Стародавньогрецька міфологія

Міфологія стародавньої Греції була одним з найяскраві­ших явищ, що відбились на всій світовій цивілізації. Вона з'яв­илася уже в первісному світогляді давньогрецьких племен ще в період матріархату.

Міфологічному обґрунтуванню були піддані культ пред­ків і тотемів, без яких теж не обійшлися стародавні греки. Отже, релігія стародавніх греків почалася з міфології, знайшла свій кращий вияв у міфології, своєї довершеності досягла в олім­пійській міфології.

Олімпійській міфологія - це вже загальногрецька міфо­логія періоду патріархату. Дослідники відзначили цікавий момент: імена місцевих богів чи місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.

Олімпійський пантеон очолює “батько всіх богів і людей” Зевс, він живе на горі Олімп, усі боги цілком підлеглі йому. Всі олімпійські боги антропоморфні не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях; вони фізично тотожні людям, ма­ють усі людські якості, в тому числі й негативні, які іноді гань­блять цих богів. Вони їдять і п'ють, сваряться і милуються, на­роджуються і вмирають.

Поряд з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількість міфічних героїв, які приборкують чудовиськ, які шко­дять людям. Антропоморфізм давньогрецької міфології був усвідомленням людьми свого місця в світі, зростання їхньої влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості.

Згодом антропоморфні грецькі боги дедалі більше й біль­ше набирають значення уособлення абстрактних сил приро­ди і суспільства.

В елліністичну, а потім і в римську епоху міфологія, крім релігійного, набирає також літературного і мистецького зна­чення, вона дає матеріал митцеві для алегорії і метафор, ство­рює сталі образи, типи і характери.

Але головним для стародавньогрецької міфології є її релі- гієутворююча функціональність - вона стає основою для фор­мування анімістичних уявлень, зумовлює фетишизм і магію давньогрецької релігії.

Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонії і від­чуття реального життя, стає підвалиною реалістичного мисте­цтва не тільки в часи античності, а й пізніше, в добу Відро­дження, аж до наших часів.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм, старо­давні греки ретельно ставилися до виконання культових по­ложень. Великого значення в них набрав культ бога Сонця, світла, мудрості і мистецтва Аполлона, йому було присвячене святилище в Дельфах. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали великий авторитет, могли втручатися в державні справи і серйозно впливати на події.

Ще одним значним культом того часу був культ Деметри, богині родючості і землеробства, а також законодавства, оскі­льки землеробство вимагало осілості і стабільності в житті. Їй було присвячено святилище в Елевсіні, поблизу Афін. У цьо­му святилищі традиційно, сотнями років відбувалися містерії, таємничі обряди з участю лише посвячених. Першим ступе­нем освячення були пісні і танці вночі на свято Великих Елев- сіній. На другому ступені збиралися в самому святилищі, де виконувалася драматична вистава про викрадення богом пі­дземного царства Аїдом дочки Деметри - Персефони (Кори). Персефона стала дружиною Аїда. Але щовесни вона поверта­лася до матері, а потім - знову до підземного царства. Це була символізація вмираючого і проростаючого зерна, символічно­го акту родючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри здобували право на вічне життя після смерті. Правда, при цьому практичні греки не забували і про вимоги благоче­стивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не до­пускали, наприклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Вимагалось також виконання державних і суспільних обов’язків. Згодом Великі Елевсінії були визнані загальнодержавним святом.

В архаїчну епоху істотно змінився культ Діоніса, який став богом рослинності, виноградництва і виноробства, його поставили нарівні з Аполлоном, він став уособлювати ідею безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов’язана релігійно-філо­софська течія орфіків, яку начебто заклав міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи.

Вчення орфіків згодом було сприйняте філософами (піфа­горійцями та неоплатоніками) і християнськими богословами.

Міфологія архаїчної епохи була пов'язана з філософією, про що свідчить давньогрецьке вчення про безсмертну душу. Міфологічна, пишно художньо оздоблена давньогрецька ре­лігія не встигла набрати застиглих догматичних форм так, як це було, наприклад, в іудаїзмі. Вона не встигла різко відокре­митися від філософії, та й від науки в цілому. Жрецтво не утво­рило окремої соціальної групи, не стало кастовим. Раціональ­не мислення, яке стало істотною ознакою культури того періо­ду, не минуло релігійної думки і проявилось у міфології. Вна­слідок цього відбулося оригінальне поєднання космогонічних і теогонічних уявлень. Народження космосу і богів ототожню­валось. Творцем усього був бог Хронос, він з хаосу та ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс, він же - Ерос. Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і небо породили Оке­ан, Федіту (одну з нереїд - морських німф), Крона і Рея. Син Крона - Зевс - домігся влади над усіма богами і людьми, пог­линув Діоніса, увібравши в себе його силу. Але богиня Персе- фона народила від Зевса нового бога вина і радості, теж Діоні- са. Так боги народжуються і переходять один в іншого, і з роз­витком Космосу розвивається, переплітається, ускладнюєть­ся божественний пантеон. Безумовно, тут існує багато супе­речностей. Адже цей міф, приписуваний Орфею, творився в різних місцях, у різний час, доповнювався та уточнювався і, як усякий міф, набирав фантастичності. Але він відбив істот­ну рису мислення стародавніх греків: вони розуміли світ як такий, що розвивається, змінюється, що має певні закони цих змін. Вони шукали висхідні основи існуючого світу. Згодом це виявилося у філософській школі мілетців: Фалеса (бл. 625­547 р. до н.е.), Анаксімандра (бл. 610-546 р. до н.е.), Анаксіме- на (бл. 585-525 р. до н.е.), а потім Геракліта з Ефесу (бл. 540 - 480 р. до н.е.) і Піфагора (бл. 570-500 р. до н.е.). Так філософсь­ке, наукове і релігійне мислення йшли поряд. Іноді заважали одне одному, іноді доповнювали одне одного. Це був єдиний поток духовного розвитку, який кристалізувався в багатій ду­ховні культурі стародавніх греків.