11.3. ДЖОН ВІКЛІФ І ЯН ГУС

У XIV столітті в Англії зародився ще один антицерковний рух. Його лідером став Джон Вікліф (1320-1384). Він народився в не­багатій дворянській родині у графстві Йоркшир, і рано проявив задатки до навчання.

• ДОКТРИНА ВІКЛІФА

Вихідною точкою міркувань Джона Вікліфа була критика власності. Вікліф стверджував, що оскільки Христос і апостоли нічим не володіли, то й духовенство не повинно нічим володіти. Тому церковні володіння повинні перейти під державний конт­роль. Такі тези були дуже вигідними уряду, і саме за них Вікліф користувався особистою протекцією Джона Ґонта герцога Лан­кастера, який побачив у конфіскації церковного майна можли­вість наповнення державної казни та фінансування Столітньої війни. Також Вікліф критикував католицьке вчення про чисти­лище й індульгенції, заперечував Сповідь тощо. Оскільки в той час тривали дискусії про сутність Євхаристії, то Вікліф зайняв позицію, відповідно до якої у Євхаристії Христос присутній тіль­ки символічно, а не реально. Ця позиція згодом була офіційно відкинута Церквою, хоч і була близькою до поглядів Святого Августина. Після Вікліфа дискусія про сутність Євхаристії стала центральною у протестантизмі, розділивши його. Лютерани, які вважали, що Христос у Євхаристії присутній реально, та каль­віністи, які вважали, що Христос у Євхаристії присутній тільки символічно, так і не змогли знайти компромісу в цьому питанні, і саме воно стало головним каменем їхнього розбрату.

• ЛОЛЛАРДИ

Погляди Джона Вікліфа вплинули на доктрину лоллардів - протестного народного руху в Англії. Лолларди були предста- никами соціальних низів, які критикували дворянство, владу і Церкву. Серед лоллардів не було творчих богословів, які би сформували оригінальне вчення, і тому вони обмежувалися за­гальними лозунгами. Коли Вікліф виступив зі своїми критич­ними тезами, лолларди використали їх для обґрунтування сво­єї діяльності. Найвідомішим проповідником серед лоллардів, який основував свої проповіді на тезах Вікліфа був Джон Болл (1330-1381), відсторонений англійський священик. Лолларди пропагували соціальну рівність, насильне позбавлення багатих їхніх статків, а воднораз і перейняли богословські погляди Ві- кліфа. Лолларди користувалися підтримкою Джона Ґонта гер­цога Ланкастера, який намагався, надаючи їм підтримку, взяти їх під свій контроль, і використати у власних політичних цілях.

• ЯН ГУС

Відгомоном ідей Вікліфа став гуситський рух у Чехії. В 1306 році перервалась династія чеських королів Пшемисловичів і Чехія, яка досі була васалом Священної Римської імперії, пе­рейшла від пряме правління німецьких імператорів Люксем­бурзької династії. Поступово Чехія стала теренами поширення німецької культури. В 1347 році Папа Климент VI своєю буллою заснував Карлів університет у Празі, названий так в честь ні­мецького імператора Карла IV, який ініціював його створення. Карлів університет був першим університетом німецькомов- ного простору, а воднораз центром поширення німецької куль­тури в Східній Європі. У 1374 році імператор Карл IV помер, і в Німеччині почалась боротьба за трон. Корону після смерті Карла IV отримав його син Вацлав IV, який більшість свого ча­су проводив у Чехії та занедбав Німеччину. Врешті німецька знать, звинувативши Вацлава IV у п'янстві та бездарності, по­збавила його корон Риму, Німеччини, Люксембургу, Угорщини, Галичини, Хорватії, Болгарії та інших. Їх успадкував брат Вац­лава та син Карла Сигізмунд І. Конфлікт Сигізмунда і Вацла­ва вирішився тим, що Вацлав визнав коронацію Сигізмунда, а Сигізмунд не претендував на Чехію. В Чехії бездарність короля також викликала невдоволення, як чеської, так і німецької зна­ті. У Церкві на теренах Богемії та Моравії, тобто двох частин сучасної Чехії, домінувало німецьке духовенство.

Ян Гус (1369-1415) після закінчення Карлового університету почав у ньому викладати, і навіть якийсь час був його ректором. Гус був католицьким священиком та відомим проповідником. У процесі вивчення богослов’я до рук Гуса потрапили праці Віклі- фа, які мали на нього неабиякий вплив. Захоплюючись Вікліфом, Гус почав свою критику духовенства. Оскільки Гус був чехом та прагнув звільнення Чехії від культурних і політичних впливів німців, а вищі єрархічні чини в Церкві Чехії займали німці, він скерував свою критику проти духовенства. Повторюючи ідеї Ві- кліфа, Гус почав проповідувати ті самі єретичні погляди, що і йо­го англійський натхненник. Вчення Гуса не було оригінальним: як і Вікліф, Гус закликав повернутися до апостольських форм церковної організації, підняти моральність народу, обмежити церковну єрархію, перерозподілити блага, конфіскувати стат­ки у багатих та передати їх бідним тощо. В 1409 році антипапа Олександр V видав буллу проти Гуса. В 1411 році архиєпископ Збинек Заїц оголосив Гуса єретиком. Король Вацлав побачив у цій суперечці власну вигоду. Він надав підтримку Яну Гусу, за до­помогою ідей і популярності якого намагався витіснити німець­кі культурні впливи, а разом із ними можливі політичні впливи імператора Сигізмунда, а також знищити архиєпископа Збинека Заїца. Маніпулюючи народними масами, які підтримували Гуса, король звинуватив архиєпископа в брехні та конфіскував його майно. Рятуючись від переслідувань, архиєпископ мусів утікати з Чехії. У цьому ж 1141 році по дорозі в Угорщину архиєпископ помер. Він став першою жертвою гуситства.

В 1414 році розпочав роботу Констанцький Собор, на який був запрошений Ян Гус. Незважаючи на те, що деякі дослідники розхвалюють сміливість Гуса, яку він проявив, поїхавши на Со­бор.

• ГУСИТСЬКІ ВІЙНИ

Політичні сили Чехії використали страту Гуса для консоліда­ції богемсько-моравського народу проти німців. Чеська знать написала протест на адресу імператора Сигізмунда (Protestatio Bohemorum), в якому звинуватили імператора в тому, що він не забезпечив захист Гуса, хоч попередньо це обіцяв. Гус став символом національно-визвольних змагань чехів проти німців. Політичні протести тісно пов’язувалися з вимогами церковної реформи. Оскільки Гус став національним героєм, то все, що він проповідував, безапеляційно сприймалось за вершину істини. Боротьба проти Сигізмунда злилась із боротьбою проти устале­них у Церкві порядків. По всій Чехії почали з’являтися гуситські проповідники, тобто люди, які популяризували політичні та церковні ідеї Гуса. Місцями гуситські проповідники витісняли католицьких священиків. Врешті, король Вацлав і сам побачив, що гуртування чехів навколо постаті Гуса, ставало небезпечним для його політичного становища. У 1419 році він змінив свою позицію: почав арештовувати гуситських проповідників і по­вертати на попередні місця законних католицьких священиків. Дії короля викликали протест народних мас, які пригадали, що й король німець. Повстанці в Празі захопили ратушу та страти­ли декількох чиновників, які були чехами.

Ці події дали поштовх для Гуситських війн, які тривали у 1419­1434 роках. Повстанців почали називати гуситами, позаяк вони виступали з лозунгами Яна Гуса. Гусити захопили місто Табор, яке стало центром їхньої діяльності. Між імператором Сигізмун- дом та гуситами розгорілися війни. В 1420 році імператор зібрав велику армію, яка вирушила на Чехію. Війна набрала жахливих обертів. На чолі гуситів стояв Ян Жижка (бл. 1360-1424). У 1421 році відбувся розкол гуситів. Серед гуситів виділилися ті, які за­кликали до боротьби як проти німців, так і проти Католицької Церкви, і ті, які обмежували свої вимоги тільки національно-ви­звольною боротьбою, і не бажали виходити з Католицької Церк­ви. Радикальних гуситів називають таборитами від назви міста Табор, яке стало їхнім центром; на чолі таборитів стояв Ян Жиж­ка. Поміркованих гуситів називають чашниками, оскільки вони зображали своєму гербі чашу. Свої богословські лозунги чашни­ки висловили у Чотирьох празьких статтях 1420 року. Розкол серед гуситів призвів до збройної боротьби між таборитами та чашниками. В 1434 році чашники остаточно розбили таборитів, чим зупинили Гуситські війни. Гуситський рух досить рано пе­рекинувся до Польщі і Литви, де його підтримував литовський князь Вітольд, використовуючи гуситів у боротьбі проти свого родича польського короля Ягайла. В 1434 році, коли в Чехії чаш­ники розбили таборитів, у Польщі король Владислав ІІІ розбив польських гуситів. На цьому Гуситські війни зупинилися, про­ливши багато крові та пригальмувавши політичний і економіч­ний розвиток Чехії. У 1436 році чеські дворяни прийняли умови імператора Сигізмунда.

• ГУСИТИ

Після закінчення Гуситських війн послідовники Гуса втрати­ли політичну значущість. Велика частина учасників руху поки­нули боротьбу та відійшли від ідей Гуса. Гуситство, як релігійне явище, вижило завдяки праці проповідника Петра Хельчинсько- го (бл. 1390-бл. 1460), який згуртував навколо себе залишки гу­ситів та почав проповідь виключно релігійних ідей Гуса. В 1457 році Хельчинський організував першу гуситську релігійну общи­ну. Гусити, об'єднані навколо релігійних ідей Яна Гуса та Петра Хельчинського, називали себе Unitas Fratrum (Братня єдність). До середини XV століття чеські брати вважали себе членами Католицької Церкви, хоч і закликали до реформ католицького благочестя. Уряд не толерував гуситів. Це змусило їх у 1467 році покинути міста і згуртуватися в ізольовані общини. В тому ж ро­ці гусити розірвали свої контакти з католицькою єрархією. Вони знайшли в Австрії єпископа вальденсів Стефана, який висвятив трьох єпископів для гуситів. Отримання власного духовенства, не пов'язаного з Католицькою Церквою, стало переломним мо­ментом в історії гуситів. З цього моменту вони перетворилися з внутрішньо-католицького руху в окрему конфесію. Згодом по­ширеними назвами цих общин стали Чеські брати і Моравська Церква (Могаузка сі'гкеу). На початку XVI століття общини чесь­ких братів налічували близько 200 тисяч віруючих, які були роз­ділені на три провінції: Богемську, Моравську і Польську.

З початком реформації чеські брати частково влилися в люте­ранство. В 1618-1620 роках в Чехії розгорілось Повстання чесь­ких станів, в якому дворянство, лицарі і міщанство згуртувались проти панування Габсбурґів. Повстання було придушене, а після нього гусити, оскільки вони його підтримали, зазнали утисків в Імперії Габсбурґів. Внаслідок цих гонінь общини чеських бра­тів у Богемії (Західній Чехії) зникли, але збереглися в Моравії (Східній Чехії). Саме з цієї причини утвердилась назва «Морав­ська Церква». Частина чеських братів переселилися на терени Польщі та українського Закарпаття. У 1670 році помер Ян Амос Коменський - останній єпископ чеських братів у Богемії. Комен- ський прославився як засновник педагогіки, письменник і гума­ніст. Смерть Коменського ознаменувала кінець Церкви чеських братів у Богемії.

•ГЕРРНГУТЕРИ

В 1722 році з'явилась гуситська община в Саксонії. Вони осе­лилися в місцевості Геррнгут, яка належала графу Миколаю Люд- віґу фон Цінцендорфу. Від назви місцевості цю общину прийнято називати геррнгутерами. Сам граф захопився благочестям но­вих поселенців своїх земель. Він особисто примкнув до общини та взявся за її облаштування. Спільність майна, інтенсивне ви­вчення Святого Письма, однаковий обов'язок праці для всіх, не­залежно від походження, організація спільного життя на осно­ві загальної любові стали рисами общини геррнгутерів. У 1727 році був складений статут геррнгутерів. У 1737 році граф фон Цінцендорф став єпископом геррнгутерів. Прусський уряд ду­же упереджено ставився до нової секти. Як тільки Цінцендорф став єпископом, він був виселений із країни. Повернутися він зміг тільки у 1750 році, коли геррнгутери підписали «Авсґсбурґ- ське віросповідання», тобто офіційно прийняли лютеранську віру. Для геррнгутерів це підписання не становило проблем з двох причин: по-перше, гуситська і лютеранська доктрина дуже близькі, а по-друге, геррнгутери байдуже ставилися до віровчен­ня, і робили головний наголос на благочесті. Після підписання «Авґсбурґського віросповідання» геррнгутери отримали право на існування; офіційно вони почали іменуватися Євангельською братською общиною. Геррнгутери сформували власний культ, який полягав у щоденних зустрічах для читання і вивчення Біб­лії. Вони зберегли причастя, яке розуміли як символ присутності Христа.

Коли російська імператриця Катерина ІІ запросила колоністів до Росії, геррнгутери були першими, хто відкликнувся. В 1765 році вони заснували свою першу колонію в Саратовській губер­нії. У 1817 році геррнгутерський проповідник Генріх Штіллінґ- Юнґ, який проповідував у Баварії та Вюртемберґу, оголосив наближення кінця світу, і Що другого приходу Христа потрібно очікувати біля гори Арарат, де зупинився Ковчег Ноя. Майже дев'ять тисяч геррнгутерів захопилися цією ідеєю, продали своє майно та, отримавши від російського імператора Олександра І дозвіл на переселення, вирушили до Арарату. Не всі мігранти прибули до цілі. Частина осіла в околицях Одеси, заклавши об­щини геррнгутерів у Південній Україні, частина осіла в Грузії та Азербайджані.

Поступово Моравська Церква злилась із геррнгутерами, тому сьогодні саме геррнгутери є єдиними прямими нащадками гуси­тів. Слова «гусити», «чеські брати», «богемські брати», «морав­ські брати», «євангельські брати», «геррнгутери», «Моравська Церква», «Євангельська братська община» тощо є синонімами. Геррнгутери поширені на різних континентах. Церква об'єднує 1.197.000 віруючих і поділена на 24 незалежні провінції, пред­ставники яких регулярно збираються на спільні синоди для ви­рішення загальних питань. В Європі знаходяться чотири провін­ції геррнгутерів: дві в Чехії, одна у Британії і одна об'єднує гер­рнгутерів Німеччини, Данії, Естонії, Латвії, Нідерландів, Швеції, Швейцарії та Албанії; в Африці знаходяться 12 провінцій, із них сім в Танзанії, і по одній в Бурунді, Замбії, Малаві, Конго і Півден­ній Африці; в Латинській Америці дев'ять провінцій: в Коста-Рі­ці, Гаянні, дві в Гондурасі, Ямайці, Нікарагуа, Сурінамі, Кубі та на островах Індійського океану; в Північній Америці чотири провін­ції: у США, Канаді, Алясці і Лабрадорі. Також існують малі місій- ні общини в інших країнах. У богослов'ї геррнгутерів гуситство доповнилося деякими елементами лютеранства і кальвінізму з впливами пієтизму. Однак доктрина в благочесті геррнгутерів ніколи не займала важливе місце. Церква має власне духовен­ство, до якого входять єпископи, пресвітери-проповідники та диякони, але вони мають тільки духовне значення. Управління общинами здійснюється обраними радами. Сам Цінцендорф по­ставляв у пресвітери жінок, але після його смерті ця практика зникла, і відновилася у деяких провінціях, починаючи з 1950-х років. Геррнгунтери вплинули на Джона Веслі, підштовхнувши його до виходу з Англіканської Церкви та організації конфесії методистів.

• СУЧАСНІ ГУСИТИ

Ім'я Яна Гуса носить ще одна релігійна організація, яка, однак, немає нічого спільного з постаттю Гуса. Відколи Чехія стала час­тиною Священної Римської імперії, в ній регулярно виникали на­ціонально-визвольні прагнення. Від часу Гуса ці прагнення об- рамлювалися в релігійний характер. В 1890 році утворився Союз католицького духовенства (їейпоіа каґоІіскеЬо йисйоуепвіуа), який об'єднав невелику групу католицьких священиків Чехії, котрі виступили із закликом до реформ. Вони прагнули відміни обов'язкового целібату, служіння меси чеською мовою тощо. В 1918 році Чехія і Словаччина відділилися від Австро-Угорської імперії та утворили Чехословацьку Республіку. У 1919 році впер­ше була відслужена меса чеською, а в 1920 році Союз католиць­кого духовенства відділився від Католицької Церкви, і прого­лосив себе Чехословацькою Церквою. Незважаючи на невелику підтримку народу, новоутворена Церква отримала підтримку уряду, який за її допомогою сподівався підняти національну свідомість чехів і словаків, а також зблизити ці два народи. Ця Церква ніколи не мала великої кількості послідовників, і прак­тично не вийшла за межі Чехословаччини, хоч її місіонери діяли в Польщі та українському Закарпатті. Її віруючими стали в осно­вному чехи. В Словаччині вона об'єднала тільки деяких чехів, які там оселилися. Лідером руху став Карел Фарський, який очолив новоутворену Церкву, проголосивши себе її першим Патріархом. Фарський уклав нову літургію Чехословацької Церкви, яка від­різнялась від римської. Відразу ж після її утворення в Церкві по­стала проблема самоідентифікації. Фарський і більша частина його Церкви більше схилялися до компромісу з протестантами. Натомість, інша група, яку очолював Горазд-Матей Павлік, поча­ла переговори зі Сербською Православною Церквою, орієнтую­чись на злиття з православям. Ідеї Фарського отримали більшу підтримку в Богемії, а ідеї Павліка - в Моравії. Розходження двох ідеологів врешті призвело до розколу Церкви. Павлік та його послідовники відкололися від Чехословацької Церкви, й орга­нізували Чехословацьку Православну Церкву. Віруючі Чехосло­вацької Церкви завжди декларували себе продовжувачами спра­ви Яна Гуса. У 1975 році вона перейменувалася у Чехословацьку Гуситську Церкву. Сьогодні вона об'єднує від 100 до 180 тисяч віруючих, і розділена на п'ять дієцезій. На чолі Церкви стоїть Центральна рада, очолювана Патріархом.