ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНА ПРИРОДА СОЦІАЛЬНОГО

Екзистенціалісти - М.Хайдеггер[*] (1899-1976), К.Ясперс (1883-1969), Ж.-П.Сартр (1905-1980), А.Камю (1913-1960), Л.Шестов (1866-1938), М.Бердя­ев (1874-1948) будували новий світогляд на основі узагальнення ідей філософії життя, феноменології, релігійно-містичних роздумів С.К’єркегора та художніх сумнівів Ф.Достоєвського.

Людина, розмірковують екзистенціалісти, зовсім самотня в цьому супереч­ливому світі. Вона поставлена в ситуацію «один на один» з проблемами, що мають випадковий характер. Ніхто не може їй допомогти. Навіть Бог, бо він вмер. Ідея смерті Бога, - а вона була вихідною при побудові філософських мір­кувань у творчості Ф.Ніцше, Ф.Достоєвського та деяких інших мислителів, є визначальною і в екзистенціалістів. Якщо «Бога немає, то все дозволено»! Так вважав Ф.Достоєвський. Оскільки Бог помер, то відповідальність за життя має взяти на себе надлюдина. Це - філософське кредо Ф.Ніцше. Екзистенціалісти пропонують інший варіант виходу. Смерть Бога, вважають вони, перекладає відповідальність за життя на людину: кожен повинен взяти на себе відповідаль­ність за власну долю, за свій автономний вибір. Критерієм же такого вибору може бути власна совість, а не релігійні настанови, не традиційні моральні нор­ми, не категоричний імператив І.Канта.

Ось характерний вислів з цього приводу Ж.-П.Сартра: «Я молив, випрошував знамення, посилав до неба заклики, - промовляв герой п’єси Ж.-П.Сартра «Диявол і Господь Бог», - але не отримав відповіді! Небо не знає нічого, не знає навіть мого імені. Кожну хвилину я запитував себе: що я таке в очах Бога. Тепер я знаю відпо­відь: ніщо. Бог мене не бачить, Бог мене не чує, Бог мене не знає. Чи бачиш ти цю безодню над нашими головами? Чи бачиш цей пролом у дверях? Це Бог.

Людина сама повинна вирішувати, як їй бути, як вестр себе в даній ситуації. Вона сама для себе є джерелом всіх цінностей і моральних принципів: «Я був наодинці з собою, сам приймав рішення вибрати зло, сам робив добро, сам шах­раював, сам творив дива, сам себе тепер засудив і сам собі можу дати відпущен­ня гріхів - я людина».

І, нарешті, головний висновок екзистенціалізму: якщо існує людина, то не може існувати Бог, але якщо існує Бог, то людина - це ніщо!

Екзистенціалістів цікавить насамперед конкретна ситуація, в якій перебуває людина. Більше того, вони розмірковують над станом людини в цій ситуації. Вона зумовлює стан, який, в свою чергу, зумовлює конкретну дію людини в тій чи іншій ситуації. «Екзистенція» буквально означає «існування». Філософія ек­зистенціалістів - це опис надзвичайно суперечливого людського існування, його модусів. Оскільки ж модусами є стани людини - піклування, страх, рішучість, совість тощо, - їх аналіз в контексті природи людської особистості та її реалі­зації в суперечних реаліях життя становить головну лінію філософських розду­мів екзистенціалістів.

Яскравим прикладом є роздуми А.Камю над ситуацією абсурдності людсь­кого існування в праці «Міф про Сізіфа». Відомо, що боги прирекли Сізіфа на тяжку працю: піднімати важкий камінь на високу гору за те, що виявив свавілля щодо волі богів. Ця робота вимагала надлюдського напруження фізичних сил, але сенс покарання був у іншому: піднятий камінь зривався вниз, і змучений Сізіф мав знову і знову розпочинати виснажливу роботу. «Нам невідомі подро­биці перебування Сізіфа у пеклі, - пише А.Камю. - Ми можемо уявити лише напружене тіло, що прагне підняти величезний камінь, покотити його, зібрати­ся з ним на гору; бачимо спотворене судорогою обличчя, притиснуті до каменя щоку, плече, що стримує покриту глиною вагу... руки, з вимазаними землею до­лонями, що піднімають камінь.

Сізіф цікавить мене під час цієї паузи. Його вимучене обличчя майже не від­різняється від каменя! Я бачу цю людину, що спускається важким, але рівним кроком до страждань, які не мають кінця. У цей час разом з диханням до нього повертається свідомість, невідворотна, як і його біди. І в кожну мить, спускаю­чись з вершини до лігвища богів, він вище своєї долі. Він твердіше свого каме­ня» (Камю А. Бунтующий человек. - M., 1990. - С.91).

А.Камю, як і весь екзистенціалізм, аналізує ситуацію: «Сізіф цікавить мене під час цієї паузи!» В описі ситуації багатогранного людського існування, в кон­тексті екзистенцій надії, сподівань, рішучості, напруження, пошуку, діяльності тощо, він досяг того, чого немає в жодній іншій соціально-філософській сис­темі. Як підкреслює Т.Ярошевський, «цей напрям в своєрідній формі висуває ряд важливих проблем сучасної культури і сучасної людини, котрі, генетично розглядаючи питання, були предметом марксистських роздумів, але в працях марксистів в останні роки найчастіше опускались чи відкладалися на другий план» (Ярошевский Т. Личность и общество. - С.143).

Необхідність вибору в неординарній ситуації, надія тільки на себе, на свою совість зумовлюють повсякчасний страх. Адже, на думку екзистенціалістів, ніх­то не може бути до кінця впевненим, що здійснений вибір є вірним. Страх, за М.Хайдеггером, є фундаментальним узагальненням людського буття, відкрит­тям людині того, що вона є «буттям, кинутим до її власного скону». Оскільки кінцевим пунктом людського існування є смерть, людина завжди повинна пам’ятати про це. Життя людини - це буття до смерті. Перед лицем смерті втра­чають традиційний сенс всі цінності. Істинність або ілюзорність життя відкри­вається сама по собі. Звідси висновок: жити треба, пам’ятаючи про смерть («Ме- mento mori!»), тобто так, щоб після смерті добра пам’ять про твої вчинки лиши­лась вічною згадкою про тебе як людину, що знайшла й реалізувала себе в хаосі абсурдного світу.

До речі, так живе герой твору А.Камю «Чума». Він розуміє, що помре, в в місті «господарює» чума. Він може втекти, але як лікар бореться з епідемією, допомагаючи людям, які також, мабуть, помруть. Звичайно, все це абсурдно. «Проте жити й боротись треба, хоч ця боротьба є ніщо інше, як порух назустріч смерті. Саме на основі цих роздумів А.Камю робить фундаментальний висно­вок: «Є сенс вмирати тільки за свободу, бо тільки тоді людина впевнена, що вона вмирає не повністю».

Можна по-різному оцінювати філософію екзистенціалізму, наприклад, під­креслювати її заплутаний характер, невиразність категоріальних форм тощо. Але не можна не визнати: філософія екзистенціалізму зробила спробу розібратися в суспільному житті людей через індивідуальне буття конкретної людини. Ця спро­ба - історично перша в історії суспільної думки людства. І хоч сучасні історики та деякі критики екзистенціалізму намагаються знайти (і не без підстав) засади даного напряму в працях майже всіх відомих філософів минулого - від Ф.Ніц- ше, М.Штірнера, Г.Гегеля, !.Канта до Дж.Милля, !.Бентама, Ж.-Ж.Руссо, Б.Пас­каля і навіть Сократа та Геракліта, - не можна не визнати пріоритетність екзис­тенціалістів в обгрунтуванні філософії індивідуального буття людини в світі, детермінованості вчинків та вибору власною совістю, гарантом якої є пам’ять смерті - вічна константа людського існування, подолати чи переступити яку не може ніхто.

Саме тому потрібне нове прочитання головних творів філософів-екзи- стенціалістів, зокрема М.Хайдеггера - «Буття і час», 1927р.; «Кант і проблема мета­фізики», 1929р.; «Вступ до метафізики», 1953р.; К.Ясперса - «Загальна психопато­логія», 1913р.; «Розум і екзистенція», 1953р.; «Ядерна бомба й майбутнє людини», 1958р.; Ж.-П.Сартра - «Буття й ніщо», 1943р.; «Екзистенціалізм - це гуманізм», 1946р.; «Критика діалектичного розуму», 1960р.; А.Камю - «Міф про Сізіфа», 1942р.; «Бунтуюча людина», 1951р.; Л.Шестова - «Апофеоз безгрунтовності», 1905р.; М.Бердяева - «Філософія свободи», 1911р.; «Смисл творчості», 1916р.; «Я і світ об’єктів», 1934р.

Екзистенціалізм не є «традиційно-вченою» філософією. Це - роздуми, сумніви, сподівання мислителя-художника, що бачить світ не лише в категоріях, айв об­разах. Саме тому екзистенціалізм набув високої популярності в світі, проник у глибинні пласти художнього мислення, знайшов соціальну базу серед інтелігенції й продовжує впливати на різноманітні лінії соціально-філософських пошуків.