Вчинок самовивільнення.

На шляху втілення в життя мрії-ідеї завжди стоїть ситуація, яка потребує вчинкового подолання. Отже, мотиваційний етап життєдіяльності переходить у ситуаційний, а вчинок самовизначення — у вчинок самовивільнення.

Тут доцільно звернутися до образу Ісуса Христа, який саме в означеному віці, ствердившись у життєвій меті, вимушений був випробувати свою вчинкову силу в духовному двобої з Понтієм Пілатом. Сила духу, сила обраного мотиву виявилася дужчою за прагнення до життя і страх перед тортурами. І Христос врешті-решт перемагає, бо не піддається тискові ситуації, героїчно протистоїть їй, ідучи на духовний подвиг як вищий прояв вчинковості.

Розвиток, зазначає К.О.Абульхапова-Славська, є становлення особистості суб'єктом власної життєдіяльності, який визначає і утримує траєкторію життєвого руху. Досліджуючи логіку сходження до суб'єкта, вона розрізняє як вихідний рівень "невиділеності особистості з перебігу подій життя". Далі, на її думку, слід розрізнити рівень "самовизначення відносно подій, на якому особистість виступає як дедалі більш стабільна". На найвищому рівні особистість "ще більше організує обставини і події у відповідності зі своєю життєвою лінією".

Вчинок самовивільнення, таким чином, передбачає насамперед рефлексивну орієнтацію в ситуації, яка склалася, з'ясування її передумов і прогнозування її подальшого розгортання з точки зору прийнятності чи неприйнятності для реалізації своїх задумів.

Зважуючи на те, що ситуація включає не тільки зовнішні, а й внутрішні умови (наприклад, міру впевненості в собі, внутрішньої свободи, рівень оволодіння собою тощо), її аналіз повинен будуватися на з'ясуванні того й іншого в їх взаємозв'язку.

Ще один суттєвий аспект вчинку самовивільнення полягає у виборі позиції щодо з'ясованої ситуації. Типових варіантів може бути декілька, зокрема: прийняття ситуації такою, якою вона є, Й пристосування до неї; ігнорування ситуації; перетворення ситуації у відповідності з моїми цілями; зволікання в надії на покращення ситуації; корекція мети або відмова від неї.

Залежно від обраного мотиву виконується відповідна дія. Проте якщо мова ведеться про вчинкову дію, а ситуація визнається несприятливою і умови, в свою чергу, не дають змоги зволікати, найбільш адекватним убачається перетворення самої ситуації у прийнятному для себе напрямку.

Вчинок самоздійснення.

Якщо людині вдається вивільнитись, подолати залежність від ситуації (на що інколи можуть бути витрачені роки), вона переходить на новий смисловий рівень існування, відчуваючи себе вільною у можливості подальшого розгортання власного життя на вчинковій основі.

З цього моменту генетична логіка життя як учинку "знімається" у логіці продуктивної вчинкової активності, у вчинку самоздійснення.

Вчинок самоздійснення синтезує в собі "хочу" і "можу", тобто мотиваційний і інструментально-дійовий аспекти, що розгортаються у внутрішньо вмотивованій, а тому вільній, творчій, свідомій, відповідальній діяльності, позитивний результат якої психологічно виявляє себе в екстатичному переживанні досягнутої внутрішньої гармонії із самим собою і світом, відчутті наближеності до рівня, що вичерпує найбільш суттєве, власне людське в людині.

На етапі зрілості життя людина досягає рівня повної свободи творчості, незалежного від зовнішніх детермінацій процесу самоздійснення.

Чим же вчинок самоздійснення відрізняється від вчинку самоствердження?

Якщо виходити з позиції В.Фрапкла, потреба самоствердження, самоактуалізації, особливо в її загостреному варіанті, характерна для індивіда, що відчуває хронічне емоційне невдоволення власним життям через неможливість або нездатність утвердитися в бажаному статусі, досягти успіху в тому, що є смислом життя.

Погоджуючися з В.Франклом, можна, проте, підтвердити правомірність використання цієї категорії лише для визначення онтогенетичного рівня вчинкової активності, характерного для незрілої особистості, яка справді постійно невдоволена результатами своїх вчинкових дій, що за нормальних умов виступає рушійним моментом розвитку.

Більш суттєвим і поняттєво точнішим вважається інше міркування. Самоствердження передбачає наявність абстрактної можливості, "доактуальної потенції", яка саме через механізм самоакту, алізації стає потенцією конкретною у вигляді напрацьованого і пережитого людиною протягом періоду становлення індивідуального досвіду, а також наявністю усвідомленої програми життя, яку індивід органічно пов'язує зі смислом свого існування і тому намагається здійснити.

Вчинок самоздійснення знаходить свою реалізацію у вчинку істини, вчинку краси, вчинку любові і вчинку добра.

Зріла людина утверджується в статусі дійсного суб'єкта пізнання свого життєвого світу і себе в цьому світі. Пізнавальна мотивація при цьому підноситься на рівень відкриття нових законів буття, проникнення в його таємниці. Проте найбільш суттєвим є розв'язання по суті філософської проблеми принципової пізнавальності світу, а також сенсу пізнання.

Таким чином, рух до істини можливий лише через вчинок, через подолання неможливості проникнення за обрії пізнаного, осягнутого, через подолання страху перед нескінченністю сущого шляхом усвідомлення своїх безмежних можливостей і своєї виключної космічної місії — носія "мислячої матерії", що повинна сама себе мислити і здійснювати подальший саморозвиток як спричинений пізнавальною діяльністю людини.

Вчинок істини набуває свого сенсу, якщо гармонійно переходить у вчинок добра. Творити добро — чеснота, яка вимірюється за критерієм святості. Людина не може визначатися як зріла, якщо не піднеслася до рівня добротворення і благодаріння. Тут не мається на увазі протиставляти егоїстів і альтруїстів. Мова йде про загально-космічний закон взаємодії, за яким існує Всесвіт. Тільки віддаючи за максимумом одне одному, ми можемо і повинні за максимумом брати, привласнювати, інтеріоризувати здобутки інших, а отже, безконечно збагачувати свій потенціал саморозвитку, безконечно збагачуючи тим самим потенціал саморозвитку людства. У такий спосіб і досягається рівень діалектичного взаємопереходу індивідуального і універсального. Моє "Я" стає воістину повноважним представником у Всесвіті всього людства, з усією його історією й усією відповідальністю за майбутнє, носієм усіх його цінностей і благ і перш за все — можливості творити нарівні з Універсумом нові форми індивідуального і соціального буття.

Наступний напрям самоздійснення передбачає розв'язання людиною проблеми утвердження прекрасного і уникнення, знищення всього того, що спотворює світ і життя в цьому СВІТІ.

Прекрасне як форма буття може мати різні визначення. Проте синтезувати поняття про "прекрасно оформлене буття" можна тільки через категорію вчинку. Адже прекрасне — це новостворене, но-воявлене нам як результат високої творчості, шо виникає на перетині індивідуального та універсального, особистого і всезагального.

Отже, мова йде про те, що дія набуває рівня вчинкової лише тоді, коли її зміст оформлений за законами краси, коли не сам абстрактний факт вчинку, а й рівень його досконалості включається в оцінку і викликає естетичне захоплення. Не випадково в такому разі кажуть не просто про вчинок, а про "гарний" вчинок.

Вчинок самоздійснення буде відповідати критерієві необхідності й достатності, а людина досягне статусу зрілої лише за умови, що вона зможе піднестися до вчинку любові, що пронизує її як творця істини, добра і краси.

Людська любов має свої витоки у глибинних потягах буття до самовідтворення. Любов у широкому розумінні і є такою відтворюючою силою. Адже будь-які нові форми буття виникають унаслідок синтезу двох протилежних сутностей шляхом їх екстатичного взаємопроникнення, добровільного самозникнення і самознаход-ження в іншому заради утвердження нового, в якому кожний з учасників цього "любовного вчинку" отримує єдино реальну можливість продовжитись у безконечності.

Вчинок любові має свою логіку і здійснюється у двох протилежних напрямках, що в ідеалі повинні поєднатися. Це вчинок любові до себе і вчинок любові до ближнього.

Любовне вчинення по відношенню до себе означає не що інше, як розкриття істини свого індивідуального буття в його неповторній красі й моральній довершеності. Шлях розкриття лежить через самопізнання себе шляхом любовного самотворення своєї індивідуальності.

Проте індивідуальне не може бути виявлене і ви плекане інакше ніж у любовній єдності з універсальним, всезагальним, загальнолюдським. Тому любов до ближнього є те джерело; з якого кожна окрема людина живиться матерією і енергією для самопізнання і самопобудови власної індивідуальності. Вона є і дзеркало, вдивляючись в яке, людина самостверджується як творець нової форми буття, рівний в цьому Універсуму.

Вчинок самозвітування.

Вчинок самоздійснення логічно завершується і вичерпує себе тим, що людина повертається до самої себе, переживає катарсис самоздійснення. "Вона сама здійснила свій вчинок, і вона мусить пережити свою реакцію на нього й на саму себе, тобто виразити свої свідомі настановлення, — пише В.А.Роменець — Вона тепер знає, що зробила, і вносить оцінку в свою дію, співвідносить оцінку з еталоном моральним, пізнавальним, естетичним, бо саме після вчинкової дії людина відчуває справжній драматизм учинку як такого.

Намагання знайти відповіді на ці запитання врешті-решт приводять людину до певної оцінки своїх життєвих здобутків і до почуття більшої чи меншої вдоволеності своїм життям.

Підбиття підсумку життя як вчинку є складним духовно-психологічним процесом, неоднозначним і нерідко драматичним за своїм змістом, що підноситься також до рівня вчинку — вчинку самозвітування.

Результат і сам процес підбиття підсумку гідно і праведно прожитого життя як вчинку дають людині відчуття самоповаги, душевного спокою, внутрішньої рівноваги і гармонії з собою.

Якому ж найважливішому критерію відповідає саме такий психологічний підсумок життєдіяльності?

Як зазначалося, таким критерієм є вчинковий принцип життя, що передбачає суб'єктне, тобто творче, ініціативне, дійове ставлення до власного існування як тотальної і неповторної буття-події, "автором", "виконавцем", "глядачем" і зацікавленим "критиком" якої є "Я сам".

Констатація в собі здатності до вільного, не обтяженого залежністю від ситуації, відповідального творення навколишнього світу і себе в цьому світі за законами істини, добра, краси і любові дає підставу для підбиття позитивного підсумку щодо досягнутого рівня розвитку в собі найбільш суттєвих власне людських якостей і подальшого висновку про необхідність збереження якомога довше цього рівня шляхом його самовідтворення у чимдалі досконаліших конкретних вчинках.

Драматизм підсумкової самооцінки життя як вчинку пов'язаний з неможливістю самоомани, нещирості, поверховості. Адже основний критерій — це смисл прожитого життя, відповідність можливого здійсненому, вичерпаність потенцій, реалізація інтенції людського буття.

Важко, звичайно, уявити собі ситуацію, коли б людина була повністю задоволена результатами своєї життєдіяльності. Нерідко недороблене, недожите примушує ще і ще раз повернутися до справ,

"почати життя спочатку", хоча б кількістю зробленого, якщо не якістю, надолужити згаяне.

Земне життя сповнене парадоксів. Не залишають нас вони і наприкінці життя. Здавалося б, не варто і навіть дуже нетактовно оцінювати тяжкі хвороби, що чекають на багатьох старих людей, в якомусь позитивному контексті.

Проте, хоч як це парадоксально, дослідження, проведені Е.Кюблер-Росс, певною мірою порушують цей стереотип. Авторка пише про так звану "термінальну хворобу" як останню в житті людини. Ця хвороба на відміну від попередніх дуже впливає на характер людини, якісно змінює його, і майже завжди в одному напрямі. Людина стає добрішою, лагіднішою. Вона жалкує про втрачені можливості добрих справ і про те зло, що заподіяла іншим. Краса природи сприймається гостріше. Почуття набувають глибини, а любов — чистоти і сили.

Ці спостереження дали підставу Е.Кюблер-Росс дійти висновку про "смерть як останню стадію зростання". Наближеність смерті, зазначає вона, звільняє наше істинне "Я" від умовностей, від необхідності жити чужими думками і діяти під натиском чужих вимог. Зростання полягає в тому, що ми відкидаємо кайдани примусу, залежності від ситуації і стаємо самими собою. Досить важко зрозуміти це раніше, ніж наприкінці життя, щоб почати зростати; але краще пізніше, ніж ніколи.

Отже, якщо "життя не відбулося", у людини залишається остання надія на "термінальну хворобу". В цьому плані зовсім не дивною, а навпаки, логічною сприймається заява Е.Кюблер-Росс про її бажання наприкінці життя захворіти такою невиліковною хворобою, як рак.

Наскільки реалізація подібної мрії-ідеї психологічно доцільна для кожної людини, говорити складно. Проте намагання використати навіть ситуацію "термінальної хвороби" для подальшого особистісного зростання є проявом високої вчинковості. Це може бути і вчинок покаяння, і вчинок самореабілітації, вчинок самооновлення чи вчинок протесту проти визначеності небуття. Людина залишається людиною, доки вона здатна вчиняти.

Який же результат отримує людина, що здійснила вчинок самозвітування? Тут справа не обмежується простою констатацією здійсненого і прожитого. Підбиття підсумку життя робить людину мудрою. Мудрість — то є здатність піднестися у спогляданні над плинним і вічним, над надбаннями і втратами. Мудрість — це спосіб існування людини на сутнісному рівні гармонії з собою і світом, коли трагізм абсолютного розлучення зникає в ідеї вічного повернення до самого себе, до буденності в її вищому вимірі як способу утвердження свого безсмертя, вічності свого буття.