ВСТУП

У середині 80-х - на початку 90-х років ХХ століття стало зрозуміло, що ми живемо в епоху найбільшого перелому в суспільному розвитку. Криза суспільного розвитку, що її переживає людство, супроводжується негативними наслідками теоретичного, методологічного, ідеологічного та світоглядного характеру, заводячи в глухий кут повсякденне існування людей.

Роздуми про прийдешній день стають нагальним обов'язком філософів і вчених. Патологія ж у суспільному житті, так само, як і у фізіології, - безцінний помічник у з'ясуванні причин захворювання соціального організму, без виявлення яких неможливо сприяти його одужанню.

При цьому сучасна криза переконливо доводить, що вузловою проблемою теорії пізнання наприкінці ХХ - го - початку ХХІ століття є оптимізація людського життя в планетарному масштабі. На тлі загальної соціальної кризи національні, демографічні, військові, сировинні, енергетичні, екологічні та інші глобальні проблеми сприймаються як її наслідки.

Процес актуалізації проблеми фундаментальної раціоналізації суспільного життя спостерігається давно, і в названому процесі можна виділити, як мінімум, три етапи: перший - пов'язаний з обгрунтуванням пріоритету ролі особистості в історії і земного походження суспільства та держави (епоха Відродження); другий - пов'язаний зі становленням соціальної доктрини марксизму, що розкриває суть суспільного життя на основі первинності матеріального над духовним при зростанні творчої ролі народних мас як суб'єкта соціальної чинності (кінець ХѴІІІ - середина ХХ століття); третій - пов'язаний з пошуком "філософської єдності" серед безлічі відносно самостійних і взаємовиключних засобів пояснення ліній розвитку соціального світу - теологічного, матеріалістичного, технократичного, феноменологічного екзистенціалістичного та інших (з середини ХХ століття).

Не дивно, що перед такими потужними і різноспрямованими потоками інтелектуальної та фізичної енергії слаборозвинута теоретична думка просто розгубилася.

За цих умов природним є розподіл дослідників на дві великі групи: песимістів і оптимістів. Песимісти, яких більшість (К. Поппер, А. Койре, Б. Паскаль, Моно та ін.), відносяться скептично до можливостей пізнання законів суспільного розвитку.

Оптимісти ж продовжують невтомно працювати над розгадкою таємниці механізму саморозгортання суспільного життя. У їхньому складі можна виділити, в свою чергу, дві групи. Одна група йде шляхом створення актуалізованих моделей суспільного розвитку, використовуючи для цього тенденції, що відкриваються в ході науково-технічної революції.

Інша ж група дослідників-оптимістів намагається осягнути цілісність суспільного життя шляхом застосування до неї ідеї соціального організму, що має свою власну долю і багатовікову історію. Однак її евристичний потенціал ще цілком не зрозумілий і не розкритий.

Перші позитивні результати тут було досягнуто у ході докторського дослідження В.Беха, який ще у 2000 році розкрив суспільне життя як цілісний процес функціонування та розвитку розумної живої речовини, що відбувається у організменній формі. Головні результати цього дослідження викладені у серії його монографій.

Філософський аналіз доводить, що соціальний організм розкривається як діалектичне протиріччя між особистістю людини і суспільством. Також було висвітлено механізм взаємодії суб’єктивованого і об’єктивованого інгредієнтів соціальної цілісності, викладені підходи до вивчення морфології полевої форми життя, функціонування, саморегуляції та розвитку соціального організму країни, а також наведені інші його атрибутивні характеристики.

Саме ці формалізовані теоретичною думкою знання про цілісне існування безколективних утворень та безособистісних форм соціальної суб’єктивності складають дискурс будь-яких подальших досліджень існування організменої ідеї у царині так званої другої природи.

Тож, передумовою репрезентації соціального організму фірми є наявність розгонутого дискурсу, що супроводжує існування їдеї організменного устрою соціального світу.

Наведемо деякі принципіальні уточнення нашого розуміння дискурсу. Поняття дискурсу, що спочатку розроблялося, як відомо, в галузі лінгвістичних наук, дедалі більше поширюється на інші сфери знання і набуває щораз ширшого тлумачення. Початково дискурс розглядався як дискурс мови та мовлення і стосувався різного роду мовлених, писаних, читаних текстів.

Як писав А.Фулльє, мова нав’язує кожному індивідові форми думки, готові категорії, які для нього є апріорними. Дж.Мід підкреслював важливість спільного значення мовних символів для учасників комунікації. Світ мови за К.Леві-Строссом, намагається стати системою, яка підпорядковує собі мовні знаки, позбавляючи їх тимчасової довільності. Очевидно, так само система мови намагається підпорядкувати собі і своїх користувачів, примушуючи їх висловлюватися дедалі більше згідно із закономірностями мови і дедалі менше відповідно до їхніх власних намірів і бажань, тобто нав’язуючи їм свій внутрішній дискурс, який непомітно для носіїв мови стає ї їхнім дискурсом. Р.Бакар говорить про включеність мови до соціального контексту. Висловлюватися нейтрально неможливо. Користуючись з мови, ми змушені структурувати, впливати, приймати погляди тощо. Мова, отже, постає як засіб концептуалізації дійсності.

Філософській мові, як до речі і кожній натуральній живій мові, чи то штучній, притаманний свій специфічний дискурс, основні характеристики якого, більш-менш відповідають відповідним характеристикам інших мов ( соціологічній, політологічній, культурологічній), але при цьому є й такі, що визначають своєрідність дискурсу такого унікального явища як ноосоціогенез, якій твориться і обслуговується саме цією мовою.

Таким чином, мова об’єктивує соціальний світ, пізнає і виробляє його. Виникаючи в безпосередній взаємодії, філософська мова забезпечує здатність віддалятися від неї шляхом глибокої абстрагування понять.

Далі, все, що може інтерпретуватися, тлумачитися, розумітися, а будь-яка фірма як головний суб’єкт ринкових відносин тут не є виключенням, має свою специфічну мову, а отже, і свій специфічний дискурс - дискурс, у який занурюється дослідник як суб’єкт інтерпретації. Маючи власний дискурс розуміння, вона в водночас не може цілковито абстрагуватися від того дискурсу, у якому перед нею постає і в якому їй дається навколишній соціальний світ.

У процесі філософської інтерпретації соціального світу приймають участь, як відомо, чинники та механізми внутрішнього і зовнішнього походження. К.Леві-Стросс наполягав на потребі виявлення підсвідомої структури, що лежить в основі принципу інтерпретації. Підсвідомість набуває значущости лише в міру того, як несвідоме організує його за своїми законами, роблячи тим самим із нього дискурс. У М.Бахтіна внутрішнє мовлення як знаковий матеріал психіки переплетено масою рухових реакцій, що мають знакове значення. Ф.Зимбарго і М.Ляйппе підкреслюють значення реакцій на несвідомі стимули, реагування почуттями та уподобаннями, які виникають ще до того, як ми починаємо цей стимул усвідомлювати.

Інший напрям руху - від зовнішнього світу до дискурсу - репрезентовано у включенні дії в більш широкий контекст, що надає їй нового сенсу та більшої внутрішньої змістовності. О.Донченко пише про пласт комунікативних дій, що не піддаються вербалізації, але справляють постійний вплив на регуляцію соціальної динаміки. Д.Леонтьєв визначає сенс текстів, фрагментів світу, образів свідомості, душевних явищ або дій, по-перше, через більш широкий контекст і, по-друге, через інтенцію або ентелехію (цільову спрямованість, призначення, напрям руху).

За Н.Каліною, говорити як дискурс можуть не тільки люди й тексти. Цю семіотичну здатність закріплено також за об’єктами матеріального світу, емоційними станами і взагалі найрізноманітнішими виявами людської природи. У строгому розумінні слова дискурс - це мовлення, що розглядається разом з екстралінгвістичними (немовними, психологічними, соціокультурними, прагматичними) чинниками його функціонування. Це говоріння як соціальний факт або процес, форма взаємодії дослідників різного спрямування та їхніх свідомостей.

Отже, ми розглядаємо дискурс не просто як вживання певного категоріального апарату, що обслуговує життєдіяльність такого явища як «організменна ідея», а як символічну репрезентацію соціального світу, як його вироблення, теоретичне обгрунтування його системної цілісності і репрезентативного подання окремих її підсистем. Ясно, що у даному випадку ми наголос робимо саме на соціальному організмі фірми.