2.3.1. ПАТРИСТИКА, її ПЕРЕДУМОВИ Й ПЕРІОДИЗАЦІЯ.

Розквіт греко-римської язичницької куль­тури, започаткований у “золотому віці” Октавіана Августа, не дав змоги сучасникам об’єктивно оцінити значущість християнства як суспільного явища, що зародилося на далеких східних околицях Імперії, проте волею історії мало стати своєрідним “могильником” її традиційної культури.

Немає нагальної потреби з’ясовувати соціально-економічні та ідейно-теоретичні фактори, які сприяли виникненню нової релігії, оскільки це питання виходить за рамки даного дослідження, до того ж воно досить широко висвітлене в історико-релігієзнавчій літературі [205; 225; 239; 365; 373; 378 та ін.]. Варто лише підкреслити, що ця релігія започаткувала себе саме в тому регіоні, багатонаціональне культурне середовище якого чи не завжди, а особливо з часу маке­донських завоювань, виявляло помітну схильність до містичних на­строїв. Кинуті спочатку в Палестині, потім у Малій Азії та Єгипті, зерна християнства починають проростати і пускають корені в са­мому Римі. Небезперешкодно прокладаючи собі шлях від гарячих пустель Іудеї до туманних рівнин Альбіону, християнство особливо яскраво розквітло на сході Імперії, бо й саме воно було продуктом розвитку синкретичної культури еллінізму.

Октавіан Август

У радянській науці взаємовідносини християнства й культурної спа­дщини Античності часом характеризувалися за спрощеною схемою: “християнство як продукт античної цивілізації стало її ж могильни­ком”. Але будь-яке діалектичне заперечення передбачає також сприйняття елементів заперечуваного. Звичайно, “сприйняття чужих ідей здійснюється тоді, коли з’являється попит на ці ідеї” [452, с. 34]. Християни були дітьми античного світу, тому вони неминуче мали прийти до усвідомлення свого “синівського” обов’язку щодо “батьківської” спадщини, її філософії.

Звичайно, за умов ідейних блукань нової релігії її відносини з античним суспільством складалися не- безболісно. Подібно будь-якому вченню, що прагнуло витіснити й замінити собою всі інші світогляди, котрі існували до нього, християнство мало “витримати важку і тривалу боротьбу не тільки з язични-

Требоніан Галл.

Флоренція. Археологічний музей

цькою релігією, але й з іншими найважливішими елементами язичницької культури, що знаходилися в близькому відношенні до політеїзму” [342, с. 43-44].

Спочатку в ранніх християнських громадах домінувало неприязне ставлення до античного суспільства та його спадщини. До деякої міри ця конфронтація була зумовлена жорстокими пересліду­ваннями послідовників нової релігії з боку язичників, які, “не маючи можливості знищити християнство дипломатичними за­ходами, вдавалися до меча” [388, с. 3]. Язичники справді трива­лий час вели рішучу боротьбу проти нової релігії, застосовуючи найрізноманітніші методи - від критики пам’ятників християнсь­кої писемності до фізичного вигублення проповідників віри Хри­стової чи їх ідеологічної дискредитації. Серед цих жорстокостей церковно-історична традиція виділяє 10 великих і ряд малих гонінь на християн (64-313). Великі гоніння, згідно з церковною історією, відбувалися за імператорів Нерона (54-68), Доміціана (81-96), Траяна (98-117), Марка Аврелія (161-180), Септімія Се­вера (193-211), Максиміна Фракійця (235-238), Деція (249-251), Требоніана Галла (251-253), Валеріана (253-250) та Діоклетіана (284-305), малі гоніння - за часів Адріана (117-138), Антоніна Пія (138-161), Авреліана (270-275), Галерія (293-311), Максиміна Дази (305-313), Ліцінія (308-324) й інших імператорів, які видавали антихристиянські укази.

Проте цими фактами не можна вичерпати огляд причин конфронтації двох світоглядних систем.

Христос. Рим. Національний музей

яни були вороже налаштовані

Щодо інших релігій, то до них римляни ставилися терпеливо, свідченням чому було масове поширення в імперії східних куль­тів. “Язичники, - писав видатний церковний історик С. Голубин- ський, - не дивляться на свої віри, котрих дотримуються, як на релігії, єдино істинні, але... всі віри, скільки їх не бачать у людей, вони вважають релігіями однаково істинними, що беруть початок від одного й того ж Бога, і тільки різними через відмінності між людьми. На цій основі віротерпимість язичників є те, що випливає з суті їх поглядів на віри” [99, с. 17]. На фоні цієї толерантності язич­ників, чий плюралізм поглядів детермінувався природою античного політеїзму, християнство, як релігія монотеїстична і ревеляційна (релігія одкровення), з самого початку виступало під стягом віронетерпимості, з претензією на свою винятковість і духовну монополію.

богоодкровенної релігії, а взагалі проти таємних товариств і послідовників тих неофіційних учень, які відмовлялися виконувати імператорські декрети чи дотримуватися звичаїв, що побутували в

Перебуваючи під впливом есхатологічних і хіліастичних ідей та претендуючи на всесвітній характер свого вчення, перші христи- до релігії та звичаїв язичницького світу, мимоволі ображали національну гордість і святині греків та римлян, не сприймали державну міфологію з її системою цінностей і, головне, ставили церкву вище держави.

Часом же християни свідомо йшли на мучеництво, розглядаючи його як необхідний етап уподібнення стражданням Сина Божого, як доброчесність, за­поруку отримання життя вічного. Так, засуджений до страти на арені цирку за невиконання указу імператора Траяна, єпископ Ігнатій Антіохійський (пом. бл. 107) відкинув щонайменшу можливість уникнення кари і в посланні до одновірців ясно дає зрозуміти, що в цих репресіях вбачає не зло, а бла­го: “О, якби не позбутися мені підготовлених для ме­не звірів....Я сам заманю їх, щоб вони зараз же померти” [316, с. 406-407]. З такою ж стоїчною незворушністю прийняли смерть від мучителів інші провідні діячі християнства (Кодрат, Юстин, Оріген, Кіпріан).

Колізей (амфітеатр Флавіїв). Рим. Сучасний вигляд

зжерли мене....Якщо ж добровільно не захочуть, - я їх примушу. Живий пишу вам, палаючи бажанням

Отже, прихильники нової релігії ще в апостольські часи кинули виклик античному світові. Як немину­чий продукт розкладу антагоністичного рабовласницького суспільства, християнство протистояло йому, об’єднуючи всі ті опозиційні елементи, які відторгав від себе старий світ. Але, втілений у релігійній формі, цей стихійний протест проти соціального, а іноді й національного гніту в надії на прийдешнє звільнення від рабства й убогості в потойбічному житті, на небі, проявлявся насамперед в орієнтації на очікування близького кінця світу, що зумовлювало розуміння земного життя як тимча­сового, а отже, несуттєвого. Не випадково вже новозавітним творам, зокрема Євангеліям, властива

орієнтація на відкидання цього життя: “Не любіть світу, ані того, що в світі” (1 Іоан. 2, 15).

Ставлення християнства до філософії не можна зрозуміти без послань апостола Павла, в основі яких лежить ціла гама су­джень про те, що “думки мудрих...

Євангеліст

Катакомби ранніх християн. Александрія

Слід підкреслити, що первісна християнська тенденція “заперечення світу” мала переважно емоційне, а не теоретичне обґрунтування - і не тільки в Писанні, але й у творах “мужів (чи учнів) апостольських” (кін. І - поч. II ст.) - Климента Римського, ігнатїя Антіо- хійського, Варнави, Полікарпа Смірнського, Папія Гієрапольського, Єрми та автора “Дідахе” (“Учення дванадцяти апостолів”). Ці автори, не акцентуючи уваги на питаннях язичницької культури, досить похмурими фарбами зображували навколишній світ: “Тут ідоло- служіння, зухвалість, пихатість своєю силою, лице­мірство, нещирість, перелюбство, вбивство, крадіжка, гордість, віроломство, підступність, злість, зарозумілість, отрутотворення, чародійство, зажерливість, небогобо- язність” [316, с.

Але в міру того, як ідея другого пришестя все більше відходила в галузь догматики, на перший план у практичній сфері замість віросповідних супе­речок з іудаїзмом поставало питання вживання в реальний світ, тобто власного існування, а задля цього - обґрунтування свого ставлення до цінностей нехристиянської культури. Це сприяло тому, що розробка проблем богослов’я активізується насамперед у середовищі найбільш підготовлених діячів християнства. На основі богоодкровення починає складатися теорія християнської віри - теологія як парафілософія (грец. παρα - близько), яка стала концентрованим вираженням християнського сві­тогляду. У результаті з ІІ століття започатковує себе література патристики (πατρίστικα), в якій ра­зом із провідними питаннями християнського віровчення систематичну розробку отримали й вихідні принципи оцінки філософської спадщини Античності, що стали методологічною основою вирішення багатьох проблем духовного життя в подальшій історії богоодкровенної релігії. Адже в патристичний період були розроблені всі найважливіші філософські ідеї християнства, всі найголовніші методи обґрунтування й захисту релігії. Не випадково патристика як “пряма спадкоємиця апостольської тра­диції має найвищу після Біблії авторитетність. Створена нею філософія, перша за часом у христи­янстві, повинна служити прообразом будь-якого майбутнього філософствування, його класичним зразком” [264, с. 9].

Традиційно під патристикою мається на увазі сукупність богословських, філософських та політико- соціологічних доктрин християнських письменників II-VIII ст. Саме догматико-екзегетичний аналіз їх­ніх творів і є предметом патристики. Слід зазначити, що в православ’ї “патристика” (від грец. πατήρ і лат. pater - батько, отець) часом ототожнюється з “патрологією” - церковною дисципліною, яка розг­лядає “зміст писань Отців Церкви у зв’язку з їх життям і вченням, стосовно до потреб системи Пра­вославного богослов’я” [229, с. 72], тобто з святоотцівською літературою. Насправді ж патрологія, взята в широкому розумінні, є наукою історичною, літературно-критичною і водночас догматико- екзегетичною. У ній при кожному з отців подається біографія, бібліографія і його теологія. У вузькому розумінніі патрологія обмежується біо- і бібліографією отців. Тобто, патристика - це сукупність знань, вилучених з патрології в окрему дисципліну, яка викладає в систематизованому вигляді вчення отців щодо віри й звичаїв як догматичний матеріал у його історичному розвитку. При цьому залучаються дані й з інших чинників церковного Переказу.

До отців церкви зараховуються найвизначніші богослови, “ті християнські письменники, які своїми тво­рами... сприяли впровадженню в церкві вчення Небесного її Нареченого і Його Апостолів”, або “напучу­вали сучасників тільки усною своєю проповіддю” [229, с. 72], а саме учасники І-VII Вселенських соборів. У зв’язку з абстрактністю подібних критеріїв богослови до сьогодні не мають остаточно узгодженого списку отців церкви. Навіть найбільш фундаментальні видання їхніх творів - як грецьких (Patrologìae cursus completus: Series graeca / Accurante J.-P. Mìgne. - V. 1-161. - Parìsììs, 1857-1876), так і латин­ських (Patrologìae curcus completus: Serìes latina / Accurante J.-P. Mìgne. - V. 1-217 + 4 vol. indices. - Pansus, 1844-1885), що вийшли друком у минулому столітті на Заході, є незакінченими й доповню­ються іншими численними виданнями, присвяченими грецьким і латинським, а також сирійським, коптським, ефіопським, арабським, перським, вірменським отцям.

Більшість патрологів обмежує діяльність отців церкви часовими рамками: на Сході - від початку церкви (І ст. н.е.) до середини VIII ст. (часом до церковного розколу в 1054 р. чи навіть до Флорентійського со­бору в 1439 р.), на Заході - від II ст. до 30-х років VII ст., а на думку інших - до початку XIII ст., тобто до часів Фоми Аквінського та понтифікату папи Іннокентія ІІІ (1198-1216). У православ’ї немає ка­нонічної постанови з цього питання. Тому східні богослови вважають, що, оскільки церква одна й во­лодіє одними й тими ж благодатними силами, в ній у будь-який час може з’явитися особа, яка здатна набути дарунку святоотцівства й може бути визнана отцем церкви згідно з рішенням самої церкви. Не випадково в Руській православній церкві період власного святоотцівства продовжується аж до XIX ст. включно.

Але традиційно до отців церкви відносять найдавніших богословів-письменників, серед яких особливо авторитетних називають “великими учителями церкви”. До таких на Сході зараховують Афанасія Але- ксандрійського, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Златоуста, а на Заході - Амвросія Меді- оланського (333-397), Євсевія Софронія Ієроніма Стрідонського (бл. 345-420), Августина Аврелія Блаженного (354-430) та Григорія І Великого (540-604). Далі йдуть “учителі церкви” (тобто отці, де­що нижчі за авторитетністю від вищенаведених), серед яких на Сході шануються Єфрем Сирін, Кирило Єрусалимський, Кирило Александрійський, Іоанн Дамаскін, а на Заході - Іларій Піктавійський (бл. 315-368), Петро Хризолог (пом. 450), Лев Великий (395-461), Ісідор Севільський (бл. 570-636). По­тім виділяється велика група власне “отців церкви”, які теж розрізняються за статусом авторитетності. Потім зустрічаємо “церковних письменників", до яких відносять тих давньохристиянських церковних авторів, котрим бракує ознак святості життя або правовірності вчення чи вони згодом відпали від церк­ви (Климент Александрійський, Оріген, Тертулліан, Євсевій Кесарійський та ін.). Нарешті особливу гру­пу складають отці - учасники Вселенських соборів, хоча їхні думки відображені лише в актах соборів.

Тому, якщо спочатку до отців церкви відносили всіх єпископів взагалі, а потім - і тих богословів, які бо­ролися з єретиками, згодом підставою для визнання святоотцівства стала наявність у церковного пи­сьменника чотирьох у своїй сукупності ознак: а) давність; б) святість життя; в) правовірність учення; г) схвалення (апробація) церквою (церковність). Відповідно і предметом патристики сьогодні вважається вчення тих провідних діячів раннього християнства, які зробили вагомий внесок у виклад і тлумачення віровчення і, як правило, або канонізовані, або освячені церковним звичаєм, а їх творіння схвалені на I­VII Вселенських соборах і сприйняті церквою як керівництво до дії [229, с. 72-73]. Щоправда, доля тво­рів отців церкви різна: одні з них збереглися повністю, другі - частково (у фрагментах, цитатах, витягах та переробках), треті - пропали безвісти (у кращому випадку відомі лише їхні назви).

У церковній традиції здавна утвердився поділ патристики на східну (передусім грецьку) й західну (латинську). Хоча на той час існувала формально “єдина й неподільна” церква чи, офіційно, пен- тархія патріарших церков (Римська, Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалим­ська), такої фактичної єдності ніколи не спостерігалося, оскільки в специфіці соціально-економічного й культурного розвитку двох регіонів Римської імперії (східного й західного) вже з перших століть на­шої ери визрівали й давали про себе знати в мовних неузгодженостях та гострих богословських су­перечках симптоми прийдешнього розколу в християнстві.

Даний факт визнають і самі православні автори. “Ця відмінність, - підкреслює нинішній патріарх Ки­ївський і всієї Руси-України Філарет, - була значною між східними і західними отцями і вчителями церкви, між східними і західними подвижниками і до розділення” [437, с. 56]. При цьому західній мен­тальності було далеко до точності й тонкощів східної теології. Отців церкви розрізняють також геог­рафічно - палестинські, єгипетські, малоазійські, сірійські (на Сході) та італійські, африканські, галльські, іспанські, паннонські (на Заході). Групують їх і за школами (Александрійська, Антіохіська, “Каппадокійська”, Кесарійська в Палестині, Едеська, Нісібінська та ін. на Сході, Лерінська, “Августи- нівська” та ін. на Заході), хоча діяльність багатьох отців проходила поза межами цих шкіл.

Загалом же, як правило, виділяють три етапи в розвитку святоотцівської думки, що тривалий час еволюціонувала: а) ранній (серед. II - поч. IV ст); б) класичний (поч. IV - серед. V ст.); в) пізній (серед. V - серед. VIII ст.).