ПІЗНЯ ПАТРИСТИКА.

Представники пізньої патристики після Халкедонського собору (451) займалися насамперед “збиранням”, систематизацією церковного вчення, осмисленням нагрома­джених понять, повним довершенням накопиченого їх попередниками матеріалу.

У ІІ пол. V ст. якийсь таємничий богослов, що його умовно називають Псевдо-Діонісієм Арео- пагітом, стосовно ідентифікації якого існує немало гіпотез [122; 299-303; 503], але відсутня загаль­новизнана точка зору, на основі поглядів каппадокійців будує систему грекомовної християнської філософії з її основною ланкою - вченням про споглядання як внутрішній процес осягнення сутого. Автор виходить із понятійного апарата Плотіна та Прокла, поглибивши і видозмінивши їхні вчення про еманацію, містичне осягнення божественних сутностей тощо. На основі ідей Писання, апологе­тики, гностицизму і неоплатонізму Діонісій зумів “дати практично першу цілісну картину християнського світогляду в єдності онтологічного, гносеологічного, етичного, естетичного й містико-богословського аспектів” [68, с. 211].

“Ареопагітики” стали відомі у Візантії в 533 році під час богословської полеміки православних із мо- нофізитами, коли останні намагалися спертися на їх авторитетність. У VII ст. Максим Сповідник ви­риває цю зброю з рук єретиків, розкриваючи в своїх “схоліях” (коментарях) православний характер Діонісієвих творів. З того часу вони користуються незаперечним авторитетом як на Сході, так і на Заході. Щоправда, в Середні віки історичне місце “Ареопагітик” змінюється на протилежне. Легенда­рний Діонісій, єпископ афінський, соратник апостола Павла, стає автором, в якого ніби-то запози­чує положення своєї системи Прокл.

Пізня патристика невіддільна від ідеології чернецтва, яка в цей час остаточно ствердилася на історичній арені і яка так помітно відбилася на формуванні таємничого богослов’я і надрозумного пізнання. її виразниками була більшість східних отців цієї доби.

Тенденція до втечі від світу, якому протиставляється затворництво й мовчання, чи не найповніше про­явилася в практиці одного з систематизаторів аскетичного богослов’я Iоанна Лествичника (Синайського) (бл. 526-606). Провівши понад 60 років у “пустині”, він у своїй книзі “Лествиця” зобразив шлях, який веде на небо (драбину - “лествицю”) і складається з 30 ступенів: покірливості, терпіння, плачу, немудрування тощо. Уже перший “ступінь” він визначає як “зречення світу” заради набуття життя вічного: “Зречення світу є самовільна ненависть до речовинності, вихвалюваної мирською, і зречення єства для отримання тих благ, котрі вище єства” [190, с. 5]. У чернечому середовищі панівним стає принцип - “хто зубожіє в мирському, той збагатиться в Богові” [191, с. 47]. А звеличуючи духовне перед “плотським” і зводячи пе­рше до релігійності, чернецтво неминуче мало звернутися до сакралізованої язичницької філософії, щоб черпати з неї матеріал для обґрунтування свого містичного богослов’я.

Відкидаючи раціоналістичні тенденції грецької філософії, подвижники апелювали до ідей “Ареопагітик”, які дозволяли їм здійснювати вихід на містичний пласт неоплатонічної спадщини. Особливо помітний внесок у розвиток містичного богослов’я зробили анахорет ісаак Сирін (Ассирійський) (УІ-УІІ ст.) і активний борець проти єресі монофелітства Максим Сповідник (бл.

Для представників пізньої патристики характерне прагнення до обробки нагромадженого раніше ма­теріалу, до систематизації церковного вчення, що також передбачало звернення до напівзабутої традиції античного філософствування. Так, Леонтій Візантійський (бл. 475-543) подібно до Боеція здійснює на основі елліністичної спадщини кодифікацію наук під егідою теології. Ставлячи на місце патристичного умоспоглядання метод скрупульозного розчленування понять і відшукання нового по­няття, він започатковує на Сході перехід до схоластики. Ще виразніше це простежується на прикладі однієї з найвизначніших постатей цього періоду, іоанна Дамаскіна (бл. 675-753), який, опираючись на платонівсько-арістотелівську традицію і містику “Ареопагітик”, прагнув обґрунтувати християнсь­кий Переказ відповідно до вимог античної логіки. “Якщо й із язичницьких письменників можемо отри­мати яку-небудь користь, то й це не заборонено. Будемо лише вправними міняйлами, приймаючи справжнє і чисте золото, а підроблене відкидаючи. Візьмемо собі, що сказане ними доброго; а богів, вартих висміювання, і безглузді байки кинемо собакам; з усіх цих самих письменників нам можна ви­бирати сильні спростування проти них самих” [176, с. 271]. Тобто, керуючись правилом - “я нічого не скажу від себе”, Іоанн Дамаскін ніби відсилає читача до філософських установок ранніх алек- сандрійців і каппадокійців.

На той час еллінізм поступився християнству, тоді як античність із її світоглядом стала чужою й ма­лозрозумілою для багатьох богословів, тому її опосередковане сприйняття з компіляцій попередніх отців церкви виявлялося часто просто деформованим. Зрештою, руйнування, заподіяні під час Ве­ликого переселення народів (ІУ-Уі ст.), перевтома й знеохочення, викликані безпереревними бого­словськими суперечками, а також натиск ісламу спричинили згасання патристики.

2.3.5.