РОЗДІЛ IV Швеція

1. Об’єднання Уппланду

Територія власне Свіаланду поділялася на три великі землі: Упп- ланд, Сьодерманланд і Вестманланд.

У своїй статті, опублікованій 1949 р. у «Festschrift Nils Ahnlund», Адольф Шюк зробив дуже вірогідну реконструкцію територіаль­ного поділу, який існував до об’єднання цих трьох земель в Уппланд у 1290-х роках²³³.

Трьома головними землями свеїв були Тіундаланд, або ж конфе­дерація десяти земель; Аттундаланд, конфедерація восьми земель, і Фєдрундаланд, конфедерація чотирьох земель.

Складові частини Тіундаланду поділялися на дві групи: «упп- ландський» Тіундаланд і «колоніальний» Гельсінґаланд (Halsinga- land_i Hdlsingland), що згодом охопив і Фінляндію.

Уппландський Тіундаланд складався з таких п’яти одиниць²³⁴: 1) Белінґе—Гаґгунд—Уллерокер; 2) Норгунд—Ваксала (з містами Уппсала та Ecrpa-Apoc)—Расбо; 3)Тьєрп—Вола—Вендел; 4) Оланд— Нердінґундра; 5) Ґестрікланд. А Гельсінґланд мав такі частини: 1) Алір; 2) Нордстіґ—Сундгед; 3) Медельпад; 4) Онґерманланд; 5) Ємтланд—Раґунда. Про Ємтланд див. с. 719.

Аттундаланд²³⁵ теж ділився на дві групи: «уппландський» Аттун- даланд, до якого входили: 1) Бро—Ферентуна, 2) Соллентуна— Валлентуна, 3) Семінґгундра—Лонґгундра, 4) Сьогунд, 5) Лю- гунд — і «Ур—Сьодерманланд», до якого входили: 1) Окербо (з містом Стренґнес)-Селебо, 2) Йекнебо—Гйолебо, 3) Твори.

Такий самий поділ існував і у Фєдгрундаланді, що складався із власне Фєдгрундаланду: 1) Ґорунда—Норрбо—Сеунда, 2) Сімбо— Тюрбо—Торсокер—Осунда; 3) Трьоґд; 4) Лагунд (із містом Сіґту- на) — та «Ур—Вестманланду»: 1) Окербо, 2) Тугундаре (з містом Becrpa Apoc > Вестерос) і Сневрінґе (з містом Чепінґ). Законник (суддя) Тіундаланду, маючи за собою довгу традицію поганської релі­гійної ідеології та культів (центром яких був Уппсальський храм), умів нездичайно кодифікувати звичаї юридичною мовою, тож Тіун- даландське право було взірцем для всіх сусідніх земель: Сьодер- манланду (1325 р.), Вестманланду (1327 і 1347 р.), Гельсінґланду (бл.

Уніфікація права промостила шлях до ідеологічної та політичної єдності.

2. Адміністративні одиниці ґаутів

Першою адміністративною одиницею всіх трьох частин Ґаут- ланду (Естерґьотланду, Вестерґьотланду, Смоланду) був, очевидно, kind, «рід» (порівн. ґотськ. kindin-s). Свен Тунберґ виявив деякі сліди поділу на такі одиниці²³⁶, наприклад, Кінне, Кокіндс (Какінд), Фрьо- кіндс, Кіндс у Вестерґьотланді, Ганекіндс (Ганакінда), Банкекіндс (Банкакінда), Скеркіндс, Гаммаркіндс (Гамаркінда), Йосткіндс (Йосткінда) в Естерґьотланді і Кінд (Кінда) в Смоланді.

* ♦ ♦

Свеї, остаточно завоювавши ґаутські землі, позалишали залоги уппсальського короля в «націоналізованих» великих фермах (husaby, див. с. 692), які тепер увійшли до системи Uppsala аидг (див. с. 528).

Список восьми таких місць у Вестер-Ґаутланді подано в обох списках вестерґаутландського права: Вад (Вадсбо-герад), Йокуль (Валла-г.), Вартофта (Вартофта-г.), Ґудгем (Ґудгем-г.), Лонґ (Барне-г.), Гюльсьо (Вене-г.), Oc (Ос-г.), Скалунда (Колландс-г.)²³⁷.

3. Династія свеїв

Ми не знаємо історичного походження уппсальської династії. Генеалогія, додана до «Саґи про Гейдрёка», загалом дуже надійна²³⁸, проте, йдучи за характерною для епосу манерою мислення, вона прирівнює Бйорна, засновника цієї династії, до Бйорна Ярнсіда (Залізний Бік), славетного напівлегендарного сина Раґнара Шкіряні Штани. Однак, якщо проаналізувати хронологію, таке ототожнення неможливе. Бйорн жив, напевно, десь в останні три десятиріччя VIII ст., і саме його онука Бйорна ат Гауґі навідав 829 р. в уппланд- ській Бірці північний місіонер Св. Анскар²³⁹. Діяльність синів Раґнара Лотброка звичайно пов’язують із норманськими рейдами до Фран­ції, Фризії, Англії та середземноморських земель у 850—870-х роках. Отже, можна таки погодитись, що Берно (Бйорн Ярнсіда) помер у Фризії після 862 р.²⁴⁰.

Бйорн, засновник династії, мав, згідно з генеалогією «Саґи про Гейдрека», двох синів — Ейріка і Рефілла.

Наступником Рефілла став його син Ейрік, відомий також із списку покровителів скальдів.

Ейрік Бйорнссон мав двох синів: Енунда, описаного як «упп- сальський» (at Uppsolum), що, згідно з «Hauks?attr»²⁴², правив «40 ро­ків, а то й довше», і Бйорна «ат Гауґі», оскільки, за «Саґою про Гейд­река», він володів b?r (by), що мало назву at Haugi²⁴³. Як сказано у «Vita Anskarii», бл. 845 р. Анунда (AnoundusZQnundrZAnundr)²⁴⁴ (Адам Бременський називає його Ring-ом — «Перстенем»²⁴⁵) вигнано зі Свіаланду, і він жив у Данії..

На підставі цієї інформації можна твердити, що Уппсала і «at Haugi» (куди належала й Бірка) були резиденціями двох гілок ди­настії свеїв: одна правила в Тіундаланді (Уппсала), натомість тери­торію другої слід локалізовувати в межах Аттундаланду (разом з Ур—Сьодерманландом). Місто Бірка стояло на території Аттунда­ланду, а оскільки його торговельне значення ґрунтувалося на зв’язках із Східною Європою та Гедебю (Ютланд, Данія), то зрозу­міло, чому представники династії свеїв повинні були мати тісні зв’язки з данським панівним класом.

852 року св. Анскар знову подорожував до Бірки через Ютланд, везучи з собою послання від ютландського короля Горіка II (пом. 854 р.) до Олава (Olafr) з Бірки²⁴⁶. Видається ймовірним, що Олав був сином Бйорна ат Гауґі, який приймав св. Анскара під час його попередньої подорожі²⁴⁷.

На подорож із Гедебю до Бірки св. Анскарові знадобилося «май­же двадцять днів плавання на кораблі»²⁴⁸.

Енундів син Ейрік (Адам Бременський — Duo Herici²⁴⁹) був, за «Hauks?attr», королем Уппсали²⁵⁰ і, за тим самим джерелом, торго­вельним конкурентом норвезького короля Гаральда Світловолосо­го (бл. 875—945 рр.) та в нещодавно заснованому торговельному осередку Голмґард (Новгород)²⁵¹.

Бйорн теж мав двох синів: Ейріка Переможця з Уппсали (бл. 960— 995 рр.), батька цілком історичного Олава Скаутконунґа, і Олава, батька славетного вікінґа Стюрбйорна Свіакаппі, що згодом став суперником Ейріка.

Стюрбйорн очолив похід, у якому, за даними саґи, брали участь славетні йомсвікінґи. Стюрбйорн і його союзники добулись аж до Уппсали, але 984 р. зазнали поразки у відомій битві на Фюрійському полі²⁵⁴. Кілька данських рунічних написів на каменях у Сканії вша­новують людей, що боронили свою землю в Уппсалі й боролися до останку. Ейрік дістав прізвисько «Переможець» (sigrs?li) завдяки своїй перемозі над данцями, вікінгами з Йомсборґа і над своїм бун­тівливим небожем.

Учені вважають Ейріка першим представником династії свеїв, що панував і над Вестер-ґаутландом. Навіть якщо влада Ейріка й не сягала так далеко, його син Олав Скаутконунґ, безперечно, був королем західних (вестер)-ґаутів.

4. Династія західних ґаутів

На жаль, немає жодної інформації про династію ярлів Скари (Bec- тер-ґаутланд). Перший її відомий представник — Роґнвальд Ульвс- сон Старий, сучасник уппсальського короля Олава Скаутконунґа (995—1020/1022) — був дуже втягнений у норвезьку політику²⁵⁵ і 1016 р. мусив виїхати з Ґаутланду до Голмґарда (Великого Новго­рода), де він разом із синами одержав як ярлову маєтність важливе торговельне місто Альдейґюборґ (Стару Ладогу); там вони правили аж до середини XI ст.

Десь тієї самої пори (бл. 1050 р.) династія Олава Скаутконунґа згасла, і Стейнкелль, син Рьоґнвальда та його другої жінки Астрід із Галоґаланду, був запрошений на трон короля Уппсали (1057 р.). Так започаткувалася друга шведська історична династія²⁵⁶.

5. Влада конунґа Бірки в IX cm.

Завдяки щасливому випадку до нас дійшла оповідь з перших вуст про ситуацію навколо озера Меларен у Швеції протягом першої половини IX ст., такого вирішального для майбутньої історії Східної Європи. Цей важливий документ — Рімбертове «Vita Anskarii» («Життя Св. Анскара») — написано десь між 865 і 876 р.

Анскар (пом. 801 р.), чернець-бенедиктинець, що вчився у сла­ветному монастирі Корвай поблизу Ам’єна і в монастирі Новий Kop- вай неподалік Гокстера (на річці Везер), став першим архієпископом нового місіонерського архіепископства Гамбурзького (і Бремен­ського). Ще 826 р. він поїхав разом із нещодавно охрещеним ют­ландським (данським) королем Гаральдом (Клаком) у Гедебю, тоді центр міжнародної торгівлі, й заснував там невеличку христи­янську школу. Відтоді Анскар став активним місіонером Півночі.

Анскар двічі — 829 і 852 р. — відвідував Бірку, ще один центр міжнародної торгівлі, який знаходився на озері Меларен.

Біографом Анскара був Рімберт, його близький співробітник і наступник на посаді архієпископа Гамбурзького. Рімберт народився поблизу монастиря Торгоут у Фландрії, що десь тієї доби перейшов під юрисдикцію Гамбурзького архіепископства (834—843). Коли Анскар провідував цей монастир, його увагу привернув таланови­тий хлопчик, що згодом став Анскаровим учнем і близьким това­ришем аж до самої смерті архієпископа. Рімберт, як і його попе­редник Анскар та наступник Унні (що помер 936 р. у Бірці), кілька разів подорожував до Данії та Швеції, тож автор «Vita Anskarii» особисто знав описані в цьому творі обставини²⁵⁷.

Найважливішим торговельним центром Скандинавії у 800— 975 рр. була Бірка. Місто Бірка підтримувало торговельні зв’язки з Дорестадом поблизу Утрехта—тодішньою торговельною столицею Європи, де охрестився дехто зі шведів²⁵⁸. Велике значення для нас має оповідь про відвоювання Уппсальського королівства королем- вигнанцем Анундом (Енундом, бл. 845—849 рр.), бо в ній докладно описано збройні сили тієї доби²⁵⁹.

Іноземні купці та місіонери могли потрапити до тих місць, що були королівською власністю, тільки маючи запрошення від короля або везучи йому якесь послання²⁶⁰. Також їм можна було вступити на територію під юрисдикцією якогось тінґу тільки тоді, коли тінґ давав свою згоду²⁶¹.

Влада конунґів і Уппсали, і Бірки була дуже обмеженою. «В них такий звичай, що контроль за будь-якою громадською діяльністю має здійснювати не король, а весь народ»²⁶².

Як сказано вище, в Аттундаланді існувало принаймні два тінґи, і король мусив заручитися згодою їх обох, перш ніж братися до будь- яких справ.

У власне Свіаланді було принаймні два королі (reges), один жив в Уппсалі (Тіундаланд), а другий у Бірці, проте місце вирішального placitun (=?ing) королівства мало «бути в іншій частині королівства (in altera parte regni)»²⁶³. Місто Бірка стояло на території Ур—Сьодер- манланду», тож можна здогадатися, що Бірка як політична струк­тура була частиною тодішнього Аттундаланду. Якщо так, то вирі­шальний тінґ збирався, напевно, в Стренґнесі.

Десь у 845—849 рр. колишній король Анунд (Енунд), після того як його вигнали з країни, жив у Данії. Йому вистачало мати в своєму розпорядженні флот із 32 кораблів, 21 з яких він наймав у Данії.

Першою винагородою і приманкою, яку він запропонував дан- ським найманцям, було місто Бірка, «оскільки там багато заможних купців і чимало товарів і грошей»²⁶⁴.

Тогочасні данські кораблі мали екіпаж із 42 моряків (разом з офіцерами), тож Анунд мусив найняти 882 чоловіки. Його власцою дружиною були екіпажі 11 кораблів, отже, 462 чоловіки.

З цього з’ясовується, що для завоювання найважливішого міста Швеції бл. 845—849 рр. задобилося не більш 1344 чоловік, або 32 невеличкі судна.

Тут слід додати, що саме таку кількість кораблів мав споряджати Аттундаланд при формуванні військово-морських сил (Ieidangr) із рекрутів (див. с. 688). На південно-східних берегах Балтійського моря стояли дві куршські (Cori) фортеці (urbes)∖ Сеебурґ (див. с. 593) і Апулія (див. с. 594). В першій фортеці стояла залога з 7000 воїнів, у другій — з 15 000.

За давніх часів свеї контролювали ті обидві фортеці, але згодом їх звідти вигнали кури. 852 р. спробували свого щастя данці, але зазнали поразки. Переможні кури «вирізали половину данців і по­грабували їхні кораблі, забравши з них золото, срібло й чимало іншої здобичі»²⁶⁵.

«Почувши про це, король Олав (Olafr) і свеї, прагнучи уславитися тим, що вони змогли те, на що не спромоглися данці, й пам’ятаючи, що раніше той народ корився їм, зібрали величезне військо і виру­шили в ті краї»²⁶⁶.

Свеї швидко захопили Себурґ, але зіткнулись із певними трудно­щами в Апулії. Тільки після восьми днів боротьби вони завдяки посе­редництву християнських купців змогли укласти з оборонцями по­чесну угоду²⁶⁷. З цього випливає, що завойовницька спроможність шведського ланд-конунґа на східних берегах Балтійського моря в середині IX ст. і справді була дуже обмежена.

Оборонці Апулії заплатили одну марку срібла (pro unoquoque hominum in hac urbe Constitutorum dimidiam Hbram argenti offerimus) за кожного жителя²⁶⁸. Оскільки у фортеці стояла залога 15 000 воїнів, контрибуція становила 15 000 марок срібла, або 7500 фунтів срібла.

Якщо порівняти з Danegeld кінця X—перших двох десятиріч XI ст. (994—1012 рр.: 124 000 фунтів срібла; 1018 р.: 72 000 фунтів срібла), цей викуп здається незначним²⁶⁹. Але якщо зважити, що річний прибуток данського короля із Сьяланду в 1230-х роках становив 2450 марок срібла (900 з монетного двору в Роскілле і 1550 від податків)²⁷⁰, то ця сума, безперечно, була суттєвим додатком до королівської скарбниці.

З іншого боку, можна зробити висновок, що активність швед­ських (а інколи й данських) конунґів у Східній Європі була набагато меншою, ніж в Англії.

6. Міф про ранні походи шведських вікінгів до Східної Європи

І в спеціальній літературі про вікінгів, і в загальних історичних працях здебільшого завжди можна натрапити на тричленну схему вікінґської експансії. Для прикладу процитуймо відповідний вступ з поважної, призначеної для широкого загалу праці «Досягнення вікінгів» Пітера Фута та Девіда М. Вілсона (с. XV): 1. «Вирушаючи з Норвегії, вони заселили острови в Атлантичному океані — Шетлан- дські, Оркнейські, Фарерські та Ісландію. Найпівденніші з цих островів були своєрідним проміжним етапом, що давав їм змогу оселитися й правити на широких просторах Шотландії, Гебрідських островів, острова Мен, Ірландії та Північно-Західної Англії...

2. Ті, хто вирушав із Данії, захопили значну частину східного та північно-східного узбережжя Англії і провінцію Нормандія у Фран­ки. Данці виявляли активність у Фризії й на південних берегах Бал­тійського моря.

3. Шведи перетинали Балтійське море, пливучи до південних і західних берегів Фінляндії, до слов’янських територій, де тепер стоять міста Санкт Петербург і Новгород, проникли в Польщу та Русь, пройшли ці країни з краю в край і нападали на Візантійську імперію та міста, належні арабському каліфатові».

Буремна вікінґська доба має своє найкраще літературне відо­браження в чудовій норвезько-ісландській поезії скальдів, у деяких частинах «Едди»,& передусім у сагах та історичних хроніках. Данські героїчні вірші та легенди вікінґської доби збереглися в солідному латинському компендіумі Саксона Граматика (див. с. 216 і 1185).

Проте у Швеції з вікінґської доби не збереглось нічого, немає жод­ного вірша чи саґи. Анонімна «Erikskronikan» (бл. 1322—1355 рр.) — перший шведський літературний твір історичної спрямованості, — римована романтично забарвлена хроніка про врядування швед­ських королів від 1220 до 1320 р., тобто в ній ідеться про набагато пізніші події. Першою шведською історичною працею, подібною до норвезької історії Сноррі Стурлусона (бл. 1230 р.) або данської історії Саксона Граматика (написаної між 1185 і 1222 р.), стала «Chronicon regni Gothorum», яку на 250 років пізніше уклав Ерік Олаї (пом. 1486 р.) — професор теології тільки-но заснованого тоді (1477 р.) Уппсальського університету.

Вивчення основних соціальних структур середньовічних сканди­навських країн виразно засвідчує, що суспільство, яке згодом стало шведською нацією, виявилося в Скандинавії найконсервативнішим. До 1100 р. давнє поганське святилище в Уппсалі й далі було центром пожертв та інших магічних обрядів. Будь-яку новацію — чи то нову інституцію (наприклад, королівської влади або національного свя­того), чи то соцально-політичну реформу (наприклад, Ieidangr як місцевий податок або скасування рабства), у Швеції запроваджува­ли принаймні років на двісті пізніше, ніж у інших скандинавських країнах.

Швеція (Свіаланд) не мала доступу до Північного моря. А вікінґ- ські походи відбувалися переважно в басейні цього моря, а також в Атлантичному океані та його апендиксі — Середземному морі. В цьому розумінні Північне море теж частина Атлантики. Отже, Шве­ція була географічно ізольована від арени, на якій діяли вікінґи.

Звичай споруджувати кенотафи родичам, надто тим, кого спіт­кала смерть на чужині, поширився відДанії до Швеції в 1020-х роках. Хоч як дивно, цей звичай переймали дуже охоче, особливо протягом 1040—1100 рр.: у Швеції знайдено понад 2400 (із збережених 2853) рунічних написів, написаних «молодшим футарком», причому біль­шість цих написів — понад 1200 — знайдено в Уппланді.

У тридцяти шведських написах ідеться про одну пов’язану з ві­кінгами подію: похід Інґвара Мандрівника на екзотичну землю Серкланд 1041 р. Досить дивно, що цей пізній похід згадано не тільки в ісландських хроніках, а й увічнено в єдиній відомій ісланд­ській сазі на шведську тему.

1100 року у Швеції перемогло християнство, тож і там довелося відмовитись від піратства, як, зрештою, в усій Скандинавії. Після утвердження нової моралі походи в далекі закордонні землі втратили привабливість, і потреба ставити кенотафи зникла.

Пам’ятаючи давню латинську приказку: «Ех nihilo nihil», можна зробити такий висновок: у шведській літературі не відображено шведських вікінґських походів раннього періоду (сучасного добі, відображеній у норвезько-ісландських і данських саґах), бо шведська вікінґська доба почалася не бл. 800 р., а, взявши до уваги уповіль­нений розвиток Швеції, тільки бл. 1040 р. Доказами такої запізнілої шведської участі є, з одного боку, кенотафи, а з іншого — єдина шведська саґа, де йдеться про пізній вікінґський похід. Отже, приваб­лива концепція великих шведських походів до Східної Європи (крім невеличких периферійних зіткнень, описаних у «Vita Anskarii») і по­дальшого будівництва там імперій не має жодних обґрунтувань у джерелах і її слід викинути зі сторінок історії як романтичну вигад­ку²⁷⁰⁸.