Типологія політичних партій

Існують різні критерії класифікації партій, які здебільшого відобра­жають їх окремі властивості. Наприклад, партії класифікують за такими окремими ознаками, а саме:

• за соціальною орієнтацією: класові і міжкласові;

• за організаційними принципами: з індивідуальним або колектив­ним членством; з територіальним або виробничим принципом організації;

• за місцем у політичній системі: легальні та нелегальні, правлячі та опозиційні;

• за ідейно-політичною платформою: комуністичні, соціал- демократичні, ліберальні, консервативні, християнсько-демократичні, фаши­стські, національно-визвольні, партії зелених тощо (слід зауважити, що назва партії зовсім не обов’язково адекватно відображає її ідейну сутність).

Більш інтегровану схему пропонує американський учений С. Коен. На його думку, існують партії як політичний авангард, парламентські партії, партії задля участі у виборчій кампанії (прагматичні), партії-общини.

Партії авангардного типу базуються на ленінській концепції «пар­тії нового типу» і визначаються дотриманням монопольної ідеології, що претендує на абсолютну істину; жорсткою організацією і підпорядкуван­ням низів - верхам, частини - цілому, меншості - більшості; забороною фракційності; запеклою боротьбою проти ідейних противників, ненадійних попутників та опортуністів у власних рядах. Монополізуючи владу, такі партії поступово зливаються з державним апаратом, перетворюючись на державно-партійний механізм, який уже зовсім не схожий на громадську організацію.

Парламентські партії найбільш поширені в сучасних демократич­них державах. Їх відрізняє ідейна та теоретична гнучкість; поєднання пар­ламентської і позапарламентської діяльності; досить малий апарат; авто­номія парламентських фракцій; чітке відокремлення партійних органів від державних; поширення внутріпартійної фракційності.

Прагматичні партії - а це перш за все американські Демократична та Республіканська - схожі на парламентські, але мають певні відмінності.

Нарешті, партії-общини - це, скоріше, масові громадсько-політичні організації, які виросли з антиколоніальних рухів та утвердились при владі, переважно в африканських країнах. Здебільшого відіграють роль додатка до особистого врядування, покликані репрезентувати досягнення націона­льної єдності і подолання етнічного сепаратизму.

Сучасні тенденції розвитку політики, на думку О. Кірхгаймера, все більше спонукають партії відповідати певним спільним рисам. Зокрема, це такі риси: брак згадок про початкову соціальну основу, щоб була змога звертатися до широких мас електорату; брак наполягань на конкретній іде­ології, щоб існувала змога реагувати на погляди виборців з приводу поточ­них питань; зміцнення центрального партійного керівництва та ієрархічно­го контролю, щоб забезпечити виразну передвиборну програму; жертву­вання внутрішньою партійною демократією, щоб мати змогу репрезенту­вати привабливий образ єдиної партії; розширення зв’язків із соціальними групами, щоб збільшити можливості фінансування партії; перехід від ма­сових кампаній до кампаній у засобах масової інформації, зосереджених навколо постаті лідера.