2. Аналітична філософія

Визначення

Що таке аналітична філософія? Аналіз значення мовних висловлювань, концепція, яку створив на початку нашого сторіччя Расел (див. вище, с. 39) і яка знайшла свій перший вираз у логічному неопозитивізмі Віденського гуртка (див.

¹ JACOB P. «L’Empirisme logique», Ed. de Minuit, p. 17.

Хоча поняття аналітичної філософії видається досить туманним, і розмаїття її методів вражає уважного спостерігача, проте в усіх випадках аналізу мови приділяється першорядна увага; чи то йдеться про запис висловлювань на звичайній мові мовою формалізованою і логічною (логістичні тенденції, які беруть свій початок від Расела), чи про вивчення прагматичного аспекту мови (Остин) — в центрі аналітичних досліджень завжди перебуває мова: бо саме вона є одним з найефективніших засобів контактування з реальною дійсністю і хоч вона й перевантажена всілякими «приблизно» та псевдовисловлюваннями, але й багата на ресурси, які вимагають експліцитного пояснення; тому аналітична філософія — це, передусім, дослідження мови з метою або зробити з цієї останньої настільки досконалий, наскільки можливо, інструмент для розуміння реальності, або досконало вивчити скарби повсякденної мови (Оксфордська школа).

В цьому параграфі ми описуємо кілька напрямів аналітичної філософії, що концентрує свою увагу на лінґвістичних висловлюваннях і відкидає метафізичні спекуляції.

Ось один з текстів Жана-Жерара Росі, уривок із «Аналітичної філософії», де йдеться про різні напрями в дослідженнях із логічного аналізу мови. Цей автор, лектор у Пікардійському університеті, говорить про три генерації в аналітичній філософії.

ТРИ ПЕРІОДИ В АНАЛІТИЧНІЙ ФІЛОСОФИ

«Ми розрізняємо в історії розвитку аналітичної філософії три великі фази, що відповідають трьом великим способам здійснювати аналіз і трьом ґенераціям філософів-аналітиків.

Так, ми справді мали змогу бачити, як послідовно виходили на арену наукового пошуку: ґенерація сучасних філософів, які проголосили тріумф логіцизму і віддавали перевагу логічному аналізу мови, пропонуючи в терапевтичних цілях переформулювати висловлювання звичайної мови, переклавши їх на мову формалізовану; ґенерація філософів, які послабили увагу до проблем логіцизму і віддалися опису ситуацій, контекстів /446/ та обставин, за яких використовується мова; і ґенерація філософів, які заходилися конструювати логічні системи, вийшовши за межі стандартної логіки і силкуючись узгодити теоретичні, часто вельми мудровані моделі з нюансами, тонкощами, а то й неточностями звичайної мови.

У дуже схематичному плані можна сказати, що філософи першої ґенерації насамперед цікавилися синтаксичним аспектом мови, другої — прагматичним аспектом, і третьої — аспектом семантичним; інакше можна було б сказати, що філософи першої Генерації віддавали перевагу логіці, приділяючи менше уваги природним мовам, другої — передусім вивчали мову повсякденну й оберталися спиною до логіки, а філософи третьої ґенерації нині намагаються логічно формалізувати природні мови (з ризиком пожертвувати задля цього єдністю логіки)».

Жан-Жерар РОСІ. «Аналітична філософія» (Jean-Gerard ROSSI. «La Philosophie analythique», Que sais-je? PUF, 1989, pp. 6 sq.).

До першої ґенерації можна віднести членів Віденського гуртка, що перебували під потужним впливом Фреґе і Расела.

Народження аналітичної філософії

Яка фундаментальна ідея лежить у основі аналітичної філософії? Реальну дійсність не можна пізнати інакше, як через мову, аналіз якої — це, до речі, єдиний шлях, що веде до аналізу самого мислення (згідно з М. Дамітом): саме так пояснюють вирішальну значущість досліджень мови всі філософи, які входять до цієї течії або проголошують себе її прихильниками. Цей факт дає підстави загалом вважати аналітичну філософію «філософіями Буття)» ¹. Саме тому й виникає потреба мати до своїх послуг строго впорядковану мову, яка дозволяла б недвозначно висловлюватися на тему реальної дійсності.

¹ ROSSI J.-G. «La Philosophie analythique», Que sais-je? PUF, 1989, p. 105.

За таких умов не може /447/ видатися дивним, що серед засновників цієї течії ми бачимо багато логіків і математиків: Фреґе, Расела, Вітґенштайна, Карнапа та ін.

Отже, аналітична філософія дебютує логічним аналізом мови, аналізом, який у першу чергу цікавиться синтаксичним аспектом: йдеться про логічні зчленування між елементами та реченнями, складеними з елементів, які становлять об’єкт вивчення. Головний інструмент цих досліджень сформувався з логіки суджень, елементи якої самі складаються з «елементарних» суджень, що з’єднуються між собою за допомогою логічних зв’язок, та з логіки предикатів, де фігурують квантифікатори (тобто символи, які з’єднують змінні величини в одну кількість і в такий спосіб утворюють складні судження). На цій основі виникло кілька напрямів. Наприклад, Расел робив наголос на вивченні елементарних суджень, що внаслідок логічного аналізу виявляються складними. Головною метою його пошуків були атомарні судження, тобто такі логічні «атоми», що логічно не розкладалися, судження, які відповідали б атомарним фактам реальної дійсності.

¹ ROSSI J.-G. «La Philosophie analythique», Que sais-je? PUF, 1989, p. 37.

Віденський гурток, зі свого боку, використав аналіз мови як бойову машину проти метафізики, висловлювання якої були оголошені позбавленими смислу, як то можна переконатися, прочитавши «Подолання метафізики через логічний аналіз мови», один з найвідоміших текстів Карнапа (див. /448/ вище, с. 48 і далі), текст, який, між іншим, можна вважати за чудовий приклад застосування методів логічного аналізу мови.

Цей логічний аналіз, що має синтаксичний характер, видається явно недостатнім. Справді-бо, логіка суджень ставить собі за мету вивчення істиносної валентності (valeur de verite) складних суджень. І саме смислом цих останніх, смислом логічним — з одного боку, смислом, що протистоїть реальній дійсності, — з другого, насамперед цікавиться аналітична філософія, що здійснює логічний аналіз. У розділі другому Першої частини ми вже згадували про всі ці дослідження смислу.

Відкриття Ґеделя, показавши межі логічного формалізму, істотно пригальмували ці пошуки ідеально строгої мови.

Але з початку 30-х років Вітґенштайн відходить від логічного аналізу й переносить наголос на повсякденну мову та на її прагматичний характер.

Щоб ліпше зрозуміти, як народжувалася аналітична філософія, ознайомімся з текстом Майкла Даміта, професора логіки в Оксфордському університеті, автора, зокрема, такої праці, як «Філософія логіки» (видавництво «Мінюї»). У трактаті «Походження аналітичної філософії» (видавництво «NRF-Галлімар») Даміт відкидає думку, дуже поширену, але хибну, згідно з якою аналітична філософія нібито має цілком «англосакський характер». Адже історичний контекст, у якому розвивалася аналітична філософія, зовсім інший; вона занурює своє коріння в твори трьох німецьких філософів: Фреґе (див. вище с. 38), Брентано, який розвинув тезу інтенціональності актів свідомості, та Гусерля. В наступних рядках Даміт показує, що саме від Фреґе починається поворот, коли мові було віддано першість над мисленням.

ЛІНҐВІСТИЧНИЙ ПОВОРОТ

«Чим саме відрізняється аналітична філософія у своїх розмаїтих аспектах від інших філософських течій? По-перше, переконаністю в тому, що філософський аналіз мови може привести до філософського пояснення думки, а по-друге, переконаністю в тому, що це єдиний спосіб досягти глобального пояснення. Ці два принципи-близнюки представлені й логічними позитивістами, і Вітґенштайном у різних фазах його розвитку, й оксфордською філософією «повсякденної мови», і посткарнапівською філософією в Сполучених Штатах, у тому вигляді, в якому /449/ вона постає перед нами в працях Квайна та Девідсона, хоча різниця в поглядах цих двох авторів вельми істотна. Цю першість мови над думкою в процесі наукової експлікації було обернуто в кількох недавніх працях, написаних у аналітичній традиції; їхні автори вважають, що мову можна пояснити лише за допомогою різних типів думки, які можна розглядати незалежно від їхнього лінґвістичного вираження. [...]

Аналітична філософія в тому вигляді, в якому я її визначив, виникла тоді, коли відбувся поворот до лінґвістики.

¹ Принцип контексту спочатку проголошено як фундаментальний методологічний принцип у передмові до «Основ математики», на с. 122. Його знову подано — і в найзагальнішому вигляді — в §60 (сс. 186-187), з метою нагадати, що досить визнати, що речення (Satz), взяте як ціле, відповідає певному смислу (Sinn), аби цим самим визнати, що його частини наділені змістом навіть у тому випадку, коли зміст складових частин речення не можна представити. Само собою зрозуміло, і в останньому абзаці §60 про це прямо сказано, що мається на увазі смисл математичних речень і зміст цифрових термінів, які там наведено. Після цього принцип застосовується до специфічного випадку речень упізнавання об’єктів [...]. Всі відсилання зроблено на Gottlob FREGE «Les fondements de l’arithmetique», traduction et introduction C. Imbert, Paris, Le Seuil, 1969.

Але принцип контексту не сформульований у цій формі, його радше подано у вигляді тези, згідно з якою слово наділене смислом лише в контексті речення; ось чому дослідження Фреґе має за мету знайти відповідь на запитання, /450/ як ми можемо визначати смисл речень, куди входять вирази чисел. Епістемологічне запитання (яке містить у собі інше запитання, онтологічного порядку) знайде свою відповідь у дослідженні мови.

«Основи арифметики» не обґрунтовують лінґвістичного повороту; цей останній відбувся просто й природно в процесі пошуку шляхів для дальшого розвитку філософії».

Майкл ДАМІТ. «Походження аналітичної філософії» (Michael DUMMIT. «Les origines de la philosophie analytique», NRF-Gallimard, 1988 — 1991, pp. 13 — 15).

У своїй праці, написаній у 1987-1988 pp. («Постметафізичне мислення», франц. переклад 1993 p., видавництво «Арман Колен»), Юрген Габермас (народився 1929 p.), який викладає філософію у Франкфурті, автор «Теорії комунікаційної дії», також наголошує на переході в нашому сторіччі від філософії свідомості до теорії мови. На зміну розумінню суб’єктивності через інтроспекцію, розумінню, яке дуже важко реґулювати й контролювати, прийшло вивчення граматичних та лінґвістичних структур. Таким чином, поворот до лінґвістики уявляється одним з найважливіших елементів філософської праці в XX сторіччі. Вище Габернас зазначав, що сучасна думка є постметафізичною, що вона відокремила себе від понять метафізики.

ВІД ФІЛОСОФІЇ СВІДОМОСТІ ДО ФІЛОСОФІЇ МОВИ

«Зміна парадигми, яку представляє перехід від філософії свідомості до філософії мови, утворює не менш глибокий розрив, аніж розрив з метафізикою. Досі лінґвістичні знаки вважалися інструментами та аксесуарами зображень; віднині проміжне царство символічних значень набуває власної вартості. Відношення між мовою і світом або між реченням і станом речей переходять у відношення між суб’єктом і об’єктом. Операції з конструювання світу, які випадали на долю трансцендентальній суб’єктивності, тепер відходять до граматичних структур. Відбудовча праця лінґвістів прийшла на зміну важко контрольованій. інтроспекції. Адже правила, за якими сполучаються знаки, утворюються фрази, будуються висловлювання, можна тепер виводити з лінґвістичних /451/ конфігурацій, які, так би мовити, являють собою реальності, що їх ми бачимо на власні очі».

Юрген ГАБЕРМАС. «Постметафізичне мислення» (Jurgen HABERMAS. «La Pensee postmetaphisique», Armand Colin, 1988 — 1993, p. 13).

«Другий Вітґенштайн»

У «Трактаті...», як ми пригадуємо, стверджувалося, що тільки ті речення, які можуть бути емпірично верифіковані, мають смисл. Це зовсім не свідчить про те, що Вітґенштайн позитивіст, а лише про те, що не все можна виразити засобами мови: існують речі, про які нічого не можна сказати. Наприклад, сфера метафізики — що про неї можна сказати? Тут не говорити треба, а мовчати... Метафізика, етика й естетика належать до невимовного.

За цих умов у чому полягає завдання філософії? Не тільки пізнати реальну дійсність, а й строго означити і прояснити плутані думки. Так ми приходимо до необхідності створення ідеальної логічної мови: треба створити строгу й точну мову з неполісемічних знаків і бездоганно логічним синтаксисом (див. вище, с. 42).

Подальші праці Вітґенштайна, і зокрема «Філософські дослідження», опубліковані 1952 p., свідчать про еволюцію поглядів цього вченого. Він відходить від ідей «Трактату... « і суворо їх засуджує. В передмові до «Філософських досліджень», написаній у Кембриджі в січні 1945 p., він так сиґналізує про свій поворот: «[...] Коли чотири роки тому я дістав нагоду перечитати свою першу книжку, «Логіко-філософський трактат», і вдуматись у висловлені там міркування, мені раптом здалося, що мені треба опублікувати разом свої давні і свої нові думки: ці останні дістануть своє справжнє висвітлення лише тоді, коли виділятимуться на тлі моєї колишньої манери мислити, такий контраст був би їм тільки на користь. Справді, за ті шістнадцять років, відколи я знову почав займатися філософією, я помітив чимало серйозних помилок, опублікованих у моїх давніших працях» ¹.

¹ WITTGENSTEIN L. «Investigations philosophiques», prefase, Tel-Gallimard, p. 112.

Вітґенштайн уже не віддає перевагу хай там якому проекту ідеальної та уніфікованої логічної мови, а звертає свою увагу на /452/ аналіз різних мов та систем правил, які ними керують. У цій перспективі часто протиставляють «другого Вітґенштайна» авторові «Трактату...». Пізній Вітґенштайн став наголошувати на «мовних іграх», що складають частину життєвої практики або людської діяльності, на конкретних лінґвістичних актах (впорядковувати, управляти тощо). Так, балачка дитини, яка тільки-но починає вживати слова, дає нам приклад таких «мовних ігор». «Мовні ігри» виходять за межі загальних моделей і підкоряються точним нормам, як і вся людська активність, пов’язана з грою. Якщо говорить, то його мова здійснює чітко означену функцію і корениться не тільки у формалізованих мовних структурах, а й у потребах повсякденного життя. Таким чином, Вітґенштайн проклав дорогу працям Остина та Оксфордської школи, аналізу природної мови. Модель гри може видатися дивною, але вона відповідає бажанню прив’язати проблеми мови до гнучкої активності. Як слушно зазначає Кристіана Шовіре, «Вітґенштайн тоді спрямовує всю свою увагу на модель гри, набагато гнучкішу [аніж модель числення]: ігри — це вільні витвори розуму та бажання, незалежні й керовані правилами. Вміти грати в якусь гру — це спроможність, яка передбачає знання техніки, виробленої в процесі навчання» ¹.

Саме такі гнучкі піддатливі види активності і складають мовні ігри. Таким чином Вітґенштайн наголошує на сукупності дій, на динамічному говорінні, що не зводиться до речей або субстанцій: слова — це інструменти, які інтеґруються в мобільні форми життя.

Саме від цього «другого Вітґенштайна» і походить почасти англійська аналітична філософія.

Ось один із найвідоміших пасажів із «Філософських досліджень». Його взято з §23 Першої частини цієї книжки. Можна помітити², що список мовних ігор, встановлений Вітґенштайном, по суті, необмежений. За цю необмеженість йому дорікав американський філософ Джон Сірл, на думку якого кількість мовних ігор не може бути нескінченною або невизначеною.

¹ «Ludwig Wittgenstein», Le Seuil, pp. 142-143.

² На цю тему див.: «La Pragmatique» de Françoise Armengaud, Que sais-je? PUF, pp. 28 sq. /453/

МОВНІ ІГРИ

«Скільки існує видів фраз? Може, тільки три: наказ, ствердження, запитання? Ні, їх існує безліч; усе, що ми називаємо «знаками», «словами», «фразами», може бути використане в -розмаїтих ситуаціях, число яких не піддається точному визначенню. І це розмаїття, ця множинність не є ані стабільною, ані наперед заданою раз і назавжди; ми не помилимося, якщо скажемо, що нові види мови, нові мовні ігри народжуються мірою того, як інші старіють і відходять у небуття. (Приблизний образ такого стану речей ми знайдемо в математичних перетвореннях.)

Вираз «мовні ігри» в даному контексті підкреслює, що говорити мовою становить частку життєвої активності або форми життя.

Розмаїття і множинність мовних ігор ви можете уявити собі з наступних прикладів:

Наказувати і чинити згідно з наказом.

Описувати об’єкт за його виглядом або за результатами зроблених вимірів.

Реконструювати об’єкт за його описом (змалюванням).

Повідомити про подію.

Зробити припущення стосовно якоїсь події.

Сформувати гіпотезу і розглянути її.

Представити результати експерименту у вигляді таблиць або діаграм.

Вигадати якусь історію; прочитати її.

Грати на сцені театру.

Співати.

Відгадувати загадки.

Сказати дотеп; розповісти кумедну історію.

Розв’язати проблему з практичної арифметики.

Зробити переклад з мови на мову.

Просити, дякувати, проклинати, вітати, благати, молитися.

Цікаво порівняти незліченне розмаїття видів слів та речень із усім тим, що говорили логіки про структуру мови (включаючи до них і автора «Логіко-філософського трактату»)».

Людвіг ВІТҐЕНШТАЙН. «Філософські дослідження» (Ludwig WITTGENSTEIN. «Investigations philosophiques», Tel-Gallimard, 1945-1961, pp. 125 sq.). /454/

Оксфордська школа

Розповімо тут у кількох словах про англійську філософію п’ятдесятих років і про амбіції Оксфордської школи: вона відкинула традиційну метафізику й, опираючись на «другого Вітґенштайна», зайнялася вивченням повсякденного мовлення та природних мов. Джилберт Райл (1900 — 1976 pp.) і Дж.Л. Остин (1911 — 1960 pp.) — головні представники цієї течії аналітичної філософії.

Джилберт Райл, викладач Оксфордського університету, опублікував у 1928 р. аналіз Гайдеґерового трактату «Буття і Час». Перебуваючи під великим впливом «Логіко-філософського трактату», він стає в 1948 р. головним редактором філософського журналу «Mind» *, замінивши на цій посаді Дж.-Е. Мура (1873 — 1958 pp.), колишнього співробітника Расела. Саме Райл організує, разом з групою філософів, Оксфордську школу, яка віддаватиме перевагу аналізу мови і сприятиме значному піднесенню англійської філософії протягом 50-х років ¹.

«Поняття розуму» (The concept of mind), опубліковане в 1949 p., це — найвідоміший твір Райла, де він ставить під сумнів міф про внутрішнє життя, а також і всю концепцію картезіанського типу, що приділяє стільки уваги мислячій субстанції, «res cogitans», внутрішньому світові суб’єктивності. Строго антиметафізичний, аналіз Райла виходить — як то зазначає один з тогочасних критиків — у світ, «зроблений з об’єктів, які можна помацати і в яких немає нічого таємничого, причому кожен із них видимо функціонує у властивий йому спосіб» ². Райл доводить, що вся низка надуманих філософських проблем, які стосуються розуму, духовності, виникає з того, що людину уявляють собі в образі фантома або розуму, замкненого в машині (у тілі). Це сумнозвісна «догма фантома в машині», догма, пов’язана з дуалізмом, який породжує стільки помилок.

* Розум (англ.).

¹ REE Cf. J. «La philosophie anglaise dans les annues 50» in «Les Enjeux philosophique des annues 50», Ed. du Centre G.Pompidu.

² HAMPSHIRE Stuart, in «Les Enjeux philosophique des annees 50», p. 67, Ed. du Centre G. Pompidu.

Тут стріла, пущена в картезіанство, /455/ не проминає й феноменологію. Хоча Райл іноді й висловлюється на користь феноменології лінґвістичного зразка, він дуже далекий від цього методу. В усякому разі, метафізика й онтологія для нього — дисципліни прокляті. «Вдаватися в онтологію — цьому настав кінець», — каже Райл.

Але свій справжній золотий вік Оксфордська школа пережила з Дж.Л. Остином, який народився в 1911 р. Померши 1960 p., y віці 48 років, Остин був у Оксфорді одним з найблискучіших представників тієї аналітичної філософії, вороже настроєної до метафізичних спекуляцій, яка прагнула зрозуміти все багатство повсякденної мови: прояснити складність реального — це, насамперед, присвятити себе аналізові можливостей повсякденного мовлення, скарбам звичайної мови. Звернувши на цю глибоко змістовну дорогу, Остин дійшов висновку, що мова — це мистецтво впливати на інших. Саме контекст дії висвітлює мовний акт.

«Закладаюся (на пляшку чи на щось інше), що завтра дощу не буде». «Відкриваю засідання». «Прошу пробачення». Ці фрази нічого не констатують. Вони не обмежуються простими об’єктивними висловлюваннями. Коли якесь речення, замість повідомити про факт, описати, який він є, виступає як дія і акт, коли воно має тенденцію щось здійснити, тоді воно заслуговує назву перформативного. Остин іде навіть далі по цій дорозі: на його думку, різницю між конотативним і перформативним реченнями встановити дуже важко.

Важливість цього аналізу здається вирішальною. Справді, Остин намагається прояснити смисл фундаментальних питань: хто говорить? для кого говорять? у чому полягають можливості та сила мови? Згідно з Остином, коли я повідомляю про факт, я, в загальному випадку, прилучаюся до дії. Говорити — це діяти. Хоча Остин і не вживає терміна «прагматика», можна сказати, що його теорія мовних актів має очевидний стосунок до поняття прагматики, визначеної, під дуже загальним кутом зору, як вивчення мови в її функції реалізувати дії. Коли «акт висловлювання» має стосунок до відносин, які встановилися між співрозмовниками, Остин говорить про порозмовні акти — вони означають те, що діялося в процесі балачки. /456/Наступний текст, уривок з Остинової праці «Казати — це гцось робити» («How to do Things with Words»), дозволить читачеві зрозуміти, в чому сила висловлювання, як слова переходять у дії.

КАЗАТИ — ЦЕ ЩОСЬ РОБИТИ: ПОВСЯКДЕННА МОВА

«Отже як перші приклади ми розглянемо кілька висловлювань, які не підпадають під жодну з досі встановлених граматичних категорій, крім такої найзагальнішої, як «категорія ствердження»; ці висловлювання не можна назвати повністю позбавленими смислу, хоч вони й не містять у собі тих дієслівних повідомників ( avertisseurs verbaux), що їх філософи нарешті зуміли вирізнити чи начебто зуміли вирізнити. Йдеться про такі дивні слова, як «гаразд» або «все», підозрілі допоміжні дієслова типу «мусити» або «могти», сумнівні конструкції, такі як гіпотетична форма. Усі висловлювання, які ми розглянемо, являтимуть, ніби випадково, звичайнісінькі дієслова в першій особі однини теперішнього часу, дійсний спосіб, активний стан ¹. Бо можна знайти висловлювання, які задовольняють усі ці умови і які, проте:

а) абсолютно нічого «не описують», ні про що «не повідомляють», не є ані «правдивими» (істинними), ані «брехливими» (хибними); і для них характерно те, що

б) вимовлення фрази означає реалізацію дії (або частину такої реалізації), яка, повторюємо, не тотожна акту говоріння.

Все це не настільки парадоксальне, яким воно здається на перший погляд і яким я його подав — у надто загальній формі. Читач буде вражений буденністю прикладів, які ми зараз наведемо.

Приклади:

1) «Так [я цього хочу] (тобто, я беру цю жінку за свою законну дружину)» — коли це «так» промовляється під час церемонії одруження.

2) «Я даю цьому кораблеві ім’я «Королева Єлизавета»», — як кажуть тоді, коли розбивають пляшку об корпус судна.

Але випадковості в цьому немає, усі вони являють собою «експліцитні перформативи» і належать до великого класу, який згодом буде названо «класом виконавчих дієслів». /457/

3) «Я заповідаю свій годинник моєму братові», — як то можна прочитати в якому-небудь заповіті.

4) «Закладаюся на шість пенсів, що завтра буде дощ».

На підставі цих прикладів можна зробити очевидний висновок, що вимовити таку фразу (за належних обставин, звичайно) не означає ані описати те, що я роблю ¹, так говорячи, ані ствердити, що я це роблю; вимовити таку фразу означає зробити це. Жодне з процитованих висловлювань не є ані правдивим (істинним), ані брехливим (хибним). Я щось стверджую як зрозуміле само собою і не обговорюю його. Доводити правдивість чи неправдивість цього висловлювання — це те саме, що доводити істинність або хибність вигуку: «Прокляття!» Може бути, що таке висловлювання служить для того, щоби «ввести когось там у курс подій» — але це вже зовсім інша річ Дати наймення кораблеві — це і є сказати (за належних обставин) слова «Я даю цьому кораблеві ім’я... « Коли я кажу в мерії чи біля вівтаря: «Так [я цього хочу]», я не веду репортаж з місця одруження — я одружуюся.

Як назвати фразу чи висловлювання подібного типу? ² Я пропоную дати їй назву «перформативна фраза», або «перформативне висловлювання», або — заради стислості виразу — «перформатив». Термін «перформатив» буде використаний у випадку багатьох мовних ситуацій та конструкцій (усі вони споріднені), як, скажімо, за інших ситуацій використовують термін «імператив». Ця назва, безперечно, походить від англійського дієслова perform, дієслова, яке звичайно вживається з іменником «дія»: вона вказує на те, що зробити висловлювання — це виконати дію (причому ця дія здебільшого полягає не тільки в говорінні чого-небудь).

¹ Ще меншою мірою воно означає те, що я вже зробив, або те, що маю зробити пізніше.

² «Фрази складають клас «висловлювань», якому, на мою думку, треба дати граматичне визначення; і я сумніваюся, що таке визначення вже хтось дав. Перформативним висловлюванням цілком природно протиставляються, наприклад, висловлювання «констативні»: сформулювати констативне висловлювання (тобто створити його з відсиланням до певного моменту історії) — це зробити ствердження. Сформулювати перформативне висловлювання, це, наприклад, побитись об заклад. Див. далі, стосовно «порозмовних актів».

Спадають на думку й чимало інших термінів, кожним з яких можна позначити той чи той достатньо широкий клас перформативів: так, наприклад, чимало перформативів є висловлюваннями контрактивними («б’юся об заклад, що... «) або декларативними («я оголошую — декларую — /458/ війну»). Але жодне з відомих мені слів повсякденного вжитку не має такого широкого значення, щоб покрити як термін їх усі. Серед технічних термінів, можливо, є один, що найближче відповідає тому, який ми шукаємо. Йдеться про англійське слово operative, в тому (дуже вузькому) значенні, в якому воно вживається юристами, коли вони хочуть указати на частину (наприклад, на окрему статтю) юридичного акту, де йдеться про здійснення самої угоди (тобто про головне) — передачу майна чи щось подібне — тоді як решта документа лише обумовлює обставини, за яких має відбутися оборудка ¹. Але operative має й інші значення; в наші дні його часто вживають навіть у тому випадку, коли хочуть сказати просто «важливий», не додаючи до цього досить-таки широкого смислу майже нічого конкретного. Тому я волів би знайти інше слово, якому ми були б менше схильні приписувати наперед відоме значення (хоч і не змогли б цілком знехтувати його етимологію)».

Джон ЛАНГШО ОСТИН. «Говорити — це діяти» (John Langshaw AUSTIN. «Quand dire, c’est faire», Le Seuil, 1962 — 1970, pp. 40 sq.).

Далі подаємо текст Остина, що є одним з його виступів на колоквіумі в Руайомоні, який відбувся в 1958 р. і куди англійська Оксфордська школа та американські мислителі (зокрема, в особі В. В. О. Квайна) прибули, щоб налагодити діалог з ученими Європейського континенту. Майже всі лекції були прочитані представниками аналітичного напряму, внаслідок чого були виявлені разючі розбіжності. «Коли Мерло-Понті запитав: «Хіба ми здійснюємо не одну й ту саму програму?», пролунала тверда й однозначна відповідь: «Сподіваюся, що ні» ².

¹ Це спостереження я завдячую професорові Г. Л. А. Гартові

² «La philosophie analytique», avant-propos, Ed. de Minuit, p. 7.

В кінці колоквіуму, під час загальної дискусії, Шарль Перельман поставив такі запитання: «Що ви розумієте під аналітичною філософією? Як ви її будуєте? В якій мірі йдеться про аналіз мови?»

Остин дав на це точні відповіді: аналітична філософія має справу зі словами, аби ліпше зрозуміти реальну дійсність; цим і пояснюється той факт, що головну увагу вона приділяє аналізу /459/ мови; дослідження слів та вивчення змісту висловлювань стають засобами глобального пізнання всього сущого.

МОВА ОСВІТЛЮЄ СКЛАДНІСТЬ ЖИТТЯ

«Мені здається, що є кілька питань, які були трохи змішані. Візьмімо спочатку, якщо хочете, етикетку «аналітичний метод»; я хотів би спочатку сказати — і я певен, чимало моїх колеґ дотримуються такої самої думки, — що вираз не видається мені чимось дуже точним, і я не думаю, що саме він міг би дати нам назву, яка годилася б для опису того, що ми робимо, або для опису того способу, який ми застосовуємо в цій своїй роботі. Тут можна сказати тільки те, що кращого терміну — чи бодай терміну, з яким би всі погодилися, — ніхто досі не запропонував; тож я готовий записати себе до тих, хто згідний включити себе до категорії, позначеної цією назвою, і не бачу в цьому жодної незручності: хай буде це знамено, якщо немає іншого. [...]

Сказавши це, перейду до розгляду тих характерних методів, які нам приписують, і до питання про те, чому вважають, що вони мають певний стосунок до мови? — Чи не відхилився я, бува, від своєї теми, чи, може, навпаки, підійшов до неї впритул? — Так от, на мою думку, можна справді твердити, що ми послуговуємося мовою для наших досліджень, що ми використовуємо її в більшості випадків. Принаймні я роблю саме так. Великою мірою саме так роблять і більшість моїх колеґ. Інакше кажучи, як я вже пояснював, ми починаємо з того, що складаємо перелік усіх тих слів, які ми застосовуємо, всіх виразів, де зустрічаються ці слова. Істотно, щоб така вибірка була достатньо представницькою [...]; крім того, для нас важливо брати для розгляду вибірку, яка мала б достатньо вузьке поле дії. Ось це для мене найістотніше: повний і детальний інвентар усього, що стосується теми, яку ми вивчаємо; і вибір, для початку, теми достатньо звуженої. [...]

Ми звичайно починаємо з того — і саме в цьому, я сказав би, специфіка нашого підходу, — що запитуємо себе, за яких обставин застосували б ми кожен вираз із тих, що їх ми інвентаризували. Ми маємо перед собою повний, але хаотичний список виразів усякого виду. В яких випадках ми використаємо той чи той? Іншими словами, багатство виразів, якими постачає нас мова, допомагає нам звернути свою увагу на розмаїття та багатство практичного досвіду. Мова править нам за посередника, який допомагає спостерігати живі явища, з яких складається наш досвід і які ми, без нього, навряд чи помітили б. /460/

Ми скоро відкриємо — як тільки пристосуємо своє мислення до цих речей — або принаймні дуже швидко сформулюємо гіпотезу, що нічого не відбувається без причини; що коли в мові існують два звороти, і ми схильні застосувати за певних обставин той або інший, то завжди в цій ситуації можна знайти якусь річ, що пояснить наш вибір. Може статися, що вибір видається довільним: але дуже часто ми віддаємо очевидну перевагу одному мовному звороту перед другим. І ми спираємося на гіпотезу, що оскільки така перевага об’єктивно існує, то має бути щось таке в навколишній глобальній ситуації, що пояснило б, якби ми цю причину відкрили, чому в цьому випадку ми віддаємо перевагу одному мовному звороту, а в іншому випадку — другому.

Одначе, дуже скоро ми помічаємо, що в глобальній ситуації, де відбувається акт мови, міститься набагато більше фактів, явищ, груп, типів та видів явищ, аніж здавалося нам спочатку, коли ми намагалися пояснити вибір одного мовного звороту на перевагу іншому. Якщо наш список достатньо повний на початку, розмаїття виразів, які ми можемо застосувати, привертає нашу увагу до надзвичайної складності ситуацій, у яких доводиться нам розмовляти. Тобто мова освітлює нам складність життя.

[... ] Ми використовуємо слова як засіб зрозуміння сукупності ситуацій, у яких нам доводиться застосовувати ці слова».

«Дж.Л. Остин». Виступ у загальній дискусії. («Discussion generale — J. L. Austin», in «La philosophie analytique», Cahiers de Royaumont, Ed. de Minuit, 1962, pp. 331 sq.).

Американська аналітична й постаналітична філософія: Джон Р. Сірл та Вілард Вен Ормен Квайн

Філософія мови Джона Сірла

Як і Остин, американський філософ Джон Сірл (народився 1932 р.) не вживає терміна прагматика, хоча всією своєю науковою діяльністю сприяє розвитку цієї дисципліни. Він вважає, що мовні акти щось роблять, і тому він, як і Остин, /461/ приділяє головну увагу перформативному (практичному) виміру мовлення.

Дослідження Сірла інтеґруються у філософію мови й аж ніяк не входять до лінґвістичної філософії у точному значенні цього терміна чи до лінґвістики. Які питання складають об’єкт цієї філософії мови? Сірл називає кілька таких проблем: «В який спосіб слова пов’язуються з реальністю? Яким чином виходить, що коли мовець у присутності слухача випускає з рота акустичну послідовність, то відбуваються такі дивовижні явища: мовець має намір щось означити, звуки, які він випускає з горла, щось означають, причому мовець стверджує, ставить запитання або віддає наказ?» ¹.

¹ «Les Actes de langage», Herman, p. 37.

Ось текст, який пояснює прагматику Сірла.

АКТИ МОВИ

«По-перше, розмовляти — означає реалізувати акти мови, а саме: стверджувати, наказувати, запитувати, обіцяти і так далі, а в більш абстрактній сфері такі акти, як: посилатися, проповідувати. По-друге: ці акти, загалом, стають можливі внаслідок наявності певних правил, що реґулюють застосування лінґвістичних елементів, і реалізуються вони за цими правилами.

Причина того, чому цей твір концентрує свою увагу на актах мови, дуже проста: всяка комунікація лінґвістичної природи може відбуватися лише за наявності актів лінґвістичної природи. Одиницею лінґвістичної комунікації не є — як то звичайно вважають — символ, слово або фраза, а утворення або виділення символу, слова чи фрази в ту мить, коли реалізується акт мови. Ми розглядаємо подію як повідомлення лише в тому випадку, коли ця подія утворюється або виділяється. Одне слово, утворення або виділення фразової події за певних умов є актом мови, а акти мови (декотрі з них буде розглянуто далі) — це мінімальні базові одиниці лінґвістичної комунікації. [...]

Мені можуть дорікати за такий підхід, за те, що я не розрізняю належним чином теорію мови і теорію діяльності. На це я відповів би, що в разі, коли моя концепція мови слушна, теорія мови складає частину теорії діяльності, і то з дуже простої причини: адже говорити — це форма поведінки, реґульованої правилами. А якщо вона реґулюється /462/ правилами, то, значить, вона має формальні характеристики, які піддаються незалежному вивченню. Зрештою, задовольнитися вивченням формальних характеристик, не враховуючи того, яку роль відіграють вони в актах мови, — це те саме, що вивчати з формального погляду грошову та кредитну системи в різних країнах, обминаючи увагою те, яку роль відіграють вони в економічних угодах. Можна багато чого сказати про мову, не торкаючись мовних актів, але всяка суто формальна теорія такого зразка неминуче буде неповною. Це так, ніби ми вивчаємо бейсбол як формальну систему правил, а не як гру».

Джон СІРЛ. «Акти мови» (John R.SEARLE. «Les Actes de langage», Hermann, 1969 — 1972, pp. 52 — 53).

Вілард Вен Ормен Квайн

Якщо Джон Сірл, розвиваючи теми, вже наявні в Остина, приділяє головну увагу прагматичним аспектам мови, то Квайна більше цікавить логічна формалізація.

Під впливом американського логіка Квайна англосакська аналітична і постаналітична філософія, що концентрує увагу на аналізі мови, пом’якшила і зробила гнучкішим свій спочатку суто позитивістський підхід, який сформувався під впливом тез Віденського гуртка. Вона тепер не тільки часто знаходить натхнення в дослідженні дії (Рорті), вивченні «ми» і солідарності, а й у багатьох відношеннях наближається до концепції Расела, чиїм послідовником є Квайн.

Аналіз мови завжди домінує в сучасній англосакській думці. Іноді вона займається, в традиціях Остина та Оксфордської школи, проблемами повсякденної мови, як ми щойно бачили на прикладі Сірла, але також приділяє значну увагу формалізованим мовам, символічній логіці та численням (Квайн). В цьому останньому випадку йдеться не тільки про аналіз актів мовлення, як це робить Остин, а навпаки, про те, щоб уникати двозначностей та пасток повсякденної мови. Таким чином, золотий вік філософії мови збагатив філософську думку не лише вивченням повсякденного спілкування, а й глибокими дослідженнями проблем логічної формалізації.

Американський філософ В.В.О. Квайн (народився 1908 р.) посідає чільне місце в цих дослідженнях. Перебуваючи під впливом логічного емпіризму, він, проте, розкритикував деякі з його тез /463/ і своїми працями намагається ліквідувати прірву, що давно утворилася між наукою і метафізикою, яку було зведено до висловлювань, позбавлених смислу. «Вдаватися до онтології — це кінець», — категорично заявив Джилберт Райл. У його лапідарному стилі ця фраза добре передає давній дух аналітичної філософії. Навпаки, Квайн реабілітує онтологію, тобто «проблему пізнання того, що існує. В заданій теорії, яка має канонічну форму, існують ті об’єкти, які можуть ставати значеннями кількісних змінних, наявних у цій теорії» ¹. Отже онтологія для Квайна, як і для всіх філософів аналітичного напряму, має зовсім інший зміст, аніж той, якого звичайно надають цьому терміну. Ми опиняємося у світі логіки (посилання на теорію в канонічній формі та на кількісні змінні, зокрема на екзистенційний квантифікатор: існує x такий, що). Власне кажучи, йдеться радше про онтологію сущого, аніж про онтологію буття в класичному його розумінні. З цього погляду Квайн продовжує роботу, розпочату Раселом, який вважав, що тільки сингулярні терміни, тобто власні назви, мають певний денотат, а саме існуючу сутність, яка їм відповідає. Ця онтологія, для Квайна, є релятивістською: це одна з його істотних тез. Можна лише витлумачити теорію чи мову (тобто інтерпретувати їх) у відношенні до теорії або мови «заднього плану». Не існує онтології в абсолютному розумінні. Правда, Квайн надає певної переваги тій онтології, яка лежить в основі сучасної науки.

¹ QUINE W.V.O. «Philosophie de la logique», Aubier, p. 132.

З другого боку, Квайн піддав логічний емпіризм вирішальній критиці і в такий спосіб узяв участь у роботі з пом’якшення аналітичного підходу. Його велика стаття, датована 1951 роком, «Дві догми емпіризму», з плином років глибоко розхитала догматизм логічного позитивізму.

Коротко проаналізуємо цей текст, що його ми, звичайно, могли б подати і в Першій частині нашої книжки, але його вплив особливо проявився в наш час, що позбувся позитивізму та його давнього тиску й негнучкості.

В цій статті, написаній у 1951 p., Квайн відкидає протиставлення між емпіричними (синтетичними) висловлюваннями та аналітичними або тавтологічними (логіко-математичними) судженнями, водночас заперечуючи й ту ідею, що ізольоване висловлювання /464/ може бути підтверджене або спростоване індивідуальним досвідом: такими були дві догми Віденського гуртка.

Цей останній справді вирізняв аналітичні (логіко-математичні) висловлювання, які нічого не стверджують, у строгому розумінні, про світ, і синтетичні судження, які можна перевіряти досвідом. Метафізика не входила ані до висловлювань першого типу, ані до другого, вона не представляла ані системи законної a priori, ані сукупності синтетичних суджень, а тільки висловлювання, позбавлені смислу...

Квайн спростовує цю першу догму: емпіричний елемент завжди накладається на формальні висловлювання, що нібито очищені від інтуїції.

Щодо другої догми, згідно з якою всяке судження верифікується індивідуально, то Квайн критикує її також; коли наукову гіпотезу піддають випробуванню фактами, то це сукупність наших знань вступає в конфронтацію з вердиктом досвіду чи експерименту. Ізольованої гіпотези не можна верифікувати індивідуально, вирок завжди ухвалюється щодо сукупності висловлювань. Цю тезу французького історика науки П’єра Дюгема (1861 — 1926 pp.) підхопив і Квайн, що в такий спосіб відкинув обидві догми логічного позитивізму.

Водночас стирається межа між онтологічними питаннями і питаннями науки, між спекулятивною метафізикою і природничими науками. Таким чином, тези Віденського гуртка втрачають силу, й англо-американська філософія, передусім під впливом Квайна, глибоко еволюціонує. Безперечно, що питання «як ми говоримо?» залишається центральним у цих течіях, але догматизм пом’якшується.

Ось рядки, написані не так давно: це уривок із есе, поданого в Колумбійський університет 26-го і 28 березня 1968 р. і опублікованого, разом з іншими статтями, в 1969 р. (видавництво «Коламбіа Юніверситі Прес»).

Квайн наголошує тут на онтологічній релятивності, головній темі його доктрини. Якщо аналітична філософія загалом відкидає будь-яку онтологію і поміщає себе в рамках мисленого знання, а не буття, то Квайн повністю не відмовляється від онтології (в розумінні аналітичної філософії, такому, яке ми визначили вище), проте релятивізує її: всяке висловлювання завжди відсилає до мови заднього плану (метамови), абсолютної референції не існує. /465/ Таким чином, надія добутися до того, «що існує» в абсолютному плані, який не підлягає перегляду, завжди зазнає краху.

Квайн доводить, що коли ми розглядаємо об’єкт як референцію, інтерпретовану в нашій власній мові або в якійсь іншій, то залишається істотна невизначеність, внутрішньо притаманна цій інтерпретації; результат проникнення в суть об’єкта залишається непевним. Квайн називає це непроникністю референції. Для демонстрації своїх висновків він обрав кроля.

РЕЛЯТИВНІСТЬ ОНТОЛОГІЇ

«Ми явно опиняємося в полоні досить-таки безглуздої доктрини, що нібито немає жодної різниці, хоч би якої вона була природи — інтерлінґвістичної чи інтралінґвістичної, об’єктивної чи суб’єктивної — між означенням (референцією) кроля й означенням частин кроля [...].

Немає сумніву, що це абсурд, бо приводить до висновку, що немає різниці між кролем і кожною з його частин, або кожним із його часових сегментів [...]. Очевидно, що референція перетворюється на нонсенс, і то не тільки в перекладі, а й у межах нашої мови.

Щоб розв’язати цю дилему, почнімо, не виходячи за межі нашої мови, шукати всі необхідні нам предикати та допоміжні механізми. В словнику нашої мови ми знайдемо такі слова й вирази, як «кріль», «частина кроля», «часовий сегмент кроля», «формула», «число», «віл», «худоба»; а також двомісні предикати ідентичності та відмінності, логічні частки. За допомогою цих ресурсів ми можемо, відібравши певну кількість необхідних слів, сказати, що це формула, а це — число, що це кріль, а це — частина кроля, що це і це — один і той самий кріль, а це і це — різні частини кроля. Саме такими словами, а не якимись іншими. Ця мережа термінів, предикатів та допоміжних механізмів є, в релятивістському жаргоні, нашою рамкою референції і нашою системою координат. Стосовно неї ми можемо говорити, і ми говоримо коректно і без плутанини про кролів і про частини кролів, про числа і про формули. Потім, за тим самим принципом, що й у попередніх абзацах, ми передбачаємо запасні денотації для знайомих нам термінів. Ми починаємо помічати, що широка й мудрована перестановка цих денотацій, супроводжувана компенсаторними змінами в інтерпретаціях допоміжних часток, цілком уживається з наявними в мові засобами. Саме в цьому полягає непроникність референції, застосованої до нас самих; саме вона перетворює референцію в нонсенс І справді, референція — це нонсенс, /466/ якщо не співвіднести її з системою координат. Розв’язання нашої дилеми опирається на цей принцип відносності.

Немає сенсу казати, що в загальному плану наші терміни «кріль», «частина кроля», «число» і так далі позначають відповідно кролів, частини кролів, числа тощо, бо насправді вони позначають денотації, які можна вигадливо переставляти. Немає сенсу так казати в абсолютному розумінні; ставити таке питання можна тільки у випадку віднесеності до якоїсь мови заднього плану. Коли ми запитуємо: ««кріль» справді позначає кролів?», нас можуть перепитати: «позначає кролів у якому розумінні «кролів»?», що спричиняє певний відступ; і мова (метамова) необхідна для такого відступу. Саме вона дає нам смисл, якого ми шукаємо, хоча цей смисл буде відносним; бо це смисл, пов’язаний зі згадуваною метамовою. Шукати референцію в більш абсолютному розумінні скидалося б на пошуки абсолютного положення або абсолютної швидкості замість положення та швидкості, які визначаються у відношенні до певної системи координат. Це було б те саме, що припустити, ніби наш сусід систематично бачить речі догори ногами або в протилежних кольорах, тоді як ніхто інший цього не помічає.

Я сказав, що метамова (мова заднього плану) необхідна нам для відступу. Чи випливає з цього, що ми приречені на нескінченний відступ? Якщо питання референції стосовно виду, який ми в даний момент вивчаємо, має сенс лише у відношенні до мови заднього плану, то очевидно, що питання референції для мови у свою чергу мають сенс лише у відношенні до нової мови заднього плану. Описана в такий спосіб, ситуація видається цілком безнадійною, вона й справді нічим не відрізняється від питань, пов’язаних із місцеположенням та швидкістю. Коли нам задають положення і швидкість стосовно певної системи координат, ми можемо завжди поставити питання про положення центру та орієнтацію осей цієї системи; тож не існує кінця послідовності нових координатних систем, які можуть бути задані з метою відповіді на послідовність утворюваних у такий спосіб запитань.

Само собою зрозуміло, що ми уриваємо нескінченну послідовність координатних систем дуже просто: показуємо пальцем на одну з них і оголошуємо її останньою. На практиці, коли ми аналізуємо референцію, ми уриваємо нескінченну послідовність мов заднього плану, зупиняючись на мові, яка є нашою рідною, й оцінюючи її слова за їхньою номінальною вартістю.

Ну, гаразд. Зупинити відступ у випадку положення і швидкості можна, показавши пальцем на ту чи ту систему координат. Це на практиці. А як бути з положенням і швидкістю поза практикою? Як /467/ бути з відступом? Відповідь на це запитання, природно, знаходимо в релятивній доктрині простору: вона проголошує, що замість абсолютних швидкості і положення існують взаємні відношення координатних систем між собою і, в кінцевому підсумку, відношення речей між собою. І я думаю, що аналогічне запитання стосовно денотацій має аналогічну відповідь, тобто релятивну теорію, яка пояснює об’єкти теорій. Тобто має сенс лише пояснення того, як теорія об’єктів інтерпретується або реінтерпретується в іншій теорії і не має сенсу шукати абсолютного пояснення об’єктам тієї чи тієї теорії.

[...] Припустімо, ми працюємо в рамках певної теорії, а отже, маємо справу з її об’єктами. Ми це робимо, маючи справу зі змінними цієї теорії, змінними, значеннями яких є ці об’єкти, хоча й не існує остаточного сенсу, в якому може бути специфікований цей усесвіт. Мова нашої теорії включає в себе предикати, завдяки яким ми відрізняємо певні частини цього всесвіту від інших частин, і ці предикати відрізняються між собою лише тією роллю, яку вони відіграють у законах теорії. Всередині цієї теорії, розглядуваної як теорія заднього плану, ми можемо показати, як підпорядкована їй теорія, всесвіт якої є частиною всесвіту заднього плану, може, через реінтерпретацію, бути зведена до іншої підпорядкованої теорії, всесвіт якої є меншою частиною всесвіту заднього плану. Ця розмова про підпорядкованість теорії та їхні онтології має сенс, але тільки у відношенні до теорії заднього плану з її первісно прийнятою і, в кінцевому підсумку, непроникною онтологією».

Вілард ВЕН ОРМЕН КВАЙН. «Релятивність онтології та інші есе» (Willard VA ORMAN QUINE. «Relativite de l’ontologie et autres essais», Aubier, 1969 — 1977, pp. 60, 61 — 64).