Стратегія вчинку і ствердження "Я".

Інтелектуальну та естетичну діяльність людини прийнято розглядати як діяльність творчу. Проте існує такий вид творчості, який за своєю важливістю для індивідуального буття особи стоїть незрівнянно вище вказаних.

Саме вчинок у його психологічній структурі виступає безпосереднім "механізмом" моральної творчості. Навіть наше повсякденне життя — і невимушена розмова з друзями, і виконання простої обіцянки — це різні, нерідко малопомітні і малоусвідомлювані вчинки. Ми майже безупинно встановлюємо чи розриваємо якісь стосунки з людьми — чи в плані реального вчинку, чи в плані його уявного вираження. Це становить драматичну стихію діяння людини — як повсякденного, так і подвижницького.

Вчинок породжується людською сутністю особи. В ньому вона формує та виявляє свою суспільну природу. Можна говорити навіть не про окремий вид моральної творчості поряд з інтелектуальною та естетичною, а про єдину творчість моралі, у відношенні до якої всі інші види творчості слід вважати похідними і другорядними.

Здійснюючи вчинок, людина виявляє певну моральну активність. Проте не кожна моральна дія стає вчинком. Будь-яка дія, що має соціальний зміст або направлена на те чи інше соціальне явище, може вважатися моральною, оскільки здійснюється в системі відносин, зумовлених певною мораллю. Та не кожна з цих дій отримує статус вчинкової дії, в якій розкривається індивідуальна сутність особи, хоча людина завжди і всюди, що б вона не здійснювала, залишається суспільною істотою.

Будь-який суб'єктивно значущий вчинок має, зрештою, значення об'єктивне, суспільне.

Вчинок можна також визначити як перетворення людиною моральної ситуації. Будь-яке суб'єктивне перетворення є недостатнім. Воно завершується лише тоді, коли й навколишня ситуація стає відповідною до прагнень індивіда. Вчинок в його повноцінному вираженні буде водночас і акцією духовного розвитку індивіда, і творінням моральних цінностей. Навпаки, дефадація вчинку незмінно свідчить про духовний рефес людини і втрату нею певних моральних рис. Вчинком слід назвати дію, що має розгорнутий психологічний та моральний аспект. Дію, в якій психологічний аспект сильно редуковано, автоматизовано і перетворено на звичку, не можна назвати моральною дією.

Маючи на увазі логічну структуру вчинку, можна розпізнати численні його модифікації: вчинки розгорнуті та редуковані, ті, шо зароджуються і відмирають. Вчинок — це процес, який залежить від ситуативних та мотиваційних метаморфоз. Як людина не може бути водночас дитиною, підлітком, юнаком, зрілим індивідом, так і вчинок не може виявитись у всій повноті його моментів одразу. Психологічною основою вчинку є встановлення та розрив певних зв'язків людини з середовищем. Його можна розуміти також як дійсне вираження конфлікту між суспільною нормою поведінки і певною психологічною спрямованістю людини. Тоді емоційність вчинку буде вимірюватися глибиною та інтенсивністю перетворення цієї норми і цієї спрямованості.

Як вольову дію вчинок завжди пов'язують з боротьбою мотивів. Справді, кожна зміна стосунків людини з довколишнім світом є боротьбою між традицією та новою моральною установкою. Людина переживає духовну суперечність, конфлікт між наявними зв'язками та необхідністю встановлювати нові на базі старих або всупереч їм, тому що в боротьбі мотивів людина обирає моральне, справедливе вирішення конфлікту відповідно до її ідеалів, а також враховуючи моральність засобів дії.

Відносна єдність реального та ідеального моментів дії свідчить про суспільно корисне спрямування особи. Той факт, що людина ніколи не може знайти між цими моментами повної відповідності, примушує її здійснювати дедалі нові й нові вчинки. При цьому спостерігається та ж закономірність, що й при втіленні ідеалу в художньому творі. У мислячої людини ніколи не згасає відчуття їх протилежності.

Співвідношення між ідеалом та дійсністю можна розглядати як залежність між мотивом і ситуацією. Так, для своєї реалізації вчинок потребує ситуації, що протистоїть людині і мусить бути зміненою, а також потребує волі, що переборює ситуацію. Тут спостерігається не тільки заперечення даної ситуації, але й створення нової. Мотивація, набуваючи моральної значущості, переходить далі у вчинок. Слід зауважити, що ситуація взагалі й конфліктна зокрема передбачають такий стан, коли одна одній протистоять в якійсь формі боротьби "самосвідомі розумні волі". Там, де такого протиставлення немає, виступає тільки інтелектуальна проблема, а не ситуація, не колізія.

В результаті боротьби мотивів, вибору бажаних аргументів вчинку прояснюються його мета і засоби здійснення. Людина усвідомлює свій вчинок і несе за нього моральну відповідальність. Усвідомлення вчинку означає чітке знання його мети, засобів здійснення та суспільних наслідків. Вчинок доцільно розглядати як єдність ситуації, волі (мотивів) та ідеалу.

Процес реального розвитку вчинку починається з розкриття і пояснення ситуації. Водночас формується мотивація. Вона є дальшим розвитком ситуації, її уявним завершенням. Конфліктність ситуації приводить людину до переживання певної мотиваційної роздвоєності. Мотивація є та ж ситуація, продовжена в ідеальному плані, у можливих її завершеннях.

Вчинок є звершення дії всупереч існуючому станові речей: виступ проти якогось суспільного звичаю, моральної норми, шаблону мислення і т.д. Це "всупереч" спрямовується також проти внутрішніх сил індивіда. Яким би вкрай бажаним не був вчинок, він містить в собі якусь тенденцію, що заперечує його. В цій обтяжливій амбівалентності кожного вчинку людина використовує певні прийоми, щоб подолати її або принаймні віддалити від себе. Із свідомості усувається одна з сторін амбівалентності, а другій надається можливість безперешкодно здійснити значну для суб'єкта дію. Застосування засобів, що ліквідують амбівалентність, має спочатку серед певної спільноти людей характер вдалої знахідки. Потім ці засоби стають звичаєм, ритуалом тощо. Закріплені часом, вони втрачають смисл реального вчинку і стають вчинком "згаслим". Щоб він не загубив своєї живої емоційності, принадності, його драматизують, оформлюють естетично і т.д.

У реальному вчинку немає і бути не може повної відсутності мотиваційної роздвоєності. Очищення від амбівалентності, те чи інше її прикриття, усунення однієї з суперечливих сторін вчинку становить суть катарсису (очищення). Історичний та онтогенетичний смисл розвитку вчинку полягає в удосконаленні засобів його катарсису, починаючи від "ігрових", далі — різних ритуалів і кінчаючи тими засобами, які підносять вчинок до вічної слави, наснажують його змістом і високою пристрастю морального закону.

Існує суто інтелектуалізоване пояснення катарсису.

Завершений катарсис властивий лише реальному вчинкові, який виступає радикальним засобом очищення людини від пригнічуючих амбівалентних почуттів. Правда, не кожним вчинком і не повністю можна здійснити таке очищення. Але іншим шляхом його взагалі досягти неможливо.

Аби здійснити вчинок, індивід підготовляє необхідні умови, ситуацію. Він також створює власну установку, психічну необхідність вчинку. З цього й починається вчинкова дія. Випадки, коли вона здійснюється ніби без підготовки, зовнішньої і внутрішньої, насправді свідчать про малоусвідомлений і нецілеспрямований процес формування власної установки. Те чи інше звершення вчинку в такому разі допомагає індивідові усвідомити його ставлення до самого об'єкта. Це ставлення вже формувалось якимись прихованими способами, і лише в критичній ситуації воно стало явним.

Створюючи умови для вчинку, людина мимохіть стає перед його необхідністю. Адже ці умови вироблено ціною значних зусиль. Настає такий момент, коли чергова умова, створена людиною, вже сама по собі переходить у вчинок. Те, що здійснюється в царині підготовки умов зовнішніх, є водночас і створенням внутрішніх умов. Зовнішні умови можна варіювати, їх можна зустріти випадково, інколи їх доводиться чекати, інколи ними можна знехтувати. Суб'єктивна готовність до вчинку ніколи не зникає і виражає його неминучу необхідність.

Суб'єктивна готовність до вчинку насамперед формується в яскравому уявленні того, що треба здійснити. Вже таке моделювання справжньої акції вчинку приводить до значних переживань, емоційних потрясінь. Поступово, після багаторазового варіювання уявного здійснення індивід стає в змозі спокійно й чітко враховувати ситуацію і можливі наслідки вчинку.

Перебуваючи в реальній драматичній ситуації, яскраво уявляючи та переживаючи її, розумово виконуючи вчинок, людина прагне передбачити реакцію на нього і підготувати свою дійову відповідь. Ці уявлення приводять в оперативну готовність психіку індивіда, і коли настає критичний момент, то акція, вже заздалегідь підготовлена, здійснюється немовби автоматично. В реальному вчинку під дезорганізуючим впливом емоиій індивід може зробити непередбачений неправильний хід. У той же час автоматизована в уяві дія може відбуватися правильно навіть тоді, коли свідомість підказує помилкові кроки.

Якщо внутрішня підготовка достатня, акція вчинку відбувається досить швидко, і правильність плану може підтвердитися навіть при "звуженій", затемненій свідомості.

За достатньої зрілості об'єктивних і суб'єктивних факторів умова стає приводом вчинку, який справедливо вважається зовнішнім стимулом дії. За приводом вже починається надмірність факторів; вони стають зайвими і тут же перетворюються знову на привід. Причинний ланцюг вчинкової дії замикається. Вчинок здійснюється.

Здійснений вчинок викликає певну реакцію (післядію) не тільки з боку середовища, а й із боку індивіда, котрий діє (закон зворотного зв'язку). Жодний вчинок цілком не вичерпує мотиваційного прагнення, особливо коли воно сформоване з участю ідеалу. Один вчинок відкриває шлях іншим. У ланцюговій реакції вчинків відбувається духовне формування індивіда, розгортання та ствердження неповторної сутності його "Я", його особистості.