Лібералізм і неолібералізм

У сучасному світі простежується тісний взаємозв’язок між політикою, як практичною діяльністю й ідеологією. Це зумовлено тим, що політика як цілеспрямована діяльність, спрямована на здобуття, утримання та використання влади, завжди має ідеологічне обґрунтування й таким чином здійснюється під впливом певної сукупності ідей та поглядів, що виражають інтереси тих або інших груп людей, насамперед класів.

Але різні за своїм ідеологічним спрямуванням політичні сили пропонують відмінні одна від одної моделі розвитку суспільства. Відповідно до таких відмінностей можна виокремити чотири основні ідейно-політичні доктрини сучасності:

- лібералізм;

- консерватизм;

- комунізм;

- соціал-демократизм.

Політична течія - це життєдіяльність певних політичних сил, які об’єднані в організаційні структури (партії, рухи) і мають систему вироблених ідейно- політичних поглядів, або певну доктрину суспільного розвитку.

Ідейно-політична доктрина - це ідейно-політична система, яка базується на своєрідних світоглядних і політичних принципах та орієнтує на розбудову певного суспільного ладу.

Лібералізм (від лат. Iiberalis - вільний) зародився як ідеологія буржуазії у XVIII ст. і остаточно сформувався як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст.

В основу лібералізму як суспільно-політичної доктрини покладено ідеї мислителів епохи Просвітництва: Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Б. Констана, А. Сміта, Ш.-Л. Монтеск’є та ін.

Основні принципи класичного лібералізму знайшли своє відображення у Декларації прав людини і громадянина (1789) та Конституції Франції (1791), Декларації про незалежність США (1776), Конституції США.

Однак дише у середині XIX ст. доктрина класичного лібералізму стала пануючою в тогочасній європейській і північноамериканській політичній думках, а ліберальні партії висунулися на провідні позиції в політичному житті багатьох країн.

Представники ліберального напряму в суспільно- політичній думці проголосили віджилими всі форми спадкової влади й привілеїв, а на перше місце поставили свободу та природні права індивіда. Щодо державної влади, то вони вимагали її поділу на три відносно самостійні гілки - законодавчу, виконавчу та судову.

В економічному плані прибічники доктрини класичного лібералізму обгрунтовували доцільність ліквідації цехової регламентації, проголосивши тим самим повну свободу підприємницької діяльності, яка мала базуватись на приватній власності й вільній конкуренції та нерегульованому ринку. Таким чином, держава не мала втручатися в економіку, а її функції зводилися лише до охорони миру й спокою громадян.

У результаті перемоги ліберальної доктрини у багатьох країнах Західної Європи та США було створено передумови для економічного розвитку, формування демократичних суспільств, парламентаризму, побудови правової держави та громадянського суспільства.

Але держава, яка створила рівні можливості та права самоусунулась від втручання в економіку, що призвело до різкої диференціації суспільства і як наслідок посилило класову боротьбу. У поєднанні зі світовими економічними кризами, які стали особливо яскраво помітними наприкінці XIX - у першій третині XX ст., це зумовило кризу класичного лібералізму. У ситуації, яка склалася, ідеологи цієї суспільно- політичної течії виступили з пропозиціями про перегляд ряду положень класичного лібералізму й проведення реформ, які мали обмежити права монополій та надати право державі регулювати економіку. Все це призвело до трансформації лібералізму в неолібералізм - сучасну політичну течію, яка є різновидом традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувалась як відображення трансформації суспільства, від вільного підприємництва до державного регулювання економіки, інституціалізації нових форм державного втручання у суспільне життя зі збереженням класичних принципів демократії, вільної конкуренції та приватного підприємництва.

На практиці вперше ідеологію неолібералізму було реалізовано у США в 1930-х рр. Ф. Д. Рузвельтом в політиці його “нового курсу”. В економіці цей курс дістав назву “кейнсіанство”.

Основними рисами сучасного неолібералізму є:

- збільшення регулюючої функції держави в суспільстві;

- держава гарантує громадянам не лише політичні, а й соціальні права;

- ринок регулюється відповідними органами держави, а останньою ведеться боротьба проти монополізації ринку;

- визнається доцільність партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх її рівнях.

Нині ідеологія неолібералізму має багато прихильників. У світі функціонує 110 ліберальних партій, 60 з яких об’єднані в ліберальний Інтернаціонал. Проте в останні десятиліття позиції лібералів послабилися, у більшості країн Західної Європи їх витіснили консерватори та соціал- демократи. У США внаслідок зближення лібералів з соціал- реформаторами ця політична течія залишилася однією з найвпливовіших.

Таким чином, у результаті еволюції ідеології лібералізму ця суспільно-політична доктрина зазнала значної трансформації, однак її основоположні політичні принципи залишаються незмінними.

2.