РОЗДІЛ V. СКЛАДАННЯ ПОЗОВНОЇ ЗАЯВИ

Позовне провадження — основний вид цивільного судочинства. Пред’явлення позову, як і звернення до суду із заявою у непозовних провадженнях, є складовою більш широкого конституційного права — права на звернення до суду за захистом.

Позовну заяву особа може подати суду лише у письмовій формі; ні звукозапису, ні відеозапису позовної заяви суд не приймає^[227].

Позовне провадження є універсальним за юридичною природою. Поняття позову є одним із найбільш спірних у правовій літературі, що зумовлено наявністю кількох концепцій природи позову.

«... у суд позов подав» — Левко Боровиковський^[228].

Канцелярит «пред’явлення» позову був започаткований ще законо­давством Російської імперії. У Кодексі 1929 року домінували терміни «позов», «пред’явлення позову». Терміни «позовна заява» та «позовна вимога» не були вжиті в ньому жодного разу. Частина 1 статті 118 ЦПК є прикладом мовних викрутасів. «Позов пред’являється шляхом подання позовної заяви» — воістину мовний «винахід». Слово «пред’явити» озна­чає показати якийсь документ, висунути претензію; продемонструвати щось, виставити напоказ.

А замість «в порядку черговості» треба було написати «згідно з чер­гою». У цьому Кодексі продовжено жонглювання термінами «позов», «позовна заява». Є у ньому і слова «позовна вимога» (тобто масло масляне, оскільки позов — це і є вимога), і «заява» (у розумінні по­зовної заяви). Структурним елементом позовної заяви є викладення суті (змісту) позову, тобто суті вимоги. Позову без позовної заяви не буває, як і надіслану суду заяву без конкретної вимоги не можна вважати позовною. З цих міркувань позов (вимога) і позовна заява — органічно переплетені поняття: позов — це вимога, тобто основний структурний елемент позовної заяви як процесуального документа. Науковці, не зашорені термінологічною канцелярщиною, неодмінно «полегшили» б термінологію, вивільнивши її, зокрема, від канцеля­риту «пред’явлення позову».

Таке полегшення, найперше, торкнулося б назви цієї глави, в якій визначено передумови та процедуру відкриття провадження у справі. У перекладі з канцеляриту зрозумілою українською це означає — від­криття справи. Тому глава мала б мати саме таку назву: «Відкриття справи». Відповідно, стаття 118 ЦПК мала б мати таку ж просту, чітку і зрозумілу назву: «Подання позовної заяви». Оскільки основним фігу­рантом на цій стадії судового процесу є позивач, частину 1 слід було б викласти інакше: «Позивач подає позовну заяву суду першої інстанції». Саме — суду, а не «до суду» чи «в суд». Не може залишити байдужим й інформація про те, що у суді позовна заява «реєструється, оформлю­ється і передається...», наче все це вона може зробити сама. Процедура реєстрації і оформлення позовної заяви має бути визначена в інструкції по діловодству^[229].

Позов у процесуальному сенсі — звернення в суд першої інстанції з вимогою про захист своїх прав та інтересів, тобто як засобу відкриття цивільного процесу. Позов у матеріальному сенсі — право на задово­лення своїх позовних вимог. У цьому аспекті поняття позову вживається у розумінні здатності володільця матеріального суб’єктивного права до примусового його здійснення через суд. З цим нерозривно пов’язаний і пропуск позовної давності, що тягне за собою втрату права на позов у матеріально-правовому сенсі.

Актуальним є з’ясування таких елементів позову, як предмет позову, підстава позову (у деяких випадках можна говорити про зміст позову). Елементи позову є головним критерієм у визначенні тотожності позовів. Якщо не збігаються сторони, предмет або підстава позову (наприклад, з’являються нові юридичні факти у підставі позову), то неможливо го­ворити про тотожність позовів, і позивач може знову звернутися до суду з вимогами. «Предмет і підстава позову визначають межі предмета до­казування, межі судового розгляду»^[230].

Предмет позову — вимоги позивача до відповідача, наприклад, про визнання права на майно, поновлення на роботі, відшкодування шкоди тощо.

Предметом позову є та його частина, яка характеризує матеріаль­но-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої він просить ухвалити судове рішення (зміст позовних вимог — п. 3 ч. 2 ст. 119 ЦПК України)^[231].

Слід розрізняти предмет позову і об’єкт позову, щодо якого заяв­ляється позов. Щодо об’єкта спору можуть бути заявлені різні позови. Наприклад, стосовно житлового будинку або квартири можуть бути за­явлені позови: про визнання права власності на будинок, про вселення до будинку (квартири), про усунення перешкод у користуванні будинком, про вилучення будинку (квартири) з опису, про перехід прав покупця будинку на співвласника тощо.

Право визначення предмета позову належить позивачу, який сам обирає спосіб захисту свого права.

Чи може вимога позивача бути альтернативною (або-або), чи фа­культативною (якщо не одне —то інше)? Писати так не прийнято. Утім диспозитивність у здійсненні своїх матеріальних і процесуальних прав дає підставу для ствердної відповіді.^[232]

На практиці суддям буває важко визначити предмет позову, оскільки нерідко він викладається позивачами не досить чітко і прозоро. Звич­на картина: суддя по кілька разів перепитує позивача: «Що ви хочете від суду?» Це наслідок недостатньо кваліфікованої підготовки позовної заяви. Але суд не вправі коригувати позицію позивача. Між іншим, правильне визначення предмета позову визначає майбутнє виконання судового акта, оскільки обмежено сформульовані вимоги позивача у по­дальшому не дозволять його примусово виконати.

Наприклад, позивач пред’явив позов тільки з вимогою про визнання правочину недійсним, не заявляючи вимог, пов’язаних з правовими наслідками задоволення позову судом. Суд винесе рішення про ви­знання правочину недійсним, але для того щоб настали наслідки не­дійсності правочину, у рішенні суду, відповідно до вимог позивача, мають бути визначені й подальші дії — повернення майна, грошових коштів, вчинення інших певних дій сторонами правочину, до яких відповідач може бути примушений судом.

Під підставою позову розуміють обставини, з яких випливає право вимоги позивача і якими позивач їх обґрунтовує. Отже, під­ставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України): юридичні факти матеріаль­но-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення^[234].

Таким чином, позивач має не просто навести обставини, а вказати на юридичні факти, тобто такі, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Як правило, певне суб’єктивне право ґрунтується не на одному юридичному факті, а на їх сукупності, тобто у підставі позову має міститися певний фактичний склад. Тому говорять про фактичні підстави та юридичні (правові) підстави позову. Отже, в цьому контексті фактична підстава позову — це сукупність юридичних фактів, а юридична (правова) — вказівка на конкретну норму права, на якій ґрунтується вимога позивача. Саме так підходять до цієї проблеми практичні працівники — адвокати, юрисконсульти.

Серед процесуалістів підтримано думку, що позов має не лише фактичну, а й правову основу. Ця позиція узгоджується з підходами до справи адвокатів. Обґрунтовується це тим, що юридичні факти, які складають підставу позову, визначаються нормами цивільного й інших галузей права^[235]. Але ЦПК не зобов’язує позивача підтверджу­вати наявність суб’єктивного цивільного права вказівкою на закон (ст. 119 ЦПК). Такий підхід не означає, що вказівка на конкретну норму права, на якій ґрунтується вимога, є помилкою. Навпаки, і для прокурора, і для адвоката посилання на норму закону в позовній за­яві є бажаним і потрібним.

Процесуалісти виділяють активну підставу — тобто обставини, які підтверджують, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладено певні обов’язки, а також пасивну підставу — факти, які свідчать, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить^[236].

Адвокат, який готує позовну заяву, має подбати як про виклад юридичних фактів, так і вказати ті норми закону, на яких ґрунтуються вимоги. І якщо позивач не наводить або не в змозі навести правові підстави позову, то він ускладнює роботу суду, а також захист своїх прав, оскільки стає незрозумілим, чого хоче домогтися позивач.

На практиці в такій ситуації суд витрачає додаткові зусилля і час, вимагає письмово уточнити свої вимоги, щоб продертися через неясну і недостатньо зрозумілу позицію позивача^[237].

Частина процесуалістів (зокрема, М. А. Гурвич, А. Ф. Клейнман) виділяє і третій елемент позову — зміст позову, тобто вид (спосіб) судового захисту, якого просить позивач, — визнання, присудження, припинення або зміну правовідносин, витребування майна з чужого незаконного володіння. Слід зауважити, що предмет позову містить ви­могу позивача про присудження, визнання права тощо. У ст. 119 ЦПК вимагається вказувати у позовній заяві зміст позовних вимог. Тому в Україні, попри різні позиції процесуалістів, потрібно вказувати на зміст позовних вимог.

«Змістом позову є звернена до суду вимога позивача про здійснення судом певних дій із зазначенням способу судового захисту»^[238].

Наприклад, у позові про виселення за неможливістю спільного проживання предметом позову є спірні правовідносини — право дострокового припинення договору житлового найму; підставою по­зову — факти неправильної поведінки позивача, що створюють не­можливість спільного проживання; змістом — вимога про ухвалення рішення щодо виселення відповідача^[239]. Саме за змістом провадиться класифікація позовів.

За способом процесуального захисту позови поділяються на: позови про присудження (виконавчі); визнання (установчі); перетворювальні (про конститутивне рішення).

Позови про присудження спрямовані на поновлення порушеного права й усунення наслідків правопорушення (про стягнення аліментів, відшкодування збитків).

Позови про визнання спрямовуються на усунення спору між сторо­нами шляхом внесення ясності в існуючі між ними правовідносини. Суд своїм рішенням визнає право власності, авторство, законність і дійсність укладеного договору.

Щодо спорів перетворювальних, спрямованих на зміну або припи­нення правовідносин (виділення частки зі спільного майна, припинення договору найму житлового приміщення тощо), то в літературі немає єдиної думки. Позови, які називають перетворювальними, можуть бути віднесені до позовів про визнання або присудження. Питання це теоре­тичне і для практики не має значення^[240].

Отже, форма і зміст позовної заяви визначені законом і у зв'язку з цим набувають юридичного значення. Під час складання заяви цих ви­мог закону слід дотримуватись. Чіткий виклад підстав позову дозволяє суду визначити суть спору і вирішити питання про те, в якому напрямі належить здійснювати підготовку справи. Особливе значення має про­хальний пункт справи, який може бути сприйнятий судом у резолю­тивній частині рішення. Формулюючи цю частину позовної заяви, слід ураховувати матеріально-правові наслідки, які позивач бажає одержати у результаті розгляду справи.

Позов подається до суду першої інстанції, де позовна заява ре­єструється, оформлюється і передається судді в порядку черговості. На практиці позовну заяву здають безпосередньо на прийомі у судді або іншої уповноваженої особи або ж надсилають рекомендованим листом з повідомленням поштою.

Позовна заява подається безпосередньо до суду або надсилається рекомендованим листом з повідомленням до суду. Порядок подання позовної заяви належним чином не регламентовано. При врученні позов­ної заяви судді на особистому прийомі позивачу або його представнику потрібно виготовити її копію, на якій суддя або інша посадова особа має зробити відмітку про прийняття заяви або поставити відповідний вхідний штамп і дату. У Верховному Суді України на руки видають довідку про одержання процесуального документа. Позовну заяву по­дають особисто. Якщо заяву подає представник, то він повинен мати відповідну довіреність. Було б доцільно встановити такий самий по­рядок прийняття процесуальних документів, як у Верховному Суді України, у всіх судах.

Таким чином, ст. 119 ЦПК містить загальні вимоги до позовної заяви, яка подається в письмовій формі до суду за належною підсуд­ністю. У позовній заяві мають міститись визначені законом реквізити. При зазначенні найменування суду вказується його повна назва, на­приклад: До Печерського районного суду у місті Києві; до Хустського районного суду в Закарпатській області, адресу суду у позовній за­яві вказувати необов’язково. Але за традицією адвокати зазначають адресу суду. У заяві вказують повне ім’я (прізвище, ім’я, по бать­кові) позивача та відповідача. Для юридичної особи — повну назву: Товариство з обмеженою відповідальністю «ТИСА». Якщо позовна заява подається представником, то вказують повне ім’я представника. У заяві також вказують місце проживання фізичних осіб (позивача і відповідача) або місцезнаходження юридичних осіб, поштовий ін­декс і номер засобів зв’язку, якщо такий відомий. Хоча ст. 119 ЦПК не передбачає такої вимоги, проте у позовній заяві доцільно вказати ідентифікаційні номери (якщо вони відомі) позивача та відповідача, що полегшує роботу виконавчої служби. У господарських судах по­дання у заяві ідентифікаційних номерів, або кодів, є обов’язковим (п. 2 ст. 54 ГПК). У поданні змісту позовних вимог вказують, на­приклад: позовна заява про стягнення заборгованості, позовна заява про визнання правочину недійсним тощо. В обов’язковому порядку вказується ціна позову щодо вимог майнового характеру.

Позивач наводить також обставини, якими обґрунтовує свої вимоги, та вказує, у чому полягає порушення або загроза порушенню прав, свобод, законних інтересів позивача та його вимоги.

Пункт 6 ч. 2 ст. 119 викладено у новій редакції, істотно відмінній порівняно з ЦПК 1963 року. У заяві слід зазначити докази, що під­тверджують кожну обставину або наявність підстав для звільнення від доказування. Тому під час оформлення позовної заяви доцільно подати певний доказ та вказати, яку або які обставини він підтверджує. Це дещо збільшує обсяг позовної заяви, втім вносить визначеність і прозорість у її виклад і полегшує з’ясування обставин, якими об­ґрунтовується позов.

У господарських судах передбачено певні вимоги до оформлення позовних матеріалів: формування теки, яка прошивається, складання документів відповідно до переліку, копії документів подаються належ­ним чином засвідчені. В аналогічному порядку доцільно оформляти і позовну заяву з матеріалами у відповідні районні суди.

У ст. 119 Кодексу немає спеціальної вказівки про законодавство, на підставі якого подається позов. Проте, викладаючи обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, адвокат, прокурор зазнача­ють і законодавство, на підставі якого подається позов. Наприклад, вимога про зазначення законодавства, на підставі якого подається позов, є обов’язковою у господарському процесі. Мабуть, різний підхід у двох процесуальних кодексах невиправданий. Порівнюючи процесуальний кодекс з Кодексом адміністративного судочинства, можна помітити однаковість підходів у цьому питанні у нових ко­дексах. Отже, це продумана позиція. Витоки такого підходу йдуть з Римського права, де стверджувалось, що суд знає право. Іноді адвокати використовують цю обставину як тактичний прийом, щоб закамуфлювати дійсні наміри щодо подання позову.

Наприклад, справжньою метою позову може бути встановлення пев­ного факту, а не те, що фактично просить позивач.

Приклад. Сільськогосподарське товариство Агрокомбінат X. звернулося до суду в м. Львові щодо стягнення з відповідача забор­гованості, яка виникла на підставі договору про відступлення права вимоги за договором оренди земельної ділянки. Позивач обгрунтував свої вимоги тим, що відповідно до умов договору відступлення права вимоги відповідач не пізніше трьох днів з моменту його укладення мав сплатити позивачу 150 грн. за відступлене право, однак своє зобов’язання не виконав. Відповідач звернувся із зустрічним по­зовом про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 17 січня 2005 р., мотивуючи свої позовні вимоги тим, що позивач не є правонаступником КСП Агрокомбінату H., що уклало договір оренди земельної ділянки, оскільки рішення про реорганізацію колек­тивного сільськогосподарського підприємства шляхом перетворення на товариство є незаконним, у зв’язку з чим позивач не мав права укладати договір відступлення права вимоги. Два висококваліфіко­вані адвокати кілька разів приїжджали з Києва до Львова у судові засідання за цими 150 гривнами. Справжньою метою було визнання судом, що позивач є правонаступником КСП Агрокомбінату Н. Після цього було проведено низку успішних процесів у господарських судах щодо спірних земельних ділянок. Визнання позивача правонаступником було використано для позитивних рішень судів, включаючи Вищий господарський суд України.

Верховний Суд України невипадково звертає увагу судів на те, що «під підставами позову, які згідно зі ст. 103 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти відповідно до ст. 137 ЦПК обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі посилання позивача на пев­ну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини»^[241].

Суддя має визначитися з підставами позову та з'ясувати правову позицію позивача. Це його обов'язок. Саме на цьому етапі починає фор­муватися погляд судді щодо майбутнього рішення. Звичайно, остаточно думка судді формується в рішення суду в нарадчій кімнаті.

Спеціалісти права, даючи рекомендації для адвокатів, виходять з позиції, що справу вирішує суддя ідеальний, неупереджений і не за- ангажований. Насправді таких ідеальних суддів не буває. Тому адвокат має навчитись протистояти у процесі навіть у ситуації, коли суддя діє упереджено. І найголовніша зброя в цьому випадку — докази. Належ­но посвідчені письмові документи, експертизи, підготовлені адвокатом свідки^[242], продумана разом з клієнтом лінія поведінки в суді — все це дає надію і сподівання на успіх.

Таким чином, первинними є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і які суд не вправі змінити. Що ж до норми права, на яку посилається позивач, то у випадку неточності суд може і сам виправити цю помилку, незалежно від згоди на це сторони.

Звідси важливий висновок: у позові не може бути відмовлено лише на тій підставі, що позивач допустив помилку у визначенні норми, якою слід керуватися під час вирішення спору. Професійна етика прокурора, юрисконсульта, адвоката зобов'язує їх вказувати у заяві норми закону, якими під час вирішення спору, на їхню думку, слід керуватися.

Якщо позовну заяву складає позивач, який не користується право­вою допомогою, то він, не вказуючи норми закону, яка регулює спірні правовідносини, має чітко викласти обставини, якими обґрунтовує позов, а завдання суду — дати правову оцінку цим обставинам. Оскільки ст. 119 ЦПК не вимагає посилання на норму закону, яка є правовою підставою вимог, то це означає, що суд не може вимагати вказівки від позивача на норму закону, яка, на його думку, підлягає застосуванню.

Разом з тим у ст. 119 ЦПК України міститься вимога про виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Можна припустити, що, викладаючи обставини, якими обґрунтовуються вимоги, потрібно вказувати і правову кваліфікацію спірних правовідносин, а отже, зі­слатися на закони або інші нормативно-правові акти.

Верховний Суд України невипадково звертає увагу судів на те, що «під підставами позову, які згідно зі ст. 103 ЦПК 1963 р. може змінити лише позивач, слід розуміти відповідно до ст. 137 ЦПК 1963 р. обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини»^[243]. Очевидно, що це роз’яснення Верховного Суду України залишається актуальним і для ст. 119 ЦПК 2004 р.

Приклад. Б. подала позов про визнання недійсним договору купів- лі-продажу 1/4 частини квартири, а також про визнання недійсним свідоцтва про право власності на 1/2 квартири у спільній сумісній власності подружжя. Справа слухалась 26 вересня 2005 р. Позивачка у заяві посилалась на те, що квартиру вона купила на особисті заоща­дження, що її обманув нотаріус, оформлюючи права власності на 1/2 частину квартири чоловікові, що вона давала згоду на купівлю-продаж 1/4 частини квартири від належної їй 1/2 частини, а не від цілої квартири. Просила визнати недійсними ці документи.

У судовому засіданні, даючи пояснення, Б. спростувала свій позов і заявила, що визнає факт належності 1/2 квартири у спільній суміс­ній власності її чоловіку, оскільки квартира нею нажита з чоловіком і куплена через 6 років після укладення шлюбу. Просила визнати недійс­ним договір купівлі-продажу 1/4 частини квартири чоловіку, оскільки не розуміла значення своїх дій. У адвоката Б. запитань до неї не було. Після цього суд протягом двох годин допитував Б., ставлячи навідні запитання, щр викликало у представника відповідача певні підозри щодо об’єктивності суду. Б. давала пояснення як позивач і не допитувалась як свідок. Оскільки Б. кілька разів змінювала свої пояснення, суд слу­хання справи відклав і поклав на відповідача обов’язок представити додаткові докази: свідоцтво про право власності на квартиру, докази, що свідоцтво зареєстроване у встановленому порядку, довідку бюро технічної інвентаризації.

У зв’язку з підозрами щодо однобічності суду представник від­повідача подав Грунтовні письмові пояснення та витребувані судом додаткові докази, з вказівкою про те, які обставини підтверджує кожен із наданих доказів. Було також заявлено клопотання про додатковий допит позивачки та проведення звукозапису. В цій ситуації адвокат, який представляв по довіреності інтереси від­повідача, визнав за потрібне проведення звукозапису. Разом з тим у поясненнях і клопотаннях про приєднання доказів не було жодного натяку на необ’єктивність суду.

Адвокат відповідача в цій ситуації діяв правильно. Підозри ґрун­тувалися лише на припущенні, незаперечних доказів упередженості суду не було, а навідні запитання могли бути випадковими. Таким чином, підстав для відводу не було. Разом з тим суддя зрозумів дії адвоката, який підтвердив надані докази ґрунтовними письмовими поясненнями, і ухвалив законне рішення про відмову у задоволенні позовних вимог^[244].

У позовній заяві наводять перелік документів, що додаються до за­яви. У переліку вказують повну назву документа. Наприклад, «Платіжне доручення № 17 на суму 70 тис. грн. від 10 серпня 2004 року», «То­варно-транспортна накладна № 000332 від 12 лютого 2003 року», «До­говір оренди нежитлового приміщення № 07 від 20 травня 2002 року». В американській практиці кожному доказу присвоюють певний номер. Наприклад, у наведеному випадку це могло б бути викладено так: доказ № 1 — наказ про звільнення з роботи; доказ № 2 — наказ про прийняття на роботу тощо. Така нумерація могла би бути доцільною і в українській практиці, якщо справа багатоепізодна і містить численні докази (накази, рішення, накладні, довідки, акти тощо).

Позовна заява підписується позивачем або його представником із за­значенням дати подання. Дата є важливим реквізитом заяви, а тому її потрібно вказувати точно і обов’язково. У судовій практиці трапля­лись випадки, коли суддя постановляв ухвалу про усунення недоліків, які полягали в тому, що у позовній заяві була відсутня дата. У цьому випадку формалізм суду є виправданим. Позовна заява має відповідати вимогам закону, й у цьому питанні немає дрібниць.

До позовної заяви додаються документи (в оригіналі), що підтверджу­ють сплату судового збору. Якщо заява подається адвокатом або іншою особою, які виступають як представники, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ (договір), що підтверджує його повно­важення. Якщо поданню позовної заяви передувало звернення про за­безпечення доказів або позову, позовна заява має містити відомості про забезпечення доказів або позову.

Якщо позивач звільнений від сплати судового збору, то на цю обста­вину він має вказати у позовній заяві з посиланням на конкретну норму закону, що надає таку пільгу.

Під час підготовки позовної заяви адвокат має організувати роботу так, щоб максимально полегшити роботу суду. Суд обов’язково ці ста­рання оцінить.

Заслуговує на увагу і надання копій документів, позовної заяви не тільки у письмовому вигляді, а й на електронних носіях, що полегши­ло б роботу суддів у виготовленні рішень. І хоча законом надання копії позовної заяви на електронних носіях не передбачено, ця пропозиція заслуговує на увагу. Такі дії не є порушенням процесу, але друга сто­рона повинна мати право на ознайомлення із змістом поданої електрон­ної копії документа. На практиці такі дії, передусім у господарських судах, є поширеними, й у цьому немає нічого негативного. По суті, це є фактичною процесуальною діяльністю, яка полегшує роботу суддів з написання рішень, ухвал, постанов. Офіційного визнання така прак­тика з боку Верховного Суду поки що не одержала, втім це питання часу. Було б правильним і розумним увести таке правило безпосередньо до тексту ЦПК, однак законодавець, а точніше, автори проекту ЦПК на це не наважилися.

Зіставлення та порівняння ст. 120 та 131 ЦПК дає підстави для вис­новку, що позовна заява може бути подана тільки з тими документами, подання яких обов’язкове: про сплату судового збору, а також довіреності чи іншого документа, що підтверджує повноваження представника. Від­повідно до ст. 121 ЦПК суддя залишає заяву без руху тільки у випадках, якщо не сплачено судовий збір, або якщо заява за формою і змістом не відповідає вимогам ст. 119, 120 ЦПК. Якщо ж узяти до уваги і ст. 82 ЦПК, позивач може подати клопотання про відстрочення або розстро­чення сплати судового збору. У цьому разі позовна заява може бути подана і без сплати судового збору. Суд буде змушений або задоволь­нити питання про відстрочення виплат судового збору, або відмовити та надати строк для його оплати.

До змісту позовної заяви входять обставини, якими позивач обґрунто­вує свої вимоги, та докази, якими підтверджуються викладені обставини.

Неможливо точно визначити, як формується внутрішнє переконання судді. Як правило, суддя шукає найпростішого виходу з правової ситуа­ції. Тому дуже важливими є пояснення сторін, де суддя для себе визначає напрям судового слідства, а нерідко й особисті симпатії й антипатії до тієї чи іншої сторони. І не треба звинувачувати суддю в упередженості. Це трапляється поза його бажанням — за законами психології.

Навіть досвідчений суддя, допитуючи позивача, який не дуже ясно уявляє вироблену правову позицію, мимоволі може перевести стрілки справи у зовсім інший бік і вивести з-під удару певну особу або ор­ганізацію. Таким чином, судді знають, що підставу позову визначає позивач, але шляхом допиту можуть дезорієнтувати його і спрямувати у зовсім іншому напрямі. Адвокати мають знати це і бути готовими до такого повороту подій. Для цього потрібно завчасно переговорити зі своїм клієнтом, знову визначаючись з підставами позову. До по­зовної заяви додають клопотання про виклик у суд свідків, забез­печення доказів та позову тощо. Якщо справа складна або адвокат має намір точно слідувати вимогам ст. 119 ЦПК, він може поділити позовну заяву на підрозділи за реквізитами, які вказано у цій статті. Наприклад, вказати:

1) обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, та викласти ці обставини;

2) докази, що підтверджують кожну обставину, перелік цих доказів, їх основний зміст, значення для справи та вказівка на те, які обставини конкретний доказ підтверджує;

3) зміст позовних вимог.

Такий поділ дозволяє судді швидко перевірити наявність рекві­зитів позовної заяви, втім певною мірою порушує логічну стрункість її викладу.

Під час складання заяви виникає питання про те, що розумієть­ся під змістом позовних вимог. Оскільки за змістом позовна заява є зверненням позивача до суду за захистом порушеного права, то «по­зовні вимоги — це обраний позивачем спосіб захисту права, який здійснюється судом шляхом визнання прав, відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право, присудження до виконання обов'язку в натурі, компенсації моральної шкоди, припинення або зміни правовідносин, стягнення з особи завданих збитків, неустойки (штрафу, пені), а також іншими методами, які передбачено законом»^[245]. «Юридичний словник» під змістом позовних вимог розуміє «виклад обставин справи, з яких ви­пливають права та обов'язки суб'єктів»^[246].

У результаті ставиться знак рівності між обставинами справи і змістом вимоги, що вносить неясність у з’ясування проблеми. На практиці адвокати пишуть: «Позовна заява про визнання ордеру недійсним, виселення і визнання права на житлову площу» або «По­зовна заява про зміну умов договору найму житлового приміщення», «Позовна заява про відшкодування шкоди, причиненої ушкодженням здоров’я», «Позовна заява про захист честі та гідності і відшкодування моральної шкоди», «Позовна заява про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов)», «Позовна заява про відшкодування шкоди, заподіяної дорожньо-транспортною пригодою», «Позовна заява про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок до­рожньо-транспортної пригоди (в порядку регресу)», «Позовна заява про зміну часток власників житлового будинку» тощо. У цих фор­мулах коротко вказано зміст позовних вимог, а в прохальній частині позовної заяви викладено конкретну вимогу, яку просить позивач постановити у рішенні.

«Позовна заява за обсягом не має бути більше двох сторінок. Це «золоте правило» адвоката. Текст позовної заяви друкують на якісному папері, без виправлень і підчисток. Якщо обсяг матеріалів, які потрібно довести до відома суду, значно більший за дві сторінки, то варто ви- членити всі допоміжні фрагменти й розмістити їх в окремих додатках до позовної заяви»^[247]. Проте не завжди вдається викласти вимоги у по­зовній заяві так стисло.

Відповідно до ст. 27 ЦПК учасники процесу мають право подавати докази, брати участь у їх дослідженні, давати усні та письмові пояс­нення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення. Отже, частина інформації може бути подана у формі письмових пояснень, до­водів, міркувань і заперечень. Ці права якось залишаються поза увагою спеціалістів права. Між іншим, у судовому засіданні з реалізацією цих прав виникають труднощі. Судді нерідко переривають учасників про­цесу і не знаходять часу для того, щоб вони висловили всі свої доводи, міркування та заперечення, наголошуючи, що про це можна сказати в дебатах. Вбачається, що ст. 27 ЦПК потребує нового прочитання та з’ясування можливостей кожного учасника процесу викласти свої доводи, міркування та заперечення.

У позовній заяві слід уникати загальних фраз та аргументації з по­силанням «на звичаї ділового обігу», «здоровий глузд». Зайвою буде і патетика на захист державних і громадських інтересів, недобір дер­жавних податків через неправильні дії сторони тощо. Для цього є про­куратура та податкова служба.

Писати сухо, лаконічно і точно — рідкісне мистецтво. Саме тому позовну заяву складають, використовуючи відшліфовані часом і прак­тикою формулювання. Не слід уникати у заяві запозичень вдалих фраз як із опублікованої судової практики, так і з документів відо­мих юристів. У цьому контексті заслуговують на увагу тексти рішень Верховного Суду України та рішення Європейського суду з прав людини, в яких можна знайти вдалі й не затерті вирази і долучити їх до тексту заяви.

Не слід вражати суддів красномовністю й рідковживаними та мало­зрозумілими словами. Звернення до суду (якщо позивач — юридична особа) слід викладати від юридичної особи, а не особисто від ди­ректора або його заступника. Що стосується фізичних осіб, то і тут звернення, що носять особистий характер, треба використовувати мінімально. Позивач взаємодіє, як правило, не із суддею, а з судом. Тому і документи, направлені до суду, навіть якщо відомий суддя, адресують на ім'я суду. І все ж для зручності роботи апарату суду, направляючи документ, доцільно позначати прізвище судді та номер справи, якщо він відомий.

Є низка загальних, перевірених судовою практикою вимог до позовної заяви як текстового документа. Слід уникати красивих фраз загального характеру на кшталт: «підрив ділової репутації», «скорочення сегменту діяльності» або різного роду жаргонізмів. Судді такі фрази сприймають роздратовано, бо вони відволікають від суті спору і не несуть смислового навантаження.

У позовній заяві не має бути довгих речень, стилістичних або логіч­них повторень. Рекомендований розмір абзаців — не більше 5 рядків. Не слід нагромаджувати текст цифрами, використовуючи їх не більше 3-5 на сторінку. Не варто використовувати питальні речення, знаки оклику, риторичні звороти. Якщо у справі йдеться про один документ, потрібно лише один раз вказати його номер і дату, наприклад: «Договір міни від 17.09.2001», і надалі називати його «Договір».

Вказуючи на допущені відповідачем порушення, слід якомога точніше використовувати звороти, що містяться в нормах кодексів або договорів. Замість «зруйнував будинок» краще записати «запо­діяв шкоду будинку», замість «не здійснив поставки» — «не виконав або неналежно виконав зобов’язання», замість «продав несправний товар» — «продав річ неналежної якості», замість «поставив мало товару» — «порушив умови договору про кількість», замість «не­своєчасно поставив» — краще «порушив умови договору про строки» тощо. Слід уникати слів, які мають емоційне забарвлення: «дуже», «сильно», «нечесно»^[248].

У правовій літературі для різних видів позовних заяв розроблено шаблони та зразки. Вони полегшують роботу адвоката, тому ними можна і треба користуватися. Разом з тим складання позовної заяви — процес творчий. Відтак, використовуючи шаблон, слід ураховувати особливості конкретної справи, її фактичний та юридичний склад і за потреби відступати від усталеного викладу фабули справи. На практи­ці може виникнути питання про можливість надсилання позовної заяви у вигляді телеграми. Наприклад, заявник не встигає зібрати потрібні докази або тимчасово перебуває за межами країни і, щоб не пропустити строк позовної давності, надсилає позовну заяву у вигляді телеграми. В цьому випадку позивач усвідомлює, що телеграма не забезпечує вимог закону, крім форми (письмовий документ) та змісту.

Вважаю, що й у цьому випадку суд має відповідним чином за­реєструвати та передати судді в порядку черговості такий документ, а суддя має надати строк для усунення недоліків. У телеграмі позивач може просити про надання певного строку для усунення недоліків у зв'язку з особливим обставинами, в яких він перебуває.

Якщо позивач у встановлений строк виконає вимоги, на які вказав суд, то позовна заява вважається поданою у день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві.

Позивачу до відкриття провадження надається право подати за­яву про повернення йому позову. Адвокати й інші правники швидко оцінили цю новелу. Вона використовується для того, щоб справа не потрапила до небажаного позивачу судді. При цьому позивач має надію, що у випадку повторного подання заяви справа може потрапи­ти до іншого судді. Не секрет, що кваліфікація суддів буває різною. І якщо суддя має репутацію кваліфікованого та добросовісного юрис­та, то бажання, щоб справа потрапила саме до нього, є природним.

ЦК України створює нові можливості для захисту прав особи та заявляти в суд позови, які раніше не використовувались або майже не використовувались у судовій практиці. Зокрема, це позови про переведення прав покупця.

ЗРАЗОК ПОЗОВНОЇ ЗАЯВИ

До Печорського районного суду м. Києва Позивач

0ухевич Юрій-Богдан Романович

79044, м. Львів, вул. Чупринки, буд. 47, кв. 2

Позивач

Трильовська Марія-Софія Романівна 79005, м. Львів, вул. Тершаківців, буд. 1, кв. 101

Представник позивача Зейкан Ярослав Павлович

м. Київ, 04071, вул. Набережно-Лугова, буд. 9 тел. 8-067-310-33-03

Відповідач

Симоненко Петро Миколайович

01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 21-а, кв. 50

Позовна заява

про спростування недостовірної інформації

1. Обґрунтування права на пред’явлення позову.

У відповідності із ч. 4 ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації. Таким чином позивачі на підставі ст. 32 Конституції України мають право спростовувати неправдиву інформацію про свого батька, який загинув у боротьбі за свободу України і посмертно нагороджений званням Героя України.

У даному випадку не застосовуються норми п. 6 ст. 121 ГПК України, оскільки позивачі виступають від свого імені і на захист свого доброго імені та імені своєї сім’ї. Негативна інформація про їх батька, Шухевича Романа, порочить добре ім’я сім’ї, і, зокрема, дочки Трильовської Марії-Софії Романівни та сина, Героя України Юрія-Богдана Романовича. Покійний Роман Шухевич вже не може виступати в якості позивача, а отже в його інтересах позов і не може бути заявлено.

Стаття 277 ЦК (ч. 2) деталізує норму Конституції та встановлює, що право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім’ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам. Позивачі є дітьми Романа Шухевича, тобто близькими родичами, а тому мають право на спростування інформації.

2. Обставини, якими обґрунтовуються вимоги.

Відповідач Симоненко П. М. поширював публічно неправдиву інформацію про Романа Шухевича. Так, 30 травня 2007 р. на пленарному засіданні Верховної Ради України Симоненко П. М. заявив:

«Шухевич два Железных креста из рук Гитлера получил». Така інформація не відповідає дійсності.

11 квітня 2008 року по телеканалу «Інтер» Симоненко П. М. заявив: «Шухевич — предатель украинского народа».

Зазначена негативна оцінка діяльності Романа Шухевича не має під собою щонайменшої підстави, водночас є такою, що принижує гідність членів його сім’ї, оскільки покладає на них клеймо — дітей зрадника українського народу. Шухевич Роман ніколи не зраджував українському народу. На вірність Радянському Союзу Шухевич не присягав. Керована ним Українська Повстанська Армія боролася як проти більшовицького бандитизму на теренах Західної України, так і проти німецьких завойовників. Відповідно до ч. 7 ст. 277 ЦПК України спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

3. Докази, якими підтверджується позов.

Наведені обставини підтверджуються:

Стенограмою виступу Симоненко 30 травня 2007 р. на пленарному засіданні Верховної Ради України, яку просимо витребувати з Верховної Ради України.

Виступом по телеканалу «Інтер» 11 квітня 2008 р. Симоненка П. М., де він сказав, що «Шухевич — предатель украинского народа». Виступ просимо витребувати від телеканалу «Інтер».

На підставі наведеного та керуючись ст. 32 Конституції України, ст. 277 ЦК України (ч. 2, ч. 7), статтями 119-121 ЦПК України

вимагаю:

Позов задовольнити. Спростувати інформацію, поширену Симоненком Петром Михайловичем про одержання Романом Шухевичем двох Залізних хрестів з рук Гітлера, як таку, що не відповідає дійсності та принижує честь і гідність дітей Шухевича.

Спростувати заяву Симоненка П. М. про те, що Шухевич Роман є зрадником українського народу, та визнати, що діяльність посмертно нагородженого званням Героя України Романа Шухевича не може вважатися зрадою українського народу.

Додатки: Історична довідка, копія заяви,...

Історична довідка

до позовної заяви про спростування недостовірної інформації

Питання щодо діяльності ОУН-УПА та батальйону «Нахтігаль» було неодноразово предметом досліджень авторитетних вчених — істориків. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 року № 1004 на виконання доручення Президента України була утворена Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН-УПА, завданням якої було з’ясування питань, пов’язаних з діяльністю ОУН-УПА, підготовка історичного та юридичного обґрунтування висновків щодо її діяльності.

До її складу увійшла група істориків: доктор історичних наук, професор С. Кульчицький (керівник групи), кандидат історичних наук, директор історичного музею Київського національного університету ім. Т. Шевченка І. Патриляк, історики Інституту історії НАН України О. Веселова, О. Вовк, А. Кентій та інші.

За результатами роботи Урядовою комісією було підготовлено фаховий висновок із діяльності ОУН і УПА, у якому всебічно, із зазначенням джерел, розглянуто ключові питання щодо діяльності ОУН-УПА, які викликають найбільш гострі дискусії в українському суспільстві. Вивчаючи це питання, історики дослідили також і діяльність батальйону «Нахтігаль», який очолював генерал Р. Шухевич.

Так, у висновку, зокрема, зазначено «.У червні 1941 р. «Нахтігаль» був укомплектований старшинським складом і налічував 330 солдат. Батальйоном «Нахтігаль» з боку німців командував командир першого батальйону спецполку абверу «Бранденбург-800», а з боку українців — сотник Р. Шухевич. Зв’язковим старшиною був обер-лейтенант Т. Оберлендер, у минулому — професор Кенігсберзького університету, спеціаліст з проблем СРСР.

В ніч на 30 червня 1941р. батальйон «Нахтігаль» увійшов до покинутого червоною армією Львова і до полудня зайняв всі стратегічні об’єкти, у тому числі радіостанцію. Заступник голови проводу ОУН(Б) Я. Стецько проголосив ввечері 30 червня Акт відновлення державної незалежності і повідомив про це по львівському радіо. Ще одне повідомлення по радіо було зроблене вранці 1-го липня. Одразу ж після цього військовослужбовці «Нахтігаль» отримали тижневу відпустку і змушені були передати всі стратегічні об’єкти під охорону прибулої німецької поліції.

... Окремо слід зупинитися на питанні про причетність «Нахтігаль» до розстрілів польської та єврейської інтелігенції у Львові 3-4 липня 1941 року. Питання розглядалося на Нюрнберзькому процесі 15 лютого і 30 серпня 1946 року. Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко доповів про ці події, але не зміг назвати винних поіменно. Член політбюро Соціалістичної єдиної партії Німеччини і професор Берлінського університету А. Норден скористався цим, щоб у 1960 році звинуватити у злочинах західнонімецького міністра Т. Оберлендера, оскільки останній був зв’язковим офіцером «Нахтігалю». Норден зробив усіх військовослужбовців цього батальйону автоматично причетними до злочину. В НДР швидко зібрали потрібні спогади і свідчення, видрукували книгу «Правда про Оберлендера» і заочно засудили міністра до довічного ув’язнення як воєнного злочинця. Однак західнонімецький суд визнав представлені докази непереконливими й виправдав Оберлендера. У 1966 році прокуратура Гамбурга на прохання уряду ПНР провела нове слідство у справі вбивства польських громадян у Львові 3-4 липня 1941 року. Було встановлено, що злочин здійснили за наказом бригаденфюрера CC Шенгарта. Отже, Оберлендер, якого канцлер К. Аденауер все-таки відправив у відставку, а з ним і батальйон «Нахтігаль», були реабілітовані».

Питання діяльності батальйону «Нахтігаль» у червні-липні 1941 року було більш детально висвітлено у книзі «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія», виданій Інститутом історії України Національної академії наук України, що є підсумковою публікацією напрацювань групи істориків Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. У ній також зазначені факти, що свідчать про непричетність батальйону «Нахтігаль» до масових вбивств у місті Львові.

Автори цієї книги, зокрема, зазначають: «... «Нахтігаль» був господарем у місті заледве 5-6 годин, а на початку липня 1941 року до Львова почали прибувати окремі команди айнзацгрупи «С», призначеної для знищення «расово неповноцінного» населення північної частини України. Тобто на момент розстрілу професорів у Львові вже були «специ», для яких розстріли невинних людей вважалися «звичною роботою». Командир 1-го батальйону полку «Бранденбург-800» майор Гайнц, який в перші дні окупації Львова виконував обов’язки коменданта міста, у своїх спогадах зазначав: «Десь від обіду (30 червня 1941 року — авт.) вигляд Львова змінився. Усі вулиці були заповнені відділами маршируючого війська. Проте командир Герцнер щоденно подавав мені звіти і був першим з тих, хто інформував мене, що цивільні, в основному євреї, були зневажувані найбільше комендатурою, яка була уже створена у Львові, а також спеціальною «зондеркомандою», яка з’явилася у місті для очищення його від руїн. Я обережно запитав Герцнера, чи хто-небудь із мого батальйону брав яку-небудь участь у звірствах. Він заперечив з обуренням. Я знав Герцнера як абсолютно чесну людину, тому не мав підстав не вірити йому. (арк. 65)..Щодо активності вояків «Нахтігалю», то я ніколи не давав доручень офіцерам батальйону чи командирові Герцнерові на розстріли, брутальність до людей чи крадіжки».

...Підстаршина «Нахтігалю» М. Кальба згадував, що перед тим, як відпустити вояків на тижневу відпустку (1-7 липня) Р. Шухевич суворо наказав: «Не виконувати жодних наказів німців чи інших частин, крім наказів наших командирів», а далі порадив: «Не беріть нічиєї крові на свої руки. Не допускайте жодних злочинів чи помсти на наших ворогах поляках чи жидах, бо це не наша справа займатися цим».

Очевидно, якщо подібний наказ дійсно існував, то Р. Шухевич намагався ним ще раз підкреслити, що легіон — це зародок армії і основне його завдання боротися на фронті, а для знищення «ворогів» із цивільного населення існують німецькі спецгрупи, оунівська Служба безпеки, міліція тощо.

Нагадаємо також, що до Львова вже о 5 годині ранку 1 серпня 1941 року ввійшла тисяча бійців із «айнзацгрупи С» доктора Раша, ще тисяча прибула наступного дня. Тож у місті вистачало німецьких поліційних спецсил для вчинення розправи і над професорами, і над мешканцями єврейських кварталів. Погром та екзекуції над останніми здійснював відділ карателів, очолюваний гауптштурмфюрером СС Ф. Ландау, який організаційно підпорядковувався «айнзацгрупі С» (арк. 66).

... Жоден свідок у 1945-1946 рр. не називав військовими злочинцями всіх бійців куреня «Нахтігаль» чи зв’язкового офіцера Т. Оберлендера. Подібної точки зору про непричетність абсолютної більшості «нахтігальців» до військових злочинів у Львові дотримувались у своїх працях і об’єктивні польські автори... (арк. 67).

... Таким чином, архівні документи засвідчують непричетність батальйону «Нахтігаль» до злочинів, вчинених гітлерівцями проти польського та єврейського населення Львова в липні 1941 року..» (арк. 71).

У цій книзі, крім зазначених, наведені також інші історичні факти, на підставі яких автори видання зробили висновок про непричетність батальйону «Нахтігаль» і його керівника Р. Шухевича до кривавих подій липня 1941 року у місті Львові.

Непричетність Р. Шухевича до зазначених подій була підтверджена на Громадських історичних слуханнях «Звинувачення проти «Нахтігаль»: історична правда чи політичні технології», які були проведені в Службі безпеки України 6 лютого 2008 р.

Додані до позовної заяви копії документів засвідчують, що очевидці «злодеяний» «Нахтігаля» спеціально готувалися органами НКВС напередодні їх допитів у прокуратурі СРСР. Отже, говорили вони те, що їм було наказано говорити під страхом фізичної розправи. Така тактика радянського комуністичного режиму, яка постійно використовувалася з метою дискредитації політичних противників, давно відома.

Адвокат Ярослав Зейкан

У цій справі надана довідка, щоб показати, в якому історичному контексті відбувались події, які стосуються предмету спору. Суд фор- мально не враховує наведених обставин, але ознайомлення з ними має на нього певний вплив.

Приклад взято з реальної судової практики. Позовні вимоги були задоволені. Представник позивача, який готував позовну заяву, вважав за потрібне вказати у позовній заяві обґрунтування права на пред’явлення позову близькими родичами. Особливістю викладу є також те, що по­зовну заяву розділено на кілька частин відповідно до положень ст. 119 ЦПК. На прохання позивачів у заяві було вказано слово «вимагаємо» замість слова «просимо». З точки зору закону це не є помилкою. Адже позовна заява — це вимога.

ЗРАЗОК

Києво-Святошинський районний суд Київської області

Позивач: Лукаш Корній Кононович

04071, м. Київ, Гагаріна, 107, тел. 133-33-33, ідентифікаційний номер 13333333

Відповідачі: Рушайло Влас Єлизарович 04071, м. Київ, вул. Гагаріна, 117, тел. 143-33-33, ідентифікаційний номер 13663333

Лаврін Юхим Захарович

04071, м. Київ, вул. Гагаріна, 127, тел. 143-73-33, ідентифікаційний номер 13668883

Третя особа: Державна нотаріальна контора 04455, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 777

ПОЗОВНА ЗАЯВА

про переведення прав та обов’язків покупця

1. Обставини, які обґрунтовують позовні вимоги.

Відповідно до свідоцтва про право власності на спадщину я є співвласником 1/2 частки у праві спільної часткової власності житлового будинку, розташованого у селі Круглик Київської області (вул. Костопільська, 23). Друга частина цього будинку належала відповідачу Рушайлу В. Є., яку він продав сторонній особі, не повідомивши мене в установленому законом порядку.

Договір купівлі-продажу був укладений з покупцем Лавріним Юхимом Захаровичем 7 березня 2004 р. та посвідчений нотаріусом у державній нотаріальній конторі Костопільського району. Про укладення договору мені стало відомо від покупця у грудні 2004 р.

Відповідно до ст. 362 ЦК України продавець частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну й інші умови відчуження майна. Зазначену вимогу відповідачі та нотаріальна контора проігнорували.

Внаслідок таких дій моє першочергове право, передбачене ч. 1 ст. 362 ЦК України на купівлю-продаж будинку, істотно порушено. Згідно з ч. 4 ст. 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Одночасно позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором має сплатити покупець. Відповідно до умов договору ця сума становить 20 тис. грн.

2. Докази, що підтверджують кожну обставину.

Факт продажу 1/2 будинку підтверджується договором купівлі-продажу, свідоцтвом про право власності на 1 /2 будинку, виданим нотаріусом (п. 54 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р. № 20/5), записом у Книзі реєстрації нерухомості, який здійснює Бюро технічної інвентаризації.

Належність мені 1/2 частини будинку підтверджується свідоцтвом про право власності на 1/2 частину будинку та довідкою Бюро технічної інвентаризації.

Внесення коштів на депозитний рахунок суду в сумі 120 тис. грн. підтверджується банківською випискою та квитанцією про перерахування коштів на рахунок суду.

На підставі ст. 3, 118, 119 ЦПК України, статей 362, 363 ЦК України прошу:

Позовні вимоги задовольнити. Перевести на мене права та обов’язки покупця на будинок, розташований у селі Круглик Київської області, вул. Костопільська, 23, за договором купівлі-продажу, посвідченим 7 березня 2004 року нотаріусом державної нотаріальної контори Костопільського району Київської області.

Додатки:

Договір купівлі-продажу від 7 березня 2004 р. (копія);

Свідоцтво про право власності на 1/2 будинку в с. Круглик Київської області;

довідка Бюро технічної інвентаризації;

банківська виписка та квитанція про перерахування 20 тис. грн. на депозит суду;

копії позовної заяви (2 примірники);

Квитанція про сплату судового збору

К. Лукаш

20 січня 2005 року

ПРИКЛАД

Києво-Святошинський районний суд Київської області

Позивач: Лукаш Валерія Петрівна

04071, м. Київ, вул. Гагаріна, 107, тел. 133-33-33,

ідентифікаційний номер 13333333

Відповідач: Лукаш Влас Єлизарович 04071, м. Київ, вул. Гагаріна, 117, тел. 143-33-33, ідентифікаційний номер 13663333

ПОЗОВНА ЗАЯВА

про визнання шлюбу недійсним

1. Обставини, які обґрунтовують позовні вимоги.

З відповідачем ми познайомились в серпні 2011 року. В липні 2012 року він запропонував мені вступити в шлюб «про людське око», оскільки його запросили працювати за кордоном, а умовою контракту є наявність шлюбу.

Відповідач запропонував мені за це 1500 доларів США за моральні незручності. Шлюб було зареєстровано у відділі запису актів цивільного стану, актовий запис № 22 від 23 липня 2012 р. Ніяких стосунків між нами після реєстрації шлюбу не було.

Ми домовились, що в жовтні 2015 року, коли відповідач відпрацює за контрактом, ми розірвемо шлюб.

20 жовтня 2015 року відповідач приїхав додому, але розривати шлюб відмовився та звернувся до моїх батьків, заявляючи, що я його законна дружина і повинна жити разом з ним у його квартирі.

Проте, вважаю, що даний шлюб не породжує сімейних правовідносин, є по своїй суті фіктивним, а тому недійсний з моменту його укладення.

2. Докази, якими підтверджується позов.

Наведені обставини можуть підтвердити М. і С., які були свідками у справі і після реєстрації актового запису особисто почули від відповідача, що цей шлюб укладався про людське око.

З урахуванням наведених обставин та керуючись ч. 2 ст. 40 СК України та т. 3,119 ЦПК України,

ПРОШУ:

Визнати шлюб, який зареєстрований у відділі державної реєстрації актів цивільного стану в Києво-Святошинському районі Київської області 23 липня 2012 р. (актовий запис № 22), недійсним.

Додатки:

Свідоцтво про шлюб Довідка з місця проживання про склад сім’ї Документ, що підтверджує сплату судового збору, Копія позовної заяви

Дата, підпис

Здійснюючи підготовку, адвокат повинен продумати свої змагальні документи так, щоб вони були максимально зручними для їх викорис­тання судом. У зв'язку з цим заслуговує на увагу подання змагальних документів також і в електронному вигляді.

Приклад. У січні 1997 р. суддя ухвалив рішення про визнання ор­дера, виданого на квартиру в ЖБК, недійсним. Позов подало Головне житлове управління КМДА. У січні 1997 р. судова практика чітко стояла на позиції, що місцеві органи влади не можуть подавати позов про визнання ордера недійсним у житлово-будівельному кооперативі. Вважаю таку позицію правильною і на сьогодні, хоча Верховний Суд України зайняв іншу позицію. Право на квартиру в ЖБК набувається через членство в кооперативі. Відносини у кооперативі регулюються статутом ЖБК, і ордер лише фіксує, що член кооперативу має пра­во на конкретну квартиру. Визнання ордера недійсним не означає, що члена кооперативу виключено з його складу.

Помилково прийнятий у січні 1997 року позов вирішувався понад 12 років. За цей час кілька разів скасовував рішення судів Верховний Суд України. Однак суди першої інстанції впродовж 12 років не наважува­лися прийняти рішення на користь відповідача. І кожного разу судді упускали то одну, то іншу обставину, яка мала істотне значення для справи.

А все тому, що судді першої інстанції не оцінювали обставин справи в їх сукупності та не виконували вказівок Верховного Суду України, який двічі скасовував справу та направляв її на новий розгляд. Після того як справу було передано досвідченому судді, який усебічно вивчив доводи сторін, у задоволенні позову про визнання ордера недійсним було відмовлено та задоволено зустрічні вимоги про визнання квартири влас­ністю члена ЖБК, який сплатив за неї повну вартість. Апеляційний суд залишив рішення у силі.

У цій ситуації визначальною була саме висока кваліфікація судді першої інстанції, який не залишив жодної шпаринки для того, щоб залишились аргументи для оскарження рішення, на що наголосив у судовому засіданні і суддя-доповідач апеляційного суду, відхиляючи клопотання адвоката-представника.^[249]

Але для підготування такого рішення судді довелося б витратити кіль­ка днів. Навантаження суддів справами обмежує їх у часі для написання рішень. Особливістю цієї справи було і те, що суддя використав подані (в тому числі і в електронному вигляді) письмові пояснення адвоката, які містили по суті мотивувальну частину рішення. Такі пояснення є зма­гальним документом і заслуговують на увагу адвокатського товариства.

Не зовсім зрозуміло, в який спосіб суддя може впевнитись, що заява подана недієздатною особою, якщо така заява, наприклад, надіслана поштою. Так само може виникнути проблема з поданням заяви про розі­рвання шлюбу під час вагітності дружини, якщо ні у заяві, ні в інших документах немає відомостей про вагітність. Ці обставини можуть бути з’ясовані здебільшого тільки після надіслання копії ухвали про відкриття провадження у справі й одержання заперечень відповідача.

Іноді виникають нестандартні ситуації.

Приклад: Дружина, громадянка Латвії, подала позов про розірвання шлюбу з чоловіком, який був громадянином США, але проживав в Ро­сії. Вона була вагітна, про що не знав її чоловік. Отже, вона не мала права подавати позов. Не відкрила вона факт вагітності і своєму адвокату. Справа вирішувалась в одному з судів столиці, оскільки позивачка проживала в Києві. Адвокат, який представляв її чоловіка, поставив вимогу, щоб дружина дала пояснення в судовому засіданні. Вона з’явилася в судове засідання, але на цей момент її вагітність ще не була очевидною. Батьком цієї дитини був не її чоловік, а зо­всім інша особа. Суд дав строк на примирення 6 місяців. Звісно, що на момент закінчення строку для примирення вагітність була очевидною і позивачка вже знаходилась в лікарні у Швейцарії. Адвокат позивачки був вимушений скрити факт вагітності та наполягати на розлученні. Суд розірвав цей шлюб, а в апеляції не знайшли підстав для скасування цього рішення.

Позовна заява повертається у випадку, якщо її подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Повернення може мати місце також у разі, коли позовна заява підписана представником, який, згідно з довіреністю, обмежений у праві підписувати та подавати позов або до­віреність якого не оформлено належним чином. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню, якщо припинять існування обставини, що стали підставою для повернення заяви.

Позовна заява повертається також у випадку, якщо справа не під­судна цьому суду.

Ухвала про повернення позовної заяви (копія) надсилається пози­вачеві рекомендованим поштовим відправленням з повідомленням під розписку про її одержання. У разі надходження апеляції на ухвалу позовна заява разом з матеріалами направляється до апеляційного суду.

У випадку ненадходження апеляційної скарги позовна заява разом з документами надсилається рекомендованим поштовим відправленням з повідомленням під розписку позивачеві. Оригінал ухвали зберігається у суді в порядку, визначеному для розглянутих судових справ. Правила, встановлені в цій статті, стосуються і заяви про видання судового наказу, і заяв, що подаються у порядку окремого провадження.

Частина 1 ст. 3 ЦПК передбачено, що за захистом своїх порушених прав має право звернутися кожна особа. Отже, у позивача має бути юридична заінтересованість. «Тому позивач у позовній заяві має вказати про свою заінтересованість у справі, пославшись на зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами, а також на заінтересованість у справі відповідача. Відсутність у заяві особи посилання на свою заінтересова­ність деякі вчені розглядають як підставу для відмови у прийнятті заяви до провадження суду.

Проте таке право суду не знайшло чіткого нормативного обґрун­тування в ЦПК. Заінтересованість особи, яка звертається до суду, пов'язана із її конституційним правом звертатися за судовим захистом. При цьому позивач може й добросовісно помилятися в наявності у нього суб'єктивного матеріального права, однак з цієї підстави суддя не може відмовити у відкритті провадження у цивільній справі, а розглянувши справу по суті та не встановивши юридичної заінтересованості у справі позивача, суд відмовляє у задоволенні позову»^[250].