РОЗДІЛ VII Міста

XI—XII століття — це період швидкого формування нових міст на територіях навколо Mare Nostrum, зокрема і в Західній Європі⁴⁰⁶.

Нові міста були так званого західного типу (на відміну від східних міст і міст полісного типу), і в них жили вільні городяни (буржуазія), що мали свої власні привілеї, юридичну автономію й муніципальну організацію.

Економічна діяльність західноєвропейських політичних утворень тепер перейшла з села до міста. Купці (вже типу manentes, тобто осілі) з різних торговельних міст і містечок з огляду на спільність своїх інтересів організовувалися в різні товариства (наприклад, німецькі hanse, ганзи). Міста й містечка теж формували союзи та ліги задля спільних дій проти розбійників і піратів, а також для сприяння взаєм­ній економічній експансії.

Протягом другої половини XII ст. німецькі рейнські (вестфаль- ські) купці, — особливо з Кельна, — активні в Нідерландах та Англії, і саксонські купці, що мали свій осідок у нещодавно заснованому місті Любеку (1143—1159), спрямували свої інтереси на Балтійське море та Новгород (як колись, у IX ст., франко-фризькі купці). Наприкінці XII ст. вони спорудили свій головний склад у Вісбю на острові Ґотланд, і те місто скоро стало німецьким (див. с. 540). До середини XIII ст. об’єднані німецькі купці мали вже майже моно­полію на торгівлю з далекими країнами в землях Mare Balticum^w1. Наслідком стало те, що вони контролювали мало не всі ресурси і всю економіку трьох скандинавських королівств.

Таке становище стало можливим завдяки тому, що скандинавські суспільства залишалися переважно селянськими навіть за доби середньовіччя. Тільки скандинавські королі, зацікавлені в додат­кових прибутках, укладали вигідні угоди з іноземцями. Міст було мало, і в них жили чужинці, що дбали про свої власні інтереси й підтримували свої окремі політико-економічні структури.

ШвеціяХІІст. мала три міста: Уппсалу, Кальмар і Льодьосе; Сток­гольм засновано лише 1253 р.

У Данії за доби Вальдемарів було шість давніх міст: Шлезвіґ, Віборґ, Оденсе, Рінґстед, Роскілле і Лунд, а також кілька новоство- рених міст на берегах Ересунну, що інтенсивно розвивалися й про­цвітали завдяки вилову оселедців: Сканер, Гельсінґьо, а передусім майбутня столиця — Гавн (Кьобенгавн, Копенгаген).

А проте тієї доби в скандинавських містах жило не більше ніж 1—2 тисячі чоловік, бо навіть 1571 р. населення Стокгольма станови­ло всього 6—7 тисяч чоловік⁴⁰⁹.

Лише після того, як наприкінці XVI ст. Ганза припинила своє існування, скандинавські міста, тепер уже націоналізовані, почали відігравати важливу роль: спочатку Копенгаген, а за ним і Сток­гольм. 1657 р. Копенгаген мав уже 29 000 чоловік населення⁴¹⁰, а в Стокгольмі 1676 р. жило понад 40 000 чоловік (бл. 42—43 OOO)⁴¹¹.

Близько 1760 р. в обох містах жила десь однакова кількість жи­телів: Копенгаген — 80 OOO⁴¹², Стокгольм — 7 1 900⁴¹³.

1800 року три скандинавські столиці мали таку кількість населен­ня⁴¹⁴:

Копенгаген— 101 000 чол. (1969 р.: 643 000 чол.; з передмістями 1 383 073 чол.).

Стокгольм — 76 000 чол. (1970 р.: 671 453 чол.; з передміс­тями 1 350 999 чол.).

Осло (Крістіанія) — 10 000 чол. (1970 р.: 487 000 чол.; з перед­містями 720 000 чол.).

1672 року приблизно одна сьома частина всього населення Данії (тобто десь 100 000 чол. із 660 000 чол.) жила в 56 містах країни⁴¹⁵. В Норвегії, тоді ще данській колонії, тільки бл. 30 000 чол. із загальної кількості населення 450 000 чол. жило в містах⁴¹⁶.

У Швеції під час «сторіччя її величі» (1617—1718) володарі виз­нали економічне значення міст у сприянні виробництву та розподілу в країні.

Проте цей штучно стимульований розвиток нових міст мав успіх тільки почасти, бо лише у незначній кількості цих нових або відро­джених центрів, і передусім у Ґьотеборґу (Ґотгенбурґу), була міцна економічна основа.

Отже, за даними перепису 1760 р., з загальної кількості шведсько­го населення 1 837 671 чол. городяни (разом зі слугами) становили всього 122 370 чол., або 9,4% всіх жителів.

За даними цього самого перепису, склад міського населення був такий:

Таким чином, Швеція бл. 1760 р. була переважно селянською країною, що мала 1 444 769 селян (зокрема й 58 033 металургів, металообробників та шахтарів), 90 311 дворян та їхньої прислуги (8918 чол. аристократії; 14 705 чол. духівництва; 26 943 чол. дрібного дворянства; 39 745 чол. прислуги), армію чисельністю 154 208 чол. і 26 013 дрібних урядовців⁴¹⁸.

Епілог. Початкові невдалі намагання скандинавів (Данії) встановити Dominium Maris Baltici

Попри вже відзначений прогрес, три скандинавські монархії но­вого типу (як і їхні попередники — землі-королівства) аж до кінця середньовіччя були, по суті, відсталими економічними колоніями Західної Європи.

У Скандинавії, особливо в Готланді, знайдено десятки тисяч сріб­них монет — куфічних диргемів, а також монет фризького, англій­ського й німецького походження. Але ці скарби — свідчення не функ­ціонування грошової економіки в землях-королівствах, а присутнос­ті на скандинавській території міжнародних купців із сфери Mare Nostrum (див. вступну главу про Готланд).

Скандинавські королі XII—XIII ст. підтримували внутрішню ко­лонізацію, гірничу промисловість і заснування німецьких міст. Пред­ставники земельної аристократії відігравали активну роль у торгівлі, проте панівну верхівку автономних муніципальних адміністрацій, яка ухвалювала постанови про економічну політику, організацію гірничо-видобувної справи, промислове виробництво та експорт до Європи, й далі становили іноземці.

Данський король Вальдемар II (1202—1241), що його тогочасні скандинави вважали наймогутнішим володарем, намагався завер­шити колоніальний період і створити на Балтійському морі імперію. Його зусилля закінчилися трагічною поразкою під Борнгьоведом (22 липня 1227 р.), яка зруйнувала всі данські претензії на геге­монію⁴¹⁹.

Минуло чотириста років, перше ніж з’явився ще один, значно успішніший претендент на панування в регіоні — шведський король Густав II Адольф (1611—1632). На той час Швеція вже не була суто аграрним суспільством, ставши завдяки зусиллям династії Ваза дер­жавою, де росли міста й розвивалася промисловість.

Висновки

I.

Розглядаючи добу вікінгів у Скандинавії, слід чітко розрізняти дрібні, зубожілі землі-королівства, що функціонували на основі від­сталої аграрної економіки, і «кочові» держави (paces) вікінгів типу Regnum Northmannorum як скандинавського, так і ^скандинав­ського походження. Ці держави були фактично незалежними утво­реннями, що, за небагатьма винятками, майже не мали нічого спіль­ного з землями-королівствами Вестфоллу, Трондгейму, Уппсали чи Віборґа.

Отже, чудові археологічні знахідки предметів, розкопаних у Скандинавії і належних до вікінґської доби, вводять нас в оману. Здебільшого то не вироби місцевих майстрів, а трофеї та здобич, що їх загарбали відчайдушні ватаги добре навчених і добре організо­ваних вояків у західноєвропейських країнах, що стояли на значно вищому щаблі розвитку.

Середньовічна Скандинавія була відсталим аграрним суспіль­ством із, по суті, аграрною аристократією, що «тимчасово діяла як вікінґські ватажки або купці»⁴²⁰. Хоча політична централізація до­сягла великого поступу, сільськогосподарська економічна база сус­пільства не давала змоги здійснити водночас і централізації фінан­сової влади.

Ця ситуація не змінилася й протягом XIII—XIV ст., коли в Захід­ній Європі розвивалися міські центри, промисловість, гірнича справа, необхідні для економічного й політичного поступу будь- якого народу.

II.

Незважаючи на прийняття християнства бл. 1000 р. в Норвегії та Ісландії (у Данії християнізація почалася майже на півстоліття раніше), в джерелах, що дійшли до нас, в більшості випадків місцем для збереження колективної пам’яті залишалося все ще міфоциклічне мислення з його специфічним епічним підходом. Все-таки деякі сю­жети, що досліджувалися в першому томі, дістали тепер ще часткове роз’яснення.

Порівняння даних старонордичних джерел із арабськими, а та­кож із топографією східних монет, закопаних у VIII—IX ст. на тери­торії Русі, дають змогу краще уточнити основні торговельні шляхи. Я тут обмежуся так званим «шляхом із варяг у греки», а власне, його іншими варіантами. Про шлях до Ладоги див. Екскурс X.

Існували дві вихідні точки — Фінська затока та Ризька затока.

Із першої проїздили рікою Нева, проходили озеро Ладога, далі плили річкою Волховом, Ільменським озером і річкою Ловаттю до Дніпра і далі Дніпром.

Із Ризької затоки плили Західною Двіною і, проминувши По­лоцьк, переходили на річку Касплю, а опісля через річку Ольшу, і біля Смоленська входили до Дніпра. Тим пояснюються часті згадки Полоцька і Смоленська у старонордичних джерелах.

Обидва варіанти продовжували дорогу Дніпром до Любеча, а звідти переходили на Десну, а з неї через Сейм і волоком переходили на Сіверський Донець, плили до Дону і входили в Азовське море (Елліпальтар старонордичних джерел (див. т. 1, с. 525,226), Геллес­понт у Саксона Граматика (див. т. 1, с. 236), а звідти до Чорного моря (див. Екскурс V).

Очевидно, плисти далі Дніпром було для русів небезпечно. Ма­буть, хазарський гарнізон до 930 р. їх не пропускав, а крім того, вони тоді ще не мали досвіду перепливати Дніпрові пороги.

Саме тим треба поснити, що у старонордичних джерелах як Київ, так і Дніпрові пороги згадуються дуже рідко. Головним містом Русі старонордичні джерела називають, звичайно, Великий Новгород (Голмґард), крім того, звичайно ще називається Альдей- ґ’юборґ (Стара Ладога). Проте староданські джерела («Саґа про Кнютлінґів», Саксон Граматик) взагалі не знають Ладоги.

Про шлях через Дніпрові пороги див. Екскурс VI, про шлях через Дон і Волгу див. Екскурс V.

Також можна тепер подати пояснення до старонордичних озна­чень Русі і її території. Тут ідеться про назви ґардр (мн. гардар) і аустрвеґ — «східна дорога». Перше слово має основне значення «огорожа», «місто»; тут слід розуміти у переносному значенні: «меш­канець міста», «купець». Це підтверджує арабський відповідник як назва для корпорації купців Pyc: маґос, що є кельтським словом із значенням «огорожа», «місто» (див. Екскурс IV).

Друге значення — це напрямок шляхів, що проходили через дану країну. Мешканці, що жили на північному шляху (нордр вегр), дістали назву нореґр, тобто «норвеги». А термін аустрвеґр — «східний шлях» — став означенням для Русі.

Крім того, країну Русь старонордійці означали ще раніше назвою з часів міфічного мислення, але дуже поширеною у героїчно-ле­гендарних і романтичних саґах, — «Велика» або «Холодна Швеція», а також назвою Русланд—Рісланд (див. Походження Русі, т. І, с. 497).

Найбільше існувало зв’язків Русі із Скандинаваєю в історичні часи за новгородських князів Володимира Великого і Ярослава

(980—1036), інші князі (наприклад, Володимир Мономах) зга­дуються тільки в генеалогічних матеріалах.

До постання Київської держави у X ст. Русь були спадкоємцями трьох культурних традицій. По-перше, кочовиків степу з хариз- матичним володарем і з імперським титулом «каган» ( старонор- дичному: Тюркяконунг); по-друге, доблесних кочовиків моря — вікінгів із їх се-конунґом; а по третє, міжнародної торговельної корпорації Pyc. Отже, за своєю структурою це політичне тіло скла­далося з різних елементів із принаймні двома lingua franca і тому не стало відразу базою для витворення одного етносу.

Русь до X ст. були одним з типів кочових Регнум Нортманнорум, тобто не етнічною, а професійною торговельно-добичницькою організацією-спільнотою серед підкорених хліборобських організ­мів. Якщо були сприятливі обставини, вони творили держави, на тому рівні, як, наприклад, так звані нормани у Північній Франції, Англії та Південній Італії, які через певний час там асимілювалися.

У Східній Європі Русь почали процес своєї асиміляції із місце­вими етносами після прийняття християнства.