монахи домініканського ордену, то викла­дали в ній тільки домініканці. Якщо до домініканського монас­тиря приходили нові талановиті монахи, то їх відправляли на­вчатися здебільшого до домініканських шкіл. Якщо якійсь школі потрібні були фахівці, яких не вистарчало в їхньому монастирі, то керівництво школи шукало таких спеціалістів у монастирях свого ордену. За таких обставин кожен чернечий орден сформу­вав власну освітню традицію, відмінну від традиції іншого ор­дену. Це дає підстави вести мову про філософсько-богословські школи, пов'язані з чернечими орденами. Так склалось, що най­вищого рівня викладання і тому найвищої популярності в освіті ХІІІ століття досягли два чернечі ордени: домініканці і францис­канці. Відповідно, зріла схоластика ХІІІ-ХІУ століть презентува­лась передовсім домініканською та францисканською філософ- ського-богословськими школами. Вони обидві ставили перед со­бою одні і ті самі завдання: дати адекватне тлумачення філософії Арістотеля та викласти християнське віровчення його мовою. Однак у результатах, яких досягли ці школи, наявні відмінності.