Теоретичні аспекти концепції консенсусної демократії як новітньої тенденції розвитку народовладдя

Останніми роками науковці, політики і юристи, які досліджують проблеми народовладдя, все частіше вживають такі терміни, як «кон­солідована демократія», «консолідація демократії», «консенсусна де­мократія» тощо.

Концепція консенсусної демократії як новітньої моделі управлін­ня суспільними справами розробляється фахівцями багатьох держав світу з метою подолання однієї з найслабших сторін сучасної демо­кратії - принципу більшості. Згідно з цією концепцією головним є досягнення консенсусу, згоди усіх зацікавлених сторін, а поточна ро­бота колегіального органу будується на принципах паритетності. Як же розуміються складові цієї концепції українською, зокрема, юри­дичною наукою?

Так, зокрема, в українській юридичній енциклопедії термін «кон­сенсус», який походить від латинського слова «consensus» і перекла­дається як «згода, єдність, одностайність», розглядається у двох зна­ченнях. У першому значенні «консенсус» тлумачиться як «взаємна згода, єдність, спільність позицій, що формуються та утверджуються у суспільстві й державі, де різні суспільні групи з притаманними їм відмінностями у поглядах, нерідко протилежними інтересами, зу­мовленими соціальними, політичними, національними, релігійними та іншими особливостями, погоджуються і об'єднуються навколо спільних для суспільства, держави проблем їхнього співіснування, спільної життєдіяльності й приходять до узгодженого та прийнятно­го для всіх груп рішення (конституція, закони) - наприклад, з питань конституційного ладу країни, її державного устрою та територіальної організації, діяльності політичних партій, форм власності тощо» [431, т.

У другому значенні під терміном «консенсус» розуміється «прин­цип, метод, процедура одностайного прийняття колективних рішень на основі подолання розбіжностей у результаті виявлення і визнання спільних інтересів та досягнення згоди щодо них. Консенсус ґрунту­ється на врахуванні думок кожної із сторін, визначенні в їхніх пози­ціях того спільного, що об'єднує сторони. Результатом є вироблення загальноприйнятного рішення, яке коли й не підтримується всіма без­застережно, то й ніким не може бути відкинуте. Прийняття рішення консенсусом потребує тривалої, ретельної, копіткої роботи, особливо стосовно з'ясування, вивчення і погодження позицій сторін. Принцип консенсусу передбачає згоду сторін з усіх істотних позицій, одностайне прийняття рішень усіма учасниками наради, конференції тощо.

Консенсус є одним з основних методів прийняття рішення або тексту договору на міжнародних конференціях, нарадах та в міжна­родних організаціях на основі спільної згоди їх учасників. При цьо­му формальне голосування не проводиться, коли формально проти такого рішення чи договору не виступає жоден з учасників форуму. Метод консенсусу застосовується також як засіб забезпечення єдно­сті позицій держав до проведення голосування з питань, що ними обговорюються. Голосування у цьому випадку відкладається на час процесу узгодження їхніх позицій.

Принцип консенсусу відіграє велику роль у досягненні важливих домовленостей між державами. Він забезпечує можливість пошуку найбільш прийнятного рішення для всіх держав, що беруть участь у переговорах. Консенсус засвідчує досягнення загальної згоди, узгодженого рішення там, де інтереси держав зберігаються, не зачі­паючи при цьому питань, щодо яких існують розбіжності. Консенсус вважається найконструктивнішим засобом досягнення згоди у склад­них питаннях міжнародного життя. Він передбачає прийняття всіма державами такого рішення, яке ґрунтується на добровільних компро­місах, повазі до суверенітету кожної з них, рівності та взаємному ви­знанні інтересів сторін, виключенні диктату, тиску з будь-якого боку чи прийняття рішення механічною більшістю голосів.

Метод консенсусу визнано і прийнято в ряді органів ООН. Він за­стосовується у роботі міжнародних конференцій, що проводяться в рамках ООІІ... Метод консенсусу застосовується багатьма міжнарод­ними організаціями» [431, т. 3, с. 267].

Ми свідомо подали досить велику цитату із зазначеної юридичної енциклопедії, вважаючи, що закріплені у цьому визначенні харак­теристики дуже влучно розкривають не лише термін «консенсус», а й можуть бути взяті за основу для подальших наукових досліджень щодо конституційно-правового забезпечення становлення в Україні консенсусної демократії та подальшого створення (вдосконалення) юридичних механізмів гарантування її реалізації.

Не менш важливим, на нашу думку, принципом (методом, спосо­бом) прийняття управлінських рішень є «компроміс», який дуже ча­сто трактується як синонім категорії «консенсус» або ж вважається передумовою прийняття консенсусних рішень. Сам термін «компро­міс» (або «компроміс політичний») перекладається з латинської як «угода, договір» і тлумачиться як «угода між представниками різних інтересів на основі взаємних поступок. Співробітництво, політичний союз між різнорідними суспільними силами можливий лише у формі компромісу. Одна з головних вимог політичного компромісу - забез­печення неможливості ухилитися від його умов і право на критику таких відхилень без наміру дискредитувати партнера по компромісу. Це означає, що в основі компромісу повинні лежати певні принципи або конкретно окреслені умови поведінки, без чого вимога дотриман­ня компромісних угод практично неможлива.

Умовами поступок як основи компромісу є: визнання факту, що в аргументах і позиції протилежної сторони мають місце слушність, раціональні моменти, більше того, непоступливість і відмова від спів­робітництва призведуть до ще більших втрат. Найдієвішою формою подолання розбіжностей у процесі досягнення компромісу є диску­сія, відкритий обмін думками. Компроміс, що має своїм наслідком втрату впливу однієї із сторін або розглядається певною стороною як слабкість партнера, а тому вимагає нових поступок, неприпустимий.

Таким чином, у юридичній енциклопедії як приклад і консенсус, і ком­проміс наводиться Конституція - Основний Закон держави. Такої ж дум­ки дотримуються і європейські експерти з питань демократії. Так, зокрема, Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеціанська Комісія) в одному зі своїх висновків зазначила, що «будь-яка конституція є політич­ним документом і буде завжди результатом політичного компромісу» [317, с. 44]. В іншому висновку щодо Конституції України Венеціанська Комісія, звернувши увагу на те, що «кілька положень Конституції залишаються не­задовільними з правової точки зору», визнала про те, що «наявні невідпо­відності мають політичні причини і можуть бути пояснені тим фактом, що для прийняття Конституції необхідно було досягти політичного компро­місу» [317, с.

Отже, як конституція сама собою є реальним прикладом консен­сусного рішення в суспільстві, так і робота щодо підготовки проекту Основного Закону держави має будуватися на відповідній компро­місній і консенсусній основі. Саме у зв'язку з цим у щорічному По­сланні Президента України до Верховної Ради України «Модернізація України - наш стратегічний вибір» наголошено на тому, що «робота Конституційної Асамблеї будуватиметься на принципах конструк­тивного діалогу, свободи дебатів і компромісного ухвалення рішень. Конституційна Асамблея має бути відкритою та відповідальною пе­ред громадянами України» [256, с. 17].

Тобто приходимо до висновку, що досягнення компромісів є умо­вою прийняття консенсусного рішення.

Але чи є ознакою консенсусної демократії лише прийняття усіх політичних рішень в державі шляхом досягнення максимально можливого консенсусу? На нашу думку, не менш важливою озна­кою існування в країні консенсусної демократії є реальне намагання кожної політичної сторони виконати взяті на себе зобов'язання.

Очевидно, будь-які форми «погодження», «узгодження» проектів політичних рішень також можуть вважатися елементами механізму консенсусної демократії.

Цікаву позицію висловлює суддя Конституційного Суду України В. М. Кампо у своїй Окремій думці до Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 р. № 6-рп/2008 (справа про прийняття Кон­ституції та законів України на референдумі): «Конституційний Суд України повинен формувати свої правові позиції виходячи з методо­логії досягнення суспільного консенсусу, в основі якого - ідея народ­ного суверенітету. Це означає, що саме народ є інструментом суспіль­ного консенсусу, який полягає у досягненні громадянської злагоди з найважливіших питань суспільно-політичного і правового життя. Народ є арбітром у конфліктах між органами державної влади, які виступають інструментами політичних інтересів та досягнення полі­тичних компромісів. Тому неприпустимим є обмеження права народу забезпечувати суспільний консенсус у процесі прийняття нової ре­дакції Конституції України та надання переваги у цьому процесі іні­ціативам органів державної влади, які, в кращому випадку, можуть досягти політичного компромісу».

В контексті зазначеної позиції варто було б зупинити нашу увагу на такому питанні: у якої з двох форм здійснення народом належної йому влади (безпосередньої чи представницької) більше можливо­стей та умов для досягнення суспільного консенсусу? Відповідь на це питання може бути визначальною для подальших досліджень ме­ханізмів реалізації консенсусної демократії.

Отже, чи можливим є досягнення компромісів і прийняття консен­сусних рішень під час здійснення народовладдя у безпосередній фор­мі, зокрема на всеукраїнському чи місцевому референдумі? На нашу думку, відповідь є однозначною - «ні», оскільки громадяни не мають можливості безпосереднього спілкування (за участі всіх громадян) з метою узгодження позицій, знаходження компромісів і формування «на ходу» нових акцентів у винесеному для голосування проекті від­повідного владного рішення. Чи можливий консенсус на рівні різних форм самоорганізації населення? На рівні кварталу - можливо, на рівні вулиці - мабуть, що «так», на рівні будинку - «звичайно». Тобто ми приходимо до висновку, що під час реалізації громадянами належ­ної їм влади у безпосередній формі вірогідність прийняття консен­сусного рішення збільшується в міру зменшення кількості осіб, що беруть участь у відповідній формі волевиявлення громадян.

В той же час основним завданням «вільно обраних представни­ків» у процесі здійснення представницького народовладдя, очевидно, якраз і є досягнення компромісів і прийняття консенсусних рішень у максимально більшій кількості випадків і особливо з найважливі­ших питань розвитку суспільства, адже суспільство забезпечило для своїх представників усі необхідні для цього умови - місця і належні умови для узгодження позицій (парламент, збори фракцій, комітети, парламентські слухання), забезпечення процесу пошуку компромі­сів за допомогою експертів, гарантії депутатської недоторканності для відстоювання позиції своїх виборців, статус і гідне матеріальне забезпечення тощо. Отже, на нашу думку, за таких умов народні депу­тати, депутати місцевих рад, інші «вільно обрані представники» при реалізації інших видів народовладдя для того і обрані, щоб постійно знаходити відповідні компроміси задля прийняття максимально кон­сенсусних рішень, зі змістом яких погоджувалася б переважна (мак­симально можлива) кількість виборців. І в цьому повинні бути заці­кавлені усі представники (незалежно від того, чи перебувають вони у «більшості» чи в «меншості»), адже прийняття консенсусних рішень також вважається умовою їх максимальної легітимності та успіш­ної подальшої реалізації на всіх щаблях публічної влади і визнання 'їх «обов’язковими до виконання» самими виборцями (пересічними громадянами).

Побудова в Україні саме консенсусної демократії, очевидно, може об’єднати різні політичні сили. Адже бажанням опозиції є - завжди бути почутим і щоб інтереси меншості враховувалися при прийнятті важливих суспільних рішень. В той же час інтересом більшості може бути те, що врахування інтересів меншості збільшує легітимність прийнятих рішень, що забезпечує стабільність у їх впровадженні в життя та виконанні на всіх рівнях життєдіяльності суспільства.

Очевидно, механізм консенсусної демократії повинен бути побу­дованим на фундаменті єдиних, ніким не заперечуваних цілей роз­витку громадянського суспільства. При цьому логічно, що у кожної політичної партії можуть бути свої пріоритети, акценти, програми досягнення цілей, а також ті положення, з яких не досягнуто згоди. Очевидним також є те, що партія (політична сила), яка приходить в процесі демократичних виборів до влади, отримує легітимну можли­вість ставити питання, з яких не досягнуто згоди, на порядок денний парламенту, президента, виконавчої гілки влади тощо. Владна полі­тична сила може ініціювати також проведення всеукраїнського рефе­рендуму із зазначених питань, якщо вважає, що інша політична сила зловживає інтересами своїх виборців.

Отже, найперше завдання становлення консенсусної демократії в Україні - погодити між усіма політичними силами ті положення розвит­ку нашої держави і суспільства, які однозначно підтримуються всіма, за­кріпити ці положення у відповідному документі - плані дій (розвитку) із зазначених пунктів на найближчі (умовно) 5, 10, 20 чи 50 років (тобто на короткострокову та довгострокову перспективу). Цей документ має бути обов’язковим до виконання будь-якою і всіма політичними силами, які в конкретний історичний період представляють як владу, так і опозицію.

На нашу думку, ще одним стимулюючим фактором до вироблен­ня відповідного документа має бути розуміння всіма політичними силами того незаперечного факту, що рано чи пізно політичні сили, що перебувають у конкретний часовий період при владі та в опозиції, змінюють одна одну. Тому при вироблені відповідних спільних пріо­ритетів розвитку (універсалів) кожна з політичних сил повинна чітко розуміти та пам'ятати про принцип змінюваності еліт. І саме для того, щоб не змінювати своїх поглядів і переконань залежно від політич­ного становища («при владі» чи «в опозиції»), відповідні політичні сили повинні домовитися про забезпечення інтересів як «влади», так і «опозиції».

Гарним прикладом консенсусу можуть бути процедури попе­реднього узгодження всередині кожної фракції (політичної сили) голосування по кожному законопроекту, включеному до порядку денного. Це також сприяє роботі будь-якого колективного органу, оскільки багато «гострих кутів» може бути знято всередині кожної політичної сили.

Наступний етап - погоджувальна рада, де керівники фракцій, ма­ючи попередню позицію своїх фракцій щодо тих чи тих законопроек­тів, можуть узгодити порядок роботи щодо кожного із законопроек­тів, поділивши 'їх на декілька груп:

1) законопроекти, з яких вже існує консенсус і які вже можуть бути винесені на розгляд всього органу для прийняття відповідного влад­ного рішення;

2) законопроекти, з яких консенсусу може бути досягнуто, оскіль­ки сама концепція законопроекту (тобто необхідність врегулювання відповідного питання) підтримується всіма політичними силами, проте сам механізм (способи, засоби, інструменти тощо) розв'язання відповідної проблеми потребує додаткового обговорення;

3) законопроекти, концептуальні засади яких гостро заперечують­ся будь-якою політичною силою. Такі законопроекти повинні ста­новити предмет особливої уваги всіх політичних сторін і учасників політичного (суспільного) діалогу. Такі проекти актів не повинні, на нашу думку, включатися до порядку денного до моменту досягнення консенсусу щодо концептуальних засад конкретного проекту. В той же час політична сила, яка концептуально не підтримує відповідний законопроект, повинна чітко обґрунтувати свою позицію, при цьому вона несе колективну політичну відповідальність перед своїми ви­борцями за своє рішення. Якщо більшість вбачає в такому рішенні зловживання з боку представників меншості, вона може апелювати до виборців цієї політичної сили (задля запобігання проявам недо­бросовісного представництва).

Досить важливим є питання про діяльність опозиції. Склалося так, що партія, яка зайняла друге місце на виборах, отримує назву «опози­ція» і формує так званий «тіньовий уряд», «міністри» якого відслідко­вують і критикують владні рішення за закріпленими за ними напрям­ками та розробляють «опозиційні» програми по цим напрямкам. У разі приходу до влади вони, як правило, займають відповідні посади і лише після цього починають реалізовувати напрацьовані ними (на їхню дум­ку, більш правильні) варіанти розв'язання проблем суспільства.

Пропонуємо поглянути на цю ситуацію очима виборців (простих пересічних громадян). При такій системі організації управління пу­блічними справами величезна кількість громадян, яка представлена у парламенті «опозиційними» депутатами, залишається «не при владі». Так, згідно з частиною 2 статті 5 Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місце­вого самоврядування. Ми раніше звертали увагу на те, що фактич­но йдеться про здійснення влади народом через своїх вільно обра­них представників. Проте якщо представники, які опинилися в так званій «опозиції», свідомо усуваються від розв'язання проблем своїх виборців «сьогодні» з тим, щоб в цей час напрацьовувати механізми розв'язання цих проблем, коли вони прийдуть до влади (якщо при­йдуть), то, очевидно, що розв'язання проблем виборців відсувається на п'ять і більше років. На нашу думку, така ситуація з «представни­цтвом» (точніше, непредставленістю) величезної кількості громадян (адже кожен народний депутат в Україні є представником приблизно до 100 тисяч виборців) у повсякденній роботі парламенту (чи інших представницьких органів) ставить під велике питання доцільність іс­нування такої «опозиції».

В той же час, з іншого боку, якщо відповідна політична сила от­римала меншість мандатів у відповідному представницькому органі, проте продовжує повсякденно і повсякчасно працювати, вимагати, наполягати на розв'язанні проблем своїх виборців, постійно всту­пає в дискусії та діалог із більшістю представницького органу, ор­ганізовує і проводить «круглі столи», конференції, слухання тощо, намагаючись дійти консенсусу у проблемних питаннях державного будівництва, - тоді виникає логічне питання: а де тут «опозиція»? Це нормальна звичайна робота будь-якого колективного органу, який об'єднує не просто громадян з їх особистими інтересами, а громадян, які мають відповідний «мандат довіри» своїх виборців.

Тобто консенсусна демократія вимагає активної і постійної роботи кожного представника, який обраний до відповідного представниць­кого колективного органу, постійного пошуку компромісів для виро­блення проектів і прийняття консенсусних рішень.

Як би там не було, але в кожному суспільстві, в кожній державі і в усьому світі завжди будуть якісь спільні інтереси, спільні завдання, спільні цілі, прагнення тощо. Консенсусна демократія передбачає рух до об'єднання зусиль усіх без винятку осіб навколо розв'язання тих проблем і завдань, які є спільними для відповідного суспільства (а такі проблеми були, є і будуть завжди). І саме тому коло питань, які об'єд­нують суспільство, має бути в порядку денному на першому місці.

Виходячи з наведеного, на нашу думку, для переходу до консенсус­ної демократії варто подумати над тим, щоб відмовитися від вживання терміна «опозиція», а перейти до використання терміна «меншість», адже при такій формі управління суспільними справами не повинно бути місця для «протилежної» думки. Сам термін «опозиція» похо­дить від латинського слова «оррозіїіо», що означає «протиставлення, заперечення». В політичному житті, як відомо, під «опозицією» розу­міється партія чи група, що виступає проти владної партії чи думки, яка підтримується більшістю. На нашу думку, сам термін «опозиція» вже має наперед запрограмовану позицію меншості щодо категорич­ного несприйняття того, що пропонує більшість відповідного пред­ставницького органу. Водночас очевидним є те, що одне суспільство, один єдиний народ, який проживає на одній спільній території, має одну державу, спільні органи державної влади, апріорі не може керу­ватися протилежними чи несумісними стратегіями свого розвитку у конкурентному глобалізованому світі.

Очевидним є також те, що сьогодні весь світ переходить до нового етапу розвитку, коли «опозиція» повинна бути не всередині країни, а ззовні. І, знову ж таки, «конкурентна опозиція» - у сфері економічної діяльності. В той же час у сферах мирного сталого розвитку, безпеч­ного екологічного середовища тощо між усіма державами має бути досягнуто компромісів і прийнято відповідні консенсусні рішення.

Отже, якщо раніше ми говорили про конфлікт інтересів, то нині все більше людей розуміє, що конфлікт для суспільства загалом неви­гідний і неконструктивний. Весь світ йде до консенсусу - узгодження інтересів. Не більшість нав'язує свою позицію меншості, а більшість дослухається до меншості та узгоджує з нею свої рішення. З іншого боку, в цих питаннях головне - витримати реальний баланс інтересів більшості і меншості для того, щоб інтереси меншості не завдавали шкоди інтересам більшості. І тут, очевидно, кожен з політиків пови­нен показувати своє вміння чути іншу позицію, намагатися її враху­вати у своїх діях, але не забувати про громадян, для представлення і захисту інтересів яких він обраний.

Виходячи з попередньо досліджених нами питань теорії консенсу­сної демократії, пропонуємо з'ясувати питання щодо того, якими ж є законодавчі, в тому числі конституційно-визначені, умови становлен­ня в Україні консенсусної демократії та які зміни потрібні для того, щоб прискорити відповідний процес.

Раніше ми прийшли також до висновку, що консенсусна демокра­тія - це новий виток у розвитку народовладдя. Якщо на, умовно ка­жучи, «першому» етапі розвитку і становлення народовладдя йдеться про проголошення, забезпечення і гарантування можливостей реалі­зації кожним громадянином належних йому конституційних прав і свобод, то подальший розвиток демократії передбачає необхідність (обов'язковість) узгодження «своїх» бажань та інтересів з бажання­ми та інтересами інших громадян. Це поступовий прихід до повного усвідомлення того, що кожна людина має не лише права, а й «обов'яз­ки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості» (стаття 23 Конституції України).

Згідно як зі статтею 155, так і з частиною 1 статті 156 Основного За­кону будь-які зміни до Конституції України можуть бути внесені лише «за умови» їх прийняття не менш як двома третинами від конституцій­ного складу Верховної Ради України. Таким чином, Український народ, діючи через своїх вільно обраних представників, закріпив у своєму акті установчої влади вимогу щодо необхідності досягнення «мінімального консенсусу» для прийняття змін до Конституції України (на нашу думку, рішення, прийняті кваліфікованою більшістю будь-якого колективного суб'єкта народовладдя, можна вважати «мінімальним» консенсусом).

Крім того, реальним прикладом такого політичного компромісу слугує і укладений 8 червня 1995 р. «на основі доброї волі Сторін, вза­ємних поступок та компромісу» Конституційний Договір між Вер­ховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самовря­дування в Україні на період до прийняття нової Конституції України.

Прикладом конституційно-правових засад політичного компро­місу можуть слугувати і тексти присяги народного депутата України та Президента України. «Присягаю... виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників» (частина 1 статті 79 Конституції Укра­їни) - саме такі слова є частиною присяги, яку складає кожен народ­ний депутат України перед вступом на посаду. «.Зобов'язуюсь. виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників.» (части­на 3 статті 104 Конституції України) - саме ці слова звучать з уст но­вообраного Президента України під час складання ним присяги перед вступом на посаду глави держави.

На нашу думку, ці положення Основного Закону України є ніщо інше як правова основа (фундамент) для становлення в Україні кон­сенсусної (договірної) демократії. Адже саме цей вид демократії пе­редбачає прийняття усіх владних рішень в державі не простою біль­шістю голосів із залишенням без врахування інтересів меншості, а вироблення проектів і прийняття таких владних рішень, які підтри­мувались би переважною більшістю як парламенту, так і, відповідно, всіх громадян конкретної держави. Саме така демократія є основою максимальної консолідації суспільства задля розв'язання конструк­тивно поставлених завдань і досягнення намічених цілей у сталому розвитку населення відповідної країни.

Очевидно, саме такі думки розробників проекту Конституції України стали підставою для формування на рівні присяги кожного із зазначених вище суб'єктів представницької форми народовладдя відповідного морального зобов'язання - «виконувати свої обов'яз­ки в інтересах усіх співвітчизників». І це дуже важливо і правильно, що відповідне положення закріплено на рівні саме «морального зо­бов'язання», ідеалу, до якого повинен прагнути кожен громадянин держави, і тим більше - громадянин, який є представником великої кількості громадян України. Адже якби відповідне положення було закріплено в Основному Законі як імперативна норма (тобто якби всі владні рішення приймалися лише за умови одноголосного голосуван­ня чи хоча б «кваліфікованою більшістю»), це могло б призвести (і іс­торія це підтверджує) до повного «стопору» у правовому регулюванні суспільних відносин у державі та, відповідно, до повної стагнації в со­ціально-економічному розвитку країни. На жаль, українське суспіль­ство (ні на рівні пересічних громадян, ні на рівні суб'єктів представ­ницького народовладдя) ще не досягло у своїй політичній культурі того рівня, коли кожен громадянин (і особливо - депутат) відчуває не просто обов'язок, а необхідність і бажання узгодити свої інтере­си (або інтереси представлених ним верств суспільства) з інтересами іншої частини цього ж суспільства, які з різних (об'єктивних і суб'єк­тивних) причин можуть не збігатися.

Важливо також напрацювати реальні конституційно-правові ме­ханізми інсталювання в Україні консенсусної демократії. Норматив­ною основою і прикладом можуть служити місцеві плани дій та ідеї сталого розвитку, які були офіційно проголошені на Міжнародній конференції з навколишнього середовища і розвитку у Ріо-де-Жа­нейро 1992 р. (Самміт Землі). У цілому ж ключова ідея полягає в не­обхідності налагодження такого механізму: «Громади розробляють, обговорюють та приймають місцеві плани дій. Далі - представницькі органи ухвалюють рішення. Після цього - виконавчі органи реалізу­ють їх на практиці. І завжди - можливість громадського контролю на всіх етапах прийняття та реалізації рішень».

Цікавою є юридична конструкція, використана у Законі України «Про статус депутатів місцевих рад» від 11 липня 2002 р. № 93-ТУ. Так, зокрема, у частині 2 статті 2 цього Закону зазначено, що «де­путат місцевої ради як представник інтересів територіальної гро­мади, виборців свого виборчого округу зобов'язаний виражати і захищати інтереси відповідної територіальної громади та її части­ни - виборців свого виборчого округу, виконувати їх доручення в межах своїх повноважень, наданих законом, брати активну участь у здійсненні місцевого самоврядування». На нашу думку, це дуже вдале нормативне формулювання - «виражати і захищати інтереси відповідної територіальної громади та її частини - виборців свого виборчого округу». Звертаємо увагу на те, що у цьому Законі навіть розділ ІІ має назву «Депутат місцевої ради - представник інтересів територіальної громади, виборців свого виборчого округу». Водно­час у пункті 1 частини 1 статті 8 цього Закону зазначено, що депу­тат місцевої ради, здійснюючи депутатські повноваження, повинен, зокрема, керуватися загальнодержавними інтересами та інтересами територіальної громади чи виборців свого виборчого округу, від яких його обрано. Варто підкреслити, що це єдиний (очевидно, тех­нічно помилковий) випадок у цьому Законі, коли замість єднально­го сполучника «та» поставлено розділовий сполучник «чи». Але в контексті досліджуваного питання така технічна помилка є яскра­вим прикладом різниці між двома концепціями демократії - демо­кратії більшості та консенсусної демократії.

Правові засади для запровадження і становлення консенсусної де­мократії в Україні закладено у Законі України «Про соціальний діалог в Україні». Зокрема, у статті 3 цього Закону закріплено такі основні принципи соціального діалогу:

- законності та верховенства права;

- репрезентативності і правоможності сторін та їх представників;

- незалежності та рівноправності сторін;

- конструктивності та взаємодії;

- добровільності та прийняття реальних зобов'язань;

- взаємної поваги та пошуку компромісних рішень;

- обов'язковості розгляду пропозицій сторін;

- пріоритету узгоджувальних процедур;

- відкритості та гласності;

- обов'язковості дотримання досягнутих домовленостей;

- відповідальності за виконання прийнятих зобов'язань.

На нашу думку, зазначені принципи можуть бути майже в повно­му обсязі визнані принципами консенсусної демократії. Крім того,

весь зазначений Закон дуже вдало регулює питання «визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийнят­тя узгоджених рішень сторонами соціального діалогу» (стаття 1), але він обмежений сферою застосування, оскільки торкається лише пи­тань «формування та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин». Очевидно, що за цим прикладом міг би бути напрацьований проект Закону України «Про суспільний діалог в Україні», який врегулював би механізми пошуку компромісу і прийняття консенсусних рішень в усіх інших сферах життєдіяльності українського суспільства.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради належить, зокрема, визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики. Це повноваження поставлене на п'ятому місці серед 36-ти інших, перерахованих у відповідній частині конкретних повноважень, що свідчить про розуміння розробниками проекту Основного Закону місця цього питання у загальній системі управління публічними справами. Традиційно засади внутрішньої і зовнішньої політики затверджуються відповідним законом. На нашу думку, це той документ, який обов'язково повинен прийматися кон­сенсусом, за погодженням з усіма політичними силами, які представ­лені у парламенті, кожна з яких, відповідно, представляє досить ве­лику частину населення країни. І саме тому документ, який визначає «загальні засади внутрішньої і зовнішньої політики» (не лише для держави, а й для всього суспільства), повинен бути узгоджений з усім суспільством через відповідних представників.

Згідно з пунктом 3 Положення про Громадську гуманітарну раду, затвердженого Указом Президента України від 2 квітня 2010 р. № 469/2010, одним з основних завдань цього консультативно-дорад- чого органу при Президентові України є «забезпечення збереження громадянської злагоди в суспільстві, формування толерантності в міжнаціональних відносинах, досягнення компромісу і консенсусу у питаннях формування та реалізації мовної політики, збереження іс­торичної та культурної спадщини» [385].

Реальними прикладами намагання представників різних політич­них сил у парламенті знайти компроміси і досягти консенсусу є різні угоди про створення Коаліцій депутатських фракцій. Так, зокрема, в абзаці 2 пункту 1.5.1 Регламенту діяльності Коаліції депутатських фракцій «Стабільність і реформи» у Верховній Раді України шостого скликання зазначено, що «Коаліція підтримує тільки ті законопроек­ти та постанови, які пройшли узгодження в Уряді, консенсусом у Раді Коаліції та відповідають змісту угоди про створення Коаліції». Згідно з пунктом 2.4.7 цього Регламенту «рішення Ради Коаліції приймають­ся консенсусом». Аналогічне положення міститься у пункті 2.4.7 Рег­ламенту діяльності Коаліції «Національного розвитку, стабільності та порядку» у Верховній Раді України VI скликання. Відповідно до пункту 2.4.5 Регламенту Коаліції демократичних сил у Верховній Раді України VI скликання «рішення Ради Коаліції приймаються консен­сусом представників фракцій - суб'єктів Коаліції. Кожна з фракцій - суб'єктів Коаліції має один голос».

Таким чином, підсумовуючи у цій частині, варто зазначити на­ступне.

1. В сьогоднішньому конкурентному глобалізованому світі україн­ська держава зобов'язана створити всі умови і провести комплекс за­ходів для зміцнення єдності та консолідації українського суспільства на основі поваги до конституційних прав і свобод кожного громадя­нина та забезпечення гарантій їх реалізації.

2. Консенсусна демократія може бути імплементована в Україні, зокрема, через механізми громадських рад при органах влади, через консультативно-дорадчі громадські і громадсько-державні органи. Їх діяльність реально має змогу підвищити якість змісту проектів владних рішень, забезпечити їх відповідність потребам і запитам су­спільства, прийнятим Україною міжнародним зобов'язанням, а та- кож адекватність сучасним викликам тощо. Проте, за результатами проведеного Українським центром політичного менеджменту екс­пертного дослідження діяльності громадських рад, які функціонують при центральних органах виконавчої влади України, стверджується, що 'їхня робота при відповідних органах «поступово стає традицій­ним для України інструментом впливу громадянського суспільства на формування та реалізацію державної політики, хоча процес їх ін- ституалізації ще триває» [49, с. 91]. До проблемних питань, зокрема, віднесено: відсутність єдиного механізму формування громадських рад, нормативно закріплених критеріїв щодо членства, визначення їхнього кількісного складу, брак належного фінансування, стратегіч­ного планування їхньої роботи, належної координації та методично­го забезпечення тощо [49, с. 92].

3. Неодмінною умовою становлення консенсусної демократії в Україні є не стільки вміння досягти відповідних домовленостей, скільки бажання і готовність кожної сторони їх реально виконувати. Головним же арбітром і контролером у виконанні кожною стороною взятих на себе зобов'язань, очевидно, повинен бути народ, громадян­ське суспільство. Невиконання ж узятих на себе зобов'язань призво­дить до втрати довіри як з боку іншої політичної сили (інших полі­тичних сил), так і до втрати довіри виборців до обраних ними пред­ставників, адже невиконання будь-яких зобов'язань в європейському середовищі стає реальним бар'єром у подальшій політичній кар'єрі чи то політика, чи то політичної сили.