3. Лінґвістика

Ми сьогодні переживаємо золотий вік теорії мови, як у філософському (Дерида), так і в лінґвістичному (Хомський, Ажеж) планах. Сьогодні також лінґвістика — це наукове дослідження мови — виступає як базова дисципліна: про цю її важливість свідчать повсюдна присутність моделей, запозичених у Сосюра або в Якобсона, у всіх сучасних наукових розвідках — в антропології, в психонаналізі, у філософії тощо.

Датський лінґвіст Єльмслев (1899 — 1865 pp.), засновник Копенгагенського лінґвістичного гуртка (1913 p.), теж описує мову як структуру і як зв’язну систему.

І, нарешті, Наум Хомський (народився 1928 p.), перебуваючи під впливом учення Декарта про творчу спроможність мови, створює теорію природжених структур («Картезіанська лінґвістика», 1966 р.) і приділяє головну увагу утворенню фраз суб’єктом. У такий спосіб виникла Генеративна граматика, тобто систематизований опис породжувальних механізмів мовного процесу.

Фердінан де Сосюр, батько-засновник

Місце народження лінґвістики — Женева. Там Фердінан де Сосюр заснував чисту лінґвістику, відокремивши її від філології і взявши за об’єкт вивчення не еволюцію мовних форм, а насамперед реальність мови, розглядуваної в самій собі і задля самої себе. Ось що нам говорить батько-засновник лінґвістики: «Завдання лінґвістики полягає в тому, щоб:

а) зробити опис і дослідити історію всіх доступних їй мов, що приводить до необхідності простежити історію мовних родин і в міру можливості реконструювати материнську мову кожної родини;

б) відкрити сили, які постійно й універсально діють у всіх мовах, і встановити загальні закони, до яких зводяться всі партикулярні явища історії;

в) самообмежитися і самовизначитися» ¹.

До визначеної в такий спосіб лінґвістики докладено серію розрізнень — означувальне й означуване, синхронія і діахронія, мова і мовлення — які утворюють рамку, що вже стала класичною, будь-якої сучасної лінґвістики.

¹ «Cours de linguistique generale», Payot, 1916 — 1972, p. 20. /469/

Якщо під означу вальним ми розуміємо сукупність звуків, фонічну форму, яка сприймається відчуттями, або акустичний образ, то означуване — це друга сторона знака, поняття. Між означувальним і означуваним існують зв’язок і відношення, які мають цілком довільний характер. Протиставлення між синхронією і діахронією не меншою мірою позначило нашу епоху: синхронія стосується взаємозв’язку, що існує між частинами одного цілого, розглядуваного поза всякою еволюцією, тобто сукупності відношень, які об’єднують між собою в даний момент сучасні явища, а діахронія натомість має справу з еволюцією фактів у часі. Саме через їхні внутрішні відношення — незалежно від діахронічного погляду — слід розуміти лінґвістичні знаки, які визначаються лише у своїх відношеннях один до одного в системі, яку становить мова. Таким чином Сосюр є предтечею «структуралізму», хоч він і не вживає терміну «структура», який уперше з’явиться у працях Празької школи; він говорить про систему: «Мова — це система, всі частини якої можуть і повинні розглядатися в їхній синхронічній єдності» ¹. Попри те, що мова, як він вважає, формується в процесі історичного розвитку. І, нарешті, стало класичним розрізнення мови, що є суспільною, зовнішньою у відношенні до індивіда системою, який сам-один не може ні створювати, ні змінювати її, і мовлення, що є актом індивіда, котрий реалізує свою мовну здатність через правила суспільної домовленості, які складають мову.

«Курс загальної лінґвістики» виявляє дедалі сильніший вплив як на саму лінґвістику, так і на антропологію (Леві-Строс), і на філософію (Мерло-Понті).

Подаємо уривок із «Курсу...», в якому Сосюр говорить про різницю між синхронією і діахронією; лінґвістика вивчає знаки, організовані у зв’язну систему, де відношення мають пріоритет перед елементами — і це незалежно від діахронічного погляду.

¹ SAUSSURE. «Cours de linguistique generale», Payot, 1916 — 1972, p. 124. /470/

СИНХРОНІЯ І ДІАХРОНІЯ

«Ми воліємо говорити про синхронічну лінґвістику і лінґвістику діахронічну. Синхронічним можна назвати все те, що має стосунок до статичного аспекту нашої науки, діахронічним — усе те, що пов’язане з еволюційними процесами. Отже, синхронія і діахронія означають стан мови і фазу еволюції. [...]

Перше, що нас вражає, коли ми починаємо вивчати факти мови, це те, що для мовного суб’єкта їхня послідовність у часі не існує: перед ним — нинішній стан. Отже, лінґвіст, який намагається зрозуміти цей стан, повинен абстрагуватися від усього, що сприяло його виникненню, і нехтувати діахронію. Він не може проникнути у свідомість мовних суб’єктів, якщо братиме до уваги минуле. Втручання історії лише спотворить його висновки. Було б абсурдно малювати панораму Альп, дивлячись на неї одночасно з кількох вершин гірського пасма Юра: панораму слід спостерігати з однієї точки. Те саме й у мові: не можна ані описати її, ані встановити норми її вживання, якщо не помістити себе у певний її стан. Коли лінґвіст простежує еволюцію мови, він нагадує спостерігача, що переходить з однієї вершини пасма Юра на іншу, занотовуючи зміщення перспективи.

Можна сказати, що від самого виникнення сучасної лінґвістики вона майже повністю розчинила себе в діахронії. Порівняльна граматика індо-європейської мови використовує добуті нею дані для гіпотетичної реконструкції давньої мови; порівняння для неї — лише засіб реконструкції минулого. Такий самий метод застосовується при окремому вивченні підгруп (романських мов, германських мов та ін.); стани виділяються лише фрагментарно й у вельми недосконалій формі. Саме таку тенденцію започаткував Боп ¹, чия концепція мови видається гібридною і неясною.

¹ Франц Боп (1791 — 1867 pp.), німецький лінґвіст, автор «Системи відмінювання в санскриті» (1816 р.) і предок сучасного мовознавства (прим.

З другого боку, до яких методів удавалися ті, хто брався за вивчення мови до виникнення власне лінґвістичних студій, тобто «граматики», які йшли за традицією? Цікаво відзначити, що їхній погляд на проблему, яка нас цікавить, можна назвати абсолютно бездоганним. їхні праці вочевидь свідчать про те, що вони хотіли описувати мову в її конкретному стані; їхня програма строго синхронічна. Так, наприклад, граматика Пор-Руаяля намагається описати французьку мову в тому стані, в якому вона була за Людовика XIV, і визначити її переваги. Для цього вона /471/ не мала потреби звертатися до мови Середніх Віків; Граматика Пор-Руаяля просувається тільки вздовж горизонтальної осі й ніколи від неї не відхиляється; отже, метод нею обрано цілком слушний, хоча це зовсім не означає, що застосовує вона його досконало. Традиційна граматика ігнорує великі ділянки мови, такі, приміром, як словотворення; вона має нормативний характер і воліє диктувати правила, а не констатувати факти; їй бракує загального погляду на всю сукупність явищ; вона часто не відрізняє слова написаного від слова мовленого і т. і.

Класичній граматиці дорікали в тому, що вона не наукова; проте її засади менш вразливі для критики, а її об’єкт ліпше визначений, аніж у випадку лінґвістики, започаткованої працями Бопа. Остання, розмістившись на нечітко означеній території, не завжди знає, до якої мети вона прагне. Вона сидить верхи водночас на двох конях, бо не проводить чіткої різниці між станами і послідовностями в часі.

Приділивши надмірно велику увагу історичним процесам, лінґвістика повертається до статичного погляду традиційної граматики, але з новими знаннями та іншими прийомами, й історичний метод сприяв цьому оновленню; саме він непрямо допоміг ученим краще зрозуміти стани мови. Давня граматика не бачила нічого перед собою, крім синхронічної реальності; лінґвістика відкрила нам новий порядок явищ; але цього не досить; треба добре відчути протиставлення двох поглядів, щоб зробити ті висновки, які воно підказує.

Протиставлення між двома поглядами — синхронічним і діахронічним — має абсолютний характер і не може бути стерте або згладжене».

Фердінан де СОСЮР. «Курс загальної лінґвістики» (Ferdinand de SAUSSURE. «Cours de linguistique generale», Payot, 1916 — 1972, p. 117 sq.).

Структурна лінґвістика:

Празька школа, Копенгагенська ma ін.

В 1928 — 1929 pp. тези Празької школи засновують структурну лінґвістику.

Роман Якобсон (1896 — 1982 pp.) після навчання в Москві організовує разом з Трубецьким Празький лінґвістичний гурток, який, натхнений ідеями де Сосюра, бачить у мові структуру та систему, де все взаємопов’язане. На Першому Конґресі із загальної лінґвістики (Гааґа, 1928 р.) ідея структурної лінґвістики була чітко означена. Уперше, сказав Якобсон, питання структури поставлено /472/ в центр уваги: воно визначає модель, без якої неможливі жодні лінґвістичні дослідження.

Засновник структурної лінґвістики, Якобсон є також творцем, з М. Трубецьким та С. Карцевським, фонології, науки про фонеми — мінімальні звукові елементи мови, що записуються однією або кількома літерами (ô... eau), які розглядаються в їхній структурній функції. Фонеми, ці мінімальні сутності мови, визначаються не за своєю природою, а за глобальною сіткою, елементами якої вони є.

Попри ці багатства структурної лінґвістики та структурної фонології, ми виставили б у карикатурному світлі внесок Якобсона, якби приписали йому суто «позитивістську» орієнтацію: посилання на Гусерля та феноменологію досить численні в працях цього мислителя, який залишає, в теорії, місце для «суб’єкта». Позначена впливом Гусерля, сприйнятлива до новітніх мистецьких течій — до футуризму, до поезії Маяковського і загалом до всього російського аванґарду початку сторіччя, — наукова діяльність Якобсона вплітається в густу мережу конфігурацій.

Але нам не слід забувати і про Копенгагенський лінґвістичний гурток, позначений особистістю блискучого вченого Єльмслева: він підтримував стосунки з Празьким лінґвістичним гуртком і чітко сформулював суть структурального напряму.

Доводячи Сосюрову тезу до її логічної крайності, структуральний аналіз віддає перевагу системі, розташуванню елементів у межах сукупності і визнає за структурою абсолютний пріоритет. Будучи автономною сутністю внутрішніх залежностей, керована іманентною раціональністю, структура не залежить від зовнішніх впливів. Таким чином «принцип огорожі» визначає сукупність, яку можна зрозуміти лише у її відношеннях до самої себе. Саме тому Єльмслев говорить про іманентну лінґвістику, підкреслюючи цим, що він провадить дослідження в межах закритої знакової системи, не звертаючись до суб’єкта, який виводиться зі сфери наукової теорії.

Подаємо спочатку текст, який допоможе нам краще зрозуміти принципи структурального аналізу в лінґвістиці. Це уривок зі статті, написаної в 1948 p., яка входить до «Лінґвістичних нарисів» /473/ Єльмслева і в якій йдеться про іманентність тексту, про закритість висловлювань.

МОВА — ЦЕ СТРУКТУРА

«Під структурною лінґвістикою ми розуміємо сукупність досліджень, заснованих на гіпотезі, згідно з якою науково виправдано описувати мову як автономну сутність внутрішніх залежностей або, висловлюючись коротко, як структуру.

Відразу підкреслимо гіпотетичний характер цього початкового припущення. Справді, сформульоване нами висловлювання не є догмою чи апріорним судженням. Це просто робоча гіпотеза, яку корисно перевірити на практиці. [...]

Отже, йдеться про гіпотезу, яка піддається верифікаційному контролю. А верифікувати гіпотезу можливо тільки в процесі дослідження. Дослідження ставить на меті сформулювати всі можливі судження стосовно розглядуваного об’єкта, а контроль полягає у з’ясуванні, суперечать чи не суперечать ці судження початковій гіпотезі. З цього випливає, що робота, яку треба буде здійснити в галузі структурної лінґвістики, не є ні спекулятивною, ні суб’єктивною і що вона неминуче набуває позитивного і об’єктивного характеру наукового дослідження.

Вільна від будь-якого догматизму, структурна лінґвістика, таким чином, утримується однаковою мірою як від метафізичних спекуляцій,так і від суб’єктивних оцінок туманної і безплідної естетики. Структурна лінґвістика замінить давню «філософію мови» позитивним і науковим дослідженням. [...]

Термін мова вжито тут у широкому технічному розумінні, в якому в творах французькомовної наукової літератури вживається слово langage і яке уточнюється й кодифікується в Сосюровому «Курсі загальної лінґвістики»: мова в широкому розумінні (langage) — це сукупність, складена з мови у вузькому розумінні (langue) і мовлення (parole). Отож, говорячи тут про мову в широкому розумінні (langage), ми маємо на увазі людську мову взагалі і водночас кожну з окремих мов, розглядуваних у зв’язку з мовленням, через яке вона реалізується. Висунута нами гіпотеза стверджує, що хоч би яку мову в широкому розумінні ми розглядали, тобто хоч би яку сукупність мови у вузькому розумінні та мовлення, чи навіть мову in abstracto всього людського роду, вона має характеристики, які ми вказали. /474/

Спробуймо розібратися, зокрема, в усіх складових, які входять до нашої формули.

Насамперед, гіпотеза твердить, що мова (langage) за своєю суттю становить єдність. Тобто в цьому плані вона протиставлена всякій гіпотезі, що розглядає мову (langage) як конгломерат або сукупність випадкових різнорідних елементів, що утворюється внаслідок їхнього простого складання докупи. Це означає, що вона заперечує право розглядати стан мови (langue) як такий собі механічний продукт дії сліпих сил (або діахронічних законів своєрідної природи), що не управляється певними зв’язними принципами (або синхронічними законами загальної природи). Вона також відкидає право розглядати стан мови (langue) як простий і скороминущий момент еволюції, швидкоплинний перехід і безперервну флуктуацію. З другого боку, гіпотеза не відкидає випадковостей (таких, як зіткнення лінґвістичної системи з психофізіологічним механізмом людини, або існування саме такого слова, а не якогось іншого); вона також не відкидає варіацій (наприклад, фонетичних та семантичних варіантів); вона відкидає лише припущення, що випадковості та варіації становлять суть її об’єкта. Структурна лінґвістика має справу не з величинами, знайденими випадково та довільно виокремленими, які треба тільки скласти докупи, щоб добути інтеґральний об’єкт, просту суму своїх частин. Навпаки, вона має справу із сукупністю, частини якої вона вивчає, постійно пам’ятаючи про єдність, що з неї вони походять. На таку позицію вона стає в плані гіпотези, задля спроби, додаючи цей метод до тих, які пройшли випробування раніше в царині дослідження лінґвістичної матерії.

Далі ми розглядаємо єдність як істотно автономну. Тут ми протиставляємо свою гіпотезу невідомо якій іншій гіпотезі, згідно з якою мова розглядається як функція чогось іншого. Наша гіпотеза відкидає право розглядати мову (langage) лише як біологічну, психологічну, фізіологічну, соціологічну функцію. Вона не заперечує, що мова (langage) виконує ці ролі, бо заперечувати це було б абсурдом; вона тільки заперечує, що цей факт вичерпує сутність її буття. Структурна лінґвістика підходить до мови (langage) не ззовні, а зсередини. Там вона й залишається, пам’ятаючи, проте, про свої зовнішні зв’язки. До біологічної, психологічної, фізіологічної, соціологічної лінґвістики вона пропонує додати, задля спроби, лінґвістику лінґвістичну або іманентну.

І, нарешті, гіпотеза вимагає розглядати цю автономну єдність як таку, що являє собою систему внутрішніх залежностей. Вона твердить, що аналіз цієї єдності дає змогу постійно виокремлювати частини, що взаємно зумовлюють одна одну і кожна з яких залежить від інших і /475/ не може ані мислитися, ані бути визначеною без цих інших частин. Вона зводить свій об’єкт до мережі взаємозалежностей, розглядаючи лінґвістичні явища як підпорядковані одні одним. У цей спосіб вона протиставлена всякій іншій гіпотезі, яка проголошує або припускає існування «явищ» («фактів»), що логічно передували б відношенням, котрі їх об’єднують. Вона відкидає наукове існування абсолютної субстанції або реальності, яка була б незалежна від відношень. Вона вимагає, щоб величини визначалися через відношення, а не навпаки. До «наївного реалізму», який панує в повсякденному житті і який досі панував також у лінґвістиці, структурна лінґвістика пропонує додати, задля спроби, функціональну концепцію, що бачить у функціях (в логіко-математичному значенні цього терміна), тобто в залежностях, справжній об’єкт наукового дослідження.

Гіпотеза, від якої ми відштовхуємося, припускає, що всередині мови в широкому розумінні (langage) саме мова (langue), a не мовлення (parole) становить специфічний об’єкт структурної лінґвістики».

Луї ЄЛЬМСЛЕВ. «Структурна лінґвістика», в: «Лінґвістичні нариси» (Louis HJELMSLEV. «Linguistique structurale», in «Essaia linguistiques», 1959 — 1971, Ed. de Minuit, pp. 28 — 31.

A тепер подамо текст видатного метра структурної лінґвістики, яким можна вважати Романа Якобсона. Він помер у 1982 p., a за життя зробив вирішальний внесок у такі різні галузі структурної лінґвістики, як загальна теорія, фонологія та багато інших. У наступних рядках Якобсон критикує радикальне розмежування синхронії та діахронії. Це уривок із заключного виступу на Конференції антропологів та лінґвістів, яка відбулася в Індіанському університеті в 1952 р.

СИНХРОНІЯ І ДІАХРОНІЯ ДОПОВНЮЮТЬ ОДНА ОДНУ

«Нас привчили до підручників, у яких твердиться, що між синхронічною лінґвістикою та діахронічною лінґвістикою розверзається прірва. їх подають нам, як дві науки, що застосовують абсолютно різні методології і стосуються двох типів фундаментально різних проблем. Таке уявлення, на мій погляд, застаріло, і я цілком погоджуюся з думкою /476/ Гіла: історія мови може бути тільки історією лінґвістичної системи, яка зазнає розмаїтих змін. Кожну таку зміну треба аналізувати з позицій системи, порівнюючи, якою вона була до зміни і якою стала після неї.

Це спонукає нас зробити важливий висновок Я сформулюю його в інших термінах, аніж Гіл, але сподіваюся, що це не розведе нас у різні боки. Мені здається, що коли ми припустилися великої помилки і великої плутанини, радикально розмежувавши синхронію та діахронію, то це великою мірою пояснюється тим, що ми переплутали дві різні дихотомії. Одна — це дихотомія між синхронією та діахронією, а друга — дихотомія між статикою й динамікою. Синхронічне не дорівнює статичному. Коли, сидячи в кінозалі, я запитаю вас, що ви бачите в даний момент на екрані, ви не бачите там нічого статичного — ви бачите, як коні біжать, люди йдуть, бачите інші рухи. А де ви бачите статику? На кіноафішах. На афішах ми бачимо статику, але вона не обов’язково тотожна синхронії. Адже афіша може висіти у незмінному вигляді протягом цілого року — і залишатися статичною, і цілком виправдано буде припустити, що й у діахронічній лінґвістиці ми маємо справу з явищами статичними. Я переконаний, що Гану було б цікаво, якби я спробував визначити, що саме в слов’янських мовах було статичним від високого середньовіччя або навіть від спільної індоєвропейської мови до нашого сьогодення. Це проблема статики й водночас проблема діахронічна.

Перейдімо до проблем динаміки, для прикладу я візьму зміну, яку міг спостерігати ще з дитинства: йдеться про разючу зміну, що відбулася у вокальній системі сучасної російської мови. В ненаголошеній позиції, а надто в претонічній, покоління наших дідусів і бабусь у Москві розрізняло дві фонеми — /е/ та /і/. В розмовній практиці нашої ґенерації та Генерації наших дітей ці дві фонеми злилися в єдине /і/. Для проміжного покоління, а саме для наших батьків, це розрізнення було факультативним. Що це означає? А ось що: проміжне покоління володіє кодом, у який входить таке розрізнення. Коли виникає потреба підкреслити відмінність, щоб уникнути двозначностей або надати своїй мові абсолютної ясності, тоді дві фонеми розрізняються у вимові. Але в недбалому, розслабленому стилі спілкування, коли висловлюються лаконічно, еліптично, цю відмінність, як і декотрі інші, можна знехтувати — в таких випадках розмова стає менш експліцитною. Таким чином, протягом певного часу початкова і кінцева стадія зміни співіснують у формі двох різних стилістичних шарів. Більше того, коли часовий фактор входить у гру в системі таких символічних цінностей, як мова, він сам перетворюється на символ і може бути використаний як стилістичний засіб. Наприклад, коли ми розмовляємо в більш консервативній /477/ манері, ми вживаємо найархаїчніші форми. В московській говірці російської мови покоління наших батьків не проводило різниці між ненаголошеними /е/ та /і/ у фамільярній розмові: більше того, вони полюбляли змішувати дві фонеми, щоб здаватися молодшими, аніж вони були насправді. Припустімо навіть, що одне покоління завжди проводить таку різницю, а наступне не проводить її ніколи. Проте ніколи такого не буває, щоб на світі існувало лише одне покоління і щоб усі ті, хто належав до попереднього, вимерли разом у один день. Отже, дві системи завжди співіснують протягом певного часу, і звичайно двом поколінням так чи так доводиться спілкуватися між собою: тобто слухач, який належить до одного з них, неминуче має розшифровувати послання, одержане від мовця з іншого покоління. Тобто на початку зміна завжди має характер події синхронічної, і синхронічний аналіз має включати в себе дослідження лінґвістичних змін — хоча надуживати цим не слід; і навпаки, лінґвістичні зміни можна, зрозуміти лише у світлі синхронічного аналізу».

Роман ЯКОБСОН. «Нариси із загальної лінґвістики. I. Основи мови» (Roman JACOBSON. «Essais de linguistique generale. I. Les fondation du langage», Ed. de Minuit, 1952 — 1963, pp. 35 sq.).

І, нарешті, наводимо рядки Ролана Варта (1915 — 1980 pp.), чия наукова діяльність позначила цілу епоху і який запозичив у структурної лінґвістики — і передусім у Єльмслева — певні концептуальні та методологічні елементи. (З 1962-го по 1964 рік Варт керував семінаром, учасники якого приділяли велику увагу працям Сосюра та Єльмслева.) Під певним кутом зору Варта можна приєднати до структурної лінґвістики.

Цей французький семіолог є автором таких праць, як «Нульовий ступінь письма» (1953 p.), «Міфології» (1957 p.), «Елементи семіології» (1964 р.) і «Система моди» (1967 p.). Згідно з Сосюром, «семіологія» (від грецького sèmeion — знак, і logos — наука) вивчає всі можливі знакові системи — і в цьому випадку лінґвістика, з погляду її засновника, є частиною науки про знаки. Варт, навпаки, вважає, що семіологія, дисципліна, яка розглядає великі значущі єдності мовного характеру, є частиною лінґвістики. Саме таку концепцію й обстоює цей мислитель, чий вплив був дуже сильним наприкінці п’ятдесятих років і в часи «струк-/478/туралізму» — у тексті, що є уривком із праці «Нульовий ступінь письма».

ЛІНҐВІСТИКА І СЕМІОЛОГІЯ

«У своєму «Курсі загальної лінґвістики», вперше опублікованому в 1916 p., Сосюр постулював існування загальної науки про знаки, або семіологію, причому лінґвістику він вважає її частиною. Отже, в перспективі семіологія має своїм об’єктом будь-яку знакову систему, незалежно від її субстанції та її обсягу: картини, жести, мелодійні звуки, предмети та комплекси цих субстанцій, застосовувані в обрядах, в етикеті, у театральних виставах, утворюють якщо не «мови», то принаймні знакові системи. Безперечно, що розвиток масових комунікацій надає сьогодні дуже великої актуальності цим неозорим знаковим полям, в той самий час, коли успіхи таких дисциплін, як лінґвістика, теорія інформації, формальна логіка та структурна антропологія збагатили семантичний аналіз новими засобами. Сьогоднішній потяг до семіології виник не з фантазії кількох дослідників, а із самої історії новітнього світу.

Але хоча Сосюрова ідея і зробила великий поступ, семіологія шукає себе дуже повільно. Причина цієї загальмованості досить проста. Сосюр, наслідуваний найголовнішими семіологами, вважав, що лінґвістика — це тільки частина загальної науки про знакові системи.

Але аж ніяк не очевидно, що в суспільному житті нашого часу існують знакові системи достатньо великого обсягу, які відрізнялися б від людської мови. Досі семіологія мала справу лише з кодами сміховинно обмеженого характеру, такими, наприклад, як система дорожніх знаків; а як тільки ми переходимо до множин, наділених справжньою соціологічною глибиною, ми знову зустрічаємося з мовою. Звичайно, об’єкти, образи, моделі поведінки мають знакову функцію і дуже часто її виражають, але цей процес ніколи не буває автономним; кожна семіологічна система перемішана з мовою. Наприклад, візуальна субстанція закріплює свої значення, дублюючи їх лінґвістичними текстами (ми спостерігаємо це у випадку кінематографа, реклами, коміксів, газетних і журнальних фотографій тощо), і то настільки, що принаймні частина іконічного послання перебуває у структурних відношеннях надлишковості або заміни із системою мови; що ж до сукупностей об’єктів (одяг, харчі), то вони можуть набути статус системи тільки через реле мови, яка вирізняє для них означувальні (у формі переліку) і називає означувані (у формі узусу або раціональних формул): більше ніж будь-коли і всупереч навалі /479/ образів ми залишаємося цивілізацією письма. І, нарешті, розглядаючи проблему в набагато загальнішому плані, ми доходимо висновку, що все важче й важче уявити собі подумки таку систему образів чи об’єктів, означувані яких можуть існувати поза мовою: якщо ми хочемо збагнути, що означає та чи та субстанція, ми з фатальною неминучістю звертаємося до мови, яка дає нам змогу вирізнити відповідні смисли; не існує смислу, крім названого, і немає іншого світу значень, крім світу мови.

Таким чином, хоча спочатку семіолог і працює з нелінґвістичними субстанціями, він рано чи пізно зустрічається на своєму шляху з мовою (зі «справжньою»), що постає перед ним не тільки як модель, а й як складова частина, як реле або система означуваних. Але це вже не мова лінґвістів: це така собі друга мова, одиницями якої виступають не монеми і не фонеми, а мовні фрагменти більшого обсягу, що відсилають до об’єктів та епізодів, які означають під мовою, але ніколи без неї. Отже, семіологія, мабуть, має тенденцію розчинятися в такій собі транслінґвістиці, предметом якої є або міфи, оповіді, газетні статті, або об’єкти нашої цивілізації, оскільки про них говориться (у пресі, каталогах, в інтерв’ю, в розмовах, а може навіть, у внутрішній мові фантасмагоричного характеру). Одне слово, віднині слід серйозно розглянути можливість обернути твердження Сосюра у зворотний бік: лінґвістика, не є частиною, хай і привілейованою, загальної науки про знаки, а навпаки — семіологія входить складовою частиною до лінґвістики; точніше кажучи, тією її частиною, яка розглядає великі означувальні одиниці мовного дискурсу; в такий спосіб можна домогтися єдності досліджень, які нині проводяться в рамках антропології, соціології, в психології та в стилістиці навколо поняття значення.

Покликана, безперечно, одного дня трансформуватися, семіологія, проте, повинна спочатку якщо не конституювати, то принаймні спробувати дослідити свої можливості — і свої межі. Це можна зробити тільки на підставі підготовчої інформації. Але спочатку слід визнати, що ця інформація має водночас боязкий і зухвалий характер: боязкий тому, що семіологічні знання можуть бути сьогодні лише часткою від знань лінґвістичних; зухвалий тому, що це знання вже застосовується — принаймні в проекті — до нелінґвістичних об’єктів».

Ролан БАРТ. «Елементи семіологїі», в кн.: «Нульовий ступінь письма» (Roland BARTHES. «Elements de semiologie», in «Le Degre zero de l’ecriture», Mediations-Gonthier, 1964, pp. 79 sq.). /480/

Наум Хомський: критика таксономічного структуралізму

Праці американського лінґвіста Наума Хомського, який народився 1928 p. y Філадельфії, позначили радикальний поворот у історії ідей та сучасної лінґвістики. В «Синтаксичних структурах» (1957 р.) та в «Картезіанській лінґвістиці» (1966 р.) Хомський ставить лінґвістичні дослідження з ніг на голову і, формалізувавши структуралістську теорію, наголошує на її неадекватності.

Структурна лінґвістика, за своєю суттю, таксономічна: справді, це наука про закони і форми класифікації. Якщо Трубецькой і Якобсон зуміли встановити фонологічні системи великої кількості мов, то вони аж ніяк не вийшли за межі простої класифікації даних. Звідси — прогалина в їхніх теоріях, неспроможних подолати класифікаційну стадію і проникнути в суть справжнього функціонування розуму, продукування фраз суб’єктом-творцем. Отже, структуралізм нічого не домігся, крім складання інвентарів, статичних і мертвих. Тому всякий конкретний опис має, в кінцевому підсумку, відкинути горезвісний принцип іманентності та закритості тексту (див. вище, с. 472). Не виходячи за межі інертних класифікацій, відмовляючись розглядати фактор реалізації, яким є суб’єкт, структурна лінґвістика душить дослідження і приховує творчий аспект мови.

Отже, треба запитати себе, як відбувається творення фраз суб’єктом — а він творить їх поза будь-якими таксономічними структурами: більша частина нашого лінґвістичного досвіду має стосунок до нових фраз. Нормальне володіння мовою включає в себе спроможність не тільки відразу розуміти необмежену кількість цілком нових фраз, а й спроможність ідентифікувати фрази, що відхиляються від норми. Очевидно, що теорія мови, яка нехтує цей «творчий» аспект, становить лише маргінальний інтерес. Це нічим не обмежене творення фраз, що будуються на підставі скінченної множини правил і скінченної множини елементів, і є об’єктом «генеративної граматики» — граматики, яку заснував Хомський.

Але як ми можемо уявити собі цю нічим не обмежену творчу активність, цю нескінченність сполучень, які пропонує нам мова, цю винахідливість мови, якою володіє кожен її суб’єкт-мовець?

Людина має в собі природжені механізми опанування мови, лінґвістичні схеми або структури, які існують у людському розумі /481/ в стані непроявлених форм, що віддзеркалюють «універсалії», тобто характеристики, які можна спостерегти в більшості мов: таким чином, під розмаїттям поверхневих вербальних висловлювань ховаються глибинні і майже універсальні структури (наприклад, творення необмеженої кількості послань — це одна з мовних універсалій).

Отже, реальним є існування природжених глибинних структур. Звідси ідея «картезіанської лінґвістики», адже Декарт наголошував і на творчих потенціях мови, і на існуванні природжених сутностей, що не зводяться до чуттєвого досвіду. Виступивши проти емпіризму, Хомський повернувся до ідеї природженого раціонального розуму.

Спочатку даємо текст, у якому Хомський наголошує на творчому аспекті мови. Ці рядки взято з «Картезіанської лінґвістики». На думку Хомського, теорія Декарта передбачила сучасні ідеї.

МОВА — ЦЕ НІЧИМ НЕ ОБМЕЖЕНА ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ

«Одним із головних здобутків науки, яку ми називаємо «картезіанською лінґвістикою», було відзначення того факту, що людська мова, в її нормальному застосуванні, не підлягає контролю зовнішніх стимулів або внутрішніх станів, що ідентифікуються в незалежний спосіб, і не обмежена єдиною функцією практичної комунікації, на відміну, наприклад, від псевдомови тварин. Людська мова годиться бути інструментом вільного самовираження і вільної думки. Творчий аспект застосування мови відбиває нескінченні можливості думки та уяви. Мова дає нам скінченні засоби, але нескінченні можливості самовираження, які не підкоряються іншим правилам, аніж правила формування поняття і фрази, правила, почасти специфічні й ідіосинкратичні, а почасти також універсальні і такі, якими наділене все людство. Форма кожної мови, яка може бути специфікована у скінченний спосіб [...], являє собою «органічну єдність», що пов’язує між собою базові елементи мови й організує всі конкретні виявлення, потенційна кількість яких нескінченна. Протягом усього того історичного періоду домінував погляд, що «мови — це найліпше дзеркало людського духу». Ця віртуальна ідентифікація лінґвістичних і ментальних процесів умотивовує картезіанську верифікацію існування інших видів розуму, яку ми обговорювали вище. Вона знаходить свій вираз протягом усього романтичного періоду. Для /482/ Фрідріха Шлегеля «розум і мова настільки нерозривно поєднані, думка і слово настільки тісно злиті, що той самий арґумент, який спонукає нас бачити в думці виключний привілей людини, дозволяє нам також упізнати в слові, з огляду на його означувальну функцію та на строгу внутрішню організацію, найавтентичнішу людську печать».

Наум ХОМСЬКИЙ. «Картезіанська лінґвістика» (Noam CHOMSKY. «La Linguistique cartesienne», Seuil, 1966 — 1969, pp. 56 sq.).

A зараз подамо рядки, взяті з праці «Мова, лінґвістика, політика. Діалоги з Міцу Ронатом», де наголошується на природженості механізму опанування мови. Хомський і Міцу Ронат дискутують, і американський лінґвіст уточнює значення свого терміна «природжений», своєї опозиції до всякого емпіризму.

ГЕНЕТИЧНА ГІПОТЕЗА

«Н. X.: — [...] Природженим є саме механізм опанування мови. Ми спостерігаємо дивну ситуацію: в заданій лінґвістичній спільноті дуже різні діти з абсолютно різним досвідом опановують дуже схожі, а практично тотожні, граматики. Це начебто аномальне явище вимагає пояснення. Адже навіть у межах дуже вузької спільноти — візьмімо, для прикладу, панівний клас Парижа — конкретний життєвий досвід у кожного свій. Кожна дитина переживає власний досвід, що відрізняється від досвіду інших дітей, кожна дитина має справу з різними даними — а в результаті ми одержуємо одну й ту саму систему. Отже, ми повинні припустити, що ці діти мають одну внутрішню систему, яка вузько характеризує граматику, яку вони мають побудувати.

M. P.: — Генетична гіпотеза також пояснює, чому, після того як перейдено рубіж зрілості — підлітковий вік — вже неможливо вивчити мову; діти-вовченята не розмовляють, і ми не можемо розмовляти без акценту іноземною мовою, яку опановуємо пізніше. Без цих біологічних обмежень пояснити наявність іноземного акценту було б неможливо.

Н. X.: — Атож, мабуть, і справді існує певний вік для вивчення мови, як і для повного розвитку решти людського тіла. Зростання визначається генетичне, так само, як і, скажімо, дозрівання статевих органів. Очевидно, було б абсурдом припустити, що генетично визначається лише те, що ми бачимо при народженні. /483/

Навіть смерть, певною мірою, визначається генетично. Тобто властивості організму, які визначаються генетично, не можуть виявлятися раніше, ніж для цього виникнуть відповідні умови, і загалом генетична програма реалізується у спосіб, почасти наперед визначений, а почасти змінюваний під впливом факторів середовища, — це, зрештою, віртуальний трюїзм. Це вважають за банальну істину при вивченні фізичного розвитку, і якщо ми відмовимося від методологічного дуалізму емпіристської догми, то немає жодних підстав дивуватися з відкриття подібних явищ при вивченні вищих ментальних функцій».

Наум ХОМСЬКИЙ. «Мова, лінґвістика, політика. Діалоги з Міцу Ронатом». (Noam CHOMSKY. «Langue, linguistique, politique. Dialogues avec Mitsou Ronat», Champs-Flammarion, 1977, pp. 11 sq.).

Але ідея про природжені механізми опанування мови була б незрозумілою без відповідного уявлення про людську природу, про універсальну сутність людини. В наступних рядках Хомський згадує про свою зустріч із Мішелем Фуко, вочевидь вороже настроєним до всякої ідеї людської природи (див. нижче, с. 489 і далі). Навпаки, лінґвіст постулює це поняття.

МОВА І ЛЮДСЬКА ПРИРОДА

«[Фуко] видається скептично настроєним на тему перспективи розвитку концепції про «людську природу», незалежну від суспільних та історичних умов, тобто суто біологічну концепцію великої значущості. Я не поділяю його скептицизму. Я ладен погодитися, що «людська природа» ще не є науково визначеним поняттям. Досі вона не піддавалася методам науки; але я вважаю, що в окремих галузях, таких, як вивчення мови, ми можемо почати формулювання значущого поняття «людської природи» з його інтелектуальними та коґнітивними аспектами. Зовсім не очевидно, що біологія чи фізика вже сформулювали поняття, необхідні для пояснення наших інтелектуальних здібностей. Одначе я не вагаючись тверджу, що здатність опанувати мову є часткою людської природи».

Наум ХОМСЬКИЙ. Там само, с. 93. (Noam CHOMSKY, ibid, p. 93). /484/

Від Бенвеніста до Ажежа

Сучасна лінґвістика багата на численні дослідження: тут і праці французького лінґвіста Еміля Бенвеніста (1902 — 1976 pp.), який піддає сумніву сосюрівську теорію про довільність знака, і праці Андре Мартине (народився 1908 p., фахівця з фонології, що продовжив дослідження Трубецького, і, нарешті, наукові розвідки Клода Ажежа (народився 1936 p.), учня Бенвеніста та Мартине. Виходячи в соціолінґвістику, теорія Ажежа знову відкриває історизм і соціальне поле, що передбачає перегляд понять.

Таким чином, сучасна лінґвістика реінтеґрує в себе суб’єкта — творця фраз (Хомський), але також історичний і соціальний аспекти (Ажеж). Лінгвістичні моделі зазнають глибоких змін. І, нарешті, філософ Андре Жакоб (див. нижче, с. 486 і далі) наголошує на важливості суб’єкта.

Для кращого розуміння цих праць подаємо три тексти: перший належить Бенвеністові, другий — Ажежу і третій — Андре Жакобові. В першому уривку французький мовознавець Бенвеніст критикує сосюрівське вчення про лінґвістичний знак. Тоді як Сосюр твердить, що лінґвістичний знак є довільним і умовним, Бенвеніст показує, що означувальне й означуване поєднані необхідним зв’язком. У четвертому розділі «Проблем загальної лінґвістики, I» Бенвеніст висловлює свою незгоду в цьому питанні із Сосюром.

ОЗНАЧУВАЛЬНЕ Й ОЗНАЧУВАНЕ КОНСУБСТАНЦЮНАЛЬНІ ОДНЕ З ОДНИМ

«У стосунку до однієї реальності всі деномінації мають однакову цінність; отже, сам той факт, що вони існують, доводить: жодна з них не може претендувати на те, щоби бути абсолютною деномінацією в собі. Це правда. Це навіть більше, аніж правда, — і тому воно мало чого нас навчає. Істинна проблема лежить глибше. Вона полягає в тому, щоб відкрити внутрішню структуру явища, від якого ми бачимо лише зовнішню видимість, і описати його відношення до сукупності виявлень, що від них воно залежить.

Те саме стосується й лінґвістичного знака. Одна з його складових, акустичний образ, є його означувальним; друга, поняття, — означуваним. Зв’язок між означувальним і означуваним не довільний; навпаки, він /485/ необхідний. Поняття («означуване») «boeuf» силоміць ототожнюється у моїй свідомості зі звуковою послідовністю («означувальним») bof. Хіба може бути інакше? Поєднання цих двох реальностей було закарбоване в мій розум; і за будь-яких обставин вони нагадують про себе разом. Симбіоз між ними настільки тісний, що поняття «boeuf є наче душею акустичного образу bof. Розум не містить у собі ані порожні форми, ані неназвані поняття. [...] Розум приймає лише ті звукові форми, які служать для позначення понять, що можуть бути ідентифіковані завдяки їм; у протилежному випадку він їх відкидає як невідомі або чужі. Таким чином, означувальне й означуване, ментальна репрезентація й акустичний образ у дійсності є двома сторонами однієї медалі і становлять нерозривну єдність як вміщуване і вміст. Означувальне — це фонічний переклад поняття; означуване — це ментальна протилежність означувального. Ця консубстанціональність означувального й означуваного забезпечує структурну єдність лінґвістичного знака».

Еміль БЕНВЕНІСТ. «Проблеми загальної лінґвістики, I» (Emile BENVENISТЕ. «Problèmes de linguistique generale, I», Tel-Gallimard, 1966, pp. 51 sq.).

Тепер подаємо текст Клода Ажежа, важливий з двох поглядів: з одного боку, Клод Ажеж наголошує на діалогічній природі людини, яка визначається через розмовні відношення, через обмін словами, через діалог. З другого боку, Ажеж розглядає суб’єкта як психосоціального мовця: він відмовляється виключити з аналізу соціальний та історичний фактори. Таким чином лінґвістика змінює свою суть, оскільки в неї повертається (соціальний) суб’єкт.

Прагматики, в чий город кидає камінці Ажеж, — це дослідники, для яких говорити означає діяти, здійснювати вчинки (див. глосарій).

ДІАЛОГІЧНА ЛЮДИНА

Відношення взаємної розмови

«Занадто ізолювати мову від мовлення, як це роблять на двох протилежних позиціях класичні структуралісти, які віддають перевагу першій, і прагматики, котрі підіймають на щит друге, означає нехтувати /486/ або обмеження, які накладає перша, або діалогічні відношення, що їх реалізує друге. Мовлення майже цілком нехтується в структуралістській традиції, яку цікавить лише мова в собі, так наче ніхто й ніколи нічого не стверджує, не заперечує, не запитує, нікого не кличе і нічого не вигукує; а що ніхто не одержує мовних послань, то ніхто нічого нікому не відповідає, нічого не здійснює, ніяк не реаґує. Перевести мову в активний стан мовлення, від якого вона конститутивно невід’ємна, — це пристосувати її систему до відношення взаємної розмови. Тут ідеться про поведінку реґуляційної природи, а не про суто оперативну або логічну діяльність. Конче треба інтеґрувати у визначення мови властивості, що виникають у розмовних ситуаціях. Людина, за своєю природою, істота діалогічна.

Діалог тут треба розуміти в широкому значенні, тобто не тільки як пару запитання/відповідь, попри всю важливість цієї складової, а як розмову в загальному плані, як усяку лінґвістичну взаємодію, що відбувається віч-на-віч і є визначальною характеристикою людського роду; незважаючи на фальшиву етимологію цього терміна, діалогічні ситуації не обов’язково обмежуються участю двох партнерів. У поняття діалогу, як ми його тут розуміємо, ми включаємо й обмін словами між більшою кількістю співрозмовників, аніж двоє (такі собі «плюрілоги»). В усіх цих випадках діяльність партнерів характеризується спільним конструюванням смислу. Важливу роль у цьому процесі відіграють запитання, накази, заперечення. [...]

За таких обставин відбувається дискурсивна взаємодія, для чого існує чимала кількість лінґвістичних засобів, про існування яких у академічних граматиках майже не згадується. Найважливіші з них входять до своєрідного етикету застосування часток. Існує давня і вперта нехіть уживати письмово слова, найчастіше вживані в розмовному спілкуванні. Справді, саме в тих мовах, де тривалий час панувала передусім усна традиція, можна спостерегти справжнє шумування цих коротких слів, наділених реґуляторною функцією, слів, для яких французька мова пропонує досить-таки незграбні еквіваленти: quant à moi, vois-tu, en quelque sorte, si on veut, tout bonnement, c’est à peu près sûr, c’est bien connu*, тоді як, наприклад, у лапландській, у фінській, у шведській, у чеській мовах це легко вимовлювані односкладові частки. Ці модалізатори висловлювань (що відрізняються за своєю функцією від вищезгадуваних «слів відстрочування») передбачають присутність у системі діалогу слухача.

* «Щодо мене», «розумієш», «певною мірою», «якщо треба», «просто», «майже напевне», «звісно» (франц.). /487/

Психосоціальний мовець

Як концептуалізувати цю діалогічну людину в такий спосіб, що дозволив би лінґвістиці зробити справжній внесок у науки про людину? В цій останній чверті XX сторіччя видається все очевиднішим, що цікавитися мовою — це насамперед цікавитися людиною, яка застосовує її у своєму спілкуванні. Теорії висловлювань і прагматика, хоч і приділяють певну увагу активності мовлення, проте досі мало зважали на соціальний, культурний та історичний виміри. Недавній прорив за межі структуралізму, який дозволив цьому напрямку досліджень зайнятися мовними актами, чи обов’язково він приведе нас до створення теорії особистості? Коли правда, що лінґвістика має зберегти свій зв’язок із психологією, на додачу до постійного й фундаментального інтересу до діяльності соціологів, то вона не може бездумно розширювати територію, яка стане справді неозорою, якщо ми станемо досліджувати її, відмовившись від будь-яких заборон виходити за її межі. Суб’єкт, поза всяким сумнівом, має бути в центрі її зацікавлень, але як суб’єкт-мовець, а не просто як чиста суб’єктивність, наділена даром мови. Ми пропонуємо тут концептуалізувати його як психосоціального мовця».

Клод АЖЕЖ. «Людина слів» (Claude HAGEGE. «L’Homme de paroles», Folio Essais-Fayard, 1985, pp. 312 — 313, 315 — 316.).

І наприкінець — кілька рядків Андре Жакоба, почесного професора Університету Париж-Х, головного редактора «Універсальної філософської енциклопедії» (недавно виданої в «Прес Університер де Франс»), який у своїй дисертації «Час і мова: дослідження структур суб’єкта-мовця» (1967 p., вид. «Арман Колен», перевидання в 1992 р.) говорить про обмеженість лінґвістичного структуралізму і намагається вийти за ці межі й поглибити його методи. Структуралістський підхід призвів до надуживань. І.А. Жакоб схильний віддати перевагу живому ядру лінґвістичної діяльності — суб’єктові.

СУБ’ЄКТ і МОВА

«Людина ніколи не виступає настільки фундаментально в ролі суб’єкта, як тоді, коли темпоралізує себе через оперативність мови. Ця темпоралізація передбачає подвійний процес потенціалізації, що виз-/488/начається мовою, та актуалізації з нагоди дискурсу, артикульованого в одну певну мить, часовий символ його крихітної індивідуальності в неозорому всесвіті. Так формується корелятивна сила, спроможна позначати світ і відносно панувати над часом — оберненість і потенційність тут діють солідарно, — що в першу чергу характеризує людське становлення, породжуючи суб’єктів.

Таким чином суб’єкт одержує від лінґвістичної діяльності, поновлюваної щохвилини, силу відродження, що збігається із силою поклику самого всесвіту, через мови, які про нього свідчать і без яких він утратив би всякий смисл. Бо акт, який представляє всесвіт і завдяки якому суб’єкт стає мікрокосмом, відбувається миттєво: не як у Лейбніца, внаслідок попереднього, монадологічного метафізичного статусу, а навпаки, як результат обернення руху його відкритості світу, що спонукає його до закритості, яка є не чим іншим, як визначальним розумінням, через яке він уявляє собі цей світ. Спроможністю універсалізації, яка завжди краще врізноманітнена й опосередкована в ньому і яка є відповіддю на акт зрозуміння миттєвого і невиразного всесвіту, звідки він являється.

Звідси численні часові імплікації в самому суб’єкті після пришестя мови, яка робить істотний внесок у його побудову. Передусім саме розходження між суб’єктом і світом речей, спричинене цим лінґвістичним посередництвом, є нагодою для темтюралізації».

Андре ЖАКОБ. «Час і мова — Дослідження структур суб’єкта-мовця» (Andre JACOB. «Temps et langage — Essais sur les structures du sujet parlant», Armand Colin, 1992, pp. 357 sq.).