Екологічне нормування. Токсикологічний контроль. ГДК

Реальним важелем впливу контролюючих органів на роботу підпри­ємств і установ, що забруднюють довкілля, є екологічне нормування - встановлення допустимих меж зміни природного стану навколишнього середовища без порушення умов його саморегулювання, самоочищення та самовідновлення.

При нормуванні шкідливі речовини (забруднювачі довкілля) поділя­ють на 4 класи небезпечності: I - надзвичайно небезпечні (свинець, бенза- пірен, діоксин), II — високо небезпечні (феноли, диоксид нітрогену), III - помірно небезпечні (сірчаний газ, пил), IV - малонебезпечні (оксид вугле­цю, аміак).

Традиційно для забезпечення належної якості довкілля використову­ють гранично допустимі концентрації (ГДК) різних забруднювачів, грани­чно допустимі скиди (ГДС), та гранично допустимі викиди (ГДВ), а також гранично допустимі навантаження (ГДН) на екосистему, територію чи ландшафт.

Гранично допустима концентрація (ГДК) певного забруднювача - це законодавчо регламентована верхня межа його концентрації. В Агенції з охорони довкілля США використовується термін Water pollution permissional level - дозволений рівень забруднення води. Аналогічні дозво­лені рівні забруднення розроблені також для повітряного басейну.

За станом на 2006 р. визначено близько 1100 ГДК забруднювачів во­ди, 600 ГДК - забруднювачів повітря, близько 30 ГДК забруднювачів гру­нтів і близько 50 ГДК - для токсикантів комплексної негативної дії. Варто відзначити, що для об’єктивної оцінки стану довкілля необхідно знати принаймні 20 тис. ГДК різних забруднювачів, які виробляє людина [11].

Частина авторів вважає, що ГДК є санітарно-гігієнічними нормами, які стосуються лише здоров’я людини, а не екосистем та їхніх біотичних компонентів (тобто вони тлумачать ГДК як норматив, орієнтований на та­ку кількість токсиканта, яка за тривалої дії не призводить до негативних змін в організмі людини). Проте це точка зору, головним чином, санітарів- гігієністів і токсикологів, які працюють в галузі охорони доров’я людини.

Виділяють такі ГДК:

Санітарно-гігієнічні ГДК (ГДКсг) мають на меті охорону здоров’я людини при використанні води в питному водопостачанні. Їх встановлю­ють на підставі фізіолого-біохімічних, генетичних та інших медико- біологічних досліджень (для розробки кожної ГДКсг застосовують не ме­нше 50 різних методик). Вони мають силу закону передусім для лаборато­рій водогінних станцій. При перевищенні ГДК за нормованими інгредієн­тами воду заборонено допускати до вживання. ГДКсг регулюють також рекреаційне використання водойм;

Рибогосподарські ГДК (ГДКр) ґрунтуються на експериментальних дослідженнях впливу токсикантів на гідробіонтів різних систематичних та екологічних груп з використанням численних біологічних показників, про­те стосуються лише води і не регулюють токсичність донних відкладів, які мають важливе екологічне значення для риб-бентофагів;

Іригаційні ГДК (ГДКі) регламентують придатність води для зрошен­ня.

Основою для розробки ГДК кожного токсиканта є верхня межа кон­центрації токсиканта, яка не викликає жодних вірогідних істотних змін у живих організмах. Для різних галузей природокористування ГДК істотно відрізняються і встановлюються на підставі самостійних методологічних і методичних підходів.

Лімітуючий показник шкідливості (ЛПШ) дає змогу синтезувати інформацію про наявність і шкідливість окремих речовин. Як для ГДКсг, так і для ГДКр ЛПШ визначається за формулою:

де: С_і - концентрація і-го токсиканта; ГДКі - його ГДК.

Тобто сума відношень концентрацій токсикантів, що визначаються у воді даної водойми до їхніх ГДК, повинна бути меншою або не перевищу­вати одиниці [5].

Чим менший ЛИШ, тим вищою визначається якість води за токсико­логічним показником. Протягом багатьох років ЛИШ вважали однією з найпоказовіших характеристик рівня забруднення водного середовища. Водночас слід мати на увазі, що ЛИШ зовсім не враховує взаємодії між то­ксикантами, явища антагонізму і синергізму при впливі на живі організми.

Враховуючи величезну кількість чинників, що впливають на якість середовища (лише кількість речовин, занесених до класу полютантів, скла­дає близько 150 тисяч, із яких до водойм потрапляє до 40 тисяч), найперс- пективнішою (а точніше - єдино можливою) має стати оцінка його якості за станом самих біосистем, що найповніше віддзеркалюватиме ступінь адекватності середовища особливостям живої матерії, а зміни у стані сере­довища мають оцінюватися за функцією відгуку біосистем різного рівня. В цьому аспекті пріоритет, безперечно, належить продукційно-енергетичним параметрам живих систем, які можуть однаково успішно застосовуватися як до будь-яких живих організмів (незалежно від їхнього систематичного положення), так і до їхніх популяцій і угруповань.

“Водна політика і водогосподарська діяльність повинні базуватися на екосистемному підході” - така рекомендація урядам країн Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН була прийнята старшими радниками уря­дів ЄЕК з проблем довкілля і водних ресурсів ще в березні 1992 р. і підтве­рджена в грудні 1996 р. у проекті “Основної (рамкової) Директиви ЄС по воді (4.12.96)”. Поступово саме екосистемний підхід займає належне йому місце, уможливлюючи комплексне вирішення проблем довкілля.

Забруднення екосистем негативно впливає і на метаболічні процеси організмів всіх таксономічних і екологічних груп, що призводить до знач­ного зниження їх продуктивності, викликає низку небажаних, часто незво- ротніх змін, порушення складу, структури та функціонування екосистем, що призводить до їх деградації.

11.4.