Консерватизм та неоконсерватизм. Клерикалізм і солідаризм

Консерватизм (від лат. conservare - зберігати) - це схильність до усталених, традиційних суспільних структур й ідей. Як тип соціальної пси­хології, зорієнтований на зберігання існуючих суспільних структур, консе­рватизм існував завжди.

Уперше термін «консерватизм» уживає французький письменник Ф. Шатобріан в період Великої Французької революції, визначаючи ним позицію та політичні вподобання феодальної аристократії. З 1832 р. «кон­сервативною» вперше називають політичну партію - англійську партію торі. Політична філософія консерватизму обгрунтовує прагнення зберегти те, що вважають за найкраще в усталеному суспільстві. Серед її засновни­ків - Е. Берк (Англія) та Ж. де Местр (Франція). Е. Берк («Міркування про революцію у Франції», 1790) заперечує радикальні реформи, основані на абстрактних принципах, і обстоює чесноти, часто приховані, усталених інституцій. Основну тезу філософії консерватизму він формулює так: не­має підстав вважати, що будь-який індивід або навіть група індивідів муд­ріші за весь людський рід, мудрість якого міститься у спадку минулого.

Звертання до історії - головне в консервативній традиції. Але це звертання може мати різну мету: захист непорушності статус-кво проти будь-яких перетворень (крайній консерватизм); певний тип соціальних змін, але за умови збереження їх спадкоємності (поміркований консерва­тизм); відтворення певного соціального ідеалу, вже зруйнованого і зали­шеного в минулому (реставрація). Найзагальнішою рисою консерватизму є опір надто ідеалістичним формам виправдання суспільних змін «абстрак­тними» ідеями, а не досвідом.

Розрізняють структурний та ціннісний консерватизм. Структурний робить наголос на збереженні існуючих політичних та соціальних структур (напр., форми правління, законів, організацій тощо). Ціннісний консерва­тизм, не заперечуючи можливість структурних перетворень, намагається зберегти традиційні соціальні цінності (сім’ї, моралі, релігії, патріотизму, націоналізму тощо).

Як приклад ціннісного консерватизму може розглядатись христи­янський демократизм. Він виник у ХІХ ст. як відповідь на поширення ліберального капіталізму та соціалізму. Програмним документом стала енцикліка папи ЛеваХІІІ «Rerum novarum» («Про нові речі», 1891). Като­лицька церква звернулась до демократичних політичних форм із метою захисту традиційних християнських цінностей родини і гармонійного соці­ального ладу. Згодом виникають численні християнсько-демократичні по­літичні партії, профспілки, молодіжні й інші громадські організації, які відстоюють ідеї клерикалізму (від лат. clerιcalιs - церковний), тобто по­ширення впливу релігії та церкви на всі сфери суспільного життя і поси­лення суспільної спрямованості у діяльності самої церкви.

Католицький клерикалізм прийняв у якості соціальної доктрини концепцію солідаризму (від франц. solιdaιre - діючий заодно). Започатко­вана у французьких соціологічних ученнях початку ХХ ст. (Е. Дюркґейм, Л. Дюґі, Л. Буржуа, С. Буґле), вона проголошує первинним чинником жит­тя і діяльності будь-якого суспільства не класову боротьбу, а солідарність його членів, «співробітництво й примирення класів». Солідаризм спрямо­вується як проти марксизму, так і проти занадто індивідуалістичного лібе­ралізму. Австро-німецькі солідаристи-клерикали 20-х років ХХ ст. (Г. Пеш, О. Шпанн) пропонували модифікувати державну систему шляхом створен­ня професійно-станових корпорацій як основних каналів зв’язку між дер­жавою (правлячою «органічною» елітою) та суспільством.

У 70-х роках ХХ ст. набув поширення неоконсерватизм, політич­ними лідерами якого були Р. Рейґан та М. Тетчер. Дві центральні ідеї - підкорення індивіда державі й забезпечення політичної й духовної спільно­сті нації. Неоконсерватизм проти втручання держави в економічне життя суспільства (в цьому він зближується з економічним лібералізмом), але за найсильніше втручання в політику. Він відстоює концепцію «обмеженої демократії», згідно з якою демократія призводить до кризи управління. Тому неоконсерватори кажуть про необхідність більш активної та виразної політики, про те, щоб виключити значну частину політичних рішень зі сфери демократії. При цьому рішення, що приймаються авторитарно, ви­правдані не мораллю або навіть законом, а загальними інтересами нації. Неоконсерватизм багато в чому спирається на релігію, захищає цінності сім’ї та моралі. Пріоритет політики виявляється в пріоритеті зовнішньопо­літичних завдань, державного самоутвердження нації (звідси - небезпека великодержавності), а також у критиці соціальних завдань держави, які, з точки зору неоконсерваторів, обмежують свободу, породжують соціальне споживацтво.