Життєвий шлях.

Кожна людина є творцем власної історії, "головним режисером" тієї величної та унікальної вистави, якою є життя. Людина залежить від власного минулого, що безпосередньо впливає на сьогодення; вона залежить і від ставлення до майбутнього, від сподівань, бажань, мрій, очікувань.

Як частка суспільства, як сучасник епохи, як представник покоління кожен із нас певним чином включає до власної історії сторінки історії людства, великий спектр соціально-історичних ритмів. Традиції, звичаї, обряди, ритуали, що виникають у певному суспільстві та залишаються після Його зміни, стосуються всіх проявів людської діяльності, спілкування, поведінки. Час культури — це час дуже тривалий, і позбавити себе його впливу неможливо, як неможливо й відокремити своє життя від життя держави, народу, генерації.

Життєвий шлях не є лише траєкторією приватного життя окремої особистості. Він окреслює й творчий внесок кожної людини в історію суспільства. Є люди, які віддзеркалюють цінності й ідеали покоління, до якого належать. Є й такі, шо уособлюють цілу добу, великий історичний період. Людство пам'ятає також невелику кількість своїх найкращих синів, життя яких можна виміряти в масштабах всесвітньої історії.

"... Щоби зрозуміти шлях свого розвитку в його достотній людській сутності, — писав С.Рубінштейн, — людина повинна його розглядати в певному аспекті: чим я був? — що я зробив? — чим я став?... Людина, що зробила щось значне, стає у певному смислі іншою людиною".

Особистість не тільки розвивається, але й має свою історію. Людська діяльність змінює довкілля, об'єктивуючись у продуктах матеріальної і духовної культури. Кожне покоління спирається на досвід попереднього і має змогу йти вперед. Як історичний діяч особистість активно впливає на хід суспільно-політичних подій.

Яким є життєвий шлях на різних сходинках історичного розвитку людства? Розгляд динаміки життя особистості в різних історичних умовах, інших цивілізаціях, культурних регіонах дає можливість побачити, як поступово зростає індивідуальна активність людини, її відповідальність, суб'єктність.

Індивід первісного суспільства відчуває себе часткою роду, що переживається ним як невід'ємність власної долі від долі одноплемінників. Значення зовнішніх детермінант світоутворення важко переоцінити. Людина є скоріш об'єктом впливу різних міфічних сил, ніж самостійною істотою, що будує себе і свою історію. Регламентація життєвого шляху відбувається дуже жорстко: всі однолітки одночасно минають певні вікові етапи, змінюючи соціальне положення групи в цілому. Велику роль відіграють предки, ставлення до колективного минулого є регулятором життя особи.

Пізніше, з появою патріархальної родини, людина поступово починає відокремлюватися від роду і сприймає власний життєвий шлях як шлях цілого клану, великої сім'ї, до якої входять численні предки й нащадки. Свої надбання вже можна зберегти, передати дітям. Не тільки минуле, а й майбутнє набувають певного значення, суб'єктивного забарвлення.

Зростання індивідуальної самосвідомості з переходом до античності сприяє звільненню від родових інстинктів. Зростає цінність індивідуального життя як такого. Життєвий шлях стає більш самостійним, незалежним. Разом із тим вчинкову активність людини зумовлює "мойра" — доля, котра не передбачає індивідуальної відповідальності за все, що трапляється. Мікрокосмос як замкнений у собі світ є тільки зрізом макрокосмосу — великого світу, досконалішого та самодостатнішого, ніж людська природа.

Середньовіччя з його рухом від нижчого, тваринного світу до вищого, ідеального ніби надає людині можливості ще більш вільного вибору життєвого шляху. Божий промисел не визначає цілком людське життя, а тільки накреслює істинний шлях розвитку. Подорожній сам повинен вирішувати, чи може він рухатися до угодного Богові буття. Християнське світоутворення є драматичним чеканням великої події, пришестя Месії. Доля людини залежить від гріховності її помислів і вчинків, тобто особистість, а не антична мойра є головним регулятором світобудови.

Життєвий світ людини епохи Відродження визначається все виразнішою індивідуальною активністю, квапливістю, жадобою якнайповнішої самореалізації, розкриття власних можливостей і обдарувань. Індивідуальність визнається як споконвічне, дещо первісне, і тому людині не потрібно докладати зусиль для її створення. Кожна людина унікальна, не схожа на інших, тому й її життєвий шлях теж є неповторним. Воля і розум позбавляють людину від впливу Фортуни, її фатальної ролі у житті. Час життя сприймається як всепоглинаючий, всесильний, тема захоплення сьогоденням набуває особливого значення. Перемога над часом стає безкінечним борінням людини із собою.

Нові часи — це доба, коли людина яскраво усвідомлює, що ЇЇ життя від початку до кінця не може бути їй підпорядковане. Моделлю функціонування світу стає обертання примхливого колеса Фортуни: буття сприймається як гра, в якій все може трапитись, випадково змінитися. Своєрідним регулятором життя стає девіз "Пам'ятай про смерть". Реформація розробляє різні форми індивідуального порятунку, наполягає на необхідності наповнення кожної години значущою, відповідальною діяльністю.

Епоха Просвітництва стає ще одним кроком до розвинутої суб'єк-тності, хоча на перший погляд вона сприймається поверхово-гедоністично.

З XVIII ст. починає оволодівати умами ідея можливого, реального вдосконалення людини, довколишньої природи, соціуму. Життєвий шлях слід будувати таким чином, щоб у недалекому майбутньому знайти щастя. Допомоги ні від кого чекати не треба, людина відчуває, що її доля залежить тільки від неї, стаючи більш самотньою та самодостатньою. Натуральне, природне сприймається як істинне, а культура ніби заважає безпосередньому розкриттю доброї "в собі" людської природи.

Людина епохи романтизму шукає свій життєвий шлях, звертаючись до себе, до власних бажань, прагнень, настроїв, мрій. Час життя розглядається як історичне становлення, одухотворяється, міфологізується. Поетика цієї доби надихається злетами та падіннями чи то захопленого, чи зовсім розчарованого буття з його сумними чварами, буденністю, мінливостями підступної долі. Рівень індивідуальної відповідальності за все, що трапляється, дуже високий. Розуміння грішності — праведності, добра — зла стає набагато тоншим, припускає безліч нюансів, відтінків, різночитань кожної норми.

Сучасник доби модернізму дуже уважно ставиться до часу життя, його загадкового плину, його незбагненного поринання у нескінченність, небуття. Детермінантами побудови життєвого шляху стають глибинні переживання, ірраціональні потяги, почуття, суб'єктивна сваволя. Внутрішні складності й дисгармонії нав'язуються зовнішній дійсності, яка стає все релятивнішою, зникаючою, нестійкою. Людські переживання, згадки чи прожекти не менш значущі, ніж реальні події.

Так людина поступово починає усвідомлювати власну роль у побудові життя в цілому, стає все більш свободною і відповідальною.