Становлення і розвиток сучасної політології

Наукові передумови виникнення сучасної політології були закладені філософсько-соціологічними вченнями позитивізму протягом ХІХ ст. (О. Конт, Г. Спенсер). Позитивізм базувався на тому принципі, що будь- яке справжнє, «позитивне» знання можна здобути лише як результат окре­мих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання і що філософія як осо­блива наука, котра претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

Суспільні передумови виникнення сучасної політології пов’язані з розвитком ліберально-демократичних режимів, які надавали більшу сво­боду науковим дослідженням, зокрема у галузях суспільствознавства. З іншого боку, поштовхом до її розвитку було ускладнення політичних ін­ститутів і процесів регулювання соціального життя, збільшення маси учасників політичного життя та форм політичної поведінки (впрова­дження загального виборчого права, виникнення політичних партій тощо). Все це зумовило становлення сучасної політології як передусім операціо- нальної, інструментальної науки, на відміну від традиційної політичної теорії. Особливо це характерно для американської політичної науки, що пов’язане з традиційним для Америки філософським прагматизмом.

Як самостійна академічна дисципліна політологія виникає наприкі­нці ХІХ - на початку ХХ ст. Уперше курс лекцій із політичної теорії запо­чаткував Френсіс Лейбер у 1857 р. у Колумбійському університеті (США); у 1880 р. там же була заснована перша Школа політичної науки. У 1903 р. створена Американська асоціація політичної науки, а в американських уні­верситетах виникають факультети політичних наук. Паралельно вже в 1855 р. було створено кафедру соціальної та політичної науки в Католиць­кому університеті в Дубліні (Ірландія); в 90-х роках ХІХ ст.

На першому етапі (кін. ХІХ - 1-а чверть ХХ ст.) політологія розви­вається з однаковим успіхом як у Європі, так і в Америці. Проблеми лібе­ральної демократії і політичного плюралізму досліджують американські політологи А. Бентлі, У. Ліппман, Е. Росс. Теорію еліт розробляють італій­ські вчені Ґ. Моска і В. Парето. Дослідження політичних партій здійсню­ють російський учений М. Острогорський та німецький - Р. Міхельс. Соці­ологічні теорії влади, бюрократії й демократії розвиває видатний німець­кий учений М. Вебер.

Але якщо в Європі політологія будувалась у межах традиційних на­прямів - політичної філософії, конституційного права тощо (відповідні школи до революції були й у Росії), то в США розвиток політології зумов­лювався стрімким злетом нових емпіричних наук - соціології та психології. Разом із кризою демократії в Європі у 20-30-х роках ХХ ст., це призвело до майже повного панування американської політології напередодні й піс­ля Другої світової війни. При цьому переважав бігевіоризм, тобто напрям політології, спрямований на вивчення поведінки людей, їх груп і організа­цій як суб’єктів політичного життя (А. Бентлі, Ч. Мерріам, Г. Лассуелл та інші), який віддавав перевагу емпіричним методам дослідження, близьким до методології точних наук. Лише з кінця 60-х років ХХ ст. відбувається так звана «постбігевіоріальна революція» (Д. Істон), яка полягає у відро­дженні інтересу до політичної філософії, історії, класичного конституціо­налізму, а також в утвердженні теорії раціонального вибору, що вважає за аксіоми такі універсальні людські властивості, як раціональність та егоїзм.

Ще в 1900 р. у Парижі відбувся Перший Міжнародний конгрес із по­літичних наук. Із метою сприяння розвитку і поширенню політичних наук шляхом налагодження співробітництва вчених різних країн у 1949 р. під егі­дою ЮНЕСКО була створена Міжнародна Асоціація Політичної Науки.

С. Ліпсет, У. Ростоу, Дж. Ла Паламбара, Г. Норіентау, Г. Кісінджер, С. Хантінгтон та інші). Відомі також дослідження політологів Англії (Г. Ласкі, К. Поппер), Франції (М. Дюверже, Ж.-Л. Кермонн), Німеччини (Р. Дарендорф, Н. Луман).

Українська асоціація політологів заснована в 1991 р., а в 1993 р. створено Українську академію політичних наук.

Історія політичної науки свідчить, що її розвитку сприяє наявність прав і свобод громадян, законності, певного ступеня відкритості суспільст­ва для пошуку альтернативних форм його політичного устрою, для диску­сій та обговорень, для демократії. У свою чергу політична наука сприяє вкоріненню цих умов. А в тій державі, де суспільні науки повинні перева­жно коментувати та виправдовувати політичні рішення, споруджувати за­гальнодемократичний фасад для авторитарно-бюрократичної системи, не­має місця ані для соціології, ані для соціальної психології, ані для політич­ної науки.