ВСТУП

Знання стає істинним тоді, коли людина переконалася в його відпо­відності реальності. Так само соціокультурна орієнтація та персональне самоствердження зумовлені силою переконання.

Категорія «переконання» вивчається багатьма науками: логікою, фі­лософією, психологією, риторикою, теорією соціальної комунікації то­що. Однак важливе місце серед них займає теорія аргументації, що уза­гальнює і систематизує все те, що сказано про переконання іншими науками. Аргументацію можна визначити як спосіб міркування, що складається з доказу і спростування, у процесі яких формується пере­конаність в істинності або хибності того чи іншого положення самого автора і його опонентів. Предметом теорії аргументації є вивчення тих багатоманітних дискурсивних засобів, що дозволяють посилювати або зміцнювати переконання індивіда чи аудиторії.

Мета аргументації - прийняти різного роду теоретичні, наративні положення окремою людиною, науковою спільнотою чи аудиторією. Істина та добро можуть бути проміжними цілями аргументації, а кінце­вою метою завжди є переконання аудиторії в справедливості запропо­нованого її увазі доказу чи висловлювання. Це означає, що опозиція «істина - заблудження», або «добро - зло» не постають ключовими ані в аргументації, ані в її теорії. Аргументи можуть наводитись не лише на підтримку тез, які подаються в якості істинних, але і на підтримку хиб­них або невизначених положень і тверджень.

Виникнення мистецтва аргументації та доказу пов’язують з станов­ленням логіко-вербального мислення. Так, у традиції давньокитайської філософії виокремлюється особлива роль бінарних позицій («інь-янь»), які мали онтологічний, гносеологічний і логічний статус. Головним джерелом і каноном визначається відома книга «І цзин» (або «Книга перемін»), що слугувала зразком правил міркування для багатьох поко-

лінь мислителів. Мисленнєві дії за зразком можна віднести до розряду знаково-символічного - образного мислення, однак усе ще не логіко- вербального, оскільки воно не мало характеру «достовірної послідовно­сті»³.

Теорія аргументації починає формуватися в епоху античності, пройшовши тривалу історію розвитку. Інтерес до міркування саме як до процесу, що надає можливість відкриття істини, особливо яскраво ви­явився в Давній Греції. Правильність мови, послідовність слів та їхній взаємозв’язок на доведення того чи іншого положення відомий філософ Демокріт назвав логічністю (від «логіка»). Поняття «логіка» у його су­часному вживанні не настільки багате смисловими відтінками, як дав­ньогрецьке слово «logos», від якого вона походить.

Іншими словами, з терміном «логіка» зазвичай пов’язують три ос­новні ідеї: а) ідею необхідного зв’язку явищ об’єктивного світу, коли говорять про «логіку речей», або «логіку господарських відносин», або «логіку політичної боротьби» тощо; б) ідею необхідного зв’язку понять, завдяки яким відбувається пізнання «сутності речей та істини», коли говорять про «логіку пізнання»; в) ідею доказів та спростувань. Остан­ній пункт має безпосереднє відношення до предмету логіки як науки в її основному значенні.

На логічність як зв’язок понять звертали увагу вже в школі Піфаго- ра. Ідея логічності як зв’язку суджень і доказів сприяла формулюванню першої напівформальної логічної теорії Арістотеля - силогістики, зве­ртаючи в її контексті увагу на діалектику.

Для давньогрецьких філософів діалектика була свого роду «грою ін­телекту»: не прикладним, а «чистим» мистецтвом. Антиподом діалек­тики стала софістика, що, спираючись на ту саму практику діалогічної суперечки, намагалася перетворити техніку дискусії в мистецтво «сло­весного вміння», цільовою функцією якого була б не істинна, а форма­льна перемога. Водночас виникає еристика - суперечка заради перемо­ги. Софісти висунули в якості мети дискусії не істину, а успіх і практичну вигоду, навіть якщо при цьому найгірший аргумент потрібно захищати як найкращий за допомогою різних хитрощів у міркуванні. Діяльність софістів викликала інтерес до систематизації таких способів міркування, що надалі (коли виникла логіка) отримали назву логічних помилок - паралогізмів (якщо помилка не була спровокованою), і софі­змів (якщо помилка робилася свідомо). Так поступово з протилежності діалектики і софістики виявлявся характер надуманих доказів і форму­валися основи наукової теорії доказу - аподейктики⁶ 3 аргументів со­фістів починається риторичний дискурс, а з аргументів Арістотеля - логічний.

Отже, в античній інтелектуальній традиції аргументація є опорою філософського мислення в якості засобу діалогу, бесіди і дискусії. Ар­гументація більше належала до сфери діалектики, софістики та ритори­ки і в певному розумінні протиставлялась доказу, хоча призначення до­казу полягає в підтримці тези або положення аргументації - твердження, яке аргументуюча сторона вважає необхідним зробити ча­стиною переконань.

Таким чином, діалектика розумілася як мистецтво творення раціо­нальної аргументації в дискусії загалом, а риторика - як вміння доказу в ораторському мистецтві. Риторика почала активно розвиватись в Дав­ньому Римі, де особливу увагу приділяли подальшому розвитку спосо­бів і методів аргументації. Зокрема видатний давньоримський мисли­тель і оратор Марк Туллій Цицерон постійно підкреслював необхідність поєднання красномовності з переконливістю компетентної аргумента­ції. «Усі сили і здібності оратора, - вважав мислитель, - слугують ви­конанню наступних п’яти завдань: по-перше, він повинен знайти зміст для своєї промови; по-друге, розташувати знайдене по порядку, зважи­вши і оцінивши кожний доказ; по-третє, прикрасити все це словами; по- четверте, закріпити промову в пам’яті; по-п’яте, проголосити її з гідніс­тю і приємністю»⁸. З переходом від республіки до імперії потреба в пу­блічних дискусіях в Римі помітно знизилась, тому риторика і аргумен­тація продовжували свій розвиток лише в межах судової практики, де з часом почав переважати діловий стиль з короткими і емоційними фор­мулюваннями.

В епоху Середньовіччя з’явилися нові тенденції, зумовлені голов­ним завданням - проводити проповіді і богословської полеміки, засно­вані на логічній послідовності та методичності мислення. «У строгих формах логічного і юридичного мислення знаходить собі місце заворо­жуюча сила безпосередніх одкровень думки, яка мала метафізичне зна­чення»⁹, - писав К. Ясперс. В основному це була гомілетика, основна мета якої полягала у релігійному духовно-моральному вихованні, на­вчанні і схоластичній освіті.

Разом із тим в західноєвропейській середньовічній традиції мислен­ня у філософії та теології поступово кристалізувалися нові форми аргу­ментації й теоретичного обґрунтування.

В епоху Нового часу, у зв’язку з розвитком експериментального природознавства, потреба в аргументації та доказах знову актуалізуєть­ся. Про новий підхід до аргументації заявив Ф. Бекон. На думку мисли­теля, вона повинна стати методом переконання в пізнанні природи. Пі­зніше, в епоху Просвітництва, у Франції виходить дві важливих роботи: А. Арно, К. Лансло «Всезагальна раціональна граматика»¹¹ і А. Арію, П. Ніколь «Логіка, або Мистецтво мислити»¹², що увійшли в історію логіки під назвою «Граматики» і «Логіки Пор-Ройяля». Наріжним ка­менем міркувань авторів цих робіт були логіко-методологічні ідеї робо­ти Р. Декарта «Правила для керівництва розуму», і Б. Паскаля «Про геометричний розум і про мистецтво переконувати». Пізніше ця лінія була продовжена Е. Кондільяком в роботах «Логіка, або Начала мисте­цтва мислити» і «Про мистецтво міркування». У німецькому Просвіт­ництві на конструктивну роль логіки в практичній аргументації звернув увагу Г. В. Лейбніц. Він вважав, що закони логіки адекватні законам здорового глузду, а «логічна форма» структурує будь-які міркування, а отже, створює умови для проведення міркування в будь-якій сфері дія­льності.

Надалі шляхи теоретичної та практичної логіки розходяться. В XX столітті теоретична логіка набуває математичної (символічної) фо­рми. Відродження наукового інтересу до проблем діалогу, доказу, ар­гументації та переконання виникає в другій половині минулого століття в зв’язку з виходом роботи бельгійського вченого X. Перельмана «Нова Риторика». До ідеї створення альтернативної логіки він прийшов у ре­зультаті вивчення ціннісних суджень, пов’язаних зі справедливістю, свободою, совістю тощо, що не могли бути осмислені в межах форма­льно-логічного методу. «Ми перевірили ту частину арістотелівської ло­гіки, - писав X. Перельман, - яка тривалий час була забута, або при­наймні ігнорувалася, нею зневажали. Ця частина мала справу з діалектичними міркуваннями, що протиставлялися демонстративним, названим Арістотелем аналітичними... Ми назвали цю нову, відро­джену галузь дослідження, присвячену аналізу неформальних мірку­вань, “Новою Риторикою”».

Значний вплив на вивчення філософської та наукової аргументації в XX столітті здійснили: аналітична філософія; логіка, методологія і фі­лософія науки; філософія мови; дослідження семіотики і рефлексивного процесу; герменевтика тощо.

У сучасних дослідженнях з логіки і методології наукового пізнання проводиться розмежування між поняттям «доказу» і «аргументації». Наукою про докази у вузькому смислі слова є логіка в її нинішній сим­волічній (математичній) формі. Під доказом в логіці розуміється процес (метод) встановлення істини, обгрунтування істинності судження. Вар­то зазначити, що термін «доказ» має декілька значень: по-перше, факти, за допомогою яких встановлюється істинність повного положення; по­друге, джерела доказів, наприклад, літописи, архівні дані, розповіді очевидців, мемуари; по-третє, логічна процедура, що встановлює іс­тинність певного положення за допомогою тих положень, істинність яких вже встановлена раніше і не викликає сумніву. Доказ, у вузькому смислі слова (точніше, формальний доказ), у точних дедуктивних нау­ках являє собою ланки умовиводів, побудованих відповідно суворим правилам, які ведуть від істинних посилок до положень (тез), що дока­зуються (висновку), формулювання і зміст яких відомі раніше. Залежно «від типу обраної формальної системи поняття доказу буде мати різні уточнення і визначення»¹⁶.

Теорія аргументації має справу з поняттям «доказу» в широкому смислі цього слова. Це означає, що під доказом часто розуміють усе те, що переконує в істинності того чи іншого положення, у т. ч. системи міркувань з інтуїтивно значущим характером аргументів. На відміну від строгого доказу досить часто аргументація є пошуком тези або остато­чного формулювання того, що отримується в результаті дослідження. У такому разі, теза не дана заздалегідь і являє собою кінечний підсумок перегляду і відбору аргументів, відмову від сумнівних формулювань. «...Теорія аргументації, - зазначає О. А. Івін, - не зводиться до логічної теорії доказу, яка спирається на поняття істини і для якої поняття ауди­торії та переконання зовсім чужі. Також теорія аргументації не зво­диться до методології науки або теорії пізнання. Аргументація - це пе­вна людська діяльність, що протікає в конкретному соціальному контексті і має своєю кінечною метою не знання саме по собі, а переко­нання у визнанні тих чи інших положень. Серед останніх можуть бути не лише описи реальності, але й оцінки, норми, поради, попередження, декларації, обіцянки тощо. Звісно теорія аргументації не зводиться і до еристики - теорії дискусії, оскільки дискусія - це лише одна із можли­вих ситуацій аргументації»¹⁷.

Аргументація і доказ є постулатами логіки. У практичній діяльності, наприклад, в криміналістиці, коли говорять про доказ, насамперед бе­руть до уваги фактичні дані про будь-які обставини, які мають значення для правильного вирішення судової справи. Доказом (на основі цього прикладу) слугують показання свідків, висновки експертів тощо, які переконують безпосередньо. Однак в цьому випадку чимало положень обґрунтовується також міркуванням, яке використовує логіку, адже ко­жний аналіз фактичного матеріалу вимагає застосування певних логіч­них схем, правил міркувань. Хоча, на думку Б. Рассела, незважаючи на дедуктивний характер міркувань юристів, вони все ж «рідко постають в строгому логічному формулюванні і на практиці включають деякі емпі­ричні положення до і після загальних засновків»¹⁸. Також мислитель вказує, що юридичні норми випливають із загальних принципів, тому їх потрібно вміти застосовувати у конкретних обставинах.

У виявленні суті та змісту аргументації логічні правила - це загаль- нозначущі норми поведінки для мислення. Організоване мислення пе­редбачає певну структурованість і примусовість окремих її кроків. І якщо остання відповідає певній, визначеній задачі, то така примусо­вість повинна бути логічною: вона повинна виражати зв’язок думок і положень за визначеними правилами, які відображають відповідні за­кономірності мислення, його рух від істини до істини. Один із заснов­ників сучасної (математичної) логіки Г. Фреге писав: «Слово “прекрас­не” визначає естетику, слово ‘‘добро” - етику, а слово ‘‘істинне” - логіку. Безумовно, істина є метою кожної науки; але логіка пов’язана з нею зовсім іншим способом. Відкривати істини - завдання кожної нау­ки; логіка ж досягає пізнання законів істинності». Хоча вивчення ло­гічних правил умовиводів (ознайомлення зі схемами логічно правиль­них умовиводів) не гарантує уникнення помилок, однак підвищує якість мислення, рівень свідомого контролю за правильністю міркуван­ня, дозволяє принаймні попередити явні помилки логічного характеру.

Основне завдання логіки - це каталогізація правильних аргументів (правильних форм міркувань). Відома з часів античності система таких аргументів називається процесом дедукції (від латин. deductio - виве­дення). Це рух думки «від загального до одиничного або окремого», коли початком (засновками) міркування (умовиводу) є ті чи інші осно­воположні істини (аксіоми, постулати, норми моралі, права тощо), що мають характер загальних тверджень («загальне»), а його закінчен­ням - логічні наслідки із посилок, теореми («окреме», «одиничне»). Пе­рший набір дедуктивних аргументів в історії було сформовано предста­вниками силогістики - теорії логічного виведення Арістотеля. З часом, у зв’язку з її розвитком, виникає логіка висловлювань, контури якої було започатковано в школі стоїків. Поняття аргументації може розглядати­ся паралельно дедуктивному руху мислення - індукції (від латин. indu- ctio - наведення), у якій розвиток думки проходив від «окремого, оди­ничного» до «загального». Цей процес став предметом особливої теорії, названої «індуктивною логікою». "

Отже, в змісті аргументації може перебувати все, про що індивіди думають в процесі інтелектуального спілкування: як вони описували дискурс і які раціональні засоби та системи винаходили, коли міркува­ли про мову і процеси комунікації.

На формування та становлення аргументації вплинув розвиток логі­ки. Зведена до доказу, аргументація втратила кредит довіри з боку строгої науки, а зберегла лише статус інтелектуальної надбудови над дискурсом. Хоча варто зауважити, що проблема «загальнозначущості» в строгому смислі вирішується лише там, де можлива мова про логіч­ний доказ. Взята в більш широкому контексті, аргументація не завжди відповідає умовам «примусової строгості» такого доказу. Загалом за­конність аргументації «є питанням рівня: він більш або менш силь­ний, - вказує Р. Бланше. - Ось чому він ніколи не виступає замкненим: завжди можна досягнути його посилення, добираючи потрібні аргумен­ти»²¹. Але в цьому випадку ми змушені слідувати законам логіки, під­бираючи аргументи так, щоб вони узгоджувалися між собою.

В останні десятиліття ставлення до значення і ролі аргументації де­що змінилося. Теорія аргументації знову стає актуальною, зокрема в якості методології переконання. Аргументація покликана переконувати, а не примушувати погоджуватися з тезою чи твердженням. При цьому цілком закономірно, що теорія аргументації, окрім логічно законних форм міркування, досліджує і охоплює своїм аналізом також всі мис- леннєві форми і феномени, які використовуються або можуть бути заді- яні de facto з метою переконання. Цей момент активно реалізовано в за­пропонованій роботі.

Аргументацію потрібно розуміти як обґрунтування тих чи інших думок і дій, спосіб переконання через залучення значущих аргументів з метою їх захисту, спонукання до певної думки про них, визнання або роз’яснення. У такому розумінні аргументація завжди є діалогічною і ширшою за логічний доказу, який є монологічним. Аргументація аси­мілює не лише логіку («техніку мислення»), але й мистецтво підкорю- вати думку, почуття і волю індивіда («техніку переконання»). Іншими словами, правильний логічний висновок, його обов’язковість та загаль- нозначущість зумовлені взаємозв’язком суджень, згідно з правилами виведення. Якщо ж при цьому «має місце переконаність в істинності посилань та аксіом, то логічний висновок стає логічним доказом, тобто найбільш сильним варіантом аргументації»²².

Разом з доказом і аргументацією визначальним для теорії аргумен­тації є поняття обґрунтування. З нього, починаючи з часів античності, походить вся множина філософських ідей і супроводжуючих їх теоре­тичних та логічних аргументів про основи буття та пізнання. Лише зна­чно пізніше, коли виникла окрема методологія науки з її вимогою логі­чних засобів, стверджується право на доказ. Обґрунтування і доказ стають головними складовими аргументації - обґрунтування обов’язковим, а доказ бажаним. Іноді їх навіть не розрізняють, що осо­бливо помітно в гуманітарній сфері знання з об’ємно невизначеним по­няттям доказу. Однак обґрунтування є необхідним у будь-якій важливій аргументації, а доказ - це лише достатня (але не необхідна) умова цього моменту мислення.

Усі багатоманітні способи обґрунтування поділяються на абсолютні та порівняльні. Перше передбачає приведення переконливих, тобто дос­татніх аргументів, на основі повинно бути прийнято обґрунтоване по­ложення. Друге постає системою переконливих доказів на підтримку тези, що краще застосовувати положення, яке обґрунтовується, ніж те, яке йому протиставляється. Структура абсолютного обґрунтування: «А повинно бути прийнято в силу С». Структура порівняльного обґрунту­вання: «Краще прийняти А, ніж прийняти В, у силу С». Порівняльне обґрунтування називають раціоналізацією: в умовах, коли абсолютне обґрунтування є недосяжним, порівняльне обґрунтування постає істот­ним кроком в удосконаленні знання, у наближенні його до «стандартів раціональності»²³, а отже, істинності.

Цілком логічно можна допустити, що абсолютне і порівняльне об­ґрунтування (обґрунтування і раціоналізація) загалом не зводяться один до одного, хоча часто доповнюють. Вимоги обґрунтованості та раціо­нальності знання відіграють провідну роль як в системі теоретичного і практичного мислення, так і в сфері аргументації. У цих вимогах пере­хрещуються і концентруються всі інші теми епістемології, у результаті чого можна сказати, що обґрунтованість і раціональність є синонімами здатності осягнути завдяки розуму реальність і зробити висновки, що стосуються практичної діяльності. «Без таких вимог, - вказує О. А. Івін, - аргументація втрачає одну зі своїх істотних властивостей: вона перестає апелювати до розуму тих, хто її сприймає, до їхньої здат­ності раціонально оцінювати аргументи, які приводяться, і на основі такої оцінки приймати їх або відкидати»²⁴.

Для розуміння сутності аргументації важливо враховувати, що об­ґрунтування може бути (і зазвичай буває) слабкішим, аніж доказ. Від обґрунтування вимагається переконаність, а вона ніколи не буває абсо­лютною. Криза основ математики або іншої науки (яка цілком є зако­номірною в процесі їх розвитку), не вирішується одразу. Але не через недостатність аргументів, а в зв’язку з відносністю і конвенціональніс­тю можливих для подолання кризи обґрунтувань. Суб’єктивний момент вибору аргументів у цій ситуації залишається неусувним. Вводячи мен­тальний вимір у тему аргументації та обґрунтування, закономірно зро­бити висновок, що обґрунтування як «інтелектуальне завдання» - це зворотний бік відкриття, коли чітко усвідомлюється, що «прийняти» ще не означає «зрозуміти», причому зрозуміти так, щоб стала очевидною «суть справи»²⁵, - підсумовують І. А. Герасимова і М. М. Новосьолов. Вони зазначають, що цій темі важливого значення надавав Б. Паскаль, який писав, що спочатку «відчуває серце», а вже потім «доводить ро­зум», оскільки «саме серцем ми пізнаємо нагальні поняття, і даремно розум, до того ж непричетний, намагається їх спростувати».

Із філософської позиції обґрунтування - це певний критичний хід міркувань стосовно певного предмету чи явища. Зазвичай ми вимагає­мо логічної ясності від даних міркувань, хоча іноді прагнемо перекону­вати, основуючись на аргументах, які застосовуються без тактики, стратегії або чітко визначеної логіки. Однак, у кожному випадку «об­ґрунтування зумовлює належну аргументацію для пояснення будь-чого: буття, пізнання, мислення, діяльності тощо. У цьому розумінні обґрун­туванням рівносильно є і вказані причини, і індукція, і логічній висно­вок».²⁷ При цьому необхідно розрізняти емпіричні та теоретичні аргу­менти обґрунтування. їх еклектичне змішування загрожує втратою строгості в міркуваннях або побудові наукової концепції.

Теорія аргументації, як напрям, який підтримує традиції арістоте- лівської та сучасної логіки, риторики, філософії, незважаючи на «дух традицій», все ж перебуває в подальшому процесі розвитку і станов­лення. Це зумовлено тектонічними змінами у соціокультурній ситуації, які підвищують відповідальність за долю планети, удосконаленням де- мократичних форм правління, досягненням консенсусу у вирішенні по­літичних, економічних, екологічних та інших глобальних проблем. Ствердження інформаційного суспільства викликало до життя нові фо­рми та рівні спілкування, що «виокремило мислення як цінності, яку потрібно удосконалювати і розвивати».²⁸ Вищесказане вимагає розроб­лення нових концепцій і способів аргументації для вирішення актуаль­них проблем сучасності, як в науці, філософії, логіці, так і в практич­ному житті.

Серед факторів соціального життя, які мають вплив на оновлення системи мислення і діалогу, що актуалізує потребу в теорії та практиці аргументації, варто виокремити такі: масовість комунікацій та інтенси­фікація ділового і культурного обміну; комунікативно-інформаційні те­хнології; інформаційні війни; глобалізація і пов’язані з нею суперечно­сті; плюралізм культурних традицій та їхній синтез у взаємодії соціокультурних систем; проблеми міжкультурних і цивілізаційних ко­мунікацій; диференціація наук і пошуки інтегративних способів пізнан­ня і мов спілкування; індивідуалізація життя людини і проблеми діало­гу світоглядів, дотичність різних картин світу, когнітивних стилів тощо.²⁹

У такій ситуації сучасні дослідження з аргументації є принципово міждисциплінарними. Окрім того, досить часто аргументація у ролі складової частини входить в більш обширні дослідницькі програми з власними цілями і задачами. Наприклад, це система логічних, філософ­ських, мовних, психологічних дисциплін, а також юриспруденції та ку­льтурології. Також проблема аргументації вивчається і застосовується в прикладних дослідженнях: когнітивні моделі аргументації на основі штучного інтелекту; менеджмент; моделі політичного мислення; ділове спілкування; теорія прийняття рішень; теорія масових комунікацій; психотерапія.³⁰

Теорія аргументації належить до системи логічних дисциплін, тому її проблематика засновується на логічній методології. У контексті логі­чної традиції увага в ній акцентується на аргументації, що виступає ін­телектуальною процедурою (доказ в широкому смислі слова), і обґрун­туванні. Теорія аргументації як логічна дисципліна увібрала в себе досягнення логічної методології. Потрібно зазначити, що предметом сучасної риторики також є аргументація, що мислиться певним аспек­том мовно-словесної творчості. Хоча предмети теорії аргументації в ло­гічному і риторичному контекстах мають багато спільного, проте їх ві­дрізняють способи пізнання, методологія і понятійна систематизація.

Сучасні концепції аргументації, хоча і виникають в просторі міжди­сциплінарного підходу, але реалізують системний підхід до аргумента­ції. У межах виявлення теоретичної та практичної сутності аргументації можна виокремити важливі напрями її дослідження, що більшою чи меншою мірою пов’язані з предметом логіки та логічним мисленням. Так, філософсько-методологічний підхід до аргументації (А. П. Алексеев, А. А. Крушанов) використовує фундаментальні категорії пізнання і спі­лкування для дослідження природи феномену аргументації, проблему свободи в аргументаційному діалозі, питання співмірності аргументації з раціональним розумінням. Значна увага приділяється виявленню фі­лософської природи аргументації, ролі дискусії в науці.³¹ Загальні хара­ктеристики аргументу і системи аргументації здійснюють у своїх пра­цях з логіки В. Ф. Асмус, В. А. Бочаров, В. Н. Брюшінкін, М. І. Кандаков, Г. К. Гемпелъ, Г. Кюнг, Є. Д. Смірнова та інші. Аргументацію як пред­мет неформальної логіки і риторики досліджує А. П. Політюк.

У межах логіко-методологічного і логіко-прагматичного підходів проводиться вивчення логічних основ аргументації в науковому пі­знанні та прагматичних комунікативних взаємодіях (О. А. Івін, А. Є. Конверсъкий, В. Б. Родос, Г. І. Рузавін, І. В. Хоменко, А. А. Старченко та ін.). Також отримали визнання праці фінського філософа-аналітика Я. Хінтіккі з питань стратегій «діалогових ігор»³². Обширні досліджен­ня з вивчення раціональних аспектів діалогу проводить бельгійська школа «прагма-діалектичної аргументації»³³.

Якщо логіко-семіотичний підхід зосереджує свою увагу на методах «знакового аналізу аргументації»³⁴, то логічна герменевтика намагаєть­ся об’єднати принципи символічної логіки з герменевтичними принци­пами пізнання і значною мірою спирається на «ідеї некласичних ло­гік».³⁵ Логічна інтерпретація філософських систем, вивчення проблем філософських суперечностей становлять предмет вивчення аргумента­ції у польській школі логіків. У працях з формально-логічного моделю­вання аргументації використовуються математичні методи (насамперед за побудови аргументативних моделей). Спираючись на основні поло­ження Я. Лукасевича, який виступав в опозиції до логічного детерміні­зму, польський логік С. Ясъковсъкий сформулював умови для дискусій­ної імплікації та дискусійної еквівалентності, створивши першу двозначну модальну логіку дискусій. Згідно з її результатами, у логіч­них системах поняття аргументації уточнюється відповідно до замислу дослідника. Іакож заслуговують на увагу моделі аргументаціиних стратегій, розроблені на основі «правдоподібних висновків»³⁷.

Актуальний у сучасній філософській методології та науковій епі­стемології когнітивний підхід до вивчення аргументації реалізується за різними напрямами. По-перше, у когнітивному підході на основі штуч­ного інтелекту вибудовуються формальні моделі аргументації із залу­ченням «ідей логіки до комп’ютерної лінгвістики». По-друге, вивчен­ня аргументації у межах еволюційної та когнітивної епістемології здійснюється через осмислення її феноменів у процесі еволюції за до­помогою тих форм мислення, що існують і розвиваються.³⁹ В еволю- ційно-когнітивних дослідженнях широко використовуються ідеї теоре- тико-інформаційного підходу. Варто зазначити, що особлива увага приділяється знаково-символічному представництву мислення, його творчим стратегіям тощо. По-третє, культурологічний підхід до аргу­ментації передбачає вивчення стилів і способів мислення, питання про коректні-некоректні методи аргументації, способів діалогу в національ­но-культурних традиціях. Важливим тут є порівняльний аналіз західних і східних ментальних стратегій.⁴⁰ По-четверте, синергетичний підхід до аргументації зосереджує свою увагу на процесах нестабільності, спря- 41 мовуючи дослідження на логіко-методологічні основи їх вивчення.

Значний обсяг наукових робіт, що демонструє увагу до проблеми аргументації у логіці та філософії, надає можливість запропонувати структуру теорії аргументації, що систематизована на основі логічної методології. Насамперед це методологічні проблеми аргументації, се­ред яких: структура доказу і аргументації та вимоги до них; аргумента­ція та контраргументація; несуперечливість і сумісність концептуаль­них систем; постановка, оцінка, аналіз і вирішення проблем. Логічні основи аргументації охоплюють: вчення про поняття (кількісний і якіс­ний аналіз понять); вчення про класифікацію та інші способи пізнання; вчення про визначення; процедури питання-відповіді в системі аргуме­нтації; теорію виведення і некласичні логіки в додатках до аргументації (аналіз модальних, тимчасових, епістемних, нормативних контекстів і типів доказів; стратегії багатозначних, паранесуперечливих і релевант- них логік в аргументації); логічний аналіз антиномій і парадоксів. Логі­чні основи наукової аргументації охоплюють пояснення, розуміння, прогнозування, конструювання, моделювання. До аргументативного ді­алогу належать принципи, способи і типи аргументів у діалозі (загаль­ному, діалектичному, полемічному, управлінському тощо); логіко- семіотичний аналіз комунікативної аргументації; когнітивні стилі в ар- гументативному діалозі. Окреме місце займає логічна герменевтика, до якої належать структура і способи творення текстів (наукових, худож­ніх, сакральних). У прикладних дослідженнях аргументація передбачає моделювання соціальних комунікацій, політичного мислення, прийнят­тя рішень тощо.⁴²

Важливе місце у теорії аргументації займають поняття доказу в ши­рокому розумінні слова (або аргументації) та обгрунтування. До остан­нього належать: емпіричне, теоретичне, контекстуальне обґрунтування, а також абсолютне і порівняльне, що співвідносяться з аргументацією як засіб і мета. Способи обґрунтування в сукупності становлять ядро всіх багатоманітних прийомів аргументації, але не вичерпують остан- ніх. Способи аргументації можуть і майже завжди є більш багатими і більш актуальними, ніж прийоми обґрунтування. Це зумовлено тим, що аргументація може бути ціннісною, а також має можливість проявляти себе в критичному мисленні. Ціннісний вимір аргументації зумовлений переоцінкою цілей і засобів життєдіяльності, що активізує процеси роз­витку сучасної теорії пізнання та гуманітарної науки загалом. Ціннісні характеристики і оцінки наразі є атрибутом процесу аргументації.⁴³

У сучасних дослідженнях теорії аргументації увага акцентується на холістичній стратегії мислення, що реалізується в процесі розроблення системних методологій. Серед них потрібно відмітити методологію по- ліреферентних контекстів і методи системних концептуальних коорди­нат. На основі першої методології ускладнюється звернення аргумента­ції до контексту. Залежно від умов це може бути соціально-політичний, культурний, науковий та особистісний контексти. Нині навіть унікаль­ний особистісний досвід може конкурувати із загальнозначущою нау­ковою традицією, яка через певні умови може відрізнятися за якими- небудь основами від наявного досвіду. З метою прийняття компетент­ного рішення індивід (теоретик або практик) змушений розробляти мо­делі, які насамперед передбачають поєднання в один дискурс неспівмі- рних сфер знання. Зокрема практикується поєднання перцептуально!' (феноменальної), концептуальної та реальної (актуальної) координат у побудові моделі. В постнекласичній науці усе більшого значення набу­вають методи моделювання відкритих креативних систем, до яких включена людина. Разом з логічною методологією дедукції, індукції та абдукції постає проблема розроблення імовірнісно-статистичних стра­тегій обґрунтування, аргументації, а також логічної бази для вивчення невизначених, динамічних процесів.

Різні методи моделювання за допомогою побудови альтернативних сценаріїв породжують новий тип аргументації - апеляції до можливо- кращого (можливо-іншого). У «рстроальтсрнативістиці», яка займаєть­ся відтворенням минулого і побудовою його можливих сценаріїв, реа­льні можливості, на відміну від потенційних, включаються в склад бут­тя, їм надається «онтологічний статус».⁴⁴ У результаті постає проблема критеріїв логічної законності конструювання альтернативного сцена­рію, сумісності віртуального та реального, що актуалізує проблему но­вої аргументації («Нової риторики» X. Перельмана) та залучення нових способів і методів аргументації в якості логічних інструментів. Це стає причиною того, що аргументація набуває нових смислів, причому сама стає смислом.

У запропонованій роботі враховано досвід наукової розробки аргу­ментації і як теорії, і як системи доказу істинності принципів, положень науки та правил і норм практичного життя. Однак наразі, в умовах гло­балізації, з виникненням труднощів ведення діалогу культур і світогля­дів, появою проблем, зумовлених розвитком нового цивілізаційного устрою, з’являється потреба в особливому логічному ладі мислення, що вимагає особливої логіки синтезу. Така ситуація ставить завдання розг­лянути проблему аргументації в контексті критеріїв становлення нової парадигми мислення в процесі еволюції системи логіки. Це вимагає ро­згляду аргументації у вимірах епістемно-когнітивних практик, рефлек­сії як способу отримання істинного знання, аналізу аргументації як ме­тоду в досягненні смислу в просторі нових знань, які демонструє наука і гуманітарне знання сьогодні. Ускладнення життя сучасної цивілізації показує, що її проблеми можуть вирішуватися в результаті введення нових форм і способів аргументації, які демонструють нову логіку мис­лення та пізнання.