ВИСНОВКИ

Суперечливість і турбулентність сучасного світового розвитку вимагає активного пошуку стабілізуючих, врівноважуючих механізмів управління надскладними глобальними відносинами і процесами в інтересах виживання людства.

Постановка питання про глобальне управління в реальну площину зумовлена фундаментальними змінами в процесі накопичення, обробки, передачі та використання інформації, що становлять сутність інформаційно-технологічної революції, наслідком якої стало досягнення нового якісного просторово- часового рівня інформаційних процесів.

Це дослідження є вкладом автора у загальну скарбницю управлінської теоретичної думки. Його підвалинами є світові тенденції щодо глобалізації управління, що веде до становлення онтологічної матриці світової спільноти, а також супроводжується становленням інформаційної і організаційної єдності світової спільноти. Це означає, що культурно-історичний процес, представлений як розвиток планетарного соціального організму, спрямований на досягнення граничної цілісності останнього.

Нами сформульована проблемна ситуація, сутність якої полягає у гострій необхідності обґрунтування цілісної концепції світоглядно-ідеологічних засад формування загальної теорії управління, у полі зору якої знаходиться три види організаційних взаємодій: управління технічними, біологічними і соціальними системами, тобто виникає потреба привести існуюче на практиці парадигмальне різноманіття знань про три види управління до єдиного знаменника - родового поняття “управління”.

У дослідженні доведена головна гіпотеза про те, що накопичене парадигмальне знання про три різновиди організаційних відносин у сфері техніки, біології і соціального світу можливо звести до єдиної смислової картини завдяки розробці філософії управління, що має висвітлити їх генезис, світоглядно-ідеологічні компоненти і головні філософські характеристики: природу, сутність, зміст, форми, онтологію, морфологію і функціонал.

У якості філософських засобів вирішення цієї проблемної ситуації мають бути інноваційний світогляд, що сприймає цілісність світу, має власну логіку, структурні та діяльнісні принципи, і вона не може бути зведена ні до економіки, ні до культури, ні до міжнародних відносин чи світової політики та ідеологія динамічної рівноважності управлінської діяльності, якою мають користуватися керівники різних структурних рівнів організації життєдіяльності людини, громади, суспільства, країни і планетарної спільноти.

Доведено, що наступний етап розвитку планетарного співтовариства повинен бути організованим у парадигмі динамічної ідеологічної рівноваги, оскільки тільки таким шляхом можна утримати рівновагу у планетарному соціальному організмі, що має функціональну природу. Як функціональна система він, планетарний організм, саморуйнується від дії дисфункцій і диспропорцій. Тому управління технічними, біологічними і соціальними системами є ефективним інструментом утримання його у безпечному режимі функціонування і розвитку. Це означає, що, оскільки позбавитися ідеологій технократизму (техногуманізму), екологічної безпеки (екогуманізму) і гуманізму принципово неможливо, то треба їх синтезувати і знайти золоту середину - ідеологічну рівновагу. До цього нас підштовхує й зміна принципів соціально-економічного розвитку світової спільноти: від принципу динамічної рівноваги до принципу стійкої нерівноваги (Е. С. Бауер).

Логіку дослідження визначила сформульована автором головна мета науково-пошукової роботи, що розклалася на низку завдань і утворила шість розділів, кожен з яких присвячений вирішенню специфічних аспектів формалізованої у дослідженні проблемної ситуації.

У першому розділі розглянуті історико-методологічні основи дослідження філософських засад загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами. Філософські засади формування загальної теорії управління полягають у обґрунтуванні природи, сутності, змісту і форм управління технічними, біологічними і соціальними системами, а також у формуванні організаційної свідомості, організаційного світогляду і культури, створенні ідеології і методології даного дослідження є концептуальною основою для практичної розробки завдань створення цілісної загальної теорії управління.

Для задоволення потреб філософського забезпечення вивчення когнітивних засад формування загальної теорії управління на практиці сформувався окремий напрямок філософської рефлексії - філософія управління. Специфіка “філософії управління”, тобто тієї інтелектуальної сфери, де перетинаються пізнавальні інтереси філософії і управління, полягає у тому, що вона вивчає концепції про місце і роль людини-суб’єкта в системі управління, а також форми і способи їх реалізації у функціонуванні і розвитку систем управління, моделює процес саморозгортання і можливі стани явища. Як самостійна дисципліна вона ґрунтується на двоякій основі - формального і змістовного характеру: формальна основа її появи обумовлюється наявністю на практиці низки видових філософій, наприклад, філософія науки, філософія техніки, філософія права, філософія мистецтва, філософська антропологія та інші її диференціації, а змістовна ж аргументація raison d’ktre “філософія управління” припускає аналіз філософської думки з погляду відображення фундаментальних проблем управління.

Проблеми і гальмування у створенні загальної теорії управління полягають у тому, що філософи майже за дві тисячі років ще “не дійшли” до феномена управління, а теоретики менеджменту, навпаки, ще “не піднялись” до філософії. На практиці склалася і існує ситуація нейтралітету, тобто “ціле дорівнює сумі своїх частин”. Цей стан заважає розвитку науки - кібернетики, загальної теорії управління, інтегративній теорії управління або тектології.

Варто зазначити, що управління технічними і біологічними системами здійснюються в межах соціального, оскільки всі види управління пов’язані з об’єднанням зусиль людей для досягнення відповідних цілей, але мають різну спрямованість (об’єкт).

Аналіз філософських концепцій Сходу і Заходу у дискурсі їх відносин до феномена управління свідчить про те, що вони по- різному підходять до його сприйняття: на Сході управління сприймається у органічній єдності технічних, біологічний і соціальних систем і людини, що підкоряється законам цілого (монізм), а на Заході - культивується протилежний підхід (плюралізм), що абсолютизує раціоналізм і підвищує цілераціональну спроможність людини, що має усе підкорити власній волі, інтересам і потребам.

У ході ретроспективного аналізу філософських підходів до формування органічної і загальної теорії управління у просторі різних культур, народів і часів з’ясовано, що: а) глибинна суть проблем управління незмінна, міняються лише історично певні форми вирішення тієї або іншої управлінської проблеми; б) саме філософська думка, до формування науки (наук) про управління, зберегла і викристалізувала засадничі ідеї і теоретичні узагальнення управлінського досвіду попередніх поколінь; в) більшість філософів не просто фіксує стан управління суспільства, держави і інших соціальних конструкцій, але і шукає “кращі” їх форми - пошук, характерний для філософії як активної форми суспільної свідомості, способу мислення, націленого на ідеали; г) знання і методологічне застосування приватно- науковими дослідженнями і практикою менеджменту філософських формулювань корисне і нині, хоч би для того, щоб наново не “винайти велосипед”.

Сучасний стан справ у сфері управління супроводжується вибухом концепцій управління, що свідомо чи несвідомо спрямовані на визнання організменого устрою соціального світу, тобто тяжіють до китайського світосприйняття місця і ролі особистості у Всесвіті, що розкриває перспективи узагальнення світоглядних засад загальної теорії управління, оскільки технічні, біологічні і соціальні системи є породженням одного суб’єкта - людини.

Методологічна складова цієї роботи полягає у відборі комплексу засобів аналізу для створення філософії управління, у фарватері якої мають бути обґрунтована специфіка організаційної свідомості, організаційного світогляду, ідеології і методології вивчення філософських засад формування загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами. Специфікою тут є те, що її складові, незважаючи на “людське походження”, на практиці настільки далеко розійшлися, що узагальнювати треба не конкретні концепції управління, у яких схоплені закономірні і сталі зв’язки організаційної взаємодії, а дискурси, у яких вони відтворені. Для їх приведення до органічної єдності пропонується застосувати запропонований М. Фуко диспозитив (у аналізі видів управління - технічне, біологічне і соціальне тіло, а у порівняльному аналізі - соціальний організм країни), що має спроможність звести у ціле різнобічні характеристики і врахувати при цьому їх специфіку. Визнано, що реалізації мети цього дослідження сприяє системний підхід і принцип діяльності щодо вивчення філософії управління; позначена низка принципів і методів, що тут має найбільшу ефективність, провідним технологічним напрямом дослідження визнано метод сходження від абстрактного до конкретного. Категоріальний апарат створює семантичне поле когнітивного аналізу і сприяє створенню аналітичних алгоритмів аналізу філософії управління.

Таким чином, на філософському рівні формуються цілісні уявлення про об’єкти дослідження управлінської науки як у площині управління технічними, біологічними і соціальними системами, так і у інтегративній формі - коли усі вони постають як елементи одного цілого. Усе це дозволяє піднятися на якісно більш високий рівень у розумінні організаційної матриці окремого об’єкта - технічного, біологічного, соціального походження або суспільства і планети в цілому.

У другому розділі розглянуто філософію управління як молоду науку, що проходить етап інтенсивного формування, незважаючи на різнорідність поглядів на її предмет, принципи і методи дослідження.

До структури предмета філософії управління віднесено: а) онтологію управління, б) гносеологію управління, в) логіку управління, г) аксіологію управління, д) етику управління, є) методологію управління, ж) ідеологію управління, з) кадри управління і персонал організацій. Формалізовані провідні функції філософії управління. Серед них: світоглядна, гносеологічна, методологічна, прогностична, аксіологічна, діагностична, моделювання; освітянська, виховання.

На основі застосування інструментарію, що належить філософії управління, доведено, що управлінська діяльність є “діяльність над діяльністю”, тобто носить організаційний характер і є

атрибутивною суспільною потребою. Її задоволення є загальновизнаною і обов’язковою у всіх сферах життєдіяльності людини. Нами доведено, що: по-перше, джерелом явищ і систем управління технічними, біологічними і соціальними системами є людина, а субстанцією - людська діяльність; по-друге, онтологічно три різновиди систем управління - це модифікація родового явища - організаційної взаємодії суб’єктів управління та їх продуктів, що мають оречевлену або суб’єктивовану у структурі особистості і об’єктивовану у зовнішньому середовищі форми; по-третє, функціонально вони обслуговуються одним і тим же потоком управлінської інформації, що циркулює у просторі соціальної взаємодії; по-четверте, системи управління мають одні і ті ж самі характеристики: світоглядні, ідеологічні, морфологічні,

функціональні і “знімаються” вони у системі саморегуляції диспозитиву - соціальному організмі планети, країни, конкретної системи. Видові відмінності кожної із систем управління “знімаються” відповідно диспозитивами технічного тіла, біологічного тіла, або організму, і соціального тіла.

Встановлено зв’язок між соціальним інститутом влади і системою управління. Підкреслена семантична природа управління. Визнано, що філософія здатна розкривати глибинні джерела управлінської діяльності, а саме: організаційну свідомість та її властивості. Подана характеристика її історичного сегмента, у якому накопичені знання про етапи саморозгортання соціального управління, а також розведені такі базові поняття як “самоорганізація”, “керівництво” і “управління”, зроблена оцінка багатовимірності підходів до вивчення феномена управління.

Доведено, що організаційний світогляд особистості є універсальним інструментом осягнення нового стану суспільного розвитку за принципом стійкої нерівноваги і здатний завдяки організаційній культурі змінити вектор розвитку за сприяння нелінійного мислення і інноваційної поведінки. Теоретично обґрунтовано три сталих стани для технічних, біологічних і соціальних систем: гомеостаз, гомеорез і гомеоклаз і визначено тяжіння кожного типу системи до свого сталого режиму.

На основі ідеологічного наративу проведено системний аналіз дискурсів управління технічними, біологічними і соціальними системами за чотирма параметрами, а саме: а) за світоглядно- ідеологічним компонентом і категоріальним апаратом концепцій управління; б) за віддзеркаленням морфології систем управління; в) за характером функціонування і розвитку феномена управління. Загальний висновок - негативний, оскільки, будучи продуктами людини, підсистеми мають власну логіку і ідеологію саморозгортання і не налаштовані на співпрацю, а протистоять одна одній. Водночас вони повинні у структурі цілого - соціального організму планети - обслуговувати одна одну.

Подано ідеологію дослідження, до якої увійшов комплекс провідних ідеологем, завдяки якому мають бути формалізовані головні їх ознаки з метою філософського узагальнення і систематизації їх властивостей за алгоритмом: всезагальне, загальне, особливе і одиничне. До провідних ідеологем віднесені наступні установки: а) диспозитивом має бути організмена ідея буття управління, при культивуванні якої управління технічними, біологічними і соціальними системами буде розглядатися як органи цілісності - організм планети; б) когнітивний аналіз головних філософських категорій має включати в себе визначення: генезису, природи, сутності, змісту, форм, організаційної свідомості, світогляду, культури і ідеології; в) морфологічний аналіз стану структур управління технічними, біологічними і соціальними системами; г) функціональний аналіз можливостей систем управління технічним, біологічним і соціальним розвитком; д) відношення до системи саморегуляції планетарного соціального організму; є) когнітивний аналіз теоретичного відтворення практики управління технічними, біологічними і соціальними системами.

У третьому розділі здобуток полягає у використанні засобів філософії управління для аналізу походження, становлення, функціонування і розвитку управління сучасними технічними системами, до яких віднесені: комп’ютерні мережі, космічні і військові об’єкти, залізниці, повітряне сполучення, атомні станції, котли, літаки, автомобілі та інші продукти інноваційної інженерної діяльності. Саме у сфері управління технічними системами відтворено семантичне поле, що демонструє довгий шлях, пройдений дослідниками і інженерами у створенні систем управління технічними монстрами сучасності, наприклад, АЕС, колайдер, Samsung Galaxy SIII, марсохід “Curiosity”, людиноподібний японський робот Kuratas, російський робот “Евгений” та ін. Висновки, що випливають з управління технічними системами, як різновиду соціального управління, полягають у наступному: по-перше, початок був покладений світоглядними актами, що створили у кінцевому підсумку світоглядно-ідеологічне підґрунтя спочатку для створення, а згодом і управління технічними системами. Прикладом може слугувати філософія управління сучасним Інтернетом та іншими соціальними мережами.

По-друге, доведено, що існує оригінальний методологічний інструментарій для розробки і реалізації управління складними технічними системами. Серед їх винаходів особливо продуктивним виявилися системний аналіз, принципи побудови операціональних систем, засоби автоматизованого системотехнічного проектування управління виробничими системами та визначення їх місця і ролі у системах автоматизованого управління виробництвом. По-третє, сформована категоріальна матриця управління технічними системами, що дозволяє використовувати навіть нечітке знання і нечіткі нейронні мережі для управління соціальним розвитком сучасної спільноти. По-четверте, завдяки філософії управління стає можливим розпізнавати існуючі і формувати якісно нові парадигми нечіткого управління планетарною спільнотою. Мається на увазі парадигми: а) логічного управління, б) ситуаційного управління, в) паралельного багатоцільового управління, г) інтелектуального

лінгвістичного управління, д) реляційних систем управління, є) адаптивного управління та ін. По-п’яте, наявність такої кількості парадигм управління технічними системами дозволяє, навіть потребує, подальшого філософського узагальнення, що має інтенсивно відбуватися, на нашу думку, у двох напрямах, а саме: розробки теорії управління технічними системами як логічний крок у зведенні названих вище парадигм до завершеного вигляду, а у подальшому розвитку - стати невід’ємною частиною загальної теорії управління.

Позитив стосується також філософських узагальнень управління технічними системами, що спочатку забезпечили вплив людини на першу природу у вигляді системи машин для пошуку, видобування і переробки природних копалин у корисні для неї продукти праці, а сьогодні, завдяки винаходу комп’ютерів, проникають у третю природу, або смисловий горизонт (ноосферу), що обслуговує наш соціальний світ, задовольняючи, головним чином, інтелектуальні потреби.

Розвідка у сфері управління технічними системами має окрему ціннісну оцінку з погляду загальної мети цього дослідження - уточнення специфіки такого явища для порівняльного аналізу з управлінням біологічними і соціальними системами. При цьому констатується, що техніка стала швидко охоплювати усі горизонти буття сучасної людини. Біоценоз - біологічні форми життя на Землі - усе більше витісняється техноценозом.

Зміщення акцентів у саморозгортанні світу техніки з системи машин з переробки природних копалин на систему машин, що втручається у світ лінгвістики і смислових субстратів є безперечним і спостережуваним рухом саморозгортання світу техніки. За людиною залишається притаманна саме їй ціннісна компонента соціального розвитку, оскільки вона ґрунтується на потребах людини.

Причиною появи його, світу техніки, є забезпечення людини низкою продуктів, передусім, їжею, одягом, житлом, засобами пересування, що задовольняють, головним чином, її фізичні, або вітальні потреби. Далі - оволодіння зовнішнім середовищем, як джерелом задоволення вітальних потреб людини і сферою подальшого проживання, мається на увазі навколоземний простір і так званий Ближній Космос. Підкреслено, що людська діяльність - від простих до найбільш складних її форм - зводиться до організуючих/дезорганізуючих процесів. Це особливо видно на природі сучасного глобалізаційного процесу, що має й протилежну характеристику - фрагментацію соціального світу. Так відбувається й у сфері техніки. Управлінська діяльність носить як творчий, так і руйнівний характер.

У загальній схемі перед нами розгорнувся увесь зміст життя людства, і тепер можна підвести підсумки. Ф. Енгельс виразив їх, боротьбу організаційних форм, формулою: виробництво людей, виробництво речей, виробництво ідей. У терміні “виробництво” приховане поняття організуючої дії, як “організація зовнішніх сил природи, організація людських сил, організація досвіду” (О. Богданов). За ідеологією нашого дослідження, вона цілком логічно трансформується в управління технічними, біологічними і соціальними системами. Людина проявляє тут об’єктивовану активність, оскільки управління технічними системами, станом на початок ХХІ століття, має формалізовану, передбачувану діяльність, що закріплена у нормативно-правовій базі будь-якого суспільства.

Здобуток четвертого розділу полягає у використанні засобів філософії управління для аналізу світоглядно-ідеологічної складової управління біологічними системами. Він довів, що немає сталих поглядів на ідеологічні підходи до управління біосферою. Об’єкт управління - настільки складний, що світоглядно- розпорядча діяльність світової спільноти виявилася малопотужною, щоб подолати кризу поглядів на це явище. Зміст і форми управлінської діяльності мають поверховий вигляд і тому не подають явище у повному обсязі проблем. Людина обмежується аналізом “гарячих проблем” - екологічного характеру, наприклад, вимирання популяцій, забруднення середовища, озонових дірок, нестачі питної води та ін.

Морфологія біосистеми не проглядається, а є потреба відтворити її у розрізі рослинних, тваринних, людських організмів і організаційних форм їх сумісного буття, і тому важко спроектувати навіть у думках адекватну їй структуру управління біотом живого. Водночас ми спостерігаємо на усіх рівнях організації живого елементи системи управління: суб’єкт і об’єкт управління, програми управління, засоби впливу на об’єкт, гомеостаз і зворотні зв’язки. Специфікою морфології органу управління є те, що суб’єкт і об’єкт управління належать біологічному цілому, і тому організація взаємодії з зовнішнім середовищем і в середині популяції є функцією організму.

Функціональний аналіз довів, наскільки складна морфологічна структура біологічних систем забезпечує функціонально багате життя живого, як на рівні організмів, так і на рівні популяції. Одних видів гомеостазів тут можна нарахувати декілька десятків. І це ми інші рівні буття морфологічних одиниць не розглядали взагалі, наприклад, клітинний, цитоплазмовий, тканинний, системи фітоценотичного регулювання та ін.

Відтворено складний алгоритм теоретичного пошуку світовою спільнотою механізмів управління біологічними системами. Він має наративний характер, оскільки більше ґрунтується на досягненнях практики, ніж на логіці розвитку біосфери. Підтримано думку інших дослідників, що на цьому рівні організації буття універсуму провідним видом управління слід розглядати рефлексивне управління, оскільки живі організми мають таку властивість, як розсудлива діяльність (Л. Крушинський). Подано специфічні риси рефлексивного управління. Детально розкрито специфіку екологічного менеджменту, що регулює поведінку людини у горизонті управління екологічними детермінантами організації життя людини у організаційній взаємодії “людина - природа- космос”. Зазначено, що у житті процеси управління біологічними системами відбуваються значно складніше, ніж ми тут їх відтворили, самі біологічні структури - надзвичайно складні і самодостатні, а механізми - більш витончені.

У п’ятому розділі структурно-функціональний аналіз надає можливість зіставити морфологію системи управління соціальними системами з її функціональними можливостями. Тут виділено дві типових ситуації. Перша з них торкається того, що унаслідок морфологічної незрілості системи настає функціональна невідповідність діяльності органу управління - об’єкту управління. І друга ситуація пов’язана з тим, що у організаційному обміні управління має морфогенетичну функцію і добудовує структуру системи управління. У організаційному метаболізмі структурні добудови уже давно завершені, щоправда, може бути модифікація під нові види виробничої, а відповідно і управлінської діяльності. По-перше, система соціального управління після фази функціонування переходить у фазу розвитку, що має здійснюватись як у позитивному алгоритмі, так і у негативному. Морфогенез системи соціального управління на цьому етапі отримує завершення, оскільки формується гомеостат - орган у горизонті третьої природи, що оперує логічними одиницями або смислами. По-друге, у випадку позитивного варіанту система еволюціонує у режимі гомеорезу, що розвивається за принципом стійкої нерівноваги і, як наслідок, вона збагачує себе підсистемою зворотного зв’язку і переходить у режим саморегуляції. Парадокс у цій сфері полягає у тому, що гомеорез, дійсно, “несе” вперед наявні соціальні системи, але гомеоклаз - є рушійною силою, що породжує якісно нові форми організації соціального життя. По- третє, якщо реалізується негативний алгоритм, що називається гомеоклазом, то вона сходить з соціальної арени. Принципом життєдіяльності соціальної системи є наростання ентропії. Негативний алгоритм має дві фази: латентну і відкриту. При переході від першої до другої система біфуркує і обирає новий горизонт розвитку. По-четверте, наш аналіз довів, що влада дійсно є соціальним інститутом, оскільки явище має усі необхідні ознаки інституалізації, і він пройшов низку етапів, а саме: у соціальному організму країни цілком природним шляхом визріла потреба в наявності спільних організованих дій з наведення порядку у взаємовідносинах; формування загальних цілей діяльності; поява соціальних норм і правил у ході стихійної соціальної взаємодії у чотирьох основних сферах суспільства: економічній, соціальній, політичній та ідеологічній; поява процедур, що пов’язані з нормами і правилами прийняття рішень; інституалізація норм і правил, процедур, тобто їх прийняття та використання; встановлення системи санкцій для підтримки норм і правил, диференційованість їх використання в окремих випадках; створення системи статусів і ролей, що охоплюють усіх без винятку членів соціального процесу.

Цього переліку характеристик цілком достатньо, щоб визнати існування інституту влади як самостійного і незалежного, що у соціальному житті обслуговує специфічний вид діяльності людей. Об’єктивованим продуктом є система управління. Співвідношення тут таке, як між соціальним інститутом релігії і церквою, що є соціальною системою. По-п’яте, формуються суперечності, які рухають систему соціального управління до удосконалення структури і функцій. На початковому етапі провідною суперечністю було розділення влади, власності і управління. І це є питання не лише культури, але і розподілу праці, прав і обов’язків між різними суб’єктами, що несуть самостійну відповідальність за виживання суспільства і конструювання його перспектив. При цьому, як ми вважаємо, влада неминуче поступиться управлінню домінуючою роллю в постіндустріальному типі соціальної організації, оскільки може бути змінений і сам принцип її утворення. Тому на завершальному етапі соціальна цілісність може підтримуватися і новим синкретизмом, синкретизмом організації і самоорганізації, управління і самоврядування.

У шостому розділі порівняльний аналіз управління технічними, біологічними і соціальними системами показав, що видові форми управління надто далеко розійшлися і продовжують рухатись не у напрямі зближення, а у протилежному, тобто продовжують розходитися. Не встигнувши як слід встати на ноги, наука управління почала ділитися, але її неконтрольовану диференціацію можна привести до ладу.

Авторська позиція з цього приводу ґрунтується на головному посиланні концепції розвитку науки, що висунув французький історик науки А. Койре. Більше того, ідея єдності людського знання, що складає основу його концепції, дуже плідна. Вона утримує у собі не реалізовані ще методологічні можливості пояснення історичного розвитку наукового знання. “Наукове знання у дану епоху, згідно з А. Койре, складається не шляхом поступової кумуляції, накопичення окремих його елементів, а виникає в результаті формування принципово нових понять” [388, с. 97]. Поява наприкінці ХХ і початку ХХІ століть синергетики і її експансія у галузь суспільствознавства - яскраве тому підтвердження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у концептуалізації проблеми формування загальної теорії управління як гострої соціальної потреби сучасності, суперечності і інструменту управління життєдіяльністю світової спільноти, а також умов вирішення даної проблеми, що одночасно виконують роль засобів її формування, визначено рівень, на якому вона може бути розроблена, а також обґрунтована трирівнева структура теорії управління. Результати дослідження, що резюмують наукову новизну і винесені на публічний захист, можуть бути сформульовані у вигляді окремих положень:

Вперше:

- обґрунтовано механізм філософського забезпечення формування загальної теорії управління на основі використання таких засобів, як: а) цілісне світосприйняття (світоцілісність), що відкрите для усвідомлення переходу від імперативу динамічної рівноваги до інноваційного нерівноважного розвитку; б) ідеологія динамічної рівноваги в управлінській діяльності, що має в умовах нерівноважності розвитку планетарної спільноти надто рухливі межі і чутлива до співвідношення і протистояння технократизму, екологізму і гуманізму; в) диспозитив - соціальний організм планети, що завершує становлення своєї цілісності; г) категоріальний апарат філософії управління, або знання про управління; д) наявний потік соціальної інформації (загальне семантичне поле); є) засоби і методологія аналітичної роботи; ж) організаційна свідомість; з) організаційна культуру; і) загальний алгоритм прийняття управлінських рішень; к) логіка родо-видових залежностей понять; л) алгоритм розробки наукової теорії;

- запропоновано трирівневу структуру загальної теорії управління: на вищому рівні - фундаментальна організаційна теорія, що має характерні тільки для неї елементи: об’єкт і предмет теорії управління, закони і закономірності; її категоріальний апарат; генезис управлінської діяльності; сутність, зміст, форми і види управління; провідні концепти (знання) сучасного управління; організаційний світогляд, свідомість, культура та ідеологія динамічної рівноваги; структура, рівні та функції системи управління; позитивний і негативний зворотний зв’язок в управлінні; режими функціонування систем управління: гомеостаз, гомеорез і гомеоклаз; управлінський цикл, пульсація систем управління; кадри і персонал управління; принципи, методи і технології управління; ресурсне забезпечення управління: інформаційне, матеріальне і фінансове; теорія прийняття рішень: критерії і показники якості управління; управління у системі саморегуляції природних процесів; на середньому рівні - специфічні теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами, що відповідно обслуговуються ідеологіями: технократизму (техногуманізму), екогуманізму, гуманізму з притаманними для кожної онтологічними, когнітивними і функціональними характеристиками; на нижньому рівні - спеціальні концепції, парадигми, ідеї і гіпотези управління, що обслуговують корпоративне управління найпростішими соціальними організмами виробничих фірм, закладів і організацій, наприклад ідея глобального управління; екоменеджмент; управління сталим розвитком; управління соціальними мережами; парадигми нечіткого управління; м’яке управління; нейроменеджмент; рефлексивне управління та інше;

- здійснено порівняльний аналіз систем управління технічними, біологічними і соціальними системами; встановлено, що його видові форми надто далеко розійшлися і продовжують рухатись не у напрямі зближення, а у протилежному, тобто продовжують розходитися. Не встигнувши остаточно сформуватися, наука управління почала поділятися, але її неконтрольовану диференціацію можна привести до ладу, на нашу думку, на основі головного стрижня концепції розвитку науки, що полягає у визнанні плідності ідеї єдності людського знання (А. Койре), оскільки вона утримує у собі ще не реалізовані методологічні можливості пояснення історичного розвитку наукового знання. Рішення необхідно шукати, на наш погляд, не шляхом поступової кумуляції, накопичення окремих елементів знання про видові алгоритми управління, а шляхом формування принципово нових понять, наприклад, за сприяння синергетики, теорії інформації або інших наук;

- доведено несумісність недиференційованого підходу до аналізу ідеології управління техносферою, біосферою і соціосферою, оскільки перша має власну логіку саморозгортання (техноценоз) і спрямовується в управлінні ідеологією технократизму, а також відповідним мисленням і світоглядом; друга рухається за законами біоценозу і тому спрямовується нині парадигмою екобезпеки, відповідним типом екомислення і світогляду, а також екологічним менеджментом; третя має розвинену логіку саморозгортання (соціоценоз), що швидко веде соціальний світ до глобалізації, а тому потребує об’єктивної і категоричної відмови у теорії соціального управління від технократизму на користь позитивного екомислення і гуманізму з відповідними до них мисленням, цілісним світосприйняттям та інноваційним світоглядом, знаннями і культурою.

Удосконалено:

-знання про об’єктивні чинники, що вимагають розробки загальної теорії управління як родового поняття для управління технічними, біологічними і соціальними системами, до яких віднесено: розвиток планетарного соціального організму, спрямований на досягнення власної граничної цілісності, єдине джерело походження організаційних відносин і управлінської діяльності, генетична залежність видів управління від властивостей особистості людини, обов’язкова присутність у видових явищах інтелекту людини, єдине семантичне поле управління технічними, біологічними і соціальними системами, загальні складові - світогляд і ідеологічна компонента, обслуговування соціальною інформацією, напрацьована технологія управлінської діяльності, взаємозв’язок з системою саморегуляції соціального світу, що упорядковує техноценоз, біоценоз і соціоценоз, взаємозалежність від єдиного простору і часу, зрештою, логіка утвердження понять та ін.;

- знання про соціальний простір, у якому розгортаються організаційні відносини і охарактеризовані його площини: а) ціннісно-смислова і б) теорія-практика, а також про механізм ціннісно-смислової детермінації і регуляції поведінки людини у будь-якій організаційній діяльності;

- знання про соціальний характер потреби світової спільноти у загальній теорії управління, умов формування суперечності такого типу у структурі соціального організму країни, її буття в умовах глобалізації і умов / механізму її вирішення;

- знання про функціональну незнищенність видових ідеологій: технократизму (техногуманізму), парадигм екогуманізму і гуманізму, що спрямовують управління технічними, біологічними і соціальними системами, і гостру потребу шукати і обґрунтовувати інтеграційну форму ідеології в управлінні;

- знання про гомеостати, як морфологічний орган саморегуляції технічних, біологічних і соціальних систем, у структуру яких повинні “вписуватися” будь-які системи управління.

Набули подальшого розвитку:

- ідея розмежування соціального інституту влади і управління, як соціального організму, що на відміну від першого, соціального інституту влади, має у своїй структурі людей;

- ідея диспозитиву (М. Фуко) як методологічного засобу, що дозволяє зв’язати в єдне ціле такі важливі плани вивчення як: епістемологічний план (дискурси-знання), дескриптивний і компаративний опис текстів (дискурси-правила), аналіз діяльнісних і соціальних контекстів і умов (дискурси-практики і дискурси- владні стосунки).

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що отриманими результатами можна скористатися у вирішенні теоретичних і практичних проблем деталізації запропонованого автором змісту загальної теорії управління, зокрема й управління технічними, біологічними і соціальними системами. Насамперед, ідея цілісного сприйняття має цільову установку на сприйняття онтологічної єдності цих видів управління, а тому вимагає переоцінки місця і ролі особистості у Всесвіті, що розкриває перспективи узагальнення світоглядних засад загальної теорії управління, оскільки технічні, біологічні і соціальні системи є породженням одного суб’єкта - людини. По-друге, багатий евристичний потенціал таїть у собі запропонований автором механізм формування філософських підвалин загальної теорії управління. По-третє, висунута автором ідея про неможливість сьогодні реалізації управління технічними, біологічними і соціальними процесами під егідою однієї з існуючих ідеологем, мається на увазі: технократизм (техногуманізм), екогуманізм і гуманізм, що спрямовує нас на пошук і теоретичне обґрунтування ідеології динамічної рівноваги в управлінській діяльності, що має в умовах стійкої нерівноважності розвитку планетарної спільноти надто рухливі межі і чутлива до співвідношення технократизму, екологізму і гуманізму. По-четверте, доведення у ході порівняльного аналізу положення про несумісність названих вище напрямів управлінської діяльності у онтологічно єдиному соціальному світі ставить питання перед наукою про теоретичне оволодіння організаційною діяльністю шляхом узагальнення явища на більш високому логічному рівні, тобто обґрунтування з введенням у науку нового поняття, яке веде до автоматичної диференціації набутого світовою спільнотою знання про управлінську діяльність і вимагає від науки введення у теорію управління ідеї трьох рівнів буття організаційних відносин, що онтологічно, функціонально і когнітивно доводить єдність структури знань теорії соціології і загальної теорії управління: суб’єкт управління повністю збігається у горизонті соціального управління з об’єктом управління.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене введенням у теоретичну спадщину трьох продуктів цього дослідження: 1) когнітивного механізму формування загальної теорії управління; 2) структури загальної теорії управління, що гармонує зі структурою соціології; 3) навчальної дисципліни “Загальна теорія управління”, а також можливостями використання окремих положень і ідей у розробці навчальних дисциплін у системі вищої професійної освіти, наприклад, “Філософія управління”, “Менеджмент організацій”, “Соціальний менеджмент”, “Адміністративний менеджмент”, “Система місцевого самоуправління та самоврядування”, “Управління організаційними змінами”, “Управління навчальним закладом”, “Екологічний менеджмент”, “Управління технічними системами”, “Управління складними системами і мережами”, “Інформаційний менеджмент”, “Теорії прийняття рішень”, “Ситуативний менеджмент” та ін. Прикладне значення має класифікація існуючих парадигм управління у залежності від стану соціальних систем: гомеостазу, гомеорезу і гомеоклазу.

Отже, усі сформульовані нами завдання виконані, і мета нашого дослідження досягнута, оскільки явище управління постало перед нами як оригінальний зміст третьої природи (логічного світу), що має у соціальному світі декілька форм проявів, а саме: сутнісну - у вигляді організаційної взаємодії людей між собою; функціональну - у вигляді людської діяльності управління; онтологічну - у вигляді організаційних суспільних відносин; логічну - у вигляді організаційних знань; субстанціональну - у вигляді інтелігібельної матерії; ноуменологічну - у вигляді фенотипової (соціальної) інформації; суб’єктивовану - у вигляді природних або сутнісних сил і організаційної свідомості особистості; об’єктивовану - у вигляді організаційної пам’яті соціуму і матеріалізованих продуктів про управління і системи управління; фізичну - у вигляді слабкого електромагнітного (лептонового) випромінювання. Тепер його можна розглянути як родове поняття, у якому знімаються видові модифікації, а саме: управління технічними, біологічними і соціальними системами.

Для цього пропонується розглянути у якості предметів теоретичного аналізу для теорії управління технічними системами

- “об’єкт-об’єктні” відносини, для теорії управління біологічними системами - “суб’єкт-об’єктні” відносини, а для теорії управління соціальними системами - “суб’єкт-суб’єктні” відносини. Тільки за цих умов загальна теорія управління технічними, біологічними і соціальними системами цілісно охопить увесь діапазон організаційних відносин і зможе обґрунтувати: на своєму рівні - загальні закони і закономірності; на спеціальному, галузевому рівні

- спеціальні закони і закономірності; на емпіричному, або прикладному рівні - закони і закономірності ситуативні. Аналогом тут може слугувати структура теоретичного знання соціології. Такий наш висновок ґрунтується ще й на думці Альберта Ейнштейна про те, що “проблеми, створені існуючим рівнем мислення, не можуть бути вирішені на тому ж рівні мислення, тобто для розуміння і наступного вирішення проблеми потрібний інший рівень мислення” [248, с. 19]. Саме у цьому ми бачимо загальноприйнятий знаменник для інтеграції у єдиний напрям дослідження управління технічними, біологічними і соціальними системами, порівняння і спрямування їх у фарватері пошуку загальної теорії управління.

Філософськими засадами формування загальної теорії управління є: а) цілісне світосприйняття, б) ідеологія динамічної рівноважності управлінської діяльності, в) соціальний організм планети як диспозитив, г) категоріальний апарат, або загальне семантичне поле (знання про управління), д) наявний потік соціальної інформації є) засоби і методологія аналітичної роботи, ж) організаційна свідомість з) організаційна культура, і) загальний алгоритм прийняття управлінських рішень, к) логіка родо-видових залежностей понять, л) алгоритм розробки наукової теорії та ін.

Позитивна перспектива дослідження цієї проблеми полягає у відтворенні складових загальної теорії управління як родового поняття, у якому знімаються видові риси управління технічними, біологічними і соціальними системами. На можливість цього прямо вказують багато чинників: генетична залежність видів управління від властивостей особистості людини, обов’язкова присутність у видових явищах інтелекту людини, єдине семантичне поле управління технічними, біологічними і соціальними системами, загальні складові - світогляд і ідеологічна компонента, обслуговування соціальною інформацією, напрацьована технологія управлінської діяльності, взаємозв’язок з системою саморегуляції соціального світу, що упорядковує техноценоз, біоценоз і соціоценоз, взаємозалежність від єдиного простору і часу, зрештою, логіка утвердження понять і т. ін. Але це вже перспективи, що знаходяться за межами цієї наукової розвідки.