Система доказовості в аналітичній філософії

Розвиток культури логічного мислення в епоху Нового часу відбу­вався відповідно до тих завдань, які ставила філософія і наука цього пе­ріоду. Розгляд процесу міркування T Гоббсом, декартівські «перемінна величина» і «функція», «символи» Г.

Бурхливий розвиток природознавства і математики у неокласичний період виокремив перебудову логічних основ аналізу як актуальне за­вдання. Також зростання абстрактності мислення і підвищення вимог до чіткості доказу поступово наближали математику до логіки. Відомо, що традиційній логічній теорії не вистачало формальної строгості. Її формули виражали лише суб’єктно-предикативні судження, залишаючи без аналізу відношення. З середини XIX століття, у зв’язку із застосу­ванням математичних методів, настає епоха ренесансу формальної ло­гіки. «Тому, хто бажає стати філософом, - писав Б. Рассел, - було б не­погано отримати солідні знання в сфері математики... Логіка корисна для філософа в її сучасній формі, а не в тому відсталому, середньовіч­ному образі, який надали схоласти вченню Арістотеля. Логіка і ма­тематика - тією мірою, в якій вони можуть бути корисні - являють со­бою єдиний вид мисленнєвого тренування для філософа. Вони допомагають йому зрозуміти, яким чином потрібно досліджувати світ, але не дають жодної конкретної інформації про цей світ. Це алфавіт книги природи, але не сама книга»¹.

У зазначений період починається розвиток математичної логіки, за­гальні ідеї якої були сформульовані ще Г. Лейбніцом. Вона відрізнялася від традиційної арістотелівської логіки, що домінувала в західному ми­сленні понад дві тисячі років, більш послідовним застосуванням штуч­ної символіки (не лише для означення логічних перемінних, як у Apic- тотеля, але і логічних постійних) і повсюдним застосуванням методу формалізації.

Використання ідей математичної логіки для систематизації й обгру­нтування математики стало початком другого періоду розвитку симво­лічної логіки. Упродовж першого періоду домінувало застосування ма­тематики до логіки. Однією з головних ідей нового періоду, що отримав назву «логістика», була думка про виклад основ математики на мові логіки. Для вирішення цього завдання перебудовується сама логі­ка, а різні логічні міркування і розмисли об’єднуються у всеохоплюючу систему символічної логіки. Так, Г. Фреге здійснив дедуктивну матема­тичну побудову самої математичної логіки, розробив «аксіоматичну побудову числення висловлювань, теорію квантифікації, основні прин­ципи логічної семантики»², що надало їй цілком сучасний вигляд. Логі­ка формується у систему символів, які допускають певні перетворення. Здійснюється синтаксичний підхід до логіки, що розглядається в якості мови. Утворюється перевірений апарат формалізованого логічного ана­лізу. Якщо в попередній період символічна логіка розумілася як сфера математики, то тепер «домінує ідея виведення математики з логіки. З цього періоду символічна логіка стає незамінним засобом дослідження основ математики»³.

Однак наприкінці XIX століття відкриття парадоксів засвідчило не­стійкість теоретико-множинного фундаменту класичної математики і стимулювало інтенсивне дослідження її основ. Виникають різні напря­ми нового обґрунтування математики: «логіцизм», «формалізм», «інту­їціонізм», «конструктивний напрямок». Також постала необхідність ре­тельного аналізу «логіки міркування», «логіки доказу», «логічних механізмів дії мови». Стало зрозуміло, що парадокси виникають через двозначні та невизначені вирази природної мови, а для їх усунення не­обхідним є відповідний логічний аналіз мови. Звідси бере початок ана­ліз мови науки, у т.

У цей період логіка перенесла такі перетворення і трансформації, що вивели її далеко за межі традиційної логіки. Відмінність нової логі­ки від старої полягає, з одного боку, в створенні логістики, а з іншого - у долученні до логіки зовсім нової сфери. Це полягало у тому, що до властивостей, які розглядалися, було додано зв’язки і функції - вислов­лювання («Sfltz-Funktionen»), тобто речення з порожніми місцями, що означуються як перемінні. «Змістовне оновлення логіки зумовлено, - вказує В. Крафт, - діяльністю математиків, які почали вважати недо­статньою традиційну логіку для більш строгої побудови математики. Пропозиції математики не вміщаються у схему суджень традиційної логіки: “суб’єкт - зв’язка - предикат”, оскільки вони виражають зв’язки і відношення. Висловлювання, що приписують одному суб’єкту один предикат, підходять лише для властивостей, для класів; але з їх допо­могою неможливо виразити відношень, які пов’язують два і більше елементів. А такі важливі для математики ряди неможливо репрезенту­вати лише через (незворотньо транзитивні) відношення. Таким чином, постала вимога розробити логічну теорію відношень»⁴. У процесі тео­ретичної побудови математики з’являються логічні утруднення, анти­номії, що носять загально-логічний характер. Усе це також вимагало реформи логіки.

Новий образ логіки набув завершеного вираження у фундаменталь­ній праці «Принципи математики» («Principia Mathematica») Б. Рассела і A. Baumxeda (т. I-III, 1910-1913 рр.). Нова логіка отримала визнання не лише серед учнів Б. Рассела (Л. Вітгенштейна, Ф. Рамсея), а й се­ред представників польських логічних шкіл у Варшаві, Львові та Кра­кові, у Г. Штольца в Мюнстері (Німеччина) та К. Дюрра в Швейцарії, а також в Сполучених Штатах Америки.

З цих творів починається аналітична філософія, що поставила за­вдання ретельно проаналізувати реальний світ і відношення між його елементами. Аналітична філософія,постає в творчому взаємозв’язку з діяльністю «Віденського гуртка».

Головна проблема, поставлена в аналітичній філософії, полягала в забезпеченні максимальної достовірності аналізу. Започаткували про­цес досягнення достовірності видатні логіки і математики - Г. Фреге і Б. Рассел. Вони вважали, що кожний аналіз, у т. ч. філософський, мак­симально достовірний лише тоді, коли він є логічно аргументованим. Кожна наука аргументує і доводить висловлювання та положення, що і постають предметом логіки, яка є «ключем» до несуперечливої філосо­фії. Питання полягає в тому, яка саме логіка потрібна для розвитку на­ук. Логіка буденної, повсякденної мови непродумана і призводить до численних нісенітниць, зокрема пов’язаних зі словом «існування». Це не має дивувати, адже навіть в математиці, зокрема у теорії множин, іс­нує багато парадоксів. Потрібна така логіка, що дозволила б вирішити і парадокси математики, і різного роду філософські твердження неясного змісту. У зв’язку з цим Г. Фреге і Б. Рассел відмовляються від суб’єкт- предикатної логіки на користь кванторної. На їхню думку, світ склада­ється з багатьох відношень, що не завжди уміщуються в досить специ­фічне і «вузьке ложе» старомодної «суб’єкт-об’єктної єдності»⁵.

Новація застосованої Б. Расселом і Г. Фреге дії полягає у введенні в логіку поняття «пропозиціональної функції», за своєю структурою схожої з реченням із перемінними, оскільки вони набувають низки зна­чень, достовірність кожного з яких потрібно доводити.

Такий підхід передбачає необхідність звернення до проблеми «існу­вання». Розглянемо три речення: 1) Цей стіл існує. 2) Цей стіл є стіл. 3) Цей стіл - коричневий. У кожному з них наявна ознака існування, однак важко зрозуміти, у чому саме полягає природа існування. Ніхто не може визначити, що є просто існування, а отже, існування не має ві­дношення до ознак предметів. З трьох речень істинним є лише третє, оскільки з логічної точки зору розумно не стверджувати існування тих чи інших предметів, а «проводити їх опис (дескрипцію)»⁷. У цьому і полягає зміст «теорії дескрипцій» Б. Рассела.

Головне завдання, що стояло перед мислителями нового напряму в логіці - знайти найбільш продуктивні способи доказу істини. Б. Рассел був прибічником кореспондентської концепції істини: істинність ре­чення (положення) полягає у його відповідності (кореспонденції) реа­льності. Важливі принципи кореспондентської теорії істини виокремив польський логік А. Тарсъкий. Він проаналізував судження «Речення “Сніг білий” істинне тоді і лише тоді, коли сніг білий»⁸. Аргументація ствердження істини охоплює об’єкт-мову (зазначається, що сніг білий), і метамову (судження в цілому). Метамова багатша за об’єкт-мову і мі­стить її. Структура мови, в якій не проводиться чітке розмежування між об’єкт-мовою і метамовою, вважається заданою не вірно, семантично замкненою, а не відкритою.

Таким чином, фундатори аналітичного руху надали філософії логі- цистський характер. Головними умовами ставали строгість, ясність і ґрунтовність суджень, що забезпечувалися аргументами математичної логіки. «Нова логіка, логістика, значно перевершує традиційну логіку як в змістовному, так і в формальному відношеннях, - вказує В. Крафт. - Вона не лише істотно розширює сферу логіки, але навіть і попереднім її сферам надає більш строгий і систематичний вигляд. Ра­зом з символікою вона набула такої форми виразу, що з математичною точністю дозволила уявляти поняття, висловлювання і правила їх зв’язку. Це надало можливість здійснювати з поняттями і висловлю­ваннями чисто формальні операції, проводити числення. Було досягну­то таку ясність і точність, про яку неможливо було думати за викорис­тання повсякденної мови. Зникла двозначність, неявні припущення набули формулювань, було забезпечено строгість висновків».

Формування нової системи аргументації було пов’язано із зміною самого механізму аналізу, зумовленого специфікою підходу до нього. Так, Г. Фреге за допомогою «логіки кванторів» розробив підходи до конституювання логічно бездоганної мови, у межах якої кожне ім’я власне (означення) вказує на відповідний референт, а істинна цінність речень (суджень) не коректується з ладом будь-яких нових назв. Об­стоюючи ідею про «плюралістичний Всесвіт» (тобто такий, коли реаль­ність існує поза свідомістю), Б. Рассел припустив, що її інше бачення може бути розкрито лише первісною хибністю прийому редукції про­позицій до суджень суб’єктно-предикатної організації. Переосмислив­ши преференціальну «теорію значень» Г. Фреге, Б. Рассел почав розг­лядати мову як «картину», що відображає «атомарні факти». Він, а потім і Л. Вітгенштейн розробили наступні типові процедури логіко- філософського аналізу: протиставлення «глибинного» логічного аналізу мови традиціоналістському і «поверхневому», надання математичній логіці статусу універсального засобу для вирішення багатьох філософ­ських і наукових проблем з використанням граматичного (мовного) аналізу. Іншими словами, відбувається перехід «від логічного аналізу основ математики до вивчення актуальних наукових проблем аналізу мови науки, у т. ч. цілого комплексу логічних і філософських питань про семантичні властивості мови»¹".

Якщо говорити про аргументацію, то її потрібно проводити за двома лініями - логічною і мовною. Стосовно першої «лінії», то Б. Рассел і А. Вайтхед, увівши в апарат логічного аналізу поняття «неповних сим­волів» («логічних конструкцій») виробили простий і переконливо аргу­ментований метод аналізу висловлювань, що містять вирази про класи і описові вирази. Це були безумовні досягнення логічного аналізу.

Основним об’єктом логічного аналізу виявилися логічні затруднен­ия математики і логіки, що призводять до парадоксів. їхню причину Б. Рассел вбачав в недбалому використанні поняття множини (класу), без проведення чіткого розмежування між «класом» і «елементом». Якщо під множиною (класом) розуміти будь-яку сукупність різних об’єктів, а під елементом - будь-що (у т. ч. і самі класи могли бути сво­їми власними елементами), то це призведе до тих суперечностей і пара­доксів, що були типовими для філософії античності (наприклад, пара­докс Епіменіда-крітянина, який заявляв, що «всі критяни обманюють»). Б. Рассел визначив, що спільною рисою всіх парадоксів подібного типу є відсутність належної аргументації, що замінена самореференцією, са- морефексивністю відповідних положень, речень і висловлювань, ото­тожненням різних рівнів абстракції, або рівнів міркування. Так, оцінка висловлювання Епіменіда належить до того ж рівня, що і сама його зая­ва. Це і призводить до парадоксу. Аналогічною є ситуація скептика, який заявляє, що він «нічого не знає» тощо.¹¹

Для уникнення подібних парадоксів Б. Рассел запропонував свою відому теорію логічних типів, що передбачає чіткі відмінності між кла­сами понять за рівнем їхньої загальності. Це досягається за допомогою строгого розмежування символів (об’єктів) різних логічних рівнів: ін­дивіди, класи, класи класів тощо. їм відповідає класифікація предикатів і відношень (предикати індивідів, предикати класів, предикати класів класів тощо). Згідно з Б. Расселом, парадокси виникають через неква- ліфіковане, недостатньо строге і точне віднесення предикатів до аргу­ментів, у результаті необмеженого оперування поняттям «все»¹². Вихід з логічних парадоксів було знайдено в чіткому розділенні логічних ти­пів і визначенні мовних заборон на такі підстави аргументів, що приз­водять до безглуздості функцій. Чітке розрізнення семантичних катего­рій і певні мовні заборони аналогічно були запропоновані як засоби уникнення семантичних парадоксів.

Теорія «логічних типів» Б. Рассела присвячена усуненню парадоксів та її загальні ідеї мали важливі філософські та логічні наслідки. «Мені здається, - говорив про цю теорію відомий мислитель Г. Рейхенбах, - що це одне з найглибших і відомих відкриттів сучасної логіки. Воно полягає в розумінні того, що повинен бути експліцитно визначений ряд синтаксичних правил... для того, щоб зробити мову дієздатною систе­мою, і що провідною вказівкою для визначення таких правил має бути відсутність в такій мові суперечностей»¹³. Основною ідеєю цієї теорії стало положення, що поділ положень та висловлювань на істинні та хи­бні є недостатнім, тому повинна бути введена категорія «безглуздих» висловлювань (положень). На думку Б. Рассела, теорія типів повинна була слугувати теорією «предикації», яка б унеможливлювала припису­вання аргументам безглуздих функцій, тобто запобігала безглуздості (нерозумності).

Дослідження в сфері логічного аналізу поставили цілу низку актуа­льних питань про семантичне значення мови, що відкривало нові мож­ливості для аргументації тих чи інших положень науки, їхньої істинно­сті чи хибності. Досліджувати аргументацію в логічній структурі наукового знання - це означає вивчати, яким чином поняття і вислов­лювання логічно пов’язані між собою, як одні поняття включаються в інші, як одні висловлювання можна вивести з інших тощо. Саме в таких дослідженнях, у логічному аналізі понять, речень, доказів, гіпотез, тео­рій науки полягає завдання теорії аргументації в пізнанні, філософії та логіці загалом. Знання виражається мовними формами. Саме завдяки цим формам можна аргументувати об’єктивність знання, набуття ним усталеності і можливості передаватися до наступних поколінь. Окрім того, мова необхідна як засіб презентації знання. Знання може бути ви­будовано лише за допомогою мови, що утворює його «тілесну» оболо­нку. Тому «логічний аналіз наукового знання повинен бути звернений на його мовні форми. Якщо дослідження фактів, тобто того, що подано в мові, належить до конкретних наук, то логічний аналіз звертає увагу на те, як подані факти через поняття і висловлювання мови. Власну сферу логіки науки утворює аналіз мови. Логічний аналіз тих чи інших висловлювань полягає в тому, щоб долучати їх до певної мовної систе­ми з чітко заданими істотними властивостями»¹⁴, - стверджував Р. Карнап.

Зрозуміло, що за такого аналізу мова вивчається не так, як в лінгвіс­тиці. Йдеться про загальну структуру мови, що необхідна для виражен­ня думок. Разом з передачею інформації, мова є запорукою подачі на­лежної аргументації для обгрунтування того чи іншого положення. На основі цього, логічний аналіз мови має справу лише з описом загальних обставин і умов систематичної характеристики знання. Мова являє, по­дає себе через систему знаків, які володіють значеннями (смислами), завдяки чому вони є саме знаками, що вказують на зміст понять і ви­словлювань, оскільки представляють їх. Тому логічне дослідження мо­ви жодним чином не означає абстрагування від суттєвого, мисленнєво- го змісту, адже в структурі мови себе проявляє структура мислення. І чим більш чітка структура, тим точніше в мові можна сформулювати думки. Саме в цьому полягає значення логіцизму, зокрема аргументації для аналізу мови.

Фактично аналіз семантичних властивостей мови започаткував Г. Фреге, який у процесі обґрунтування математики і побудови логіки поставив низку глибоких логіко-філософських питань, пов’язаних із ві­дношенням «знаку» і «означуваного». Специфічною рисою семантич­ного методу Г. Фреге була введена ним відмінність означуваного пев­ним вираженням об’єкта («значення») та існуючої в цьому вираженні змістовної інформації про об’єкт («смислу»). Одному і тому ж об’єкту (значенню), на думку Г. Фреге, відповідає в мові певна сфера лінгвісти­чних операцій - «смислів», які можуть взаємозамінюватися залежно від спрямованості та змісту аргументації. Відмінність «смислу» і «значен­ня» Г. Фреге широко застосовує у процесі розгляду системи доведень істини і хибності, відношення об’єктів і понять, висловлювань і думок. Ьез введення «цих понять семіотика як наука немислима», - зазначає А. Ветров.

Продовжуючи розвиток основних семантичних ідей Г. Фреге, Б. Рассел досліджує логічний статус означуючих висловлювань, що фа­ктично виступають аргументами. Саме вони адресують висловлювання до предметів, забезпечують зв’язок мови і реальності, предметний, ін­формативний характер повідомлень. Недостатня база доказовості та ар­гументації може призвести до «гіпостазування абстрактних сутностей», до «рецидивів платонівського типу»¹⁶. Б. Рассел вважає, що вказані труднощі зумовлюють необхідність ретельного логічного аналізу ре­чень і висловлювань, що означують предмет. Філософ вказує, що зов­нішня мовна форма цих висловлювань може бути неадекватною щодо їх реального статусу в мові. Так, висловлювання може виглядати озна­чуючим лише за своєю формою, а в реальності нічого не означувати. Часто ми знаємо, що певне «висловлювання означує певний предмет, але не знайомі з предметом означення. Тому інтерпретація означуючих висловлювань являє значні труднощі, якщо не буде застосована відпо­відна система доведень і аргументів»¹⁷.

Вказані труднощі, на думку філософа, нівелюються за допомогою адекватного аналізу, істотну роль в якому відіграє поняття «пропорцій­ної» функції, схожої з реченням з перемінними, що приймають низку значень. Сутність запропонованої Б. Расселом теорії «означування» по­лягала в ідеї, що висловлювання, які означують, «не мають жодного значення самі по собі, а лише в складі відповідних висловлювань».

Одним з важливих результатів своєї «теорії означення» Б. Рассел вважає те, що вона дозволяє зрозуміти всю сферу «неіснуючих сутнос- тей» (круглий квадрат, Пегас, Гамлет), пояснюючи, що їх висловлення (вираження) щось означають, але насправді нічого не означають, як ну­льові класи, які не містять жодних елементів. Тому неможливо довести їх реальне існування.

Більш повний розвиток вказані ідеї отримали у відомій теорії «опи­су» («дескрипції»), що є словесною характеристикою предмета за його певними ознаками, що може застосовуватися в мові замість імені дано­го предмета. Наприклад, замість імені «Наполеон» можна вжити опис (дескрипцію) «переможений при Ватерлоо», замість назви «Париж» - «столиця Франції» тощо. Сутність цієї теорії зводиться до розрізнення семантичних властивостей власних «імен» і «описів» (дескрипцій). Ві­дмінність імені і опису Б. Рассел вбачає в тому, що перше наділено ли­ше екстенціональним значенням, здатністю означувати предмет, а дру­ге є неповною (яка не заміщає предмет повністю) інтенціональною характеристикою предмета. На основі цього мислитель робить висно-... ■ 19

вок про їх «логіко-семантичну нерівноправність».

Взаємозаміна імен і описів, «змішування» їхніх логіко-семантичних функцій, як вказує Б. Рассел, часто призводять до «лінгвістичних непо­розумінь». Для уникнення таких «непорозумінь» потрібно враховувати їх нетотожність. Адже імена, на відміну від дескрипцій (описів), не співвіднесені безпосередньо з дійсністю, не містять прямої вказівки на об’єкт. Дійсно, людина може розуміти смисл описуваного, але не знати, до якого об’єкта воно належить. «Дескрипції, - вказує Б. Рассел, - означують ознаки в абстракції від самих предметів і тому є “неповними символами”. Об’єктом описаного виступає певний х. Отже, якщо “іме­на” являють конкретні об’єкти, і тому мають значення (смисли) самі по собі, не потребуючи жодного контексту», то «дескрипції мають значен­ня (смисли - Л. К.)» лише у реченні, «висловлювані в цілому»²⁰. Де­скрипція, згідно з Б. Расселом, може бути «пустою» («крилатий кінь» тощо), але цілісне речення, до якого вона входить, якщо є достатньо ло­гічно аргументованою, може бути осмисленим. Отже, можна надати ві­дповідні докази для істинності висловлювання, що містять певні де­скрипції, не рахуючись з тим, «пусті» ці описи чи ні. Також для уникнення непорозумінь певна дескрипція «не повинна функціонувати в якості імені»²¹.

Отже, дескриптивні висловлювання разом з означеннями класів («клас таких і таких індивідів») Б. Рассел відніс до «неповних симво­лів». Це символи, що не мають самостійного характеру і набувають значення (смислу) лише в контексті речення (висловлювання). На осно­ві цих міркувань, філософ запропонував метод логічного аналізу ре­чень, згідно з яким, висловлювання, що містять «певні дескрипції та інші означуючі вирази, замінюються реченнями, до яких входять лише предикати і власні імена»²². «Неповні символи», у зв’язку з недостат­ньою аргументацією, що утворює нечітке відношення до означуваного, зникають за такого аналізу. Тому речення проаналізованої мови, для того, щоб мати гранично ясний смисл, повинні мати достатню аргумен­тацію, на основі чого вони постають чіткими і зрозумілими.

Важливий крок у розвитку цього напряму зробив учень Б. Рассела, австрійський вчений, логік і філософ Л. Вітгенштейн. Перейнявшись успіхами формалізації, він поставив мету виробити єдину теорію «сим­волізму», засновану на максимальній диференціації семантичних влас­тивостей знаків і адекватній співмірності компонентів мовного мислен­ня з елементами реальності. У цілому Л. Вітгенштейн прийняв «теорію дескрипцій» і загальну ідею «теорії логічних типів» Б. Рассела. Імена він розуміє так само, як і Б. Рассел, відмовляючи їм в значеннях («сми­слах»). Імена розглядаються як пряма однозначна денотація об’єкта. Вони несуть лише функцію означення одиничних предметів. В повніс­тю аналізованому реченні всі предметні терміни можна перевести в імена, за допомогою чого прояснити предметний зміст висловлювання. Підкреслюючи особливу семантичну роль імен, Л. Вітгенштейн проти­ставляє їх усім іншим мовним знакам (властивостям, відношенням, ло­гічним константам), підкреслюючи принципово іншу семантичну при­роду останніх.

Л. Вітгенштейн застосовує принцип розрізнення семантичних влас­тивостей «імені» і «опису» Б. Рассела до зіставлення «імені» і «речен­ня» (висловлювання). Продовжуючи диференціацію мовних форм за їхніми семантичними функціями, Л. Вітгенштейн відмовляється від початково прийнятої ним ідеї іменного трактування речення і розглядає його як особливого роду опис - опис факту. Опис фактів у реченнях вчений вважає основною функцією мови в мові: «ми створюємо для се- бе картини фактів»; «картина - модель дійсності»²³. Мовна картина є зображенням і в якості такого вона повинна мати щось спільне із зо­бражуваним. Але в чому може полягати це спільне? Його начебто не­має: мовні знаки не схожі на факти і не постають їх образами. Вихід із цієї проблемної ситуації Л. Вітгенштейн знаходить в доказі того, що «мова і світ фактів» мають один і той же «логічний лад»²⁴.

Звертаючись до проблеми «смислу», Л. Вітгенштейн доводить, що він забезпечується не просто перерахуванням значень слів, які входять в нього, а поєднанням термінів речення за визначеним правилом. Отже, «таїна» утворення смислу прихована в тому внутрішньому зв’язку, у який вступають слова в структурі речення, тобто в логіко-синтаксичній формі речення. На основі цього ми також можемо аргументувати дос­товірність або істинність знання. «Що означає: істинність речення дос­товірна? - запитує філософ, і відповідає - словом “достовірний” ми ви­ражаємо повну переконаність, відсутність будь-яких сумнівів і тим самим прагнемо переконати інших. Це суб’єктивна достовірність. А коли можна говорити про об’єктивну достовірність? - Коли помилка неможлива»²⁵.

Істинність або хибність того чи іншого висловлювання (речення) зумовлена нашими «мовними іграми». Мова - це гра, а значення сло­ва - його вживання. «Те, що ми називаємо “помилкою”, відіграє цілком конкретну роль в наших мовних іграх, як і те, що ми вважаємо надій­ним аргументом. Безглуздими були б слова, що ми розглядаємо щось як надійне свідчення, оскільки воно безумовно істинне»²⁶. Насправді, спо­чатку ми повинні визначити роль аргументів «за» і «проти» того чи ін­шого висловлювання чи положення.

Досягнення достовірного знання передбачає рух за правилами кори­стування аргументами. Рух за правилами - це те саме, що виконувати команду: з часом утворюється звичка підкорятися. Вчиняти згідно з правилами, вступати в спілкування, віддавати накази, зіграти партію в шахи - все це суть звички (звичаї, інститути). Правила, що утворюють­ся в результаті тренувань є соціальними за своїм характером. У тому смислі, в якому існують процеси, що характерні для розуміння, розу­міння не є психічним процесом. Образ, який тримав думку в певній фо­рмі, пов’язаний з фактом, що ментальний світ наповнений «привида­ми», тобто філософськими проблемами, вирішення яких приходить через проникнення непорозуміння в спосіб дії нашої мови (всупереч «могутній тенденції»). «Проблеми вирішуються не в процесі наро­дження нового досвіду, - вказував Л. Вітгенштейн, — а скоріше тоді, коли засвоюється і впорядковується давно відоме. Філософія - бороть­ба проти чаклунських чар нашого інтелекту через мову... Філософські проблеми виникають, коли мова відпочиває. Вирішення - в аналізі. Фі­лософів, які використовують слова “‘знання”, “буття”, “об’єкт”, “Я”, “пропозиція”, “ім’я” в прагненні вловити сутність речі, потрібно пос­тійно запитувати: чи було дане слово коли-небудь ефективно викорис­тане в мові, яка вважається батьківщиною цього слова?»²⁷

Продовжуючи доведення своєї думки стосовно «мови як гри», Л. Вітгенштейн зазначає, що зі світом фактів має справу лише приро­дознавство (цінності не можуть бути фактами). Філософія не стикається з фактами і, таким чином, не може бути подана у формі висловлювань, положень, що володіють істинним значенням. Філософія - це не наука, не теорія або вчення, а діяльність, присвячена логічному проясненню мови. Вона готує матеріал для природознавства і логіки. «Результат фі­лософії не «філософські висловлювання, а досягнута ясність висловлю­вань і положень»²⁸. Отже, на основі визначеної таким чином філософії, ми повинні зрозуміти, що вирази «бути істинним» або «бути хибним» належать до висловлювання смислів (значень), тобто до «мовної гри». «Кожне висловлювання є, по суті, істинно-хибним. Щоб зрозуміти це, ми повинні точно знати: коли воно істинне, а коли хибне. Отже, висло­влювання має два полюси відповідно до його істинності та хибності. І це називається смислом висловлювання»²⁹. Однак для того, щоб довес­ти істинність або хибність певного, конкретного положення, потрібні аргументи, «в якому випадку я називаю висловлювання “р” істинним і тоді визначаю його смисл»³⁰.

Мовна гра, зокрема в деномінацію, є не первинною, головною. На­віть коли я вказую на річ або людину, називаючи її на ім’я: «це Марія», «це червоне», - мій співрозмовник позбавлений визначеності відносно якісних властивостей вказаних об’єктів. Повідомляючи, що кожне сло­во цієї мови щось означає, ми нічого не повідомляємо по суті. Вважа­ється, що навчання мові полягає в найменуванні предметів: людей, форм, квітів, хворобливих станів, настроїв, чисел тощо. Назвати їх - це процес рівнозначний прикріпленню «ярлика до речі». Можна сказати, що так ми готуємося до вживання слів. Але до чого ми готуємося? «Ми називаємо речі і потім можемо про них говорити, розмовляючи, може­мо посилатися на них... У той час як способи діяльності з нашими ви- • 31 словлюваннями різноманітні».

Мовних ігор нескінченно багато, про що говорить множинність фі­лософських позицій, ідей, пропозицій, думок тощо. Множинність не є чимось фіксованим, даним раз і назавжди. Одні ігри (слова) народжу­ються, інші, старіючи, втрачають смисли і зникають. Саме слово «гра» вказує на факт, що мова, говоріння, висловлювання, співбесіда, будучи типом індивідуальної та соціальної активності, становлять частину життя. Поняття «мовної гри» введено не для «регламентації мови», а як вказівка на її альтернативні функції, що через схожість та відмінність

описують і показують використання слів в контексті життя, інститутів і людської поведінки. Наскільки це використання буде відповідним си­туації, наскільки воно буде умовою доведення істинності чи хибності, залежить від можливості застосування відносно нього аргументів «за» і «проти»³².

У цьому контексті необхідно звернути увагу на проблему «смислу висловлювання», проголошену Л. Вітгенштейном у «Логіко-філософ- ському трактаті». Для низки досліджень з логіки, логічної семантики, логіки науки, де одиницею аналізу знання постає саме висловлювання, така постановка питання мала певні підстави, зокрема для уточнення розуміння поняття «мовна гра». Під «висловлюванням» (реченням) у логіці методології науки розуміють наративне речення, що повідомляє певну думку. Знання розглядається як впорядкована система положень, речень і висловлювань. При цьому логіку цікавлять не «лінгвістичні ва­ріації» речення, а «його смисл або варіант різних способів висловлю­вання однієї і тієї ж думки, причому не той чи інший конкретний смисл, а логічні правила побудови осмислених висловлювань»³³.

Актуальність цієї проблеми визначалася необхідністю знайти - в зв’язку з аналізом логічних і семантичних парадоксів - строгі критерії відмінності «осмислених» і «безглуздих» висловлювань. Увагу в «Логі- ко-філософському трактаті» зосереджено на пошуку формальних кри­теріїв не «мовної гри», а науково-осмисленої мови. «Логіка, - писав Л. Вітгенштейн, - повинна потурбуватися про себе, повинні бути ви­значені синтаксичні правила, які виключають “безглуздість”». Таке розрізнення відіграло важливу роль і у формуванні його теорії «смислу пропозиції». Л. Вітгенштейн також розрізняє «хибність» і «безглуз­дість»: речення, яке означує комплекс, стає «не безглуздим, якщо ком-

б- 35 плекс не існує, а просто хибним».

Істинність (хибність, заблудження) і смисл (відсутність смислу) ви­ступають у Л. Вітгенштейна як різні типи відношення висловлювань і реальності. Наявність смислу є необхідною і вихідною логічною харак­теристикою речення. Щоб бути істинним або хибним, речення (поло­ження) насамперед повинно мати смисл. Аргументуючи істинність чи хибність певного речення, ми вже повинні розуміти, що доводимо і ар­гументуємо, тобто «розуміємо смисл речення»³⁶. Істинність або хиб­ність визначається вже як збігання (незбігання) смислу речення і відпо­відної реальної ситуації. Безглуздим проголошується таке речення (висловлювання), у якому не можна довести існування жодного смислу, його не можна співвіднести з жодною ситуацією, воно є ні істинним, ні хибним.

Логічний аналіз мови в працях Л. Вітгенштейна (як і в його попе­редників - Г. Фреге і Б. Рассела) підтвердив, що певні поєднання слів у реченнях, будучи на перший погляд лексично і синтаксично правиль­ними, все ж позбавлені смислу з логічних причин, унаслідок явного по­рушення логічних правил аргументації осмисленості речень. Таким чи­ном, утворилася можливість заміни попередніх суто інтуїтивних, психологічних критеріїв, які виявилися явно недостатніми, на строго логічні їх дослідження. У такій ситуації узагальнено окреслився логіч­ний аспект проблеми смислу, оскільки мова зайшла про логічні харак­теристики осмисленості, що підлягають строгому аналізу. Тут зосере­джено зусилля Л. Вітгенштейна як логіка, який зрозумів, що всередині речення всі слова і висловлювання підлягають «логічним правилам ар­гументованої побудови осмислених речень, порушення яких приводить до втрати смисла»³⁷.

У цьому аспекті потрібно звернути увагу на відмінність метафізич­ного смислу мови (слів) до її повсякденного використання, оскільки мова становить частину нашої природної історії (так само як ходити, їс­ти, пити, грати). Смисл (значення) слова - це його використання в мові. «Не шукайте смисл, шукайте використання, - писав Л. Вітгенштейн. - Те, що даю, це морфологія висловлювання у використанні. Я доводжу, що у всякого висловлювання є функції, про які ви і не підозрювали. У філософії ми змушені поводитись з поняттям певним способом. Я про­поную винайти інші способи його використання. Я висуваю можливос­ті, про які ви ніколи і не думали. Думаєте, що є одна, максимум дві мо­жливості. Я пропоную вам подумати про інші. До того ж, я доводжу абсурдність очікування, що поняття пристосовується до таких тісних можливостей. Я звільняю вас, таким чином, від ментальних судом, щоб ви змогли оглянути простір використання слів і висловлювань і описати різні типи використання»³⁸.

Естафету логічного аналізу продовжують Р. Карнап, А. Тарський, М. Шлік та інші представники Віденського гуртка. З точки зору М. Шліка, смисл речення або положення полягає в тому, що воно вери- фікується. Однак верифікувати можна лише доведені висловлювання про емпіричні факти. Тому висловлювання про те, що в принципі не може бути сприйнято органами чуттів, позбавлене будь-якого смислу, оскільки не може бути наочно, конкретно доведено, адже для доказу його істинності чи хибності не можна дібрати потрібні аргументи. От­же, наукові та метафізичні положення, висловлювання чітко відрізня­ються одне від одного як осмислені та безглузді. Це повертає нас до ідей «старого емпіризму», з точки зору якого метафізика неможлива, оскільки неможливо вирішити її питання. Однак не існує жодних пи­тань в тому розумінні, що на них в принципі неможливо відповісти, за­значає М. Шлік. Звісно можуть бути питання, на які практично немож­ливо відповісти внаслідок відсутності стосовно них будь-яких аргументів: яка географія зворотного боку Місяця? Що робив Платон у свій 50-й день народження? Подібні питання можуть залишатися без відповіді тимчасово, або навіть завжди. Однак це не означає, що вони принципово, тобто логічно, не допускають жодних аргументів для від­повіді. Неважко уявити умови, за яких відповіді на такі питання були б істинними висловлюваннями. Якщо ж це неможливо, тоді питання не має смислу. Оскільки смисл речення або теоретичного положення ви­значається його принциповою верифікованістю, остільки питання за­вдяки відповідям на них розділяються на осмисленні і безглузді. «Не­можливо надати смисл питанням, які в принципі не допускають відповіді, оскільки такі питання ніколи не можуть стати осмислени­ми»³⁹. Отже, питання, якими наука і філософія займаються з часу свого виникнення, завдяки ретельній аргументації, логічному аналізу і обґру­нтуванню, можна подати як осмислені. Якщо ж цього зробити немож­ливо, то і ставити їх не має смислу.

Визначення смислу через верифікацію має ще один аспект, на який звертають увагу представники Віденського гуртка. Смислом володіють лише емпіричні речення і положення, оскільки завдяки аргументації їх­нього змісту вони можуть верифікуватися. Математичні ж і логічні ре­чення та положення «пусті» за своїм смислом. Легко зрозуміти, що смисл ототожнюється із фактично доведеним змістом. Математичні та логічні речення нічого не говорять про факти, вони не є знанням про них, а являють собою правила. Математичні положення є правилами вживання, використання знаків, а сама математика розглядається як чи­стий розрахунок; логічні ж правила є умовою перетворення одних ре­чень в інші. «Арифметичні правила, - писав М. Шлік, - носять тавтоло­гічний характер, вони не виражають якого-небудь знання. Те ж саме знання істинне для всіх логічних правил». Навіть положення логіки науки, як і положення логіки, є пустими за змістом без належної аргу­ментації.

Із цих міркувань радикальні наслідки вивів Л. Вітгенштейн. «Мої положення слугують проясненню: той, хто зрозуміє мене, піднявшись з їх допомогою - по ним - над ними, у підсумку визнає, що вони безглу­зді». Положення і пропозиції науки є лише вказівками, орієнтирами, що спрямовують погляд на те, що показує саме мова. І як такі без нале­жної, обґрунтованої аргументації вони позбавлені смислу.

Ця ситуація мала надзвичайно важливе значення для розвитку логі­чного аналізу, зокрема через систему аргументації. «Завдання уточнен­ня невизначеного або не достатньо точного поняття, що використову­ється в повсякденному житті або використання на більш ранній стадії наукового або логічного розвитку, або, скоріше, задача заміщення його знову вибудованим більш точним поняттям, належить до числа най­більш важливих завдань логічного аналізу і логічної побудови»⁴², - проголошував Р. Карнап.

Продуктивним засобом визначення сутності мови вважається аналі­тичний апарат символічної логіки, завдяки якому здійснюється переве­дення змістовних фрагментів знання на штучну формалізовану мову. «...Ми пов’язуємо логічний аналіз не з реальним мисленням, а з мис­ленням у формі його раціональної реконструкції, - пояснює Г. Рейхенбах. - Не може бути жодного сумніву в тому, що ця реконст­рукція стосується мовної форми, тому логіка так тісно пов’язана з мо­вою. Лише будучи втіленими у мовну форму, мисленнєві процеси здо­бувають точність, яка робить їх доступними для логічного дослідження. Тому логічна значущість є властивістю мовних форм. Подібний підхід підводить до розуміння того, що логіка є аналіз мови і що термін “логі­чні закони” потрібно замінити терміном “правила мови”»⁴³. Останні мають більше простору для аргументації тих чи інших положень науки і філософії.

Розвиток логіки відкрив простір широкого і ретельного дослідження механізмів аргументації мови науки. Вказані дослідження спираються на розвиток символічної логіки з її методом формалізації, що забезпе­чує можливість точного, аргументованого логічного аналізу окремих фрагментів, і цілісних систем наукового знання. Логічний аналіз висту­пає метанауковим дослідженням, завдання якого полягає не в дослі­дженні самих об’єктів і отриманні нових істин, а в уточненні, прояс­ненні смислу слів, речень і положень, що складають знання. Так, Б. Рассел висунув розгорнуту теорію логічного аналізу як методу пере­ведення знання на більш точну мову. Вчення про аналіз було логічною концепцією, що стала базою побудови більш широкої філософської до­ктрини, певного виду філософії, яка нібито обґрунтовує процес аналізу. Свою філософію Б. Рассел безпосередньо засновує на своїй логіці. «Я вважаю, - писав мислитель, - що логіка фундаментальна для філософії і що школи потрібно характеризувати за їхньою логікою, аніж за їхньою метафізикою»⁴⁴.

Отже, на зміну попередньому уявленню про філософський нейтралі­тет формальної логіки Б. Рассел пропонує її філософську активність і доводить основоположну роль логіки для філософії. Нерозривно пов’язавши свої логічні дослідження з пошуком нової філософської ос­нови логіки, Б. Рассел, на відміну від Г. Фреге, витлумачив «клас» як символічну функцію, просту скорочену назву певної «групи единично­стей». Він поставив завдання усунути незалежні абстрактні сутності та довести, що вони зводяться до мовних назв та їхніх комбінацій. «Теорія типів», «неповні символи», «аксіома зведеності» - усе це були спроби усунути абстракції, що становлять «основу “метафізики” платонівсько- го типу»⁴⁵.

Тісно взаємопов’язаними з філософією виявилися спеціальні логічні проблеми, якими займався Б. Рассел, зокрема проблема «існування», що потребує логічного уточнення. У процесі прояснення цієї проблеми як уточнюючий логічний апарат було застосовано апарат квантифікації та теорії опису, що стали основою нової доказової бази і системи аргу­ментації. У результаті такого аналізу предмет, якому приписується «не існування», більше не постає суб’єктом речення, а його назва, яка має вид імені реального предмета, усувається. Замість означення предмета через його назву він фіксується через опис його властивостей. У ролі суб’єкта використовують перемінну, а попередній суб’єкт розкладаєть­ся на властивості - деструктивні визначення певного х. Тоді предметом заперечення стає не існування предмету, а сумісність певних властиво­стей. У результаті такої аргументації «існування» постає не предика­том, а перетворюється на «оператора значення певної перемінної»⁴⁶.

Займаючись вивченням логічного аспекту проблеми «існування», Б. Рассел і його послідовники (М. Шлік, Р. Карнап та ін.) прагнули знайти точні аргументи для пояснення і вираження відповідних вислов­лювань. Ними було зроблено низку філософських висновків у контексті позитивізму. Найважливіший з них заперечує можливість вживати у якості предиката «існування взагалі», що (висловлювання) зникає у процесі аналізу і набуває смислу лише в пропозиціональних функціях в поєднанні з конкретними якостями об’єкта. Філософський підтекст має також «теорія описувань», що дала зручний логічний апарат переве­дення в більш ясну форму речень і висловлювань з неуточненим зміс­том. Расселівський аналіз пропонує перейти від розгляду предметів до розгляду їхніх властивостей як таких, що мають відношення до певного х. Метод дескриптивних визначень виступає за такого аналізу в поєд­нанні з апаратом квантифікації, тобто з використанням кількісних опе­раторів подібно «для деяких х», «лише для 1 х» тощо. Це був не лише досить продуктивний апарат логічного аналізу, але й спосіб логічної аргументації доцільності та продуктивності такого аналізу. Отже, свої теоретичні дослідження Б. Рассел не обмежив вирішенням спеціальних логічних труднощів. Він оголосив його універсальним методом, що має філософську значущість. При цьому Б. Рассел вважає логічний аналіз не одним із можливих, а єдиним продуктивним способом вирішення філософських проблем, оскільки «кожна дійсно філософська пробле­ма - це проблема аналізу»⁴⁷.

Якщо поставити проблему істинності чи хибності дефініцій (визна­чень), то аналіз показує наступне: якщо використовувати аргументи «проти», то речення (положення), яке є істинним або хибним, необхід­ним або випадковим, складається із визначення (definiens), і вислову (речення), що визначається (definiendum), його частини (definiens u de- finiendum) не постають в обов’язковому порядку істинними або хибни­ми. Якби вони такими були, то у реченні «Людина - розумна істота», поняття «людина» як вислів, що визначається, і «розумна істота» як ви­слів, що визначає, мали б бути істинними або хибними. Тобто визна­чення, будучи лише частиною таких суджень, не істинні і не хибні. Причина в тому, що якби не було людей, то це речення було б хибним (обманом)⁴⁸.

У визначенні ми даємо смисл нововведеному знаку (виразу, висло­ву, що визначається, або definitium). З точки зору Р. Карнапа, щоб «ви­значити новий знак на основі попередніх знаків, повинні ввести цей по­вний знак таким чином, щоб його смисл уточнювався з точки зору попередніх знаків». Відповідно визначення - не речення, але оскільки лише речення можуть бути названі істинними або хибними, ми не мо­жемо говорити про істинні або хибні визначення.

Так, Б. Рассел і A. Baumxed вважають, що всі визначення зайві і не формують частину даної системи. «Теоретично не обов’язково давати визначення: ми могли завжди використовувати вираз, що визначає за­мість нього, і, таким чином, повністю не використовувати вираз, який визначається. Разом з тим, хоча ми застосовуємо визначення і не визна­чаємо “визначення”, все ж визначення не виникає серед наших простих ідей, оскільки визначення не є частиною нашого предмета і не є, строго кажучи, простими типографськими труднощами. На практиці, якщо не введені визначення, то наша система стане громіздкою; але теоретично всі визначення є зайвими»⁵⁰. Згідно з цим твердженням, визначення не можуть бути істинними або хибними реченнями (положеннями) цієї си­стеми.

Якщо брати аргументи «за», то всі вирази, що стверджують або за­перечують що-небудь - це речення (положення), які істинні або хибні, і навпаки. Усі вирази, що вказують на зв’язок між поняттями (позитивна частина), і пояснення чи кореспонденції понять (комплекс всіх точок, які рівновіддалені від однієї точки), і які є визначеннями або частинами визначень, не являють собою вирази, що стверджують щось, а отже, та­кож не є істинними або хибними. Проте, якщо ми розглядаємо ці вира­зи з точки зору суджень, які маються на увазі, то ми можемо говорити про те, що вони щось стверджують або заперечують. Отже, «ми може­мо назвати всі судження істинними або хибними»⁵¹.

Відповідь на аргументи «за» і «проти» стосовно сутності «визна­чення» пропонує К. Поппер, завдяки включенню фактору креативності: «У всіх випадках креативність визначення може бути елімінована за допомогою долучення до наших аксіом вимоги про існування елемента, який має такі ж властивості, що і елемент, створений попереднім креа- тивним визначенням. Це спостереження проливає світло на всю про­блему креативності: визначення креативне, якщо в додаток до функції скорочення воно також несе функцію екзистенціальної аксіоми»⁵². Іс­нування сутності в таких визначеннях можна розглядати двозначно. По-перше, воно може означати несуперечливість; положення, яке стве­рджує існування певно сутності, не є логічно хибним. По-друге, воно може означати реальне існування; такі визначення відносно оцінки сис­теми істинні або хибні.

Отже, аргументація «за» і «проти» дозволяє більш поглиблено пока­зати аналітичні можливості логічного аналізу, зокрема відносно філо­софії. Так, Л. Вітгенштейн услід за Б. Расселом вважає, що «філософія є доктриною логічної форми наукових положень», а результат філосо­фії є «досягнутою ясністю висловлювань»⁵³. Справу філософії Л. Вітгенштейн вбачає в логічному проясненні пізнавального змісту наукового знання через уточнення його мовної форми. Мислитель до­водить, що філософія є діяльністю за формального прояснення вже отриманого знання. Логічний аналіз не додає нічого нового до змісту знання, а зводиться до більш чітких, зрозумілих положень. Результатом аналізу повинно стати точне і визначене знання, що ясно виражає свій смисл. У межах аналітичної філософії виникло ще одне питання: яким є предмет аналізу - фраза, пропозиція, поняття, слово? Яка процедура аналізу і на основі яких критеріїв оцінювати результати? Представники Кембриджської школи філософії аргументують свої позиції стосовно аналізу в цілому. Так, Дж. Віздом доводить, що аналіз відкриває нові горизонти, вони ставлять нові проблеми, які генерують інші. До філо­софських «глухих кутів» потрібно ставитися так, як до аналогічних си­туацій ставляться у психоаналізі: лікування - це діагноз, а діагноз - по­вний опис симптомів. Дж. Myp доводив, що багатьох філософських невизначеностей можна було б уникнути, якщо спочатку проаналізува­ти питання, відповіді на які породжують такі утруднення і турботи.

В Оксфорді представниками аналітичної філософії були Г. Райл і Дж. Остін. Знавець Платона і Арістотеля, Г. Райл пройшов через за­хоплення Е. Гуссерлем і неопозитивізмом. У низці статей довоєнного періоду він дає опис фраз, «граматична форма» яких не відповідає логі­чній структурі фактів, що і дає початок антиноміям і паралогізмам. У праці «Категорії» Г. Райл стверджує, що завдання філософа полягає в превентивній корекції логічних помилок, так званих «категоріальних помилок», по причині яких одне поняття входить в сферу категорії, до якої заздалегідь не належить, хоча і схоже за граматичною формою. У праці «Філософські аргументи» він показав, що логічна структура влас­не філософського типу аргументації відтворює reduction ad absurdum (зведення до абсурду). Значну увагу автор приділяє аналізу логічного потенціалу понять, що «виступає основою філософської аргумента­ції»⁵⁴.

Дослідження Дж. Остіна характеризуються інтересом до буденної (повсякденної) мови. У ній фігурують висловлювання із найрізноманіт­нішими функціями. Найпершим предметом вивчення є не речення, а поведінка людини у мовних ситуаціях. Отже, твердження - це здійс­нення дій, тобто актів, серед яких виділяються три типи: «локутивний, іллокутивний, псрлокутивний»⁵⁵. Локутивний акт констатує ту чи іншу ситуацію; іллокутивний акт (сила, дія, питання, молитва, інформація, команда тощо) формує певну «перлокутивну» (передбачену) ситуацію і провокує досягнення певного результату на основі аргументації своєї поведінки і позиції. Кожний мовний акт виступає як єдність локутивно- го, іллокутивного і перлокутивного аспектів, що виконують роль своє­рідних аргументів.

Таким чином, аналітична філософія відкриває нові перспективи для доказу нового знання у контексті логічного аналізу. Аналітичне розу­міння філософії передбачає, що в пізнанні є лише два типи питань і від­повідей на них: фактичні або емпіричні та формально аналітичні. Перші становлять компетенцію конкретних наук і вирішуються зверненням до досвіду. Другі вирішуються методами математики і логіки. У своєму розгортанні аргументованої критики метафізики аналітична критика створює філософію логічного аналізу і філософію лінгвістичного аналі­зу. Вибудована на їхній основі аргументація та доказова база призвели до відмови від математико-логічних моделей на користь лінгвістичного аналізу різноманітних вживань мови.

2.2.