ПИСЬМОВІ ДОКАЗИ

У цивільному процесі велике значення мають письмові докази. Закон не дає визначення письмових доказів, а лише подає їх перелік: докумен­ти, акти, листування службового або особистого характеру, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Під актами розуміють викладене у письмовій формі волевиявлення сторін, спрямоване на встановлення, зміну або припинення цивільних прав й обов’язків, тобто письмові угоди (правочини). Іноді сторони проводять звірку взаємних розрахунків, яку підписують не розпо­рядники кредитів, а головні бухгалтери підприємств, організацій, які не мають права першого підпису. Такий документ, якщо він не підпи­саний належно уповноваженими особами, не може вважатися угодою (правочином).

Однак такий акт, як і розрахунок, має інформаційний характер, вказує на стан розрахунків сторін і як такий оцінюється судом як пись­мовий доказ. До письмових доказів інформаційного характеру належать різні документи, що містять дані про факти (свідоцтва про шлюб і на­родження, атестати, довідки тощо).

Клієнти часто передають велику кількість різних паперів. Перш ніж їх використати як письмові докази, потрібно провести перевірку з урахуванням їх змісту (відомостей, котрі в них вказані) та фор­ми (реквізитів, дати, печатки, підписів уповноваженої особи тощо). Неодмінною умовою достовірності виданого документа є його видача в межах компетенції цієї установи. Особливо уважно слід ставитися до документа, де констатація того чи іншого факту переплітається з їх тлумаченням на користь певної сторони. У підсумку такий документ втрачає свою доказову силу^[123].

Подаючи копії документів, позивач або його адвокат мають пересвід­читись у тому, щоб копію було належним чином засвідчено.

Ще одним різновидом письмових доказів є листи ділового або осо­бистого характеру, які містять відомості про факти, що мають значення для справи. Листування громадян нерідко розкриває справжні наміри юридичної поведінки особи. Це дає у розпорядження суду докази, які важко спростувати.

Достовірність цих доказів полягає в тому, що вони виходять від сто­рони, яка, як правило, не розраховувала на можливість майбутнього спору. Проте під час відбирання таких доказів адвокат має враховувати вимоги ст. 31 Конституції України щодо гарантування таємниці листу­вання, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Такі докази різними шляхами, іноді протиправними, опиняються в руках клієнтів, а потім передаються адвокату для використання у судовому спорі. Від адвоката вимагається особлива обережність під час вирішення питання про їх використання. Подання, наприклад, листів, адресованих третім особам, до суду, на думку деяких спеціалістів, допустиме лише за згодою цих третіх осіб.

Верховний Суд України роз’яснив, що правила ч. 2 ст. 27 ЦПК не виключають можливості використання судом звукозапису як джерела доказу, якщо його зроблено без порушень охоронюваних Конституцією та іншими законами України прав і свобод громадян.

У Російській Федерації детальніше розписано, що письмовими до­казами є відомості про обставини, які мають значення для розгляду та вирішення справи (акти, договори, довідки, листування службового чи особистого характеру), виконані у формі цифрового або графічного запису, зокрема одержані за допомогою факсимільного, електронного зв’язку або іншим способом, який дозволяє встановити достовірність документа^[124].

До письмових доказів належать також вироки та рішення суду, інші судові постанови, протоколи вчинення процесуальних дій, судових за­сідань, додатки до протоколів (схеми, карти, плани, креслення).

Визначимо певні спільні риси письмових доказів:

1) відображення в предметах відомостей, що мають значення для справи, за допомогою певних знаків^[125], які можуть сприйматися людиною;

2) одержання відомостей у письмовому доказі виходить від осіб, які ще не займають процесуального становища сторони, інших осіб, які беруть участь у справі, експерта^[126];

3) як правило, письмові докази створюються до виникнення цивіль­ного спору і поза зв'язком з ним.

Залежно від підстав письмові докази поділяються на:

— за змістом — розпорядчі та довідково-інформаційні. До перших належать накази, розпорядження, інші документи, для яких є характер­ним владно-вольовий характер. До других — документи пізнавального характеру (акти, звіти, протоколи, листи тощо);

— за суб'єктом, від якого виходить документ, — офіційні (від держа­ви, посадових осіб тощо, внаслідок чого мають певні реквізити) та при­ватні (неофіційні), тобто не пов'язані з виконанням певних повноважень;

— за способом утворення — оригінали та копії;

— за формою — прості письмові та нотаріально посвідчені.

Оспорювання письмових доказів здійснюється, як правило:

а) заявою про їх недійсність;

б) спростуванням наявних у них відомостей по суті;

в) заявою про підроблення документа.

Письмові документи зазвичай подаються в оригіналі. Якщо матеріали позовної заяви направляють до суду листом, то з метою зменшення ри­зику втрати оригіналів надсилають належно засвідчені копії документів. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про адвокатуру» адвокати мають право посвідчувати копії документів у справах, які вони ведуть.

Якщо до суду подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.