Консерватизм і неоконсерватизм

Термін консерватизм походить від латинського слова Concervare, що означає “охороняти”, “зберігати”. Як суспільно-політична доктрина консерватизм характеризується схильністю до збереження усталених суспільних порядків, політичною стабільністю, стриманістю щодо проведення соціальних реформ.

Консерватори перебувають на платформі поступового розвитку суспільства й для того, щоб майбутнє не знищувало минулого.

Як суспільно-політична доктрина консерватизм бере свій початок ще у XVIII ст. як відповідь феодально- аристократичних кіл на соціальні зміни, які були зумовлені буржуазними революціями, що покликало загрозу існуючим у тогочасній Європі порядкам.

У загальний обіг термін “консерватизм” було введено лише у першій третині XIX ст., коли відомий французький представник аристократичних кіл Франсуа де Шатобріан у 1818 р. почав видавати журнал “Консерватор”,

Родоначальником консерватизму як суспільно- політичної доктрини вважається відомий англійський політичний діяч, філософ та публіцист Едмунд Берк, який у своїх роботах піддав осуду Французьку революцію.

Незважаючи на певні відмінності, які існують у різних напрямах цієї суспільно-політичної доктрини основою консерватизму стало визнання й обгрунтування природної та соціальної нерівності людей.

Крім вищеназваної основні ідеї консерваторів заключаються в наступному:

- заперечення договірної теорії походження держави;

- ототожнювали політичну свободу громадян з обмеженням державної влади;

- були прихильниками соціальної стабільності, виступали проти проведення реформ, вважаючи, що нема гарантій, що нові відносини будуть кращими за попередні;

- заперечували проти втручання держави в економіку й соціальні відносини,

Загалом, коли для лібералів держава виконувала функцію “нічного сторожа”, була надкласовим арбітром- примирювачем, то відповідно до концепції консерваторів держава мала бути поліцейським, який твердо стояв на сторожі інтересів капіталу, нав’язуючи його волю трудящим, а в разі необхідності він повинен був застосовувати жорсткі заходи.

Після Другої світової війни консерватори втратили на деякий час свої позиції в Європі, а їх основним центром стали США, де відбулося їх зближення з лібералами й досягнення між ними консенсусу, що призвело до появи неоконсерватизму, який акумулював ідеї консерваторів і лібералів.

Упродовж 1970-х - 1980-х рр. у багатьох країнах Європи ідеї неоконсерватизму відродилися, а сама течія знову стала однією з найвпливовіших. Змінилася й соціальна база, на яку спираються консерватори, нині вони мають значний вплив серед буржуазії. Дещо пізніше неоконсерватори стали на платформу необхідності вирішення існуючих проблем в освіті, медицині, соціальній сфері.

Сучасний неоконсерватизм характеризується

наступними ознаками:

- заміна реформістської моделі розвитку економіки - монетаристскою, яка передбачає звільнення приватного підприємництва від надмірного державного втручання, заохочення подальшого розвитку ринкових відносин, приватного підприємництва;

- у політичній сфері консерватори стоять на позиції посилення

елітарних тенденцій, підтримують принципи

конституціоналізму, поділу влади, загального виборчого права, виступають за демократизацію політики й соціальних відносин;

- у соціальній сфері вони перебувають на платформі “жорсткої економіки”, виступають за скорочення соціальних витрат.

Отже, сучасний неоконсерватизм - це синтез ідей і поглядів неолібералізму й класичних консервативних цінностей.

У сучасному світі ідеї консерваторів знаходять значну підтримку в суспільстві. У провідних державах світу представники цієї політичної доктрини перемагають на виборах й таким чином, неоконсерватори перебувають при владі. Найвідомішими представниками цього напряму серед політичних діячів сучасності є: Н. Саркозі, С. Берлусконі, Дж. Буш, М. Тетчер, Г. Коль та ін.

3.