СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ ЯК СОЦІОЛОГІЯ

Поряд з екзистенціалізмом, хоч і дещо раніше, зародилася, розвивалась та міцніла ще одна лінія соціально-філософського пізнання світу. Узагальнено поз­начаємо цю лінію терміном «соціокультурологія».

СОЦІОКУЛЬТУРОЛОГІЯ

Становлення соціології як науки пов’язане з іменами О.Конта, Е.Дюркгейма, М.Ковалевського, М.Вебера та П.Сорокіна. Французький філософ О.Koht (1798- 1857) був співробітником та секретарем відомого утопіста Сен-Сімона. Зневі­рившись у поглядах «патрона», О.Koht дійшов висновку про неможливість і недоцільність революційної зміни буржуазного суспільного ладу. Капіталізм завершує еволюцію історії людства, створює можливості для налагодження, ут­вердження суспільної гармонії. Для цього потрібна нова релігія, в якості якої може виступати культ абстрактної людини як вищої істоти. Обгрунтуванням нової релігії й повинна зайнятися позитивна філософія - соціологія, що відме­жовується від метафізичних та ідеологічних настанов, зумовлених інтересами тих чи інших соціальних верств суспільства. «Курс позитивної філософії» О.Кон­та викликав суперечливе ставлення дослідників. Проте саме він зумовив розви­ток специфічної лінії в галузі соціальної філософії, яка дістала назву соціо­логічної.

Від О.Конта пішла плеяда відомих теоретиків-соціологів, один із них - про­фесор Сорбонни Еміль Дюркгейм (1858-1917) - автор творів «Про розподіл суспільної праці», 1893р.; «Метод соціології», 1895р.; «Елементарні форми ре­лігійного життя», 1912р. Е.Дюркгейм вважав, що соціологія має вивчати сус­пільство як духовну реальність, закони якої відмінні від законів індивідуальної психіки.

Всяке суспільство засноване на певних уявленнях, що мають загальний ха­рактер. Вчений має справу з колективними уявленнями (право, мораль, релігія, почуття, звички), що нав’язуються людині та її свідомості соціальним середови­щем.

Подібні ж думки висловлював російський історик та соціолог М.М.Кова- левський (1851-1916) у працях: «Громадське землеволодіння», 1879р.; «Еконо­мічне зростання Європи до виникнення капіталістичного господарства», 1898— 1903рр.; «Сучасні соціології», 1905р.; «Соціологія», 1910р. Прогрес суспільства, за М.Ковалевським, можна забезпечити лише на підставі солідарності основних класів суспільства. Вона грунтується на багатьох чинниках (економічних, полі­тичних, соціальних), серед яких не можна виділити провідні й визначальні. Icto- рик-соціолог має задовольнятися констатацією фактів, виявом їх взаємозв’яз­ків та взаємозумовлень. М.Ковалевський - противник революційних перетво­рень суспільства. Він намагався примирити різні політичні та державні сили, ратував за злагоду й стабільність як основні домінанти прогресивного суспіль­ного розвитку.

Трохи осторонь стоїть видатний теоретик соціологічної думки німецький соціальний філософ Макс Вебер (1864-1920). Його погляди формувались під впливом неокантіанства. Разом з Г.Ріккертом та В.Дільтеєм М.Вебер розробив оригінальну теорію «ідеальних типів», смисл якої - в конструюванні певних іде­альних схем, що дозволяють упорядкувати емпіричний матеріал, який добува­ється конкретними дослідженнями та життєвими враженнями вченого. За М.Ве­бером, «ідеальний тип» не відтворює дійсність, а є лише інструментом, за допо-

81

6* Сучасна соціальна філософія

могою якого можна систематизувати й зрозуміти одиничні факти. М.Вебер знав, але не поділяв соціально-філософську доктрину марксизму. Більше того, його концепція «ідеальних типів» спрямована саме проти марксистського вчення про суспільно-економічні формації. У працях «Національна держава і народно-гос­подарська політика», 1895р., «Протестантська етика і дух капіталізму», 1905р., «Господарство і суспільство», 1921р., та ін.

Сучасні соціологічні концепції, як правило, походять з М.Вебера, вважають його своїм духовним батьком. До того ж, існують дві відносно самостійні лінії: думка про те, що М.Вебер розвінчав матеріалістичне розуміння історії, обгрун­товане К.Марксом, довів, що суспільне життя базується на релігійних чинни­ках; думка про можливість доповнення К.Маркса М.Вебером і формування на цих засадах нового напряму в соціології.

Як би там не було, але соціально-філософські пошуки в межах сучасної соці­ології тривають. Дещо умовно можна виділити такі основні напрями:

емпірична соціологія (Дж.Ландберг, Р.Додж, Е.Мейо - США) вивчає суспільство через пізнання окремих явищ засобами конкретно-соціологічного аналізу. Заснов­никами цього напряму вважають таких відомих соціологів, як У.Томас та Ф.Зна- нецький, які в 20-х роках ХХст. проаналізували життя 28 емігрантських сімей в Америці. Соціологи використали документи, листи, анкети, автобіографії, широко застосували кількісні методи аналізу. Дослідження набуло широкого визнання й популярності, на підставі чого сформувалась думка, що соціологія має вивчати по­ведінку людей за допомогою лише кількісних методів, як в природознавстві. Ем­пірична соціологія зібрала надзвичайно цікавий матеріал про життя та діяльність людей в різноманітних сферах суспільства, але не змогла його упорядкувати. Дані емпіричних досліджень не відповідали загальним уявленням про суспільство.

структурно-функціональний аналіз (Т.Парсонс, С.Ліпсет, Г.Беккер, Р.Дарендорф, Т.Ботомор). Передтечією цього напряму вважають соціологію Редкліф-Брауна та Малиновського. Суспільство трактується в ньому як соціальна система, функції якої зумовлені єдністю структурних підрозділів на засадах системи цінностей. Соціальні цінності, культура цементують суспільство, забезпечують його стабільність. Ідея стабільності - провідна в структурному функціоналізмі. Саме тому ця теорія довгий час була офіційною теоретичною доктриною суспільного розвитку капіталізму;

соціологія середнього рівня (Р.Мертон, К.Девіс, Т.Леві) сформувалась як під­розділ структурно-функціонального підходу до аналізу суспільства. Головна мета цього напряму - детально проаналізувати головні сфери суспільства як цілісної системи, зокрема поведінку людини, що виконує певні соціальні ролі.

Поряд з соціологічним напрямом соціальної філософії виникло ще одне спе­цифічне явище суспільної думки - культурологічне. Воно органічно впліталось у соціологічні роздуми, філософські пошуки і разом з тим викристалізовувало власний предмет дослідження - культуру як особливу реальність, проникнення в сутність якої придасть новий імпульс поясненням суперечностей сучасного світу, обгрунтуванню головних шляхів їх подолання.