ВИСНОВКИ ДО IV РОЗДІЛУ

1. У процесі дослідження правових передумов конституційно-пра­вового забезпечення народовладдя в Україні було встановлено, що за роки незалежності України фундаментальне для розбудови демо­кратичної держави явище народовладдя з другої сходинки у системі нормативно-правового забезпечення державного будівництва, на яку воно було поставлене у 1990 р., «скотилося» до рівня пафосного тер­міна, що вживається виключно для надання відповідному докумен­тові певної важливості (значущості).

2. Правильність побудови структури та системи концепції наро­довладдя залежить, в першу чергу, від розуміння форм народовлад­дя та чіткості юридичного формулювання їх поєднання з метою за­безпечення їх «належної рівноваги». Отже, формами народовладдя потрібно вважати лише безпосередню та представницьку. Юридич­ною формулою поєднання цих двох форм народовладдя потрібно вважати конструкцію «як безпосередньо, так і через...». Відповідно, на рівні Основного Закону України повинен бути застосований єди­ний методологічний підхід. Всі інші елементи механізму здійснення народовладдя (як безпосереднього, так і представницького) повинні називатися «способами», «засобами», «видами», «інструментами» та іншими «проявами» народовладдя, що може забезпечити «чистоту» наукових досліджень і дискусій. Це, зрештою, сприятиме формуван­ню єдиних підходів до розуміння концепції управління публічними справами у демократичній країні та відповідному відображенню її елементів у Конституції та законах України.

3. У підрозділі 4.2 як один із прикладів демократії в дії (у практич­ній життєдіяльності українського суспільства) було в загальних рисах окреслено процес та результати діяльності створеної Президентом України у 2010 р. Робочої групи з питань удосконалення законодав­ства про вибори, в якій автор узяв безпосередню участь. Результати діяльності було піддано науковому аналізові, що дало можливість зробити такі узагальнені висновки:

- у світовій практиці відсутня єдина «правильна» виборча система, в тому числі стандартизований виборчий кодекс, прийняття якого на національному рівні автоматично забезпечувало б відповідність ре­зультатів виборів реальному волевиявленню громадян;

- запровадження в Україні будь-якої виборчої системи (пропор­ційної, мажоритарної чи змішаної) в чистому вигляді не може пору­шувати чи не відповідати міжнародним виборчим стандартам - за­гальності, рівності, вільності, таємності, безпосередності та регуляр­ності виборів;

- коріння багатьох проблем практики проведення виборів лежить не стільки в прогалинах чи вадах українського виборчого законодав­ства, скільки в площині низької політичної культури українського суспільства.

4. Недостатньо створити демократичне виборче законодавство; важливо забезпечити необхідні організаційно-правові умови для його беззастережного виконання всіма учасниками виборчого про­цесу з метою, передусім, недопущення порушення прав і свобод гро­мадян на вільне волевиявлення. Жоден найпрогресивніший закон, який містить демократичні та прозорі механізми реалізації і захисту виборчих прав громадян, не забезпечить стовідсоткової відповідно­сті реального волевиявлення громадян результатам виборів, поки виборці не почнуть усвідомлювати свою громадянську відповідаль­ність за свій вибір, а громадяни, які хочуть бути «вільно обраними представниками», не вважатимуть своїм громадянським обов'язком не втручатися у процес вільного волевиявлення народу, а отримувати цей високий статус виключно за рахунок добре продуманої адекват­ної виборчої програми або ж за наслідками вже наявних результатів своєї суспільно корисної діяльності.

5. При дослідженні різних проявів народовладдя в межах кожної з його форм з'ясувалося, що інститут державної служби майже не до­сліджений в контексті розуміння його місця в системі представниць­кого чи безпосереднього народовладдя. У цьому питанні державна служба залишалася в науковому вакуумі і в стані концептуальної правової невизначеності. В результаті дослідження цього питання та в контексті авторського визначення категорії «народовладдя» ста­ло зрозумілим, що державний службовець як громадянин України, вступаючи на державну службу, реалізує тим самим своє конститу­ційне право брати безпосередню участь у вирішенні державних справ. Під час прийняття ним особистих владних рішень чи під час участі у напрацюванні проектів чи прийнятті колективних владних рішень державний службовець представляє виключно самого себе і робить особистий вибір на користь того чи іншого варіанта рішення. Таким чином, державна служба повністю підпадає під всі ознаки виду без­посереднього народовладдя, а державний службовець є індивідуаль­ним суб'єктом цієї форми народовладдя.

6. Державного службовця не можна вважати індивідуальним суб'єктом представницького народовладдя, оскільки він не відповідає більшості визначених автором ознак представницького народовлад­дя: не є «вільно обраним», не діє «від імені» третіх осіб, не «представ­ляє» їх інтереси, не отримує «безпосередньо» від них свої повнова­ження тощо. Проте, очевидно, дискусія щодо віднесення державної служби до однієї з форм народовладдя буде ще тривати, оскільки на противагу аргументам автора можуть бути виставлені інші аргумен­ти, зокрема в аспекті розуміння державної служби як «вторинного представництва», яке передбачає передоручення первинними пред­ставниками виконання певних функцій обраним ними суб'єктам. Контраргументи автора з цього питання наведені у тексті досліджен­ня. При цьому, незалежно від схиляння науки до однієї позиції, другої чи виробленні третьої, науково обґрунтованих пропозицій в цьому контексті потребує інше питання - забезпечення ефективності робо­ти громадян, які присягаються «служити Українському народові» та «в інтересах усіх співвітчизників».

7. Виходячи з того, що весь світ йде до консенсусу - узгодження ін­тересів, та досліджуючи питання становлення консенсусної демокра­тії в Україні як новітньої тенденції у розвитку народовладдя, ми при­йшли до висновку, що вірогідність прийняття консенсусного рішен­ня збільшується в міру зменшення кількості осіб, що беруть участь у відповідній формі волевиявлення громадян. Це означає, що запро­вадження механізмів консенсусної демократії у безпосередній формі народовладдя є майже нереальним. Разом з тим основним завданням «вільно обраних представників» у процесі здійснення представниць­кого народовладдя, очевидно, якраз і є досягнення компромісів і при­йняття консенсусних рішень у максимально більшій кількості випад­ків і особливо з найважливіших питань розвитку суспільства, адже саме суспільство створює для своїх представників усі необхідні для цього умови. Консенсусна демократія вимагає активної і постійної роботи кожного представника, який обраний до відповідного пред­ставницького колективного органу, постійного пошуку компромісів для вироблення проектів і прийняття консенсусних рішень.

8. Представники і прихильники усіх українських політичних сил мають зрозуміти, що, витрачаючи свої зусилля на політичну боротьбу («боротьбу за владу»), наша держава і весь Український народ втра­чають свої позиції на глобалізованому ринку товарів, робіт і послуг у конкуренції з іншими державами і народами. Тільки об'єднання зусиль через запровадження в Україні механізмів прийняття кон­сенсусних рішень на всіх рівнях управління суспільними справами може стабілізувати розвиток економіки, що сприятиме підвищенню рівня життя громадян України до європейських стандартів. Більшість повинна дослухатися до меншості та узгоджувати з нею свої рішен­ня. Головне тут витримати баланс інтересів. Адже постійне бажання опозиції - бути почутою і щоб інтереси меншості враховувалися при прийнятті важливих суспільних рішень. Тим часом більшість заці­кавлена в тому, щоб урахування інтересів меншості збільшувало ле- гітимність прийнятих рішень, що забезпечує стабільне втілення їх у життя та виконання на всіх рівнях життєдіяльності суспільства.