Принципові основи психологічного дослідження вчинку.

Три сторони психологічної структури вчинку мають кожна внутрішній і зовнішній аспект. Ситуацію, мотивацію і вчинковий акт можна розглядати з суто зовнішнього боку, не цікавлячись тим, що ж становить собою вчинок як суб'єктивне переживання людини.

Об'єктивно-природничий принцип. Об'єкт наукового дослідження виступає спочатку повністю позбавленим свого суб'єктивного аспекту. Дії психологічного об'єкта пояснюються як машиноподібні реакції на вплив довколишнього середовища. При цьому дослідник не допускає перенесення своїх суб'єктивних якостей на досліджуваний об'єкт. Провісник Нового часу в науці Р. Декорт спрямував такий погляд найперше на психіку тварин. Фізіологи та психологи, аж до появи генія І.П.Павлова і трохи раніше /. М. Сеченова, не наважувалися розглядати таким же чином психічну діяльність людини, вважаючи її головним ядром специфічний внутрішній світ і наголошуючи на його складності і незводимості до будь-яких тілесних процесів. Щоправда, дві згадані позиції виявлялися часто поруч, а, говорячи принципово, вони існували у різних формах із давніх-давен, як тільки люди почали міркувати над природою і смислом свого життя. Але в другій половині XIX ст. прогрес у дослідженні тілесної, мозкової структури психічного став поступово гальмуватися.

Розвиваючи думки Сеченова, висловлені у праці "Рефлекси головного мозку" (1863), Павлов зайняв чітку об'єктивну позицію дослідження, вирішивши перебувати в ролі "чистого" фізіолога, тобто об'єктивного зовнішнього спостерігача і експериментатора, що має справу виключно із зовнішніми явищами та їхніми відношеннями. Павлов зауважував, що "для натураліста все в методі, в шансах здобути міцну істину, і з цієї тільки, обов'язкової для нього, точки зору душа (тобто протилежне зовнішньому спостереженню) як натуралістичний принцип не тільки не потрібна йому, а навіть шкідливо позначалася б на його роботі, обмежуючи сміливість і глибину його аналізу". "Коли натураліст,— писав він далі,— ставить перед собою завдання повного аналізу діяльності вищих тварин, він, не зраджуючи принципу природознавства, не може, не має права говорити про психічну діяльність цих тварин. Природознавство — це робота людського розуму, спрямованого до природи, який досліджує її без будь-яких тлумачень і понять, запозичених з інших джерел, крім самої зовнішньої природи. Стосовно психічної діяльності вищих тварин натураліст переносив би на природу ідеї, запозичені зі свого внутрішнього світу, тобто тепер повторив би те, що людина зробила колись, при першому зверненні її думки до природи, коли вона підкладала під різні мертві явища природи свої думки, бажання, почуття. Для послідовного натураліста й у вищих тварин існує тільки одне: та або інша зовнішня реакція тварини на явища зовнішнього світу... Строге природознавство має тільки встановити точну залежність між даними явищами природи і відповідними діяльностями, реакціями організму на них; інакше кажучи, досліджувати зрівноважування даного живого об'єкта з довколишньою природою".

І. П. Павлов не заперечував наявності суб'єктивного світу у людини і навіть у вищих тварин. Він навіть вважав завданням своєї фізіології Підготувати плацдарм для взяття цієї важкоприступної фортеці. Холодне безпристрасне спостереження експериментатора над організмом-машиною суперечить його власним почуттям, які яскраво реагують на страждання живої істоти. І. М. Сеченов здійснював досліди з тваринами організації, не вищої за жаб. Сам же Павлов досліджував живих цілісних тварин. Його оцінка розумової діяльності собаки була такою високою, що. він навіть виголосив афоризм: "Собака вивів людину в люди". Тут важлива чітка об'єктивна позиція натураліста, який хоче мати перед собою предмет дослідження без будь-яких сторонніх додатків. Це особливо стосується психології, в яку справді було внесено чимало суб'єктивіст- k ських фікцій.

Видатний вітчизняний анатом, фізіолог і психолог В. М. Бехтерев створив своєрідний — рефлексологічний — напрям у психології, в яку намагався внести об'єктивний натуралістичний спосіб мислення. В той час як Павлов прагнув залишатися фізіологом, Бехтерев створив і саме психологічну систему. Він намагався вивчати людське життя в усіх його різноманітних проявах із суворо об'єктивної точки зору, з'ясовуючи співвідношення між людиною та довколишнім світом на зразок того, як натураліст вивчає життя мікробів і взагалі нижчих тварин. Бехтерев не припускав будь-яких вагань у цьому питанні, навіть якщо мова йтиме про високоорганізовані істоти, що мають розвинене соціальне життя. "Ми можемо і повинні вивчати різноманітну діяльність людини,— зазначав він,— тобто її дії, мовлення, міміку, жести і так звані інстинктивні, точніше спадково-органічні прояви з суворо об'єктивної точки зору і у зв'язку з зовнішніми та внутрішніми впливами, не звертаючись до суб'єктивного аналізу і до аналогії з самим собою. При цьому, певно, ми мусимо стати, на шлях природничо-наукового вивчення предмета в його соціальному оточенні, з'ясовуючи співвідношення дій і вчинків, а також й усіх інших проявів людської особистості, з зовнішніми приводами, що їх викликають, як тепер, так і в минулому, з тим, щоб знайти закони, яким підлягають ці прояви, і визначити ті відношення, які встановлюються між людиною та фізичним, біологічним і особливо соціальним світом, що оточує її".

Бехтерев не допускав суб'єктивної точки зору, виходячи з най- ' важливішого висунутого ним принпипу індивідуалізації. Суб'єктивний метод, яким користуються при вивченні психіки іншої істоти за аналогією, сприяє ідентифікації об'єкта дослідження з самим собою, чим втрачається для науки неповторна своєрідність іншої істоти. "Кожна особистість має різно встановлені співвідношення зі світом завдяки неоднаковим умовам спадкування, виховання та життєвого досвіду. Найбільше це стосується соціальних відношень. Ось чому вона являє собою істоту особливу, своєрідну, неповторну, в той час як суб'єктивістські тлумачення передбачають аналогію з самим собою, а такої аналогії насправді немає, принаймні в найбільш високих, а отже й більш цінних проявах людської особистості... До вивчення сторонньої людської особистості, яка виявляє себе і сукупністю різноманітних зовнішних проявів і форм мовлення, міміки і цілого ряду дій і вчинків, з точки зору справжньої науки може і повинен бути тільки один підхід, який дає метод, звичайно застосовуваний усюди в природознавстві, який полягає в строго об'єктивному вивченні предмета без будь-яких суб'єктивних тлумачень і без звернення до питань свідомості".

Дії та вчинки, як вони виступають з погляду об'єктивного принципу з нехтуванням суб'єктивних намірів, бажань, з ототожненням зовнішнього та внутрішнього, розкриваються лише в їхній результативності, внаслідок чого стає неможливим розкрити справжню моральну сторону людської поведінки. Одна і та ж зовнішня акція людини буде по-різному кваліфікована залежно від того, який задум мала людина перед її здійсненням. Ось чому, залишаючи вимогу суворо об'єктивного погляду на предмет дослідження, слід перейти до пізнання суб'єктивних установок особистості. Але як? Безпосередній вхід може бути тільки до власної суб'єктивності. Мій внутрішній світ я можу бачити лише через нього самого. Суб'єктивність іншої людини дається мені лише через учинки, дії, діяльність, поведінку. Інша людина завжди звернена до нас своєю тілесною природою.

Інтроспективний принцип. Німецький філософ-ідеаліст, психолог, естетик Т. Ліппс (1851— 1914) прямо проголосив, що вивчення свідомості ніколи не може бути чимось іншим, як вивченням своєї власної свідомості. Але оскільки психологія не може обмежитись тільки єдиним індивідом, виникає питання: як я можу знати про існування чужого життя свідомості? На це питання Ліппс дає таку відповідь: "Ми знаємо про чуже життя свідомості тільки шляхом учуття. У відомих процесах, які ми називаємо проявами життя чужого тіла, перед нами постає з первісною необхідністю життя свідомості, схоже на те, яке ми безпосередньо знаходимо в нас самих". Фізичним оком, міркує Ліппс, я не можу бачити свідомості, почуття, волі іншого індивіда. Але коли я сприймаю тілесні процеси іншого індивіда й бачу при цьому його суб'єктивний світ, пов'язаний з цими процесами, то "смисл тієї зв'язаності полягає ось у чому: в акті сприймання чужого прояву життя "існують" для мене разом із.тим певні почуття й воля. Це означає, що коли я здійснюю ці акти, я разом із тим маю свідомість певної волі або певної психічної діяльності або певної поведінки. Але при цьому цей акт сприймання і це усвідомлення психічного існують не поруч, а один в одному. Це — єдине неподільне загальне переживання. Я переживаю те психічне безпосередньо в тих фізичних процесах, тобто в переживанні або сприйманні їх, і разом з тим усвідомлюю його об'єктивне існування та його зв'язаність зі сприйнятим фізичним процесом. Те, що безпосередньо я можу знайти тільки в собі самому, я переношу в чуттєво сприйнятий предмет, вношу це туди способом, що не піддається більш детальному описові, "проектую" й разом з цим

об'єктивую". Зрештою усі ці міркування Ліппс звів до принципу наслідування, поклавши в його основу біологічно спадкові механізми.

Спроби Ліппса знайти безпосередній шлях до суб'єктивності не мають ні реальних, ні логічних підстав. Учуття є метод, який по суті обминав вчинкову складність людської поведінки, діалектику зовнішнього і внутрішнього. І цей метод був відкинутий більш позитивістськи спрямованими психологами і філософами, зокрема Б. Мейманом і Б. Расселом.

Німецький педагог і психолог Е. Мейман (1862— 1915) інтелектуалізує процес пізнання чужого внутрішнього світу і зводить цей процес до умовиводу саме на основі аналогії. Особливості спостереження над іншими людьми Мейман бачить у тому, що за зовнішніми ознаками душевного життя, за зовнішніми ознаками індивідуальності психолог здійснює умовивід про їхні внутрішні психічні переживання. Зовнішні ознаки виявляються тут симптомами внутрішнього життя. Ними можуть бути які-небудь дії або відношення індивіда. На цій основі психолог з'ясовує, які психічні процеси і психофізичні властивості індивіда лежать у їхній основі. Мейман наполягає на тому, що такого роду з'ясування завжди здійснюється за аналогією з нашим власним внутрішнім життям та Його проявами, які психолог завжди знаходить у самого себе. Це означає, за Мейманом, тільки те, що будь-яке (об'єктивне або зовнішнє) спостереження над іншими людьми грунтується врешті-решт на самоспостереженні.

Аналогія дає науці лише вірогідність знання. Часто ця вірогідність редукується до віри. Саме таку позицію відносно можливості пізнавати чужу психіку займає англійський філософ-позитивіст Б. Рассел (1872—1970). Він прямо зауважує, що знання про чужу психіку може бути лише результатом віри. Для Рассела це лише окреме положення, яке випливає з його більш загального постулату: "Основа знання — віра". Разом із цим Рассел хоче будувати основи науки, зокрема психології, на солідній логічній підставі. Але віра Рассела не набула наукової вірогідності, а логіка була пом'якшена суто життєвими спостереженнями. "Ми переконані,— пише Рассел,— що інші люди мають думки і почуття, якість яких схожа з нашими власними. Ми не задовольняємось думкою, що ми знаємо тільки просторово-часову структуру голів наших друзів або їхню здатність давати початок причинним ланцюгам, які завершуються нашими відчуттями. Філософ може думати, що він знає тільки це; але дайте йому посваритися з його дружиною, і ви побачите, що він розглядає її не тільки як просторово-часову споруду, в якої він бачить лише логічні властивості, але жодного проблиску внутрішнього характеру. Ми тому маємо рацію у висновку, що його скептицизм є більш професійним, ніж щирим".

Але далі Рассел прямує саме професійним шляхом, висуваючи ідею аналогії (або, більш точно, вірогіднісної аналогії), коли мова йде про пізнання психології іншої людини, про співвідношення в цьому процесі об'єктивного і суб'єктивного спостережень. Рассел вважає, що в ідеально сприятливих умовах докази можливості такого пізнання формально мали б такий вигляд. "Із суб'єктивного спостереження я знаю, що А, як думка або почуття, слугує причиною В, яке є дією тіла, наприклад, виголошенням якого-небудь твердження. Я знаю також, що кожного разу, коли В є дією мого власного тіла, А є його причиною. Тепер я спостерігаю дію виду В, але не в моєму тілі, і я не маю думки або почуття виду А. Проте я все ж вірю на основі самоспостереження, що тільки А може бути причиною В; я тому роблю висновок, що мало місце Л, яке було причиною В, хоч це було таке А, яке я не міг спостерігати. На цій основі я здійснюю вивід, що тіла інших людей зв'язані з їхніми свідомостями, які не схожі на мою тією мірою, якою поведінка їхніх тіл схожа на мою власну поведінку".

Ідеї наслідування (Ліппс) та аналогії були піддані критиці російським філософом-ідеалістом М. Лосським (1870— 1965), який вказав на те, що ці два види пізнання чужої душі виконують лише допоміжну роль, а основу тут складає так зване "безпосереднє сприймання".

Інтуїтивізм Лосського безпосередньо пов'язаний з його персоналізмом. Свої ідеї щодо пізнання психіки іншої людини Лосський розвиває у статті "Сприймання чужого душевного життя" (1914). В той час як адепти натуралізму визнавали психічне лише як об'єктивне, принаймні в плані предмета науки, представники ідеалістичної психології мислили психічне теж однобічно, але як тільки суб'єктивне, чим знімається не тільки можливість його пізнання, а й саме його існування. Розвиваючи "вчення про безпосереднє сприймання чужого душевного життя", Лосський намагається виходити з "загальновизнаного твердження" про те, що свідомість є непричинне відношення між суб'єктом і предметом. У такому разі самостійно постати як члени цього відношення перцептивного характеру можуть не тільки матеріальні предмети, що існують незалежно від нашої психіки, а й будь-які інші, наприклад чуже "Я", чужі психічні стани і т. п. Виходячи з будови свідомості та знання, слід припустити, що ні в суб'єкті, ні в предметі знання, за думкою Лосського, немає ніяких перешкод саме для такого сприймання. Ось чому він наполягає на тому, що "чуже душевне життя дано у сприйманні", що воно "може і повинне бути визнане інтуїтивістом".

У пізнанні психіки іншої людини Лосський розрізняє дві позиції: зокрема, "переживати" саме "цей спалах гніву" може одне-єдине "Я", й то лише один раз у своєму житті, а бути свідками цього переживання можуть будь-які "Я". Надзвичайно загострену чутливість до іншого душевного життя Лосський бачить у випадках особливої душевної близькості двох істот, а також у випадках відношень, що мають велике біологічне значення, як це можна бачити у випадку сприймання матір'ю поведінки своєї дитини.

Заперечуючи теорію наслідування Ліппса, Лосський зауважує, що справжній склад наслідування не є спогляданням (наприклад, "збільшення темного отвору чужого рота" при позіханні), а сприйманням "солодкої" активності чужого позіхання, яка пробуджує потяг до такого ж акту в інших людей. Так само не зорова картина гніву, а сприймання чужого гніву і моторної його активності, що криється під цією картиною, заражає мене, внаслідок чого у мене скипає гнів. Підкреслюючи свої персоналістичні засади, Лосський висуває ідею "активності", ідеалістичну за своєю суттю, в якій активність живої істоти розкривається на базі не предметної діяльності, а внутрішнього світу людини, ототожненого з зовнішньо вираженими актами. "Коли я сприймаю людину не просто як сполучення кольорових поверхонь, що змінюють своє положення у просторі, а як щось активне, життєдіяльне, одушевлене, у мене виникає потяг до наслідування її активності і душевного життя". Якщо услід за Ліппсом припустити той факт, що зорова картина міміки гніву пробуджує в мене потяг до гніву і тенденцію до переживання мого гніву, то в цьому випадку можна говорити тільки про додаток до чужої міміки навіть не якого-небудь узагальненого пригадування, а переживання мого гніву, і вже зовсім Лосський не може зрозуміти, яким же чином воно могло б трансформуватися в чужий гнів. Лосський всіляко хоче показати, що саме в його підході, на основі його теорії безпосереднього, інтуїтивного сприймання можна пізнати зовсім відмінний психічний склад. Учений відкидає інші теорії саме тому, що вони дають лише ідею перенесення особливостей власної психіки на психіку іншої людини. Як ідея аналогії, так і ідея наслідування не можуть дати цілісної картини психічного життя іншої людини, не кажучи вже й про можливість розкриття, пізнання неповторних її рис. Хоч Лосський і претендує на те, що його теорія дає можливість бачити внутрішню органічну зв'язаність душевного складу найвіддаленішого від нас життя так, як це ми можемо зробити відносно нашого власного психічного складу, слід проте сказати, що у своєрідні закутки чужої психіки може бути лише один вхід, а саме через зовнішньо виражену діяльність, як це було переконливо доведено в кращих вітчизняних психологів. Представники ж інтроспективної психології (Г. Челпанов, А, Пфендер та ін.) висувають штучно сформульовані проблеми і відшукують такі ж штучні методи пізнання, відриваючи людську суб'єктивність від її натурального носія — предметної діяльності.

Як рефлексологи і взагалі натуралісти ототожнюють внутрішнє і зовнішнє, зводячи внутрішнє до зовнішнього, так і інтроспекти-вісти зводять зовнішнє до внутрішнього. Результат, зрештою, один.

А між тим структура вчинку вимагає певного розведення суб'єктивного та об'єктивного. Саме тому, що в ситуації мотивації та вчинковому акті завжди існує розходження суб'єктивного та об'єктивного, вони й можуть бути поясненими в їхньому існуванні. Це об'єктивне у вчинку бачили з давніх-давен, починаючи з ідеї про фатум, у філософській ідеї субстанціонального фундаменту життя, а також у послідовному детермінізмі. Адже вчинок і е освоєнням цього чужого об'єктивного світу. За існування тільки суб'єктивності вчинок не зміг би функціонувати, адже людині нішо не протистояло б, що вона мусила б долати, бракувало б реального опору з боку об'єктивного світу — найважливішого важеля поведінки, який формує її мотивацію. Вона завжди ущербна, їй завжди чогось не вистачає, що є в об'єктивному реальному світі, тому вона й виступає рушійною силою поведінки. Вчинковий акт бере з об'єктивного світу засоби свого здійснення у вигляді інших об'єктивно існуючих людей, їхніх характерологічних, особистісних рис, на які спирається, щоб досягти своєї мети. Та й мета вчинку, зрештою, лежить в об'єктивному світі, вказуючи на характер його перетворення. Отже, структура вчинку обов'язково передбачає консолідацію і відносне розведення суб'єктивного та об'єктивного, але таке розведення, яке не розтинає їх остаточно і не призводить до змертвіння самого вчинку.

Таке розведення здійснюють натуралісти, зокрема поведінкового напряму. Вони не бачать у суб'єктивному специфічного змісту, нехтують ним, заперечують необхідність його пізнання і, зрештою, перетворюють ідею поведінки на просту кальку з об'єктивних умов, на фатально діючий рефлекс, який на 99 із 100 залежить від об'єктивного світу і механічно його відображає. Не врятовує тут і ідея психічного як механізму орієнтації (П. Я. Гальперін). Вчинковий характер поведінки в такому випадку мислити неможливо. Але й без суб'єктивного сам об'єктивний стимул не може стати діючим агентом, і стає ним, лише набуваючи певного ситуативного, мотиваційного та актового значення. Отже, суто натуралістична модель ліквідує психологію вчинку — так само як і модель суто інтроспективна.

Принцип вчинкової кореляції об'єктивного і суб'єктивного. Включення в ситуацію. Справа тепер полягає в тому, щоб здійснити належний синтез внутрішнього і зовнішнього у психічній діяльності людини. Найліпшим чином цього можна досягти, розкриваючи їхню вчинкову кореляцію. З вітчизняних психологів найбільше С JI. Рубінштейн доклав серйозних зусиль до цієї справи. Він сформулював ряд ідей щодо методів психології, виходячи саме з учинкового смислу психічного, з'ясовуючи співвідношення внутрішнього і зовнішнього в діях, вчинках, діяльності, поведінці.

С. Л. Рубінштейн виходить із того, що завжди існує певне співвідношення між зовнішнім вираженням психічного процесу та його внутрішньою природою. Загальне завдання об'єктивного психологічного дослідження має полягати в тому, щоб адекватно виявити це співвідношення; знаючи зовнішнє протікання психічного акту — визначити його внутрішню психологічну природу; пізнавши цю останню — зрозуміти характер її зовнішнього вияву. Проте ізольований окремий акт поведінки допускає різне психологічне тлумачення залежно від загального розвитку індивіда, спрямованості цього розвитку, від наявності певної невизначеності у здійсненні вчинку. У зв'язку з цим С. Л. Рубінштейн пропонує для адекватного вивчення психіки брати предметом дослідження певною мірою завершену систему діяльності.

Міра невизначеності вчинкової поведінки пов'язується з уже відомим принципом індивідуалізації, неповторності її творчого характеру — ідея, що була однією з центральних у рефлексології Бехтерева і разом із тим найбільш плідних. Справді, вчинок є вихід у неповторне, унікальне, це прокладання нового шляху. С. Л. Рубінштейн у зв'язку з цим визначає мету психологічного дослідження як "аналіз індивідуальних випадків" поведінки. "Принцип індивідуалізації дослідження має бути найістотнішим принципом нашої методики". Проте, враховуючи цей принцип, слід іти далі, до встановлення все більш загальних та істотних закономірностей, а не залишатись тільки на одиничному неповторному. Разом із цим С. Л. Рубінштейн виступає проти тих концепцій, автори яких намагаються встановити певні загальні стандарти, абсолютизуючи статистичні середні. Насправді ж специфічне, унікальне має залишатися (тут психолог стоїть віч-на-віч з певною людською особою) на передньому плані психологічного погляду, а не витіснятися на задній план як неістотне. Закономірності повинні відображати зв'язки цих унікальних взірців неповторно-оригінального. Адже це є вищоіма-нентною метою вчинкового акту.

Для реалізації вчинкового методу дослідження Рубінштейн пропонує включати особистість у певну ситуацію, яка об'єктивно є вихідною точкою в процесі розгортання вчинкового акту. "Розкриття психологічного змісту результатів кожного об'єктивного дослідження, що виходить із зовнішніх даних, його розшифрування і правильна інтерпретація вимагають обов'язкового врахування, а отже і вивчення конкретної особистості в конкретній ситуації. Це положення має стати одним із основних у методиці нашого психологічного дослідження, особливо при вивченні вищих, найбільш складних проявів особистості".

Якщо визнати, що вся структура вчинку, його ситуації, мотивації та вчинкового акту в найзагальному розумінні є взаємний перехід зовнішнього і внутрішнього при збереженні їх єдності, то це дає підставу Рубінштейнові принципово вирішити питання про цінність і зв'язок спостереження і самоспостереження. "На основі є/шості психічного і фізичного, внутрішнього і зовнішнього, до якої приходить наше рішення психофізичної проблеми, розкривається єдність самоспостереження і зовнішнього, так званого "об'єктивного", спостереження. Мова для нас іде не про сумісне застосування спостереження і самоспостереження як двох різнорідних, що зовні доповнюють один одного, методів, а про їхню єдність та взаємний перехід одного в одного". В ід кидаючи самоспостереження як основний або єдиний метод у психології, Рубінштейн виділяє для самоспостереження певну сферу психологічного пізнання, виходячи з того, що між свідомістю людини та її діяльністю існує єдність, а не тотожність, включаючи розходження і суперечності. Перевірку даних самоспостереження слід здійснювати на основі відношення до зовнішнього предметного світу, який зрештою визначає людську суб'єктивність. Для перевірки даних самоспостереження слід встановлювати їх відношення до зовнішнього предметного світу, що визначає внутрішню природу психічного взагалі і свідомості зокрема. Навіть я сам, зазначає Рубінштейн, для перевірки свідчень мого самоспостереження мушу звернутися до їх реалізації в об'єктивному акті. Об'єктивне спостереження не додає ззовні до самоспостереження зовсім різнорідні дані, а психологію у зв'язку з цим не можна будувати, виходячи з зовсім різних позицій. Дані внутрішнього і зовнішнього спостережень взаємопов'язані та взаємозумовлені.

Не можна думати так, що при зовнішньому, об'єктивному спостереженні зовнішній бік діяльності є лише вихідним матеріалом спостереження, а справжнім його предметом слугує її внутрішній психічний зміст. Такий підхід є лише перевернутим підходом, який властивий біхевіоризму в його класичному вигляді. Він не цікавиться зовсім цим внутрішнім, а намагається досліджувати відірване від нього зовнішнє і тому не розуміє істинної природи ні внутрішнього, ні зовнішнього. Завданням психології не є також пізнання внутрішнього через зовнішнє (таке формулювання інколи трапляється у самого С. Л. Рубінштейна), а є цілісність та єдність учинкового акту. Розуміти і досліджувати психічне як тільки внутрішнє без органічного зв'язку з його тілесними проявами та об'єктивними аспектами ситуації — це є певний ухил у бік старої інтроспективної психології. Щоправда, психолог може ставити перед собою завдання дослідити саме один бік впливу і виявити у цьому певні залежності. Проте цілісність психологічного дослідження передбачає розкриття зв'язків усебічного відношення внутрішнього і зовнішнього, змісту і форми, сутності та явища, суб'єктивного і об'єктивного, як вони визначають одне одного й виступають в їхній цілісності у вчинковому акті. Ідею про пізнання внутрішнього через зовнішнє С. Л. Рубінштейн далі доповнює ідеєю пізнання зовнішнього через внутрішнє, чим принципово проголошує повноту психологічного дослідження: "Опис явиш на основі спостереження правильний, якщо наявне в ньому психологічне розуміння внутрішньої психологічної сторони зовнішнього акту дає закономірне пояснення його зовнішнього протікання в різних умовах".

Отже, в процесі спостереження існує підхід, який передбачає дослідження зовнішнього і внутрішнього боку психічних подій. Спостереження спрямовується то на один бік цієї події, то на інший, чим підготовлюється основа для пов'язування їх в єдину вчинкову структуру. Тільки у цьому випадку можна досягти загальновизнаних наукових результатів і розкрити завершений комплекс закономірностей.

Структурні особливості методів психологічного дослідження вчинку.

Спостереження. Якщо метою психологічного спостереження є розкриття відповідних закономірностей, то воно обов'язково має включати в себе момент інтерпретації і навіть певні елементи теоретичного мислення. М. С. Роговін зазначає, що з розвитком наукового спостереження вступають у дедалі більші права такі компоненти спостереження, як задум, система методів, осмислення результатів та контроль. Таким чином, спостереження набуває характеру творчого процесу. Воно включає в себе не тільки окремі психічні властивості людини, а практично всю її психіку і насамперед особистісні компоненти. В психологічній літературі часто згадують явище, пов'язане з "особистісним рівнянням". Його було відкрито в 1795 році вченим Грінвічської обсерваторії Маккеліном і науково обгрунтовано вченим Кенігсберзької обсерваторії Бесселем. Виявилося, що точність спостереження в астрономії залежить від урахування швидкості перцептивного процесу в того чи іншого спостерігача і від унесення певної корекції в обчислення руху небесних світил. Якщо визнати, що спостереження є дією особистості, то воно передбачає такі психологічні фактори, як увага, готовність, очікування. Ч. Дарвін називає у зв'язку з цим ще такі риси, як наполегливість і терпеливість, що належать до групи вольових якостей людини. Отже, в спостереженні сконцентрована вся психіка людини, яка стає при цьому спостережувано орієнтованою. Саме тому що в наукове спостереження включено все психологічне багатство людини з її суб'єктивними орієнтаціями, виникає проблема об'єктивності спостереження з можливістю повторення, контролю тощо.

Проблема "особистісного рівняння" при її послідовному розкритті неминуче приводить до проблеми особистісного зрізу Всесвіту (та іншої людини), до проблеми оригінальності тощо, тобто до проблеми творчого спостереження, спостереження як вчинку. Це вказує на небайдуже ставлення спостерігача до спостережуваних явищ. Тільки такий вчинок спостереження стає органом дослідження. В ньому людина зростається з ситуацією, керується певними мотивами-цілями*, обирає певні засоби дії (вибірковість спостереження і т. п.).

Коли кажуть про пізнавальну силу спостереження як методу, інколи плутають дві речі: факт самоспостереження (психолога-дос-лідника або піддослідного) і сам внутрішній світ людини. Вона спостерігає саму себе і розповідає про відповідні явища. Отримані таким чином дані спочатку виступають тільки як сирі факти. Об'єк-тивуючись у мові, міміці і т. п., вони стають доступними для спостерігача-психолога, а далі — і його об'єктивній інтерпретації. Свідчення на основі інтроспекції не можуть бути ні правильними, ні хибними. Це натуральні факти — як блакитні або карі очі. Та й саме об'єктивне спостереження за людиною, якій властиве "особистісне рівняння", теж саме по собі ні правильне, ні хибне і не може забезпечити науковості дослідження. Будь-яке спостереження — лише початок пізнавальної діяльності людини. Воно продовжується в теоретичному мисленні, а далі — в історичній практиці людини.

Щоб досягти науковості, спостереження має стати експериментуючим. Це відбувається спершу у сфері мислення, а далі мислений експеримент перетворюється в реальний, що відбувається зі світом речей. Саме в експериментуючому спостереженні відбувається чітке виділення предмета дослідження, відкидаються випадковості, здійснюються можливість перевірки, дозування подразників, вимір, точність. Експериментуюче мислення народжується в надрах мислення спостерігаючого.

У становленні спостереження взагалі і наукового спостереження зокрема можна умовно виділити три стадії. В орієнтаційній активності живої істоти спочатку все виявляється таким, що може мати певне або й вирішальне значення. Тому першою стадією спостереження є його суцільна форма без будь-яких акцентів на тому або іншому явищі, події, що відбувається в людині у зв'язку з її оточенням. Можна навіть говорити про певну безпредметність такого суцільного спостереження. В міру того, як у ньому виявляються тенденції, пов'язані з виникненням вибірковості сприймання, спостереження стає вибірковим і тому більш предметним, істотним. Але вибірковість через свій розвиток є переходом від однієї позиції бачення до іншої і стає, зрештою, сукупністю позицій, так що тепер спостереження отримує на цій основі нову якість і стає репрезентуючим, що розкриває свій предмет в істотній сукупності його рис. Це загалом можна назвати інтегруючим, істотним, типізуючим, ядровим, істотно-сукупним спостереженням.

Спостереження іманентно переходить в експеримент. Риси спостереження є разом із тим рисами експерименту. Так, уже вибірковість є результатом експериментування. Тією мірою, якою експеримент показує структурну повноту предмета, його істотні внутрішні зв'язки, експериментуюче мислення стає теоретичним. Ось чому, попередньо кажучи, не можна метафізично розділяти спостереження, експеримент і теоретичне мислення. їх із самого початку покладено на практичну основу. Виділення експериментуючого аспекту із спостереження стає засобом поглибленого проникнення в суть досліджуваного явища.

Експеримент. Саме тому що експеримент дає змогу "проходити" по всій структурі досліджуваної події, він як інструмент ЇЇ вивчення відтворює її натуральну повноту. З самого початку слід пам'ятати, що експериментування як процес спрямовується певною гіпотезою, а гіпотеза — життєвими спостереженнями. Хоч би з якого боку підійти до пізнавальної діяльності людини, вона завжди розкриває перед нами всю повноту своєї природи.

У цих спостереженнях людина стикається з якимось фактом, котрий її чомусь вражає. Це — вчинкова зустріч із фактом, це — соціальна зустріч психолога зі світом людей. Виникає болісне "чому?" і за ним — увесь процес психологічного дослідження, що не має меж. М. С. Роговін проникливо зауважив: "Основна і принципова складність будь-якого психологічного експерименту — вміння в умовах величезної кількості перемінних виділити, простежити і встановити закономірності змін саме тієї перемінної, яку й треба вивчити. Мав рацію В. Келер, коли говорив про те, що психологічний експеримент рівною мірою є випробуванням для піддослідного, як і для експериментатора".

Психологічне дослідження — це пристрасний бій між двома вчи-ковими актами, це гра, що має дві стратегії — піддослідного та експериментатора, де один щось приховує, чинить опір, вводить в оману (свідомо або підсвідомо), показує байдужість, а інший розкриває, розплутує, викриває. В рамках цих міжособистісних контактів виникають, крім комунікативних труднощів, ще й труднощі не менш серйозні — пізнавальні: співвіднести знайдені перемінні між собою, щоб дати інтегруюче тлумачення даної психологічної події. Треба відновити порушену в експерименті цілісність. Експеримент продовжується. Він дедалі більше вимагає застосування методу наукової абстракції. Інтегрування стає протилежним експериментуванню.

Основне завдання психологічного експерименту, за С. Л. рубін-штейном, полягає в тому, щоб зробити доступними для об'єктивного зовнішнього спостереження істотні особливості внутрішнього процесу. З цією метою слід, варіюючи умови протікання зовні видимої діяльності, підшукати ситуацію, в якій зовнішнє протікання вчинкового акту адекватно відображало б внутрішній психологічний зміст. Лише на основі експериментального варіювання умов можна розкрити правильність однієї з можливих інтерпретацій дії або вчинку, виключивши можливість усіх інших.

С. Л. Рубінштейн встановлює чотири особливості експерименту, спільні для ряду наук: 1) дослідник сам викликає досліджувану ним подію, не чекає на її природну появу; 2) дослідник варіює, змінює умови протікання події, не сподіваючись на сприятливий випадок; 3) ізолюючи окремі умови і змінюючи одну з них при збереженні незмінними інших, експериментатор виявляє значення окремих умов і встановлює закономірні зв'язки, що визначають досліджуваний ним процес; 4) в експерименті варіюються не тільки умови, їх наявність або відсутність, але й їхні кількісні співвідношення. Це дає змогу здійснювати математичне опрацювання даних для вияву кількісних закономірностей.

Психологічний експеримент, як відомо, має два види — лабораторний і природний. У випадку експерименту лабораторного піддослідний усвідомлює, що він є об'єктом дослідження, і це нерідко призводить до порушення звичайного перебігу психічних процесів — не тільки в плані їх гальмування або штучного прискорення, а й в плані самого ставлення піддослідного до вивчення саме його психологічних властивостей, їхнього рівня відносно інших людей та рівня обдарування взагалі. Ось чому з самого початку виникнення експерименту в психології він стосувався передусім проблеми дослідження психофізичних закономірностей, а більш складні поведінкові акти можна було досліджувати тільки методом аналізу продуктів діяльності. Так міркував засновник експериментальної психології В. Вундт. Але технічний прогрес та прогрес у винайденні методів психологічного дослідження привели тепер до такого стану, коли межі експерименту лабораторного і природного (встановленого 0. Ф. Лазурським) дедалі руйнуються, і психологи мають у своєму розпорядженні такі засоби психологічного дослідження, котрі задовольняють як лабораторну чіткість, так і природну невимушеність.

За всіх переваг експерименту він стає непридатним, коли мова йде про дослідження психології людей минулих епох або про дослідження розвитку творчих здібностей людини протягом кількох вікових періодів тощо. У цих випадках психологи використовують метод, про який мова піде нижче.

Аналіз продуктів діяльності. Продукти людської діяльності невичерпні як за різноманітністю стилевого характеру, що виражається в структурі та оформленні самого продукту, так і за рівнем їх завершеності, оригінальності, зрілості. Кожний продукт людської діяльності є її матеріалізований вчинок. Здійснюючи своєрідну дематеріалізацію цього продукту, психолог-дослідник ніби йде назад і відтворює у своєму мисленому експерименті той реальний вчинковий процес, який уже відійшов у минуле. Зіставляючи ряд продуктів діяльності, дослідник відшукує в них провідну тенденцію, яка прокладає шлях до розкриття реальних мотивів створення цих продуктів. На базі продукту вчинкового акту та його мотивації психолог нарешті дошукується вірогідних рис тієї ситуації, в рамках якої виникла спонука до певного роду діяльності.

Вчені-астрономи користуються аналогічним методом. Аби вивчити еволюцію зірок, вони не можуть чекати, поки цей процес здійсниться натурально. Вони відшукують зірки, які перебувають на різних рівнях розвитку, роблять припущення про можливий порядок цих рівнів і приходять до цілісної картини, що має значну наукову цінність. Відкриття еволюції живого світу було здійснене саме таким чином. Учені, які спеціалізуються з історичної психології або психології етнічної, для своєї мети використовують такі продукти діяльності, як предмети мистецтва, твори художньої літератури, історичні мемуари, біографічні та автобіографічні матеріали, епістолярну спадщину простих і видатних людей, матеріальну культуру етнічних спільнот, народів тощо. В. Вундт на матеріалі продуктів діяльності створив багатотомну "Психологію народів", використавши дані, пов'язані з мовою, міфологічними уявленнями та звичаями. О. М. Афанасьев, О. О. Потебня, О. М. Веселовський, досліджуючи переважно "археологічні" шари мови народу, відтворюють його стародавні уявлення про природу, суспільство, своє походження тощо. Аналогічним методом користувався Я. Грімм, коли готував свою працю,

свячену німецькій міфології. У Франції з кінця 40-х років нашого ття існує школа історичної психології, створена Е. Мейєрсоном, і переважно досліджує історичні форми людської праці саме

матеріалі продуктів людської діяльності. Вітчизняний психолог а історик Б. Ф. Поритеє на цій же методичній основі намагається розкрити істотні психологічні компоненти суспільно-історичного процесу.

У психологічній теорії, а найбільше у практиці існує потреба не тільки досліджувати широкопланові закономірності історичного або структурного роду, а й здійснювати діагноз наявного стану або рівня психіки тієї або іншої людини з метою розподілу людей на групи за характером їхньої придатності до тієї або іншої роботи. З цією метою досить широко використовується метод випробувань, або тестів.

Тести у психології вчинку. Якщо дати піддослідному сторінку тексту і попросити викреслити всі літери "е", що трапляються в ньому, то, звичайно, людина виявить якісь свої риси в процесі цього випробування, а найбільше — свою увагу. На підставі аналогічних випробувань ми можемо зробити висновок (цуже приблизний за істинністю) про придатність цієї людини, наприклад, до коректорської роботи. Але якщо ми запропонуємо людині на базі трьох слів створити якомога більше речень і на основі аналізу відповідей здійснюватимемо прогноз про літературне обдарування цієї людини, то ми можемо жорстоко помилитися. Психологічний профіль письменника включає такі фактори й риси, які зовсім не виявляються у згаданому випробуванні.

Щоб зробити тести більш достовірними у виявленні, наприклад, рівнів обдарування, психологи дедалі частіше вдаються до так званих батарей тестів — сукупності випробувань, які у сумі дають певне уявлення про характер обдарування піддослідного.

Значного поширення у психологічному світі набули тестові ме-тодики дослідження інтелекту, запропоновані Д. Векслером (США). Щоб уникнути штучності тестових обстежень, він намагається пов'язувати структуру інтелекту зі структурою особистості. З цією метою піддослідному пропонують 11 субтестів, відповіді на запитання яких мають дати певні показники рівня інтелектуальної обдарованості людини. Так, субтест на загальну обізнаність має таке запитання: "Чому на сонці в темній одежі тепліше, ніж у світлій?" У субтесті на виявлення загальної тямущості піддослідного питають: "Чому людина, що народилася глухою, не може говорити?" Інші субтести містять звичайні арифметичні вправи, а також завдання на складання фігур із окремих деталей без вказівки, яких саме фігур, на відтворення послідовності якогось виробничого процесу з малюнків, які попередньо перемішані, тошо. Аналогічні тести було створено Р. Амтгауером стосовно вибору спеціальності та професійної придатності, зі спробою розкрити такі властивості особистості, як вольову та емоційну сферу, потреби та інтереси. В дев'яти субтестах Амтгауера міститься 176 завдань. Одна з модифікацій Міннесотського тесту на творчі здібності піддослідних належить JE. Торрансу, в основі якої лежить теорія структури інтелекту, розроблена /. Плфордом. Тут є тести на завершення фігур, на вдосконалення, незвичайне використання звичайних речей, на здогадку, на відтворення образів на основі звукових подразників, на вживання якогось предмета в незвичайній для нього функції.

Так звана "шкала прогресивних матриць" Дж. Равена не містить у собі вербальних завдань, що, на думку автора, дає змогу нівелювати вплив освіти та життєвого досвіду. Равен пропонує піддослідним своєрідні абстрактно-геометричні та інші малюнки-проблеми з метою виявлення їхнього вміння знаходити в них безперервність та цілісність структури, аналогію між парами структур, прогресивні зміни в структурах тощо. Равен пропонує свій метод для виявлення не стільки загальних здібностей піддослідного, скільки його спеціальних здібностей до систематизації, логічного мислення, розкриття істотних зв'язків між предметами і явищами.

Особистісний опитувальник англійського психолога Г. Айзенка виходить з наміру автора здійснити точне дослідження психологічних структур особистості і містить у собі 57 запитань. Відповіді мають бути лише "так" або "ні". Зважаючи на те, що піддослідний може давати тенденційні відповіді з метою отримати вигідні для себе результати (питання престижу тощо), Айзенк уводить так звану "шкалу неправди", або корекцій ну шкалу. Згідно з певною теорією особистості Айзенк питав піддослідного: "Чи часто Ви відчуваєте потяг до нових вражень і змін, щоб розворушитися і відчути збудження?" Це запитання спрямоване на виявлення фактора інтроверсії. "Чи правда, що у Вас часто бувають підйоми і спади настрою?" Це запитання спрямоване на виявлення фактора невротизму. "Чи всі Ваші звички хороші й бажані?" — запитання, що встановлюється за контрольною шкалою.

Для дослідження факторів особистості американський психолог Р. Кеттелл пропонує різні форми особистісних опитувальників, кожна з яких має 187 запитань. Так, для виявлення такого фактора, як "безпечність — стурбованість", Кеттелл ставить запитання: "Чи вважають Вас серед інших людей жвавим і схильним до оптимізму?", "Чи вважають Вас за людину практичну?". Інший Міннесотський багатопрофільний особистісний опитувальник містить 550 запитань, які стосуються ряду клінічних симптомів і таких, що зачіпають соціальні установки, самооцінки та інші аспекти особистості.

Інший ряд тестів побудовано таким чином, щоб виявляти несвідомі тенденції особистості на базі пред'явлення спеціально підібраних малюнків — від абстрактно-аморфних плям до таких, що мають певну сюжетну основу. Так чи інакше ця методика враховує дані психоаналізу. На кожний малюнок піддослідний проектує свої приховані не тільки від сторонніх людей, а й від себе самого тенденції, ідентифікує себе з героями цих малюнків і опосередковано через них виявляє свої базові особистісні риси. Ось чому такого роду методика називається проективною.

Одна з найбільш старих і найбільш досконалих методик проективного характеру належить швейцарському психіатрові Г. Рор-шаху. Головна його праця — "Психодіагностика" — видана в 1921 році. Сама ідея — знайти діагностичний смисл у чорнильних плямах — дуже стара. З незапам'ятних часів люди шукали собі розваги у тлумаченні обрисів хмар, фантастичних тіней, різного роду плям, не кажучи вже про практику магії. Такі художники, як Боттічеллі, Леонардо да Вінчі та інші, виявляли аналогічним чином фантазію своїх учнів. Перед появою досліджень Роршаха схожі тести були запропоновані А. Біне, В. Анрі, В. Уіппл та ін. В 1910 році Ф. Рыбаков видав у Москві атлас експериментального дослідження психології особистості, де використовувались плями, зокрема для вивчення фантазії. Широко розгалужені дослідження на основі чорнильних плям провів англійський психолог Ф. Бартлетт, який намагався з'ясувати характер фантазії, мислення, інтересу та інших властивостей особистості. Польський психолог М. Кройи, звинувачує Роршаха у ґрунтовному емпіризмі та робить висновок, що в його теперішньому вигляді метод чорнильних плям не може бути застосований на практиці.

До проективних методик дослідження особистості належить ТАТ — тематичний аперцепційний тест. Його автор — американський психолог Г. Маррей. Слово "тематичний" у назві тесту говорить про те, що тут дослідник має справу вже не з безпредметними плямами, а з певними тематично підібраними ситуаціями, з героями, що переживають гострі конфлікти. Проте й тут залишається принцип певної невизначеності, який має забезпечити для піддослідного вияв його несвідомих тенденцій за допомогою проекції на героїв, зображених на малюнках. Маррей пише, що метою ТАТ є розкриття домінуючих імпульсів, емоцій, комплексів, конфліктів особистості. ТАТ, за Марреєм, спроможний розкрити заборонені мотиви, які піддослідний не усвідомлює. ТАТ застосовується в закордонній психологічній та психіатричній практиці для дослідження розладів поведінки, психосоматичних захворювань, неврозів та психозів.

Здійснюються спроби ефективно поєднати методику Роршаха і ТАТ як такі, що взаємно доповнюють одна одну. Дослідник показує піддослідному ряд картин. Тлумачення їх залежить від двох тенденцій: 1) інтерпретації невизначеної ситуації у відповідності з минулим досвідом і наявними потребами; 2) піддослідний має тенденцію здійснювати вчинки таким же робом, як і герої його оповідання. Щоб завуалювати намір дослідника, піддослідному кажуть, що він має можливість виявити в цих оповіданнях свою фантазію. І він намагається зробити це якомога краще й ефективніше. В досягненні такого стану піддослідний звільняється від необхідності захисту від дослідника і показує через героїв оповідань самого себе. Матеріал тесту складають 20 малюнків з модифікаціями для осіб різного віку й статі.

Особливий наголос робить Маррей на включенні піддослідного в ситуацію малюнка, без чого інтерпретація не буде валідною. Про невключения в ситуацію свідчать стислість та фрагментарність оповідання, його безособовий характер. Маррей робить акцент також на мотиваційному включенні піддослідного в зміст малюнка, для чого йому пропонують зробити також вибір із двох малюнків того, який йому більше сподобався. Після цього піддослідний має пояснити та виправдати свій вибір. У результаті експериментатор отримує від кожного піддослідного 20 оповідань, на основі яких, за Марреєм, можна зробити певні висновки про важливі особливості особистості. У тлумаченні цих оповідань Маррей прагне досягти якомога більшої об'єктивності. Проте він сам добре розуміє недоліки свого методу, коли заявляє, що сучасний психолог стоїть перед альтернативою: досліджувати за допомогою малоадекватних методів проблеми досить важливі, або за допомогою вірогідних методів досліджувати дрібні теми. Сам Маррей у такій ситуації обрав перший шлях.

Тестова методика С. Розенцвейга (США) була запланована для дослідження так званої фрустрації, тобто реакції на якісь невдачі або прикрі непорозуміння. Цей метод "малюнково-фрустраційного вивчення" полягає в тому, що піддослідному показують послідовно 24 малюнки, з яких кожний присвячений якійсь неприємній події, а в кутку малюнка написані слова одного героя. Рамка для слів другого героя залишається порожньою, і піддослідний має її заповнити. Тест Розенцвейга сприяє виробленню вміння входити в ситуацію, бачити і переживати її проблемність. Цим він наближається до методики вчинкового характеру.

І все ж проективні методи мають той істотний недолік, що в них зображувальна частина є не метою, а тільки засобом пізнання особистості. Ось чому вони не зовсім повноцінні щодо об'єктивності своїх показників. Мова слугує не тільки для проекції прихованих мотивів людської психіки, вона є знаряддям пізнання і практичного використання змістовної конкретної сторони об'єкта, що має суспільну цінність. Ось чому всі проективні методи мають бути грунтовно переплановані в бік розкриття реального об'єктивного змісту дійсності. Людина розкриває себе не тільки в центраціях на своїх болісних переживаннях, а, може, ще й більшою мірою в тому, як вона здійснює децентрацію, тобто вміє об'єктивно висвітлити природу і суспільство так, як вони існують незалежно від людського способу споглядання. Тільки такий підхід зможе дати надійні показники в дослідженні людської психології, що поки залишається безнадійною справою для сьогоденної форми проективних методик. Хоча піддослідним пропонують придумати історію події на основі запропонованих зображень, останні мають статичний вид. Це — істотний дефект проективних методів. Зображення має бути таким, що формується, тобто поставати динамічним. У нього слід вдихнути реальний процес сприймання, розуміння і мисленого відтворення вчинкової поведінки.

У великому за обсягом словнику поведінкової науки, виданому в Лондоні в 1975 році (упорядник Б. Вольмем), вміщено близько 250 статей, що описують різні види тестових методик. Така величезна кількість останніх має насторожувати вдумливого психолога, бо свідчить про їхню психологічно суттєву тотожність, а відмінності мають здебільшого формальні ознаки.

Моделювання як метод психології вчинку. Відомий вчений М. Берн-штейн зробив цікаве узагальнення щодо становлення способів моделювання в історії науки. Він зазначав, що залежно від науково-технічних досягнень роботу мозку (і психічну діяльність) розуміли то в дусі гідравліки, то за типом резонансної теорії, то як телефонну станцію, що здійснює зв'язки. Хвильові процеси, напівпровідники, мембрани, квантові мікропотенціали, актомізіозінові електроеластичні ланцюжки та багато іншого — все це використовувалось для моделювання не тільки фізіологічних процесів, а й психічних.

Посилаючись на А. Розенблюта і Н. Вінера, М. Роговій радить психологам не забувати, що модель являє собою не що інше, як оречевлене психологічне поняття. Із надто складних явищ, подій, що відбуваються у світі, людина шляхом абстракції вичленовує певні сторони цих подій, цим самим огрубляє їх, але робить можливим пізнання та управління ними. Абстракція заміщує частину Всесвіту певною моделлю, яка здійснює аналогічну поведінку, але має простішу структуру. Якщо вважати, що існують також математичні моделі роботи мозку (психічного), як це стверджує С. Стівенс, то можна говорити про те, що всі взагалі інтелектуальні системи, структури людських знань становлять модель світових явищ. Хоч пізнання є відображенням дійсності, воно є разом із тим натуральним реальним процесом психічної діяльності. Модель має бути саме оречев-леним поняттям, сукупністю цих понять, їх оречевленою системою. "Конструкція мозку", як її уявляє У. Ешбі в однойменній книзі, не є моделлю ні фізіології мозку, ні психічної діяльності. Ось чому М. Роговін має повну рацію, коли зауважує: "Для того щоб обмежити поняття методу моделювання, слід, по-перше, виключити з нього всі нематеріальні (мислительні, логічні) моделі, без чого ми не можемо відокремити метод від відношення понять, а по-друге, підкреслити характер активного конструювання і втілення в гетерогенному матеріалі певних властивостей організму". Принцип роботи оречевлених устроїв принципово відрізняється від принципу роботи ідеального аспекту психічного, тому машинне моделювання дає лише аналогову структуру дійсної роботи мозку, психічної діяльності.

Моделювання є загальнонауковим методом пізнання. Кібернетика бере певне психологічне або фізіологічне уявлення і втілює певний психологічний принцип у машинному устрої. Екскаватор здійснює операції, аналогічні робочим рухам людини, але природа цих рухів різна. Те, що є в роботі людини механічного, те й "моделюється" екскаватором. Найвитонченіша робота комп'ютера, що перевищує операції людського мислення за швидкістю, функціонує, зрештою, механічно. У цьому плані моделювання за допомогою ком'ютера так само наближує нас до розуміння природи психічної діяльності, як моделювання процесу рахунку в розумі людини за допомогою простої дерев'яної рахівниці.

Той факт, що у вчених є спокуса називати моделюванням будь-який акт пізнання, робить нас більше переконаними в тому, що виділення того або іншого методу в психології, акцентуація на його особливостях є певною мірою умовною справою. Методи, про які йшла мова вище, не тільки внутрішньо взаємопов'язані, а й діалектично переходять один в одний. У цьому дусі будь-яка класифікація психологічних методів є спробою більш практично спрямованою, ніж чіткою теоретичною структурою.